«Штраф до спритності за сп'яніння знято»

Де я? Ні шиша не пам'ятаю. Перед очима – дерев'яна стеля. Пахне соломою та якимись ягодами. Акуратно і повільно повернув голову праворуч: жіноча оголена спина, довге руде волосся, білий напис «Еліна». А ось це вже цікаво. Як я опинився у ліжку з молодою дівою? Начебто ми з Рориком пили, потім пішли надвір, а потім нічого не пам'ятаю. Суцільний туман непритомності. Ну, судячи з того, де я опинився — вечір чи ранок, чи день, пройшли весело, і гріх скаржитися.

Я скинув з себе плед, підвівся з ліжка, намагаючись не шуміти, підібрав з підлоги розкидані речі, одягнувся і вийшов надвір.

— Ах ти ж курва! Сусіди, — посміхнувся я, дивлячись на дім Рорика, а точніше, на його померлого не батька.

Отже, ми напилися, мені захотілося тепла та ласки, а цей червономордий відправив мене до сусідки, охочої до досвідчених та дорослих чоловіків. Наче схоже на правду.

Я перейшов подобу ґрунтової дороги, штовхнув двері й увійшов до хати. Прям біля порога валялися мої інші речі.

Поки натягував на себе сагайдак і сумку, усвідомив, що від вчорашньої туги й сліду не лишилося. Справді! Що б мужики подумали, почувши моє скиглення? Сором та й годі! Тут можна пити і веселитись з дівками, від хвороб не залишилося ніякого навіть натяку, а я ще й ніс ворочу. Ще й Денискові слово дав! А чоловік повинен тримати своє слово!

Я обійшов увесь будинок, Рорика ніде не було, але не це мене зараз вражало найбільше. Не було похмілля! Та й сушняку. Голова не боліла зовсім. Та й взагалі, за весь той час, що я тут пробув, мені жодного разу не захотілося пити, їсти чи сходити в нужник.

Я став посеред кімнати, закинув за спину арбалет і… А що далі? Хм. Якщо міркувати тверезо і брати до уваги той факт, що мені тепер тут жити, треба порозумітися з одним вусатим парубком.

— Агов! Як тебе там? Кондратов! Ти де?

— Зрештою, зволили звернутися до мене за допомогою? — пролунав невдоволений голос за спиною.

— Так, зважаючи на все, доведеться нам з тобою брататися.

Гостровусий стояв біля столу, заклавши руки за спину.

— По-перше, нагадаю, що звуть мене Конкланд. По-друге, я ваш помічник, а не друг чи брат.

— Ти на діда образи не тримай. Для мене це все новинка, і до всього незвичайного я дуже довго звикаю. Вибач, якщо чось не так ляпнув.

— Вибачення приймаються.

— Ах ти ж який. Ну гаразд, ти ось мені підкажи, а тут чо, можна не ходити до туалету?

— Через моральні, етичні та естетичні засади цю функцію відключено, але якщо хочете, можна її включити.

— Тобто я можу їсти скільки завгодно і не гадити?

— Саме так.

— А з бабами оце? Якась тут у вас вибіркова цензура. Материтися не можна, спати не можна, а з бабами милуватися можна? Ах ти ж! А залетіти тут можна?

— Секс доступний лише для гостей віком від вісімнадцяти років. І уточніть друге питання: що означає залетіти?

— Ну, завагітніти.

— Ні, у Мірантирі не передбачено продовження роду для гостей.

— А це цікаво. Це дуже цікаво. Тоді так. Якщо я тепер ніби як у справі, то розкажи мені ще раз про ті штуки, які мені доступні, на зразок тієї книги з чудовиськами.

— Вам доступні вкладки: персонаж, мапа, інвентар, завдання, друзі, бестіарій, налаштування.

— Це виходить, чо це типу як меню в телевізорі?

Відповіді не було, лише ледь помітний кивок.

— Ну, гаразд, давай тоді по-порядку. «Персонаж» я начебто пригадую, там чось про силу, витривалість та інше здоров'я. Показуй тоді карту.

Переді мною з'явився переконливих розмірів сувій, згорнутий у трубочку. Я простягнув до нього руки, торкнувся пальцем, і папір розвернувся. На пожовклому великому аркуші було зображено лише мініатюрний острівець землі з підписом: «Селище рибалок на горі».

— Щоб змінити масштаб, торкніться об'єкта на карті, — сказав помічник у мене за вухом.

Ти подиви який командир. Нагадує Дениску — той теж мені мало що пояснює дослівно, вважаючи за краще вчити діда на практиці, методом: тикай, а там походу розберешся.

Я торкнувся пальцем острівця, і він вмить розрісся, зайнявши все місце на аркуші.

Село було, як то кажуть, як на долоні. Намальовані будиночки, навіть мітки є: коваль Вільген, травник, будинок Альдена та маленький зелений трикутник усередині нього.

— А ця мітка, це я?

— Абсолютно вірно.

— Ага, з цим зрозуміло. Чо там далі є?

— Інвентар, завдання, друзі, бестіарій, налаштування.

— О! Інвентар. Мені ж там ваш місцевий янгол якийсь мотлох дав.

— Подумки промовте слово «Інвентар».

— Та пам'ятаю, пам’ятаю.

Інвентар. Переді мною в повітрі з'явилося шість уже знайомих пожовклих листків.

О! Є поповнення.

«Зброя:

Арбалет жебрацький (урон - 3; міцність 9\10)

Найпростіший старий арбалет, зроблений на колінці якимось бездарою

Старий болт (4) (урон - 1; міцність 4\6)

Не іржавий – вже добре

Сагайдак з обрізків шкіри (міцність 5\5)

Дивно, як через дірки у дні не вивалюються болти

Аматорський арбалет (урон - 5; міцність 20\20) »

З таким і на полювання не соромно піти

Аматорський болт (6) (урон - 1,5; міцність 6\6)

Через брак кращого — підійде

Особливий сагайдак (міцність 10\10)

Зламані болти, вкладені в нього, відновлюються»

Ага, судячи з першого листка, я можу оновити арсенал.

— Чуєш, Конокраду, а де всі ці речі?

— У вас у сумці.

— Хм. І це все туди залізло?

— Так.

Я зрушив листки убік, і вони зникли. Праву руку засунув у сумку. Ого! І правда! У нормальному світі, я вже вперся б у дно сумки, а зараз я запустив руку по плече, а дна так і не дістався.

Я акуратно вийняв новий сагайдак, болти, арбалет і поклав їх на стіл.

— Також у вас є ще й нові речі, крім зброї. Їхні показники захисту вищі, ніж у тих, які зараз на вас. Раджу надіти їх також.

Послухавшись поради вусатого, я дістав і поклав на стіл ще й чорні тканинні штани, шкіряні високі черевики і шкіряну жилетку з заклепками на плечах.

— Ну чо, примарафетимося.

Пара хвилин, і я вже був у новому одязі. Проблеми виникли лише із жилеткою. Я тричі намагався просунути руки в неї, але щоразу промахувався повз. Вчетверте помічник вирішив, нарешті, ввести мене в курс справи, мабуть вдосталь налюбувавшись моїми потугами.

— Щоб одягнути цей жилет, показник вашої сили має дорівнювати двом.

— А зараз він дорівнює скільком?

— Одиниці з урахуванням бонусу за відмову від магічних здібностей.

— Ах ти ж вим'я поросяче, і як мені його підвищити?

— Чим більше навантажуєте м'язову масу, тим згодом стає більшою характеристика.

— Ага. Тоді відкладемо його поки чо до кращих часів. Чуєш, а шкарпеток немає? А то ж смердітимуть ноги добряче в таку спеку, та в шкіряних черевиках.

— Перепрошую, але такого в Мірантирі немає.

— Ясно. Тоді доведеться й онучі самому зробити.

Я поклав жилетку в сумку, змінив старий сагайдак на новий, що на вигляд відрізнявся тільки кольором (старий був помаранчевий, а новий — коричневий), поклав у нього нові болти, але місця було повно, тому вклав туди й старі. Нові були трохи довшими і товстішими, тому з їх плутанням проблем не повинно виникнути.

Черга дійшла до нового арбалета. Ну тут уже цікавіше. Зручна рукоятка, приклад з гладкою шкіряною вставкою, щоб пом'якшувати віддачу під час пострілу. Навіть місцями є різні завитки на ложі. Ого, навіть нормальна мушка і подібність цілика є.

— Ну добре, з цим розібралися, а старі речі куди подіти?

— Враховуючи ваш мізерний запас коштів, — з легкою зневагою помітив вусатий хлющ, — продати.

— Справу кажеш, Кондрате, продам.

Я закинув усі свої пожитки в сумку, знову дивуючись її неосяжній вмісткості, перекинув новий арбалет за спину, ніж, кінець рукоятки якого був виконаний у вигляді копита, засунув за пояс і скомандував:

— Веди до торговця, помічнику.

Хлюща вже й слід простиг. Ах ти ж срань болотна! Та й прищ з тобою! Сам знайду. Я вийшов з дому і вдихнув на повні груди свіже сільське повітря. Краса. Схоже, для жителів села почався робочий день, бо тепер їх вулицею швендяло набагато більше. Можна в когось і спитати дорогу до торговців... Стривайте! У мене є карта і новий знайомий, якому я нещодавно допоміг.

Мапа! Сувій з'явився переді мною. Ага. Мітка «Коваль Вільген» знаходилася всього в п'яти будинках від мого розташування.

Дорога до нього зайняла від сили хвилину, за яку я встиг придивитися до місцевих жителів. Усі не дуже привітні, зайняті своїми турботами: хтось грядки сапав, хтось воду відрами в будинок носив, хтось недовірливо косився на мене, сидячи на лавочці. Всі були одягнені по-простецькому і по-сільському: довгі сірі спідниці, штани, сорочки до колін, деякі мали сандалі. Мужики взагалі суцільно голими пузами хизувалися, тому що сонця припікали будь здоров. Загалом нічого особливого, за винятком білих написів з іменами та зелених смужок над головою кожної живої істоти, але й до них я вже майже звик.

До речі, ось про сонця. Жарко — так, але лисину не припікає, та й взагалі: пахви не потіють, ноги в чоботях сухі. Ще одна приємна несподіванка.

А ось і будинок коваля. Легко здогадатися по диму, що валив із труби однієї з будівель. Ну, або тут живе завзятий банщик, який топить навіть у спеку... Хоча, тут немає ночі — може, й топить.

Я зайшов на просторе подвір'я, яке не було перекрито жодними парканами. Витоптана земля, колодязь, два здоровецькы дерев'яні хліви, невелика одноповерхова будова з каменю з широким димарем, порожній загін для худоби та акуратна двоповерхова хатка. Ну, ходімо туди, де валить дим. Майстер творить, не годиться відволікати, але він учора мене теж відволік своїми п'яндичними витівками, тож переживе.

Тільки я зібрався штовхнути двері, як вони самі відчинилися, і на вулицю вийшов коваль з розчервонілим обличчям. Руки в довгих шкіряних рукавичках, фартух у сажі, як годиться, крім величезного синця на лобі.

— Вітаю, добрий чоловіче, ти до мене?

— Так, отже до тебе, ти ж коваль?

— Я. О! А ти ж той добрий чоловіче, хто допоміг нам із братом.

— Він самий.

— Іди за мною, — скомандував Вільген і попрямував у сарай на протилежному боці двору.

Він спокійнісінько з ноги відчинив двері і зайшов усередину; я, звичайно, пішов за ним.

— Ласкаво просимо до моєї скромної крамниці, добрий чоловіче. Спеціально для тебе зроблю знижку: все з верхньої полиці по двадцять золотих за штуку, із середньої по десять золотих, з нижньої по п'ять срібних. Стріли, болти та інші розхідники продаю тільки по десять штук. Якщо є якісь креслення, то готовий зробити особливе замовлення, але крім роботи візьму ще й за сировину.

Я лише посміхнувся, стримавши всі свої думки в голові, бо вони були дуже лайливі. П'ять срібних за якийсь ножичок! Зовсім гною перенюхав?! І це ще зі знижкою? Хоча, чого це я викабенююсь? Можливо, тут скрізь такі ціни. Це ж мій перший місцевий похід по магазинах, крім травника.

— Дякую, ковалю, за пропозицію, але в мене до тебе зустрічна. А ти ось такі штуки купуєш? — вказав я рукою на свій арбалет.

— А чого б не купити, якщо чогось є. Викладай, подивимося, — Вільген поплескав рукою по широкому столу посеред сараю.

Однак, спритний малий. Не встиг я привітатись, а він уже до справи перейшов. Люблю таких, без зайвої балаканини.

Я мовчки виклав непотрібні речі. Хоча які вони непотрібні? У господарстві все може стати в нагоді. Просто поки що в мене свого господарства не було, де можна було б все добро лишити. Та й зайва копійчина на перший час не завадить.

— Ну, за все можу дати три срібні монети та п'ять мідних згори, як доброму чоловіку.

— Годиться.

Ну а що? Все ж таки краще, ніж просто викинути або залишити в сумці, де буде валятися без діла і торохтіти.

Вільген зняв рукавички, дістав із кишені мішечок, відрахував монети, дав їх мені. Я поклав гроші у свій місцевий гаманець і відправив його до сумки.

— Слухай, ковалю, раз ти тут місцевий, може, ти мені й підкажеш, де тут можна ситно пожерти і випити чогось хмільного?

— Звісно, ​​підкажу і навіть проведу.

— Тоді веди.

— Із задоволенням.

Ми вийшли надвір, Вільген зробив пару кроків і зупинився.

— Прийшли.

— Чо?!

— Тобі туди, — махнув рукою коваль у бік другого сараю. — Пробач, з тобою піти не можу, там дружина всім заправляє, і не любить, коли я весь у сажі заходжу всередину, — після цих слів Вільген трохи торкнувся пальцем синця на лобі і скривився.

— Зрозумів, дякую.

— І тобі дякую, добрий чоловіче. Заходь, завжди буду радий.

«Репутація в Селищі рибалок на горі підвищена з «Голодранець» до «Приємний незнайомець»»

Вільген вирушив на своє робоче місце, з димаря якого валив дим, а я пішов у сарай з масивними двостулковими вхідними дверима.

Заходячи всередину, я відразу ж вловив хмільні, м'ясні та хвойні запахи, що літали у повітрі. Джерела перших двох були зрозумілі, а ось третє трохи дивувало: вся стеля була покрита хвойними гілками з великими червоними голками. Не знаю навіщо, але цей запах був приємний і заспокійливий. Може, якраз і для цього, щоб відвідувачі не буянили?

Я пройшов у глиб просторої зали з дерев'яними широкими столами і сів біля вікна. Із завсідників та інших гостей, окрім мене, в кутку дрімав ще якийсь кремезний рудий мужичок. Рукою він стискав кухоль, а обличчям розгладжував нерівності дощок столу. Напис над головою позначав, що звати цього постоянця «Дризтун».

Я мимоволі посміхнувся від такого імені, і в той же момент відчинилися двері, що вели вглиб сараю-наливайки.

«Ах ти ж яка панночка!» — подумав я, і добре, що тільки подумав, чи мало, як би вона відреагувала на таку заяву. Он, не просто ж так у коваля шишака на півголови.

— Вітаю, хазяйко! Скажи, чим таким смачненьким сьогодні можеш ти нагодувати гостя? — з передсмаком запитав я Ларіну, як показував напис над її головою.

З дієтою тепер можна покінчити, і хоч я і не відчував голоду, але душа вимагала нажертися смаженого і шкідливого по саме не можу.

— Є свіже тушковане м'ясо Крулоуна, — невдоволено пробурчала жінка за сто тридцять. І в даному випадку це не ціна, не зріст, а вага.

— Давай дві порції. І чо у вас є з алкоголю?

— Пійло Вільгена та темний ель, теплий.

— Оте ваше пійло я вже скуштував, дякую, рано для нього. А от від кружечки, а то й двох, найсмачнішого темного не відмовлюся.

— Вісім мідяків. І гроші наперед.

— Скажи, хазяєчко, чим я можу допомогти, чоб підняти твій настрій? Бо день такий гарний, а ти так похмура, — поцікавився я в Ларіни, доки діставав монети з мішечка.

— Чоловіка мого пити відучи, тоді й поговоримо про підняття настрою, — так само невдоволено пробурчала жінка.

— Цього пройдисвіта ми запросто можемо відучити. Отже, слухай і запам'ятовуй, господиня: коли твій коханий наступного разу наклюкається, ти його відведи в хлів і поклади спати на соломку, нафарбуйся як страшко відбірне, візьми там косу, че чого пострашніше, чорну накидку; і коли він міцно засне, як заори йому на вухо, чоб він і штанці обгадив. І йди. І так повтори разів зо два, три. А на четвертий тихо так йому на вухо скажи: чо, якщо він ще раз нап'ється так, ти йому цю косу між булок засадиш і кілька разів провернеш. Результат гарантовано! Мужика тільки так можна від пляшки відучити – налякати до усрачки. Повір досвідченому дідові.

Ларіна моментально відтанула, посміхнулася і відповіла:

— Дякую за пораду, матиму на увазі.

Жінка повернулася, зібралася йти, але в останній момент обернулася і вже дружелюбно промовила:

— Нам ще сьогодні доставили чудових водинарій. Я кілька штук зараз швидко пожарю — смакота неймовірна.

— Неси, хазяйко ці смаколики. Скільки за водинарій?

— За мій рахунок, — знов усміхнулася жінка. — І це, я дивлюся, ти мисливець, з арбалетом ходиш. Якщо раптом на Крулоунів натрапиш, принеси парочку, я добре заплачу — мені дичина завжди потрібна.

— Не питання, хазяйко.

«Отримано нове завдання:

Дичина для Ларіни»

— Зараз принесу холодненького елю.

— Він же був теплим.

— Для добрих людей є холодний, — підморгнула мені жінка і пішла, шарудячи підлогами своєї неосяжної спідниці.

Я підняв голову і знову глянув на гілки з червоними голками. Запах від них виходив чудовий, і не тільки запах, руки і ноги були приємно розслаблені, ніби тільки вийшов з лазні, а в голові панувало умиротворення. Дурман-сосна якась?..

— Хазяюшка, скажи, а чо це за гілки такі з червоними голками, запах від них виходить незвичайний? — поцікавився я, коли Ларіна поставила два кухлі на стіл.

— Звичайно, незвичайний, це ж Хвоїна. Ми з чоловіком спеціально іноді літаємо на острів із цими деревами, щоб наламати собі гілок. Для упокою характеру буйних гостей. Працюють безвідмовно.

— А де цей острів? І я б собі пару таких гілочок наламав про запас, а то є тут усілякі хлющі, які доводять до сказу.

— Та тут недалеко: весь час лети строго у бік Другого світила, і кут трохи нижче візьми, на спад. І там скоро зустрінеш острівець, на якому буде десятка з три Хвоїн.

— Дякую, господине.

— Їжа скоро буде готова.

«Карта оновлена»

«Отримано нове завдання:

Гай заспокоєння»

Ну поки чекаємо на частування, можна і покопатися в тутешньому пристрої всього. Так, які там пункти я ще не переглянув?.. О! Завдання!

Переді мною виник довгастий пожовклий лист, на якому було написано:

«Активні завдання:

Дичина для Ларіни

Гай заспокоєння

Рахунки з Праведником»

— Ну перші два-то — зрозуміло, пишна панночка підкинула роботки, а ось що це за рахунки з Праведником? — запитав я сам себе, ромірковуючи.

— За аналогією з картою, тут ви можете доторкнутися пальцем до назви одного із завдань, і стане доступна докладна інформація про нього, — дала мені цілком конкретну відповідь голова Скотланду, що з'явилася з хмари праворуч від листка.

Цього разу я майже не смикнувся від його несподіваної появи. Схоже, починаю звикати. Це добре. А то стану ще юродивим заїкою.

— Якщо будуть ще якісь питання, звертайтеся.

— Ага, запам'ятав уже.

Голова зникла, а я потягнувся пальцями до напису на аркуші паперу. Але дізнатися подробиці в написаних буквах мені не судилося. Вхідні двостулкові двері з гуркотом відчинилися і в зал увійшли четверо. Я відсунув лист, він випарувався, і перед моїм поглядом з'явилися нові гості.

— Ах ти жований собака! Ходячий людський скелет із телячим черепом!

Я потягнувся за арбалетом, але небачена досі страховина завмерла на порозі, а троє її супутників замотали головами і замахали руками.

— Ні! Не треба! — голосно прошепотів один із компаньйонів скелета. — Ходімо вийдемо.

Двоє інших з побоюванням дивилися на двері, за якими куховарила Ларіна.

— Навіщо це?

— Розмова є, — пролунав приглушений голос із телячого черепа, над головою якого висів жовтий напис «Голоногий Праведник».

Ах ти ж, мразото! Якщо мені не зраджує пам'ять, то це той, хто викрав у Рорика Коротуна. Зараз у мене з тобою буде коротка розмова.

— Ну, підемо вийдемо.

Я встав з-за столу і повільно попрямував надвір, оцінюючи супротивників. Крім скелета, за ним йшло ще три молодчики: всі схожі один на одного, як брати-близнюки: русяві, молоді, у шкіряних курточках на голе тіло, з довгими ножами за поясами, і кожен із величезною кісткою, що висить на шиї на мотузці. Тільки один із них трохи виділявся: у нього красувався синець на півморди, через що око запливло.

Ми вийшли на подвір'я, і ​​я звернув увагу, що в загоні для тварин стояв Коротун, а поряд з ним величезний кошик.

— Ну і чо вам від мене треба? — почав я першим.

Власник синця підійшов до Голоногого Праведника і щось йому прошепотів у телячий череп.

— Це ти нам скажи, навіщо ти Броньку вчора відкалашматив?

Ага, то це я йому морду начистив? Не пригадую такого. А навіщо? І тут відповідь мені сама потрапила на очі. З-за сараю, за спинами моїх нових знайомих, пригинаючись, вийшов Рорик. Він показав мені два великі пальці вгору, а потім покрутив двома вказівними один за одним, мовляв: «Продовжуй, відволікай!».

— Чоловіки, чес слово, не пам'ятаю. Набрався вчора, як скотиняка, ні шиша не пам’ятаю.

Фінгаліст знову щось шепнув у череп, а я ненароком завів долоню за спину, поклавши на рукоятку ножа. Рорик тим часом дістався до кошика і застрибнув усередину.

— Згоден, Бронько, скинемо діда з острова — і нема чого тут балакати.

Скелет залишився на місці, троє його посіпак витягли ножі і злісно заржали, затискаючи мене в кільце. Арбалет перекинути і звести я не встигав, тому вихопив холодну зброю, готовий нанести пару колотих ран. Просто так не дамся босяцькому поріддю.

Але тільки-но вороги побачили мій ніж, вони завмерли і запитливо глянули на свого ватажка.

— Ти звідки взяв цей ніж? — звернувся до мене Голоногий Праведник із нотками настороженості в голосі.

— У чортівки однієї відібрав у лісі. Якщо чо, вона сама на мене напала.

Обличчя трьох стали ще здивованішими, вони навіть ножі опустили.

— Ти вбив її? — знову приглушений голос з черепа.

Я не поспішав відповідати. Питання явно з каверзою і ясно, що відповідь безпосередньо вплине на результат ситуації, що склалася.

Скелет впритул підійшов до мене і спокійно промовив:

— Просто дай відповідь, ти вбив її?

— Ну, коли я забирав ножа, вона була вже мертва.

І наступної миті Голоногий Праведник обійняв мене своїми кістлявими руками, а трійця його посіпак радісно закричали і засвистіли. Оце так поворот!

— Дякую тобі, чоловіче, — тихо промовив телячий череп, через що вже я опустив свій ніж. — Женна була моєю дружиною, поки не втекла зі своєю коханкою Кінею. Вона мала залишкову магію, шалашовка проклята. Вміла керувати своїм ножем силою думки. Ми боялися її і цього її всюдисущого ножика до чортиків, бо перед тим, як піти, вона пообіцяла повернутися, перебити нас усіх і забрати награбовані пожитки, як компенсацію за втрачені молоді роки. Але... Ти врятував нас. Дякую тобі, чоловіче.

Голоногий Праведник випустив мене з обіймів, розвернувся і попрямував до Коротуна.

— Ідемо, ця людина надала нам велику послугу, тому ми його не чіпатимемо! Бронько, тобі доведеться його пробачити.

Всі четверо швидко занурилися в корзину, Коротун надув свої шкіряні мішки, злетів і повільно попрямував у далечінь від Селища рибалок на горі.

— Ах ти ж курва! Рорику!

Пізно схаменувся я, забувши, що червономордий заліз у кошик. Позаду почулися повільні оплески.

— Дядьку, знімаю перед тобою капелюха. Відволік їх майстерно! Вітаю з чудово виконаним завданням!

— Яким завданням?

— Ти чого, не пам'ятаєш, як ми вчора виловили одного з їхньої банди і вимагали повернути мого сороколапа?

— Та ми вчора так набралися, чо я взагалі нічого не пам'ятаю.

— Ги! Тоді насолоджуйся видовищною розв'язкою.

Рорик вказав рукою на Коротуна, що віддалявся, з кошиком і бандою в ньому. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім несподівано мотузки кошика обірвалися, і Голоногий Праведник зі своїми шістками з криками полетіли униз, у небуття, бо вони вже були далеко від села, і під ними тяглося тільки безкрає небо.

— І чо тепер з ними буде? Вічно летітимуть у нікуди?

— Та ні, дядьку, ти чого, тут же стільки літаючих островів. Розмажуться в криваве місиво на одному з них десь далеко внизу.

— Тобто ти зараз їх убив?

— Та від цього всім тільки краще буде! Усі найближчі села страждали від їхніх набігів, і ми, виходить, навіть добру справу зробили. Так, дядьку, я побіг ловити Коротуна, знаю куди він приземлиться, а ти давай підтягуйся і полетимо заберемо собі пожитки Голоногого Праведника, я знаю, де він окопався. Давай, до зустрічі.

Я ще не встиг відповісти, а Рорик уже побіг геть із двору Вільгена.

«Завдання «Рахунки з Праведником» виконано»

«Отримано нове завдання:

Голоногий куш»

— О, Миколо Васильовичу, я дивлюся, ви вже потихеньку освоюєтеся, — пролунав знайомий до болю в грудях голос.

— Тільки не…

Договорити я не встиг, бо мене знову проткнуло металеве пір'я і в очах потемніло.