— Вставай, старий. Достатньо вже подушку м'яти!

— Відсохни, шельмо. Дай хоч у свій день народження виспатися!

— Тю, ти ж сам просив зайти до тебе трохи раніше, розбудити, а то тебе жоден будильник не підніме.

— Все? Зайшла? Розбудила? Чеши звідси. І дверима не грюкай.

— Тьху на тебе, стариган невдячний! Ти якийсь неправильний дід. Он усі літні страждають від безсоння: сплять кілька годин, встають вдосвіта, а ти хропака даєш до полудня. Ще й слова доброго від тебе не дочекаєшся. Ти в молодості таким же нестерпним був?

Я промовчав — не було жодного бажання слухати сухий прокурений голос, що пробирав до мурашок.

— Старий, ти знову заснув?

Я знову стримався і не видав жодного звуку.

— Точно, заснув…

— Та шуруй уже звідси, відьомське поріддя!

Тиша. Секунда, дві, п'ять... Зрештою, пішла? Гух! Вхідні двері з гуркотом зачинилися.

— От  бісовка прокурена! Просив же не грюкати.

Спати вже не хотілося, ще й у кімнаті відчувався неприємний та терпкий запах тютюну. Скільки ж ця стара тут пробула, перш ніж розбудити мене?

Я позіхнув і без особливої ​​радості зірвав із себе ковдру. Літо, спека, а кісткам без неї все одно холодно. Хоч піч натоплюй і залазь на неї, закутавшись у вовняний плед. Ось вона – старість, ех-хе-хе.

Мій неабияк зіпсований віком слух вловив звук дзвіночка на кухні, через секунду пролунав ще один.

— Чоб тобі в гною стліти! Заснув і забув про повідомлення. Та-а-ак… Як там онучок навчав?

Я прокашлявся, проковтнув слину і голосно промовив:

— Від кого останні два повідомлення?

— Два повідомлення від контакту «Сина», — пролунав неприродний чоловічий голос із кухні.

— Прослухати два останні повідомлення.

— Вибачте, не розібрав команди.

— Куряче дишло!

— Вибачте, не розібрав команди, повторіть ще раз.

Я знову прокашлявся і вже прокричав:

— Прослухати останні два повідомлення!

Почувся звук падіння краплі, а потім пролунав гучний крик дитини:

— Деда-а-а-а-а…

Крик урвався, секундна тиша, ще один звук краплі.

— Денисе, я ж тобі казала, коли записуєш дідусеві повідомлення, міцніше тримай планшет.

— Добре, мамо, вибач.

— А тепер кажи, що хотів, записую.

— Деда-а-а-а-а! З днем народження тебе! Здоров'я, щастя та здорових зубі-і-ів. Вони тобі стануть у нагоді, ми веземо смачний подарунок, але не скажу який — сюрприз. Вранці будемо, чекай. Кінець зв'язку.

— Нових повідомлень нема.

Я посміхнувся – голос онука миттєво підняв настрій. Незабаром сім'я прибуде, а я не готовий їх зустрічати, погано. Спираючись на бильце, насилу підвівся з ліжка. Поперек вже другий тиждень ломить, тому доводиться рухатися акуратно, без зайвих різких рухів, потихеньку, помаленьку. Коли врешті-решт повністю став на ноги, звично закололо в боці. Проклятущий кишечник. Де там ті пігулки?

Не поспішаючи, щоб не турбувати поперек, підійшов до столу, намацав маленький пластиковий квадратик на підставці з кнопкою, що випирала. Клацнув двічі. У кутку правої брови звично кольнуло. Розмиті силуети шафи та комода за пару секунд та десяток частих моргань стали чіткими. Я озирнувся. Сонячне проміння пробивалося крізь білі гардини, наповнюючи кімнату теплом і домашнім затишком. Кімнату, але не мене. Пил, що літав усюди і який було тепер чітко видно на світлі, нагадував, що не завадило б затіяти генеральне прибирання. Триклятий стариковський поперек і кишечник! Навіть за ганчіркою не нахилишся!

— Де ці маленькі білі стерви?

Покрутив головою в пошуках баночки з пігулками. Наче на підвіконні залишав. Підійшов до вікна, відсунув гардину, вона зачепила баночку, і та впала на підлогу.

— Ах ти ж вим'я поросяче, за чо мені це?!

Нахилився так, спробував по-іншому, вивернувся боком. Не можу дістати.

— А й пес із ними! Незабаром онучок прибуде, допоможе діду. І взагалі, день народження все-таки!

Вікна кухні виходили на інший бік, тому там було прохолодно та затишно. Зазирнув за холодильник, на підлозі пліч-о-пліч стояли пляшки з домашнім сидром. Пальцями підчепив одну за шийку, дістав, відкоркував кришку, вдихнув приємний яблучний аромат. Сьогодні трохи можна. Золотавий напій заповнив гранований стакан до країв, а за кілька секунд блаженною прохолодою пройшовся по моєму горлу.

— Ах, як добре! Вже й не скажеш, що вісімдесят п'ять мені.

Насилу натягнувши треники і першу розтягнуту майку, що трапилася, я звично штовхнув із зусиллям двері і вийшов у двір, не забувши прихопити з собою порожнє відро і жменю родзинок. Сонце вже шпарило по небосхилу, але ще не було так жарко, як удень. О котрій же мене ця карга розбудила?

Неквапом, закидаючи в рот по родзинці (люблю я пожувати, каюся), підійшов до колонки. Поставив цебро під кран на невелику табуретку, хитнув кілька разів важіль, і відразу полилася холодна вода. Ось тобі й на! Будь-які електронні штуки понавигадували, літаючі машини винайшли, а в селі другий тиждень не можуть полагодити трубопровід. Прогрес, щоб його…

— Ах ти ж дворняга нехрещена!

Від несподіваного гавкоту собаки я сіпнувся, і поперек пронизав гострий біль, ніби дрібом шмальнули.

Бісові племінники старої шельми привезли на літо з собою блохасту дворнягу і прив'язали у дворі до штакета. А штакет-то суміжний з моїм. Ця срань кудлата щоразу підкрадається до мене і гавкає, коли не чекаю. Ох і дісталася ж мені сусідка, з такими ж паршивими племінничками і не менш бісячою псиною.

Водні процедури довелося скасувати — поперек охопив пекельний біль. Треба швидше випити знеболююче і намазати спину настоянкою, хоча в нинішньому становищі це буде ще те випробування на гнучкість.

Не встиг я зробити й кількох кроків, як над головою почувся наростаючий гул, як від літака, але слабший і набагато ближчий.

— О! Синку, невісточко, онуч...

Договорити я не встиг — поперек знову прострелило шаленим спазмом, коліна підкосилися – і я впав, боляче вдарившись потилицею і спиною.