Я моргнув і знову опинився на невеликому клаптику літаючої землі приблизно метрів п'ять на п'ять. Цього разу він був весь покритий не травою, а бруківкою, що бачила часи, зі звичайною дерев'яною лавочкою посередині.

Я озирнувся, чекаючи чогось, але увагу тут же привернуло моє черевце, яке обтягувала сорочка і старечі плями на руках. Ах ти ж єдрена матір! Знову моє старе тіло. А я вже так звик до нового, не обтяженого прожитими роками.

— Ну, і куди мене тепер занесло? — відправив я запитання в порожнечу, вже звично чекаючи на підказки від Кондратова, що з'являється з нізвідки.

Але цього разу чомусь відповіді не було.

Натомість за спиною почулися помахи крил і я різко обернувся. Тільки зараз до мого замшелого мозку дійшло, що арбалета в руках не було, та й ножичок зник. Я перевів погляд нагору, готовий зустрічати будь-кого голими в'ялими руками, але мій порив тут же випарувався, змінившись трепетом і здивуванням.

На бруківку приземлився, щоб мене комарі зжерли, справжнісінький ангел. Чоловік, років сорока, у біло-жовтих залізних обладунках і з парою величезних білих крил за плечима. Над головою була зелена смужка та синій напис «Гавриил».

— Вітаю… Миколо Селезньов. Серйозно? Ви самі обирали нік? Як по-олдскульного! Мені подобається.

— Єдрити мене в корінь! Все! Тепер все зрозуміло! Я помер! І я в раю! Ну точно ... Ось ангел, незрозумілі місця, чо ширяють у небі, все сходитися. Де ворота до раю? Хоча... — я уважно придивився до володаря білих крил, — пика в тебе якась не дуже ангельська. Білобриса борода кіскою, бабський хвіст і шрам на півхарі якось не в'яжуться з образом ангела.

— Вимушений вас засмутити, Миколо Васильовичу, але ви не в раю. Мені здається, за ваші промовисті вислови вас би там по голівці не погладили, — голос теж був мелодійним і якимось високим, чи щось кшталт того. При цьому обличчя його осяяла наче дуже добродушна, але трохи награна посмішка.

Я відразу ж обомлів і схопився руками за голову. Ну, а чого я ще чекав? Грішник проклятий.

— Усе припливли. Значить, я в пеклі.

— І це теж не вірно, — тепер у усмішці Гавриила читалася поблажливість, ніби він намагався щось пояснити дитині, що заплуталася.

— Чоб тебе хробаки згризли, а де ж я тоді?

— Ви у Мірантирі.

— Ти мені тут давай не це! Достатньо біліберду городити! Чо за Мірантир такий, де є крилаті мужики? Всі це слово товкмачать, але до ладу нічого не розповідають! — я підвищив голос, не зводячи очей зі складених за спиною крил.

— Вибачте, Миколо Васильовичу, що ввів вас в оману своїми крилами. Я не ангел, просто подобається цей образ, ось я і вирішив приміряти його тут, у Мірантирі.

— Та класти я хотів на твоє пір'я! Відповідай, собака нехрещена, де я?

Все, догралися! Розлютили діда! Без попередження я кинувся вперед, замахуючись правим кулаком для удару в щелепу, але мене випередили. Коли до Гавриила залишалося не більше метра, він без повного розкриття змахнув крилами в мій бік і мене здуло з місця, впечатавши спиною в лавочку.

— Так, мене попереджали про ваш запальний характер.

— Чоб тобі в гною стліти, півень ряжений.

— Миколо Васильовичу…

— Де я?

Я сперся рукою на лавочку і став на ноги.

— Дозвольте мені спочатку…

— Не дозволю, хлющ моржовий! Відповідай на запитання, коли старші питають! Май хоч краплю поваги до віку, шмаркач!

Гавриил приречено зітхнув і знову посміхнувся.

— Що ж, ваша взяла… Але не мені вам про все розповідати.

— А кому? — злість усередині мене переходила всі можливі межі.

— Ось цій молодій людині.

З-за спини Гавриила вийшов... Дениско.

— Онучку, — ледве чутно прошепотів я собі під ніс.

— Деда-а-а-а, — щасливо заволала дитина і кинулась до мене в обійми.

І тут я згадав. Все згадав. Спогади нахлинули на мене, як кобила на хлипкі ворота і з очей полилися сльози.

— Дениско, це ти? Чому ти вже такий дорослий? Тобі ж півроку тому сім виповнилося, а виглядаєш на всі п'ятнадцять.

— Не п'ятнадцять, а десять. Деда, не хвилюйся, я тобі зараз все розповім, чесно, чесно.

Я погладив онука по волоссю і нарешті випустив із обіймів.

— Ну, вам є про що поговорити, не заважатиму возз'єднанню. У вас кілька хвилин. Юному і незміцнілому мозку Дениса шкідливо з незвички довго перебувати тут. Як закінчите — просто покличте мене.

Гавриил розвернувся і стрибнув з острова, розправивши крила.

Ми з Дениском сіли на лавочку і я з теплою усмішкою глянув на свого онука. Так, це точно був він, але дорослий. Чорні неслухняні кучері, що стирчали у різні боки та очі. Очі повні цікавості та юності. І жодних написів та смужок над головою.

— Деда, ти взагалі уявляєш, де ти зараз? — мало не волаючи від захоплення, спитав онучок.

— Та хто його знає? У кого не спитаю — усі мовчать.

— Ти в грі! — вигукнув Дениско і затрусив кулаками від захоплення.

— Онучку...

— Ні, деда! Не сперечайся і не бубни! Просто повір мені. Ти в грі! Уявляєш? У віртуальній реальності. І ти тепер житимеш тут! Як же це круто! Я б теж так хотів, а то в школі все одно нудно й одні дурні.

— Так, Дениско, чо ти таке кажеш? У якій грі? Як у тих, у які ти рубаєшся на своєму комп'ютері?

— Деда, не комп'ютері, а планшеті! Так, типу тих, але в сто разів крутішу!

— Як ти хотів мені колись показати? Чось там репеге?

— Воно саме!

— А як я опинився тут? І як звідси вийти?

— Тобі не розповіли? — захоплення дитини змінилося розгубленістю.

— Ні, може, хоч ти розкажеш і поясниш старому?

— Деда, звичайно.

Дитина на кілька секунд замислилася, дивлячись кудись у далечінь, а потім видала все безперервним потоком:

— Коли ми з батьками прилетіли до тебе, ти непритомний лежав у калюжі крові біля колонки. Мама сильно злякалася і тато швидко відвіз тебе до лікарні. А там нам сказали, що ти впав у кому. Батьки не мали грошей на складну операцію, щоб спробувати вилікувати, тому тебе тримали в комі, щоб ти не помер. Так ти пролежав три роки. Ми вже хотіли відключити тебе, бо грошей не було навіть, щоб підтримувати тебе. На оголошення про допомогу в Інтернеті мало реагували. А потім з'явився цей дядько, з ніком Гавриил, сказав батькам, що він твій фанат, і що він може дати тобі нове життя. Ми всі одразу погодилися, і ось я тут.

— У комі? Три роки? Як? Я ж тільки вчора чекав на вас у гості, — перепитав я, не бажаючи знову почути відповідь, яку не готовий був прийняти.

— Так, ти й зараз у ній.

— Але як це? — вигукнув я, дивлячись на свої руки.

— Деда, ну твій мозок підключили до комп'ютера, підключили ще різні штуки, щоб ти не помер і тепер ти житимеш тут. Твою свідомість перемістили сюди. У цей світ. А ми з батьками тебе тут провідуватимемо.

— Але… я не знаю, як тут жити…

— Деда, ну ти чого? Тут же офігеть як круто!

— Дениско!

— Пробач, я вже встиг про це забути.

Внучок посміхнувся, заплющив очі і підставив чоло. Я дав йому легенький щелбан.

— Деда, ти тепер живеш у фентезійному світі!

— Ти ж знаєш, чо я цю фантастику не люблю.

— Знаю, але, по-перше, фантастика та фентезі — це різні речі, а по-друге, у тебе немає вибору. Дядько сказав, що тепер тут твій дім і тут ти житимеш і працюватимеш.

А ось і розкрилося одне з питань, які мучили мій замшілий розум. Не просто так мене сюди запхали — їм щось потрібно від старого діда. Але що? Якась робота…

— Ти вже тут десь побував?

— Так, але дивно тут якось. Літаючі острови, чудовиська різні, тварюки мерзенні, люди ходять у чому попало, будинки не сучасні, цей он взагалі з крилами.

— Гра ж начебто про Середньовіччя. Магія, мечі, раси різні. Можна кидатися вогнем, можна стати ельфом чи повітряним піратом, чи… Та взагалі робити що завгодно! А в тебе якісь магічні здібності тут є? — захоплено тараторив Дениско.

— Так, онучку, я про все розповім, але спочатку про важливе. Чому ти тут? Де мама та тато? Як у них справи? З ними все гаразд?

— Та все як завжди в них, нічого цікавого. Працюють цілими днями. Вони мене першого сюди відправили. Сказали, що я завжди був ближче до тебе, ніж вони, і що я найкраще зможу тобі пояснити, що відбувається, і ти мені повіриш.

У пориві почуттів я знову обійняв онука. Його ручки теж обійняли моє старече тіло.

— Три роки, кажеш, минуло? — усміхнувся я і відпустив онучка.

— Так, тобі сьогодні вісімдесят вісім. З днем ​​народження, деда-а-а-а! До речі, три роки тому не вдалося подарувати тобі подарунок, але сьогодні — тримай, це тобі. Відкриєш потім.

Дениско передав мені невелику дерев'яну скриньку, яка невідомо як з'явилася у нього в руках.

«Отримано новий предмет:

Подарунок на день народження»

— Дякую, онучку, — я прийняв подарунок і поклав на край лави. — Ох і старикан же я тепер. І чо мені тепер робити?

— Як що, деда? Веселитися! Тут стільки всього! У тебе нове життя почалося. А ми з батьками будемо до тебе навідуватись у гості, щоб ти не забував про старе.

Дениско озирнувся, підсунувся до мене ближче і прошепотів на вухо:

— Нам вдома встановили три віртуальні шоломи, і дозволили заходити раз на тиждень на півгодини, бо вони мають обмежені можливості; але я намагатимуся заходити до тебе частіше.

Я легенько потріпав Дениску за волосся і мимоволі зітхнув.

— Ти навчиш мене всьому?

— Звичайно, деда, фігня пит… ой.

Я знову відважив юнакові щелбан.

— Пообіцяй мені, що тут почнеш жити заново, — тихо промовив Дениско, дивлячись мені в очі.

— Але…

— Деда, ніяких але. Дай слово.

— Даю слово.

Дитина простягла мені кулачок, і я, ледве стримуючи нові сльози, легенько вдарив по ньому своїм.

— Гаразд, мені час іти. Незабаром побачимося, маму з татом обов'язково захоплю з собою наступного разу. І нам дозволять побути разом довше. З днем ​​народження, деда.

Ми знову обнялися, а потім, через якийсь час, онучок розчинився у моїх руках.

Хотілося… Навіть не знаю чого хотілося… Вдавитися. Або напитися. А краще спочатку друге, а потім перше.

— Гавриил! — вигукнув я.

За кілька секунд крилатий був уже переді мною.

— Навіщо я вам?

— Усьому свій час, Миколо Васильовичу. А зараз, я хочу привітати вас із днем ​​народження та подарувати кілька подарунків. Прогуляйтеся поки що по селищу, повеселіться, освойтеся, а потім уже поговоримо про справи.

— А яке тіло мені дадуть?

— А яке ви хочете?

— Це, але краще, — сказав я, а потім зрозумів, що ляпнув дурість.

Пізно. Гавриил проткнув мене наскрізь крилом (хоча, мені здається, він міг цього й не робити, можна було просто, щоб я знову моргнув, як це відбувалося раніше) і перед тим як очі заплющились, до мене дійшло, що пір'я металеве.