Я вкотре долонями змахнув порошинки з рукавів довгого коричневого камзола, яких там й подавно не було. Потім, все-таки, розстебнув верхній гудзик сорочки. І, на довершення, поправив лямку сумки на плечі, яка й до цього досить комфортно себе там почувала.

Після всіх цих ритуалів я сміливо (ну як сміливо, з легким хвилюванням) увійшов у скляну будівлю адміністрації Мірантира.

Я був сам, ніхто мене не підганяв, тому мав можливість все детально оглянути. За скляними дверима я одразу потрапив у фойє. Стіни, звичайно, зі скла, підлога — теж. Красиво, нічого не скажешь, але якби я мав страх висоти — я б уже разів зо три обгадився і стільки ж знепритомнів.

Підняв голову, стелі не було видно, бо стіни йшли далеко вгору. Так як стіни чудово пропускали сонячні промені від усіх чотирьох світил, тут було дуже світло і яскраво, прям як у якійсь небесній канцелярії. Їй Богу, рай.

Я пройшов на середину фойє, але мене ніхто не зупинив і не спитав хто я. Напевно, тут якась система стоїть, що якщо ти не тутешній працівник, тебе просто так не пропустять; і, швидше за все, кам'яні страшні статуї різноманітних звірів уздовж стін цьому посприяють. А може, й магія якась, звідки знати, шандарахне блискавкою з дверей, і все, тю-тю.

Ні якогось столу реєстрації, ні чергового охоронця, в якого можно було б запитати куди піти — нема. Але я, як, мабуть, і кожен у цій будівлі, знав куди мені треба і з якого питання.

Андрюха підказав, що відділ дизайну знаходиться на шостому та сьомому поверхах, а сама Іззі забрала під свій кабінет весь восьмий. Туди мій маршрут і пролягав, але спочатку хотілося зазирнути в кабінет, який виділили безпосередньо мені.

Сходи знаходилися за однією із стін. Пропустивши двох про щось завзято сперечаючихся робітниць: одну — гостровуху і з довгими іклами, а іншу — повненьку і з чорною, як смоль, шкірою; я піднявся широкими скляними сходами на третій поверх.

На дверях, звичайно, зі скла, красувалася табличка з написом:

«Сценарний відділ»

Крок ближче, і двері самі роз'їхалися вбік, пропускаючи мене на поверх. Зручно! Довгий коридор з десятками кімнат по обидва боки. Кожна мала свої прозорі двері з ім'ям того чи іншого працівника та його посадою.

Перші двері зліва:

«Володар Ефіру

Сценарист піратської території»

У кімнаті знаходилося високе створіння, яке було поєднанням краба та людини: тіло і голова людські, але на руках замість долонь — клешні, а замість ніг — шість крабових лап.

Цей Володар Ефіру стояв упритул до стіни й уважно вдивлявся в десяток невеликих сувоїв, розвішаних на ній. Прям за його спиною, розвалившись на зручному шкіряному кріслі, вмостився Одноокий Джо. Гігантське око з руками і ногами, що стирчали прямо з круглих білих боків ока. Це створення щось писало пером на одному з листків.

А потім, коли я вже майже пройшов їхні двері, поява ще однієї дійової особи змусила мене зупинитися. Біля Володаря Ефіру утворилася сіра хмара, і з неї вийшов знайомий громила-солдафон.

— Гей, Кондрате, дивись, твій колега, — весело покликав я свого помічника.

— По суті, це і є я, просто в іншій, грубішій оболонці і з суворішим характером, — відповіла мені голова над плечем.

— Та не гони?! Харе заливати!

— У нас одна база даних і один колективний сервер, — мою затримку з відповіддю Козланд прийняв за нерозуміння, і роздратовано додав: — У нас один мозок, щоб вам було зрозуміліше.

— Ти мені тут давай не це! Не мудруй!

— Як забажаєте.

— Стривай, — я уважно подивився, як солдафон щось на пальцях пояснював Володарю Ефіру, — Це виходить… Ти знаєш, про чо вони говорять?

— Так. Більше того, не просто знаю, а саме я розмовляю зараз із творцем Володарем Ефіру.

— А чому це ти мене не називаєш творцем?

Відповіді не було, голова випарувалася. От хлищ вусатий!

Гаразд, працюють люди… Чи краби й очища?.. Ну чи хто вони там, не відволікатимемо.

Наступні кілька кімнат були порожніми. Після них була дуже незвичайна: повністю заповнена водою, а на підлозі лежало кілька десятків великих черепашок. Їх перекладало людиноподібне створіння із зябрами, перетинками між пальцями та із зеленою лускатою шкірою. Прям людина-амфібія. Воно помітило, як я витріщаюсь і вітально помахало рукою. Я у відповідь лише натягнуто посміхнувся і пішов далі.

Кілька кімнат захламлених різними меблями та зі списаними крейдою дошками, а потім я нарешті дійшов до дверей з написом:

«Микола Селезньов

Молодший сценарист»

— Ну ні шиша собі молодший, та я щонайменше вдвічі старший за кожного в цій халабуді! — трохи обурився я, скоріше, для самозаспокоєння.

Зайшов усередину порожньої скляної коробки і озирнувся.

— Так-так, з меблями тут напружено.

— Якщо хочете, якісь речі, які вам потрібні для зручності та роботи в цьому приміщенні, — просто скажіть мені, — видав Конкістадон, вийшовши із хмари, що утворилася у стіні.

— Звичайно, потрібні, єдрена ти собака! Це ж кабінет! Як мінімум, стіл та стілець не завадили б.

— Як забажаєте.

Прям навпроти дверей, ближче до стіни, з'явився масивний дерев'яний стіл на чотирьох ніжках та стілець без спинки.

— Ах ти ж, то он воно як працює! Тобто, і дошку метр на два можеш на стіну начарувати?

— Як забажаєте.

На одній із стін з'явилася фанера, вкрита чорною фарбою.

— А крейда, чоб писати на ній?

— Як забажаєте.

Внизу дошки з'явилася поличка з білою, жовтою та зеленою крейдою.

— Зручно зроблено! От би у будь-якій точці Мірантира можна було б так начарувати собі зручності.

— На жаль, для вас, ця функція доступна тільки в будівлі адміністрації, для комфортної роботи.

— Тобто гамак можна сюди намагічити?

— Як забажаєте.

У кутку з'явилися два дерев'яні стовпи, на яких був натягнутий сітчастий гамак. Я схвально закивав. І тут мене осяяло.

— Слухай, Конов'язове, а якщо я тимчасово працюю за межами будівлі, але мені й там потрібен комфорт, я можу ці речі забрати із собою?

— Так, можете. Але як ви заберете із собою стіл, стілець, дошку та гамак? Нагадую, що в сумку це не влізе, — з неприхованим обуренням вимовив гостровусий.

— А це вже моя турбота.

У голові назрівав якийсь план з доставки всіх цих благ цивілізації на мій райський острів з яблунею. Але це трохи згодом, а зараз мені треба на восьмий поверх.

Я повернувся до сходів і пішов нагору. Дійшовши до шостого поверху, мою увагу привернула особа, яку було видно через скляні стіни одного з робочих кабінетів «Відділу Дизайну».

Миловидне дівчисько з фіолетовими кучерями на голові і з написом «Хелен» над головою було поглинено процесом створення. Величезна голова ящіра нерухомо застигла перед нею. Дівчина обійшла морду з іншого боку, торкнулася рукою одного з рогів, що стирчали з щоки звірюги і загорнула його донизу. Потім вона відійшла вбік, оцінила зміну, плюнула з обуренням на підлогу, підійшла назад, і взагалі обірвала всі роги і шипи на голові, перетворюючи страховищу на звичайну, але велику ящірку.

— Чи дракона майструє? — спитав я сам себе.

— Скоріше, намагається придумати новий вигляд для віверни, — відповіла мені голова вусатого.

— Ото ти все знаєш, Коневоде.

— Робота в мене така, — самовдоволено промовив хлющ і зник.

Ще трохи поспостерігавши за дівчиною, що вигалялась над бідною головою, як тільки могла, я незабаром продовжив свій шлях нагору. Сьомий поверх із такими ж кімнатками, де створювали різних істот та предмети інші істоти з іменами над головами. Тут мою увагу поглинув один хлопець. Це було саме пацаня, років десяти, не більше, тільки ось мускулатура в нього розвинена, як у олімпійського атлета. Він тримав у руках косу та працював над її формою. Спочатку вона була стандартною і дуже довгою, хлопець кілька разів змахнув зброєю, але на третій помах він довбанув себе держаком по коліну. Тоді хлопчик відокремив лезо від держака, і зайнявся дерев'яною палицею, вкорочуючи її та роблячи поглиблення для хвату руками. Цікаве заняття, але треба йти, як би я не відтягував цей момент.

Я опинився на восьмому поверсі. І тут же перша несподіванка: двері та стіни тут були з каламутного скла, як підлога та стеля у кімнаті, де проходила нарада начальства.

«Іззі

Керівник дизайнерського відділу»

Я знову обтрусив рукави камзола, пригладив рукою бороду, провів долонею по лисині, а потім дістав із сумки букет квітів. Як же добре, що на одному з найближчих до мого маленьких острівців була галявина з синіми чи то тюльпанами, чи то трояндами, чортяка розбере тутешні рослини.

Загалом, я нарвав оберемок. За першим знайомством, було одразу помітно, що ця мадам повернута на синьому кольорі… і вусах… Бр-р-р-р! Гаразд. Робимо справу та сміливо вшиваємося!

— Куряче ж ти дишло, — тихо пробубнив я собі під ніс і зробив крок.

Двері переді мною від'їхали вбік, і я опинився в коридорі з десятком дверей без будь-яких розпізнавальних знаків по обидва боки, а наприкінці цього коридору в невеликому кріслі вмостилося вже знайоме мені створіння: невеличке синє кудлате щось із слоновими вухами і мишиною мордою.

Андрюха попереджав мене про це. Якщо Іззі не буде на місці або вона зайнята, мене зустріне її помічник — Верес.

Побачивши мене, істота підірвалася зі свого лежбища і кинулась до мене.

— О, Миколо Селезньов, вітаю вас, — пропищала страховина, зупинившись за кілька метрів від мене.

— І тобі не хворіти, я до господині, по ділу.

— Пані Іззі вийшла на пару хвилин, скоро повернеться. Ви може… — він запнувся на півслові і з жахом подивився на мій одяг. — Ви що! Не можна до пані Іззі двічі приходити в одному й тому ж одязі! Швидше! Поки вона не повернулася, нам треба вас переодягнути!

Верес схопив мене за рукав камзола і потягнув до однієї з численних дверей з каламутного скла.

Ми зайшли всередину. Це була кімната, точніше навіть гардеробна, з високими, метри чотири, стелями з каламутного скла та тисячами стелажів, вішалок та підставок під усілякий одяг. Прольоти між цими рядами речей були дуже широкі, на них можна було б і літак посадити за бажання. Я подивився назад, а потім у далечінь. Приміщення було настільки величезним, що я міг бачити тільки стіну в мене за спиною, інші були поза досяжності зору.

Як вони примудрилися таку площу засунути в будівлю? Чи це той самий фокус, як із моєю сумкою? Зовні маленька, а всередині можна сховати провізію на цілу роту.

— Так, у нас мало часу, але багато роботи. Подивимося... — Верес оцінювально окинув мене поглядом, — почнемо з взуття, це нікуди годиться!

Звірятко голосно свиснуло, і з-за одного зі стелажів на широкий проліт вибігло створіння з тілом лева і головою орла. «Консу», про що говорив білий напис над головою, був запряжений у двомісний візок, зроблений із золота, схожий на ті, на яких каталися імператори Стародавнього Риму.

Верес застрибнув на зручне сидіння, оббите червоним оксамитом, і вичікувально подивився на мене.

— Нумо! Повторюю: у нас мало часу, поспішаємо!

Я сів поруч і взявся лівою рукою за спеціальну ручку на боці невеликої карети.

— Консу, до чоловічих туфлів!

Звір голосно заржав і рвонув з місця, несучи нас серед тисяч стійок з одягом. Добре, що я схопився лівою рукою за ручку, а то б на першому повороті вилетів з екіпажу. Правою рукою я мертвою хваткою вчепився в оберемок квітів. Сподіваюся, вони доживуть до закінчення цих перегонів.

Консу різко загальмував, зайшов у поворот і, спершись передніми лапами на підлогу, а задніми на візок, зупинився.

— Дякую, Консу. Миколо Селезньов, поки сидіть тут.

Звірятко з синьою шерстю зістрибнуло на підлогу і зникло серед полиць із взуттям. Не було його може з хвилину, за яку я трохи розслабився і відпустив ручку.

— Ось те, що треба! — протягнув мені Верес пару лакових туфель зі шнурками.

— Ти чо, у мене ж сорок третій, а ці явно менші.

— Не переживайте, почніть взувати, а туфлі самі набудуть форми вашої ноги.

— Ах ти ж! Зручно!

— Цілком згоден.

Я приміряв взуття; і справді, сіли як влиті.

«Отримано новий предмет:

Лакові туфлі»

— Чудово! Консу! Відділ штанів!

Не знаю скільки ми так прокаталися, але після кількох зупинок і пари написів, що я вже сприймав як належне, на мені були: лакові туфлі, чорні звужені донизу штани зі стрілками, біла довжелезна сорочка навипуск з трикутним вирізом до середини грудей і синій ремінь, який Верес змусив мене надіти поверх сорочки. А! І ще пара чорних шкарпеток. Як же відвик від них. Тепер навіть не зручно було, коли твою шкіру та взуття поділяє ще якась тканина.

— Чудово! — вигукнув звір і ляснув у долоні. — Начебто і ваш стиль, але синій ремінь та сині квіти наголошують, що вам імпонують кольори господині.

І тут до мене дійшло, що напис «Верес» був синім, як і в інших живих людей із реального світу.

— Стривай, ти не програма? Ти справжня людина?

— Все вірно, — кивнуло звірятко.

— Тоді навіщо ти прислугуєш цій вусатій шельмі?

— Ви що, це честь працювати на пані Іззі та переймати її методи роботи! Вона справжній геній дизайну! Я до сивого волосся доводив в університеті, що саме я повинен проходити у неї практику! Це така честь… — мрійливо проспівав останню фразу мій новий знайомий.

— Верес! Ледачий ти бруд! Швидко до мене! — ​​гучною луною пролунав жіночий крик безрозмірним гардеробом.

— Пані прийшла! Швидше до неї! Добре, що ми встигли вас одягнути.

Ми застрибнули в колісницю і Консу, як гордий кітко-орлоподібний скакун, поніс нас на вихід. Вражаюся як, але з таким галопом наш їздовий звір не зачепив жодної стійки.

— Верес! Якого хріну?! — кричала жінка, коли ми побачили синю цятку, що рухалася вдалині.

Консу ще припустив, нічим не поступаючись у швидкості будь-якій коняці з тих, що беруть участь у забігах на іподромі.

Карета ще не встигла зупинитися, а вухатий помічник уже вистрибнув назовні і в поклоні застиг перед Іззі.

— Верес! Неквапливий ти йолоп, чому запрошення на показ нової колекції броні для тих, у кого більше двох рук, ще не розіслано?!

Помічник мовчки вихопив з фіолетової руки стос листків, відчинив двері і втік з зали.

— А ти ще хто? — люто вигукнула жінка, але, зустрівшись зі мною поглядом, відразу приставила свій витончений вказівний палець до темно-синіх губ.

У неї не було вусів! Невже поголила? Щетини начебто не видно. Та й зачіска змінилася: замість довгих блакитних локонів до плечей, зараз у Іззі був ірокез із поголеними скронями.

— Здобич сама прийшла до лап хижака. Яка краса, — ніжно промуркотіла володарка фіолетової шкіри.

— Чо ти таке кажеш?

— Кажу, що рада тебе бачити, Миколо. Сама хотіла незабаром знайти тебе, а тут і не довелося шукати нікого. Чим зобов'язана? — Іззі демонстративно розставила ширше ноги, щоб розріз на її спідниці оголив одну ніжку до середини стегна. Руки вона схрестила під грудьми, та так, що її і так пишне декольте прям-таки збільшилося ще разів у півтора.

— Єлизавета, я по ділу, — відповів я, нахабно витріщаючись на форми прекрасної жінки. Вона, зважаючи на все, не була проти.

— Ну-ну-ну, який жвавий. Може, спочатку дещо інше, мій хороший?

— Чо інше? — я відчував, як мої щоки починали червоніти. Не знаю, чи червоніють у Мірантирі щоки від збентеження, але я це явно відчував.

Іззі грайливо закусила нижню губу і тицьнула своїм вказівним нігтиком із синім лаком у букет.

— А, це я дурень старий. Це тобі.

Я нарешті виліз із воза, підійшов до жінки і простяг їй букет.

— І це, тобі дуже добре без… — замість продовження я провів долонею своїми вусами.

— Який же ти прямолінійний, Миколо, — сказала Єлизавета і вдихнула аромат квітів. — Гарний букет, гарний колір, дякую, я задоволена.

Іззі потяглася до мене і цмокнула в щоку. Хух! Губи не кололися, яке полегшення, отже, вона вивела остаточно ту поросль під носом.

— То це, я ж до тебе по справах прийшов.

— Уважно слухаю, мій хороший. Верес! — вигукнула вона останнє слово, від чого мене пересмикнуло.

Двері за спиною Іззі ​​відчинилися, і з'явилося маленьке звірятко.

— Букет у воду! І не доводь мене до гріха, якщо до того часу, як я закінчу з Миколою, запрошення не будуть розіслані... Ти повернешся назад до свого Сракодрищинська, передруковуватим методички для першокурсників!

Верес покірно взяв букет і зник за дверима.

— А знаєш що, давай ми з тобою перекусимо, і за трапезою ти мені все розкажеш, навіщо я тобі потрібна.

— А може, ми швидко розберемося, і кожен піде працювати? — я раптом зрозумів, що зі зникненням вусів, ця жінка стала дуже привабливою, і я відчував себе трохи... Навіть не знаю, як описати... Як першокласник, що задивляється на свою першу вчительку, яка невимовна гарна. Ах ти ж курчина мати! Дуже давно я не мав жодних справ з такими красунями, вже й забув, як це.

— Ну-ну-ну, мій хороший, ти вже видав свої наміри, що ти по справах прийшов. Так що тепер ти повністю в моєму розпорядженні, і я можу з тебе хоч мотузки вити, щоби ти отримав бажане.

Вона взяла мене за руку і потягла до дверей. Хвала творцям цієї гри, особливо, хвала тому, хто здогадався, щоби руки тут не потіли!

Ми вийшли в порожній коридор і одразу ж зайшли в одну з дверей на протилежному боці. Це виявилася величезна кімната, звичайно, не така безрозмірна, як минула, але зі стадіоном вона цілком могла позмагатися. Якщо там були ряди з одягом, то тут розташувалися сотні столів з усілякими стравами. Овочі, фрукти, дивовижні плоди, смажені тушки тварин різних форм та розмірів, десерти, закуски, нарізки… Цей список можна було б продовжувати нескінченно.

— Тут присутня будь-яка їжа, що є в Мірантирі: від засмажених водинарій до засушених Караланів. Будь-який спосіб приготування, навіть у сирому вигляді для особливих гурманів. Скажи мені, Миколо, чого ти хотів би скуштувати? — спитала мене Іззі, з якимось маніакальним інтересом свердлячи мене очима.

— Дякую, якось поки чо їсти не хочеться. Але ти собі ні в чому відмовляй, обідай, а я поки чо розповім суть свого візиту.

Не знаю чому, але незважаючи на велику кількість страв, моє вічне бажання щось пожувати повністю атрофувалося в цей момент. Ну не можу жерти і уплітати все це, коли поряд така витончена особа. Некрасиво буде.

— Ну, Миколо, не скромничай! Все, що твоїй душі завгодно. Все свіже!

— Можливо іншого разу.

— Ти ж не хочеш мене образити? — кокетливо прошепотіла Єлизавета, надувши губки. — Що ти хочеш з'їсти? По чому зголоднів твій шлунок?

— О! — мене осяяло, мені справді де-чого хотілося до скрегота в зубах. — А насіння, є?

Моє питання явно вибило Іззі з колії. Її підлеслеві вирази на обличчі, якими вона майстерно володіла, змінилися легким подивом.

— Насіння?

— Ну так. За соняшникове я душу віддав би. Як же мені його не вистачає! Але й гарбузове теж підійде. Чи не знайдеться мішечка?

— Визнаю, здивував. Ні, на жаль, такого тут нема.

— Шкода.

— Щось і мені перехотілося їсти… А давай вип'ємо з тобою!

Я не встиг нічого відповісти, а Іззі вже тягла мене до іншої кімнати.

Ну тут я вже не був особливо здивований безрозмірним затемненим льохом, у якому томилися тисячі стелажів з пляшками всіх форм і розмірів: від маленьких флакончиків з різнокольоровими жижами, до багатолітрових дерев'яних бочок.

Ми зайшли не дуже глибоко, Єлизавета підвела мене до одного з численних столиків, за якими можна тільки стояти, і поставила на нього два винні келихи. Ніжки на них були виконані у вигляді голих дівчат, що тягнуться одна до одної.

— Червоне напівсухе, я особисто кілька днів провела, вигадуючи та насичуючи цей смак.

Єлизавета взяла зі стелажу пляшку і відкоркувала її нігтем! Оце я розумію, зручно зроблено! Рубіновий напій заповнив келихи, і Іззі взяла один у руку, розкручуючи вино всередині. Вона підняла руку на рівень очей, і ніби дивилася на напій, а начебто й прямо мені в очі.

— За особисте та безсвідкове знайомство! — вигукнула жінка.

Я взяв у руки келих і зібрався цокнутися, але вона різко обвила мою руку своєї і тихо прошепотіла:

— На бруденшафт.

Ми зробили кілька ковтків, і Іззі поцілувала мене в щоку, але все ж таки край її губ стикнувся з моїми.

— Як тобі вино, мій хороший?

— Ну, сухар, як сухар, непогано, — рот відповів швидше, ніж я подумав. Я чекав, що мене зараз наоруть, як на Вереса, але сталося дещо інше.

Єлизавета на мить примружилася, дуже уважно вдивляючись у мої очі, а потім тихо прошепотіла:

— Який чоловік. Яка зухвала чесність.

Вона мовчки схопила мене за руку і потягла до виходу. Відчинилися наступні двері, і ще не зайшовши всередину, я краєм ока побачив напівголих дівчат і представників чоловічої статі в одних лише пов'язках на стегнах.

— Так, Єлизавета, зупинись! — я потягнув її руку на себе, вивів з кімнати і зачинив двері. — Я прийшов по справах, а ти мені починаєш влаштовувати екскурсії по своїх хоромах! Я чудово вірю і знаю, чо ти добрий дизайнер, не треба мені цього доводити.

Я не зміг домовити, бо Іззі різко притиснула мене до стінки, присунулася впритул і тихо зашепотіла мені на вухо, та так, що я відчував жар, що йшов від неї.

— Тобі треба щось від мене, і ти це отримаєш, не сумнівайся! Але натомість, мені потрібно щось від тебе!

— Та я зг ...

— Тихо, тихо, тихо, — її палець ковзнув по моїх губах, — я хочу зрозуміти тебе. Хочу дізнатися, що розбурхує тебе, що змушує твої очі світитися, а серце вискакувати з грудей… Я вивчаю людську натуру, і таких ласих екземплярів як ти мені ще не траплялося. Ми вже з'ясували: це не їжа та не алкоголь. Але тут ще багато кімнат.

Вона повільно провела нігтем по моїх грудях і трохи відсторонилася, дивлячись мені в очі.

— Ти хочеш знати, чо змушує мої очі світитись, а душу радіти?

— Так?

— І ти від мене не відчепишся, поки це не дізнаєшся?

— Саме так, мій хороший.

— І ти по-любому мені допоможеш, яким би не було прохання?

— Угум.

— Тоді я тебе запрошую на мій острів на кінець тижня, я тобі все покажу. І не забудь прихопити це особливе виведене особисто тобою вино.

— Хм… — Іззі знову закусила нижню губу, — добре.

Раптом Єлизавета відсторонилася від мене повністю, поправила сукню, і її голос став жорстким і вимогливим.

— То що тобі потрібно від мене?