— Рорику, червонолиця ти кухарко, як там справи? — нетерпляче перепитав я вже втретє за півгодини.

— Дядьку, та завʼязуй вже мандражувати! Все на мазі. Останні штрихи доводжу, — роздратовано гукнув мені кухар через плече.

Рорик поверх свого ганчір'я натягнув кухарський сірий фартух, і ось уже години зо три не відходив від невеликого столика і готував, не забуваючи постійно підкидати в багаття дров. Виявляється, червономордий не збрехав, він дійсно любив готувати, знав безліч рецептів, і, судячи з нишком випробуваних кількох страв, робив їх дуже майстерно.

— На! Постав на стіл!

«Отримано новий предмет:

Страва Принадність тролів»

Я прийняв з його рук велику дерев'яну тарілку з якимось салатом із фіолетово-сріблястих овочів, посипаних червоною травою. Поставивши блюдо на стіл, я ще раз окинув усе поглядом: тарілки, виделки, ложки, ножі, ганчірки (серветок тут не знайшлося), скляні фужери, чарки, кілька салатів, нарізки з кров'яною ковбасою, помаранчевий сир, що на вигляд був огидним, але на смак — дуже гідним. По центру стояли пляшки із сидром, настоянками, безалкогольним узваром та звичайною водою. Так, вино для Дашеньки має принести із собою Іззі.

Чудово! Для початку все готово, а основні страви Рорик подасть вже коли всі сядуть за стіл. До речі! За дуже вмісткий та дебелий стіл! За яким стоять стільці! Навіть із зручними спинками! Все ж таки я молодець. Ну а чого, сам себе не похвалиш — ніхто не похвалить.

З ранку, точніше, як Рорик прокинувся, я відразу ж махнув разом з ним до Освограда. Залишивши червономордого разом із грошима та списком покупок у місті, я скористався кільцем і мотанувся до будівлі адміністрації. Там, у своєму кабінеті, за допомогою Коневодова начарував цей стіл, стільці, гамак і ще кілька необхідних на сьогодні речей. Все це добро зніс донизу, на злітний майданчик, і за пару ходок на Чорниші доставив на свій острів через портал.

Поки я все це проробляв, працівники, що прибували до будівлі адміністрації і поспішали у своїх справах, щиро офігівали і тицяли пальцем у діда, який прив'язував мотузками стіл і стільці до пегазону, а потім сідлав його і відлітав, зникаючи в порталі.

Так, довелося запаритися, але результат того вартий. Тепер острів з яблунею нагадував літній садок за будинком, де можна проводити веселі сімейні посиденьки. І жодних комарів!

Збоку від мене з'явився водяний мур, і з нього вийшов Андрій, одразу ж засунувши руки в кишені.

— Не погано! Хто допоміг? — відрецензував мою роботу гість, який щойно прибув.

— Пф! Андрюха! Все сам, на своєму горбі!

— Як? — щиро здивувався синій.

— За допомогою Чорниша притаранив із адміністрації.

— Навіщо? Ти ж міг спокійно попросити тобі зробити всі ці речі робітників, яких нам виділила Іззі. Конкланд! Чому ти не підказав йому?

— У мене не питали, я й не підказав, — з великою долею зловтіхи промовив вусатий за моєю спиною.

— Та нічого страшного, для гарної справи можна й руками попрацювати. Проходь, сідай, — я радісно вказав долонею у бік столу.

Андрюха кивнув, опустив погляд і сів за стіл.

— Налити може чо тобі, поки чекаємо на інших?

— Я не п'ю.

— Як хочеш.

А ось собі я відкоркував одну пляшечку з сидром і налив у фужер. Ах ти ж, як добре!

Я осушив тару, поставив назад на стіл і почув, як десь збоку пролунало іржання. Ми всі вчотирьох повернули голови. Це була Єлизавета верхи на білому крилатому скакуні. Сама вона була одягнена в напівпрозорий пеньюар, через який було чудово видно всі її фіолетові принади. А ще вона знову змінила зачіску – сьогодні це було синє каре, а також були відсутні брови.

— Не зрозуміла?! А ці що тут роблять? — одразу ж вигукнула Іззі, приземлившись на острів. При цьому, скромні зирки Андрія і відверте витріщання Рорика її ні краплі не бентежили. — Ні, ти не подумай, я в жодному разі не проти, якщо вони теж приєднаються.

— Єлизавета, срамна ти душа! Ти в чо вирядилася?

— Як у чо? — роздратовано передражнила вона мою манеру «чокати», — ти сам покликав мене сюди, сказав взяти вина. Ось я і приготувалася до пристрасного проведення часу.

— Ти чо?! Бігом переодягнися! Зараз мають прибути: мій син, невісточка та онучок! А ти як шала... як розпусниця одягнена! Є ще якісь речі?

— Є, але я не соромлюся свого тіла, — спокійно відповіла Іззі, так і не злазячи зі скакуна і простягаючи руку, мовляв, може, якийсь джентльмен допоможе дамі злізти з коня. При цьому ситуація, що склалася, її ні краплі не бентежила, а судячи з іскорок азарту в очах, навіть, навпаки, забавляла.

Я підбіг до свого стільця, на спинці якого висіла сумка, порився в ній і дістав сорочку та камзол, видані мені ще Гавриилом. Сам я, пам'ятаючи про застереження Вереса, завчасно прикупив собі болотяного кольору сорочку з пишними манжетами, які мене одразу почали бісити, і я їх закотив.

Я подав руку Іззі, вона граціозно зістрибнула з коня, не забувши при цьому потертися об мене своїми грудьми. От чортівка! А якби я зараз був у реальному світі?! Та мене тиск, що підскочив, відразу в труну відправив би!

— На, одягни, я тебе прошу! Моя сім'я ось-ось прибуде, а ти у такому вигляді.

— Який наполегливий... А яка турбота про мою честь! Я задоволена, мій хороший, — промуркотіла Єлизавета і взяла речі.

— Так, дядьку, ну, в принципі, основні страви томляться на багатті, тож чекаємо тільки на твою рідню.

— Чудово!

— До речі, вино і невеликий подарунок для тебе візьми в сідельній сумці, — сказала Іззі, сідаючи за стіл, поряд з Андрюхою.

Той щось там пробубнив, схоже на вітання, пересів на інший стілець, подалі від жінки, і сипнув трохи зеленої дурі собі на улоговину між великим і вказівним пальцем.

— О, отже, ти і є той сценарист-наркоман… цікаво, — сказала Іззі одночасно натягуючи мою сорочку і пересідаючи на стілець поруч із синюшним. Він майже миттєво відійшов від порошку і знову пересів, вона — за ним.

Поки вони грали в ці дивні наздоганяння, я підійшов до коня.

«Отримано новий предмет:

Вино Червона Єлизавета»

«Отримано новий предмет:

Мішок смаженого насіння»

Ось другий подарунок мене дуже здивував. Приблизно десятикілограмовий полотняний мішечок дійсно пах смаженим соняшниковим насінням.

Я підійшов до столу, поклав мішечок у свою сумку, а пляшку поставив на стіл.

— Дякую, — щиро і без жодних зайвих інтонацій подякував я жінці.

— Все для тебе, мій хороший, — млосно сказала Іззі і поклала свою руку на мою. Я тут же відсмикнув її від несподіванки. Єлизавета ні краплі не зніяковіла. Підозрюю, що в Мірантирі не існує таких речей, які б змусили її відчувати це почуття. Цікаво, яка вона у реальному житті? І скільки їй насправді років? Тьху! Та яка різниця! Головне, пробити в Андрюхи, щоб вона не була мужиком, а все інше — не важливо.

Жінка вже одягла мою сорочку, не застібаючи останні два гудзики, а зверху на плечі накинула камзол.

— Тобі налити чогось?

— Давай, обдаруй мене нарешті своїм сидром. Охоче ​​спробую брагу, якій моє вино не рівня.

— Зараз.

Я наповнив її фужер і поставив наполовину порожню пляшку на стіл.

— Достойне пійло, але я все-таки люблю поміцніше, — сказав Рорик, який опинився з іншого боку від Іззі.

Він ретельно витер руки об фартух, узяв вільну руку жінки та поцілував її.

— Рорик, до ваших послуг, мадам.

— Який цікавий непис. Приємно, Іззі.

Червономордий трохи схилив голову і повернувся до вогнища, над яким на триногах стояли три казанки.

— Як цікаво. А навіщо це ви тягаєте з собою непися?

— Так це…

— Це мій експеримент! Працюю над новими патернами поведінки персонажів, — різко перебив мене Андрій.

— О, малюче, а ти все ж таки вмієш розмовляти, — усміхнулася Іззі і нарешті зробила пару ковтків. — А знаєш, Миколо, справді гідний смак. Поділишся рецептурою?

— Ні в якому разі.

— А якщо я наполягатиму? — жінка грайливо закусила губу і провела своєю витонченою фіолетовою стопою по моєму стегну.

— Деда-а-а-а! — почувся знайомий дитячий крик за спиною.

Я відразу ж відсмикнув ногу і обернувся. До острова підлітав уже знайомий двоголовий орел, котрий тримав своїми пазуристими лапами кошик, у якому стояли Юра та Дениско. Невісточки з ними не було.

Двоє моїх родичів висадилися на острів, і летючий транспорт залишив нас, полетівши кудись у далечінь.

Я обійняв радісно стрибаючого онучка, потис руку синові і поплескав його по плечу.

— Ну, привіт, мої любі, з прильотом... або приїздом... або прибуттям... Не важливо. А де Дашенька?

— А вона вже з сестричкою, — посміхаючись на всі зуби, відповів онучок. Його аж трохи трясло від радощів.

— Та вона вчора народила, тож вибач, але сьогодні її з нами не буде, — так само посміхаючись і світячись, як усі чотири світила разом узятих, промовив Юрко.

— Ах ти ж… Ах ти ж… — від надлишку почуттів я поклав праву руку на плече сина, ліву — на плече онука, — Як же добре! — я не стримався і міцно обійняв своїх близьких.

— Ксюша, здорова, три п’ятсот, сорок дев'ять сантиметрів, — відрапортував син, коли я їх відпустив.

— Вітаю, вітаю, двічі тато!

— І тебе вітаю, двічі дідусь.

— Коли виписка?

— Післязавтра.

— А чого ж ви тоді сюди приперлися? На який моржовий хрін вам старий віслюк здався? — я починав обурюватися. — Насправді. Потім би вже через тиждень мене відвідали.

— Деда! Лаєшся! — весело вигукнув онучок, а я покірно підставив лоба для щелбана.

— Ми сьогодні вже заїжджали до Даші, привезли все необхідне, і вона сама відправила нас до тебе, передати добрі новини.

— От невісточка, от гарна дівчинка! Як вона взагалі тільки звелася на такого дурника, як ти? Гаразд, часу небагато, давайте до столу, відсвяткуємо.

— Ми тільки за, — з ентузіазмом потер Юрко руки.

Ми підійшли до столу, де вже сиділи Іззі та Андрій. Конкланд стояв поруч. Рорик першим підбіг до моєї рідні.

— Доброго дня, я — Рорик, друг цього впертого старигана, — простяг руку червономордий.

— Ого! А ти хто?! — захоплено вигукнув онучок.

— Дениско, некрасиво так питати.

— Так, вибачте. А ви хто? Якийсь червоний орк?

— Ні, я перевертень, — усміхнувся Рорик і потис руку Юрі.

— А на кого можете перетворюватися?

— Та в будь-кого.

Червономордий вмить перекинувся в точну копію мого онука, підморгнув йому, а потім перетворився в мого сина і поплескав долонею по голові хлопчика.

— О-о-о-о! Круто-о-о-о! — захоплено вигукнув Дениско.

— Так, Рорик — мій товариш. А це мій онук — Денис та син Юрко.

— Дуже приємно, — відповів червономордий і перетворився на свою звичайну форму.

— Це Андрій, мій колега.

— Здрастуйте, — лише промовив синюшний, навіть не підвівши погляду й не вставши зі стільця.

— Мда… А це — Єлизавета, моя… моя…

— Дуже близька знайома. Приємно познайомитись, молоді люди, — закінчила речення Іззі за мене.

— Так, та й Конкланд — мій помічник.

— Хто? — перепитав Юра, озираючись на всі боки.

— Вони не можуть його бачити, — нагадав Андрій.

— А точно. Ну, загалом, є тут ще один вусатий чоловік.

— Як привид? — спитав Дениско, дивлячись на те місце, куди дивився я.

— Чось на кшталт того.

— Значить, ви все ж таки запам'ятали моє ім'я, — з легкою тінню посмішки промовив гостровусий. Він клацнув пальцями, і перед нами з'явився синій яструб, він злетів угору, зробив мертву петлю і знову розчинився в повітрі.

— Передайте, що я дуже радий познайомитися з ними, — з легким поклоном промовив Козланд.

— Во-у-у-у! — протягнув онучок, через побаченого птаха.

— Це він чаклує, якщо чо. Показує, чо існує. Гаразд, давайте, скоріше сідайте за стіл і наливайте. З мене перший тост.

Всі розсілися по стільцях, і залишилося два вільні місця біля Іззі. Я підійшов і налив у стопку трохи настоянки на якихось печерних грибах. Єлизаветі підлив свого сидра. Андрій просто попросив води. На іншому боці столу Юра вже налив Дениску узвар, а собі і Рорику наповнив стопки. Моя школа.

— Ну, дорогі мої, не хочу довго говорити, тому скажу коротко, але щиро: за сім'ю. За те єдине, що по-справжньому може ощасливити людину і подарувати їй світло. За сім'ю та за нову людинку в нашій родині, за Ксюшеньку!

— Ура-а-а-а! — заволав Рорик.

Всі підтримали його криками, і ми цокнулися. А далі була смачна їжа. Червонолиций приготував справді неповторну кашу, типу кулешу, випік пироги, на смак, наче з квасолею, і, само собою, шашлик, чиє це було м'ясо, він не зізнавався, але на смак — смакота. Також було багато випивки, тостів, жартів, історій та щирих посмішок. Навіть Андрюха з'їв пару шматочків шашлику і кілька разів посміхнувся.

А коли півгодини минули, і я вже зібрався прощатися зі своїми рідними, то вони мене втішили тим, що Гавриил щось там підшаманив, і на честь такої знаменної події, як народження онучки, дозволив залишитися ще на годину.

І тут я пустив у хід розважальний козир: шаради. Ну не дарма ж я тяг сюди з адміністрації крейду та дошку. Ми часто з сім'єю грали в них, коли вони прилітали до мене в гості.

***

— Веселка! — вигукнув Дениско.

Рорик заперечливо похитав головою.

— Міст! — спробував відгадати Юра, трохи примружившись.

Знову негативний кивок.

— Знаю! Це довгастий… — онучок запнувся на півслові, завмер, сидячи на стільці, і очі його вкрилися легким серпанком.

Сина спіткала та сама доля.

— Чо трапилося? — злякався я, підірвавшись із землі, але до мене з запізненням дійшло, що трапилося, і Андрюха підтвердив мої припущення.

— Година вже минула. Ми забули слідкувати за часом.

— Ну, нічого страшного, — усміхнувся я.

— Як нічого страшного? Як нічого страшного? — обурився Рорик. — Була нічия! Довба нічия! Дев'ять-дев'ять! Це був останній раунд, якби вони вгадали меч, ми виграли б!

— Меч?! Ось це меч?! — здивувалась Іззі. — Червоний, як же добре, що ти не працюєш на мене. Я б за такий меч, що схожий на гнутий фалос, тобі руки відірвала.

Ну от, дитина серед нас зникла, і Єлизавета знову за своє. Щось у неї якийсь бзик на різних збоченнях.

Я глянув на стільці, а від онучка та сина вже й слід простив.

— Дякую за компанію. Я пішов, побачимось завтра, — сказав Андрій, і теж завмер.

— Ну ось… А я думав ще посидимо, — розчаровано промовив я, відчуваючи, як у голові приємно грає хміль, а язику так і хочеться знайти чиєсь вільне вухо і засипати туди пару історій, — так добре…

— Я, мабуть, теж піду, мій хороший, — підвелася зі стільця Іззі, поставила келих і підійшла до мене впритул, поцілувавши в щоку. — Дякую, ти справді не збрехав, показав мені, що змушує твої очі світитися. Я дійсно ціную це.

Вона ніжно провела своєю фіолетовою долонею мені по обличчю і пішла, попрямувавши до свого літаючого коня.

— До зустрічі, червоний, ти — кумедний персонаж.

— Ти теж нічого, цукерочка, — підморгнув їй Рорик.

— Ну, хоч ти мене не кинеш?

— Дядьку, ображаєш. Ми поки не доп'ємо всю алкашку — нікуди не розходимося.

— А це вже зовсім інша розмова!

Ми з Рориком взяли зі столу навіть не почату пляшку вина, принесену Єлизаветою, підійшли до краю острова і сіли, звісивши ноги з урвища.

Я зробив ковток і передав пляшку Рорику, милуючись, як Іззі, сидячи на білому крилатому коні, і в одному лише пеньюарі, зникає в порталі. Куди вона діла мої речі, зараз хвилювало мене вкрай мало.

— Ох і вино! Звичайний сухар, а так нахвалювала.

— Хех, цілком згоден.

— То чого виходить, дядьку, це твоя нова баба?

— Ах ти ж, червона морда, а тобі яка справа?

— Ну, що ти починаєш? Мені ж цікаво.

— Насправді, я й сам поки не знаю, — чесно відповів я Рорику, і зробив ще кілька ковтків із пляшки.

— Ну, форми у неї знатні; молодець, дядьку, губа не дура ...

— А знаєш, чо, Рорику. Ти ось про мене сьогодні багато чого дізнався. А ось я про тебе мало знаю. Розкажи, де твоя родина? Де решта таких же червонолицих перевертнів?

— Ех, дядьку, — він міцно приклався до пляшки, — до війни нас багато таких було. Ціле місто. У нас із батьками була своя харчевня. Це, до речі, мама мене готувати навчила, майстерною куховаркою була, скажу я тобі. А потім війна нас розкидала. Я намагався знайти їх, але безрезультатно. Та й взагалі... Я, вважай, один зі свого роду такий залишився. Скільки б я не зустрічав таких самих перевертнів, усі вони втратили свої здібності… Ну ти знаєш, після великого вибуху, коли наші світи рознесло на шматочки.

Рорик надовго замовк, знову приклавшись до пляшки, і випив майже половину. Я також мовчав. Сумно це якось було. А в такі сумні моменти даремно молоти язиком — правильних слів все одно не знайдеш. Краще просто бути поряд.

— Дядьку, а скажи, а де ж мадам дядьку? У тебе он син є, але звідкись же він з'явився. Мені цікаво.

— Та немає тут нічого цікавого. Померла вона під час пологів. До того ж, я майже не знав її. Одружили нас батьки, бо мені вже було за тридцятку, та і їй теж… Так би мовити, воно й не особливо хотілося, але чоб порядок у домі був і чекав на тебе хтось удома… Розписалися, пожили разом пару тижнів, а потім робота, постійні роз'їзди... Я навіть, чо вона вагітна, по телефону дізнався.

— А ти певен, що ти батько? І що за телефон такий?

— Так, певен я, не могла вона на бік ходити — дуже правильною була... А потім я повернувся з чергового відрядження... Син є... А дружини немає...

— Так, життя…

— Згоден. Життя… Але чо це ми прямо в сумний смуток вдарилися? Свято ж, за онучку!

— За онучку!

Я спробував зробити ковток, але пляшка вже була порожня.

— Так, Рорику, тягни чо там з алкашки на столі залишилося, і кілька яблук з моїм арбалетом прихопи.

— Начорта?

— Як начорта? Розважатись: стрілятимемо по літаючих мішенях, еб…

«Мат у Мірантирі заборонений! Четверте попередження!»