Андрій зайшов у черговий провулок і без жодного побоювання пішов до величезного, метра під три на зріст, здорованя в чорному плащі. Голову його закривав капюшон, тому ми з Рориком змогли розглянути лише потужне сіре підборіддя. Широкий шафоподібний кадр не відреагував, коли ми опинилися впритул перед ним. «Стефан» — висів синій напис над його головою по сусідству із зеленою смужкою здоров'я. До речі, ніки всіх, кого ми тут зустрічали, були синього кольору, тож Андрюха не збрехав — тут були тільки живі люди.

— Шпалу мені в хребет, оце здоровецький бик! Такий два центнери важить, не менше!

— Я навіть, напевно, не зможу на таке перетворитися. Моща!

— Кам'яний вепр, — сказав Андрій, після того, як ми з Рориком закінчили захоплюватись вголос величезністю мужика, який нерухомо застиг упритул до кам'яної стіни.

— Ні! — голосно промовив триметровий.

— Як? Це начебто правильний пароль. Або він з минулого місяця... Стрибок мангуста!

— Ні! — так само голосно, але тепер навіть трохи погрозливо вимовило тіло в плащі.

Андрюха мовчки відійшов убік. Ми за ним. Бугай не відреагував, продовжуючи нерухомо стояти.

— Змінили пароль. Якось швидко — зазвичай вони його раз на місяць змінюють. Гаразд. Я в реал, сподіваюся, встигну повернутися до того, як мій аватар розчиниться. А якщо й розчиниться, то якраз перевіримо, що станеться з Рориком. Він хоч і зареєстрований у системі, як мій вихованець, але, за ідеєю, разом зі мною зникати не повинен, налаштування стоять не такі, як у звичайних петів.

Я навіть рота не встиг відкрити, а Андрюха вже витягнувся по струнці, завмер і очі його вкрилися легким серпанком. Я вже не раз бачив цей перехід. Тіло синюшного просто завмирає та повільно розчиняється. Зазвичай це займає від тридцяти секунд до хвилини. І в цей час взаємодіяти з ним неможливо. Він стає як привид — невловимим.

— І чого це з ним? Знову вмазався своїм порошком? Так начебто від нього він навпаки, як мішок із лайном падає на підлогу. І чого він там про вихованців белькотів?

— Доведеться почекати, він незабаром повернеться. Так чо, ти справді не зможеш перетворитися на таку тушу? — завзято запитав я у Рорика, знаючи, що цей азартний чортяка заковтне наживку і відразу забуде про завмерлого Андрія.

— Ставлю срібну монету, що зможу!

— Приймається.

— Ну, дядьку, готуй грошенятку!

Червономорда тварбка почала збільшуватися, набухати, виросла десь метра на два з копійками і все. Рорик пихкав, напружувався, колір його обличчя змінювався з червоного на бордовий, численні роги то ставали більшими, то зменшувалися, але він все одно залишався голови на дві нижче кадру в плащі.

— Аха-ха! Рогатий ти пес, гони гроші! — весело вигукнув я.

— Я ще не закінчив! — зло вигукнув Рорик.

Він знову напружився, руки його вкоротилися в половину, а ось ноги подовжилися і тепер він був нарівні з капюшоном величезної дилди.

— Ха! Ти жени монету!

— Ні-ні-ні, постривай, червонозада ти падаль, домовленість була про всю тушу, а не тільки про зріст. Так, ростом зараз ти такий самий, але вшир-то ти в чотири рази менший!

Обличчя Рорика перекосила гнівна гримаса, і він почав повільно зменшуватися, повертаючись до свого звичайного розміру.

— Ти тут давай не це, діда за дурня не рахуй, жени монету! Проспорив, то май совість це визнати.

— Не маю зараз грошей! Потім віддам.

— Ево ти який. А на який біс ти тоді спорив, якщо платити нічим?

— Ой, іди ти, дядьку! Сказав, віддам, значить, віддам; нічого мені тут совість лікувати… Не віддам, то якось відпрацюю.

І це останнє слово стало тумблером для мого мозку. Геніальніша ідея відразу ж оселилася там.

— Слу-у-ухай, а в мене якраз є пропозиція, чо ти можеш зробити, чоб не платити.

— Ну…

— Приготуєш їжу для наших посиденьок з моєю ріднею за тиждень, і можеш не платити.

— Дядьку, та базару нуль! — радісно вигукнув Рорик, але одразу ж додав, — з мене готування, але продукти з тебе.

— От і добре.

— Добазарилися!

— Є! Встиг,— зненацька подав голос Андрій.

Синявий повернувся до життя і одразу ж підійшов до громадини в плащі і впевнено промовив:

— Капкан смерті.

— Прийнято, — відповів гігант і відчинив плащ.

— Обскубати мій лисий череп!

І моя реакція цілком обґрунтована, тому що замість тіла, яке мало бути загорнуто в плащ, там розташувалися двері. Звичайні дерев'яні двері з ручкою.

— Слива! — прогудів гігант.

— Ретроспектива, — спокійно відповів Андрій.

— Гарна рима, приймається. Нирки!

Ми з Рориком незрозуміло переглянулися.

— Нирки! — повторив триметровий.

— Скажіть йому якусь риму до цього слова, бо він нас не пропустить, — тихо пробубнив Андрюха, дивлячись собі під ноги.

— Сливки.

— Погана рима, ще!

— Велитенські дірки.

— Приймається! Глина!

Залишався Рорик, але він продовжував незрозуміло рячитись то на нас, то на гіганта.

— Глина!

— Чого глина?

— Глина!

— Глина! — вторив йому Рорик.

— Ви двоє проходите, а цьому ходу немає! — прогудів триметровий.

— Ні, шафоподібний, так не піде, він з нами, — спробував я впевнено наполягти на своєму.

Раптом каптур спав і перед нами зʼявилося величезне сіре обличчя без будь-якої рослинності та з трьома очима. Праве глянуло на мене, ліве на Андрія, а верхнє на Рорика. І в цей момент я зрозумів, що не можу поворухнутися. Тіло закам'яніло.

— Ви двоє проходите, а цьому ходу немає! — прогримів триметровий.

— Рорику, скажи серцевина, — пробубнив Андрій, який теж не міг поворухнутися, зважаючи на все.

— Навіщо?

— Рорику, червона твоя харя, кажи швидко!

— Серцевина!

— Гарна рима, приймається! Проходьте!

Капюшон повернувся на голову, двері відчинилися, а тіло знову опинилося в моєму розпорядженні. Ми зайшли всередину і опинилися у темному вузькому коридорі, сходи якого вели вниз.

«Карта оновлена»

— Хм. Як? Це виходить, що Рорик не вміє складати рими. Цікаво… Треба буде зайнятися цим питанням, — продовжував тихо бубнити собі під ніс синюшний.

— Андрюха, а це чо зара таке було? Чо за рифмоплет триокий?

— Це теж гравець, поет, між іншим, дуже відомий у певних колах. У реальному світі в нього останнім часом дуже погано йде вигадування своїх творінь, але тут, у Мірантирі, він підробляє на вході в Прірву і заразом черпає різні рими у всіх, хто входить.

— Прірва?

— Зараз побачиш.

Внизу вже виднілося світло і гомін десятків голосів.

З тісного та темного коридору ми вийшли на світлу та широку трибуну. Десятки лавок, розташованих по колу і кілька ярусів, а внизу, в самому центрі — острів, розміром приблизно десять на десять метрів. Високі стіни були завішані всілякою зброєю, а під чорною стелею висів велетенський кристал, він тьмяно світився і надавав похмурої атмосфери всьому місцю.

Я з цікавістю глянув униз. Крайню нижню лавочку і саму арену відокремлювали метрів п'ять заввишки і стільки ж завдовжки. Тобто, якщо хтось випаде з цього острова, він просто полетить вниз у нескінченне небо.

Народу було пристойно. Більшість лавок зайняті.

— Тримайте. Проходьте, не товпіться, — пропищала нам мініатюрна дівчина з крильцями, засунула по згортку і полетіла далі.

Ми пройшли трохи вглиб і посідали на вільні місця. Я одразу ж глянув у сувій, але він був порожній.

— І що це? Якісь підпільні бої баб у багнюці? Чи торги з рабами влаштовують? — з неприхованою цікавістю спитав червономордий.

— Зараз сам побачиш, тут зазвичай короткі перерви між сутичками.

— Ах ти ж, вим'я поросяче, а мені тут подобається, схоже чось веселе намічається.

На літаючий острів із витоптаною сотнями ніг землею вийшов високий худорлявий чоловік. Його волосся, мало не білого кольору, спадало до самого попереку, а з боків стирчали довгі і загострені вгору вуха. З одягу були високі шкіряні черевики, світлі легкі штани і довгий зелений каптан до колін на голе тіло.

— Гривня?! Серйозно? Його нік – Гривня? А чого так?

— Ну, у нього просто звичка, він будь-які гроші називає гривнями. Навіть тут у нього бронзові, срібні та золоті гривні.

— А що за гривні такі? — поцікавився Рорик.

— Та гроші, але не місцеві з далеких островів.

— Зрозуміло.

— Шановні друзі, переходимо до третьої битви! — вигукнув гостроухий, та так голосно, що трибуни враз затихли. — У лівій частині арени — новачок, це його другий бій, але він подає де-які сподівання. Зустрічайте! Л-ю-юдина-паву-у-у-ук вісімдесят чотири! Ваші оплески, друзі! Підтримайте бійця! Але не лише оваціями, а й гривнею! Робіть ваші ставки!

Рідкі оплески і на острів з однією з нижніх лавок зістрибнув молодик у червоних треніках, синій сорочці та бордовій балаклаві.

— Знову? Ці фанати супергероїв вже відверто дістали! — обурено вигукнув Андрій, не відриваючи погляду від арени. — Щоразу приходиш, і щоразу знайдеться якийсь Халкстер Іванович чи Зелений Супермен, як же вони бісять! Жодної фантазії! До речі, на нього можна поставити гроші, подивіться у сувій. Але я не радив би, той ще з нього боєць.

Ми з Рориком розгорнули наші пергаменти. Там у чорно-білому варіанті була намальована Людина-павук вісімдесят чотири, праворуч — цифри з його показниками Базових характеристик, знизу — циферки від одного до двадцяти.

— Якщо хочете поставити на нього — просто тицьніть пальцями в одну з нижніх цифр, але попереджаю, тут лише золоті монети. А якщо програєте та не заплатите, то вас знайде Стефан, відбере все, що є, і відправить на останню точку збереження.

— Куди відправить? — перепитав незрозуміло рогоносець.

— Вб'є тебе.

— А, зрозуміло, запитань більше не маю.

Цей фанат павуків якось не вселяв довіри, тому ми з Рориком знову звернули наші погляди на арену.

— У правій частині арени — ветеран, навіть не побоюсь цього слова, легенда Прірви! Шістдесят три перемоги! Вісім поразок! Ми самі були проти, але, Господь нам свідок, Людина-павук вісімдесят чотири наполіг на цьому поєдинку! Зустрічайте! Куросама!

Трибуни вибухнули оваціями, дехто навіть встав на ноги. На арену зістрибнув справжнісінький ніндзя. Весь у чорних ганчірках, обличчя закрите напівмаскою. На поясі – катана. І навіть оті чорні шльопанці-в'єтнамки поверх білих шкарпеток були.

— Фу! Більш ніж супергероїв у Мірантирі я ненавиджу позерів з катанами! Понавішають на себе мечі, зірочки, кунаї і думають, що вони доблесні воїни!

Ми з Рориком перезирнулися. Щоб Андрій про щось, окрім своєї роботи, так пристрасно і завзято розмірковував… Та не було ще такого!

— На нього також можете поставити. З іншого боку листка.

І справді, на звороті з'явився малюнок Куросами з Базовими показниками і ставками.

— У цього характеристики веселіші будуть, начебто тямущий боєць, — я з цікавістю вивчав показники сили, витривалості, спритності та інтелекту.

— Дядьку, займеш золотий? Хочу поставити на цього з мечем.

— Знову ти за своє?

— Та чого ти починаєш! Ти ж бачиш тут безпрограшний варіант. Ну, не нуди!

— Повернеш із відсотками.

— Ох ти який! Ну гаразд.

Рорик тицьнув пальцем у цифру один, і вона одразу ж обвелася в кружальце.

— Отже, бійці розім'яті та готові показати вам шоу! По-о-о-очинаєм!

Гривня одним потужним стрибком залетів на трибуни і супротивники залишилися на арені наодинці.

Куросама поклав долоню на рукоятку меча і повільно рушив за годинниковою стрілкою. А ось його супротивник із криками кинувся вперед. Добігши до середини, він зупинився, підняв руки і випустив із них якісь мотузки. Одна причепилася самураю до плеча, друга до ноги. Павук із силою смикнув на себе володаря катани. Самурая смикнуло вперед, він зробив перекид і прям із піхв рубанув мечем по діагоналі.

Людина-павук вісімдесят чотири розділилася на дві частини: ноги та тулуб. Все. Бій закінчено. Куросама з холоднокровним спокоєм витер об верхню частину поваленого ворога свій меч і вклав його назад у піхви. Трибуни вибухнули оваціями!

— Мда, швидко все закінчилося, — розчаровано вирвалося в мене.

— Сила, — вимовив Рорик і шанобливо поплескав у долоні.

— Позер, — пробубнив Андрюха.

До нас знову підлетіла мініатюрна дівчина з крилами і роздратовано пропищала:

— Ось ваш виграш, дякую, що берете участь у ставках.

На коліна Рорика впала бронзова монетка і маленька панночка пурхнула від нас.

— І це все? — червономордий розчаровано висловив своє ставлення до цієї монети.

— А чого ти хотів? Куросама на голову сильніший за Павука, глядачі це знають, тому більшість і ставили на нього. Звідси — низькі коефіцієнти та маленькі виграші.

— Нагиналово якесь, — розчаровано промовив Рорик, але монетку поклав у кишеню.

— Ти мені ще відсоток із цього виграшу винен.

— Тобі як: відкусити шматок монети чи потім відпилимо обережно? — роздратовано промовив червономордий.

— Андрюха, до речі, ти ж казав, чо в цьому місті якась там зона, і бої заборонені, навіть зброю в руку не візьмеш.

— Ну, скрізь є винятки.

На спорожнілій арені знову стояв Гривня.

— Це був швидкий бій, але чого ще ви чекали від ветерана Прірви, блискавичного Куросами!

Глядачі ще раз поаплодували та затихли.

— Переходимо до четвертої битви! Обіцяю, цей бій змусить вас відчути адреналін, задоволення та ейфорію! Зустрічайте бійців! У правій частині арени – машина смерті! Вісник перемоги! Безжальний кат! Ста-а-а-атуя!

Бурні овації і на майданчик із трибун зістрибнуло щось нагадуюче шимпанзе, тільки з головою кажана і зроблене з каменю. Рухлива брила з написом «Статуя» над головою тягла за собою по землі значних розмірів кувалду.

— А це вже цікаво! — з захопленням видав Андрій.

Глядачі трохи вщухли, і Гривня продовжив:

— У лівій частині арени найперспективніший новачок! П'ять боїв та п'ять впевнених перемог! Кре-е-е-ейзіАлі-і-іса!

— Ах ти ж недоношена бл ...

Договорити я не зміг. В очах відразу потемніло і я опинився в чорному небуття.

«Мат у Мірантирі заборонений! Третє попередження! Бан на добу!»