Непроглядна темрява, серед якої повільно з'являється білий напис:

«CompArt Studio»

Перший зникає і з'являється другий:

«Lebedev Prod»

Літери зникають і серед непроглядної темряви з'являються чотири круглі сфери.

— Мірантир. Обитель всього живого. Сотні рас, тисячі доль, мільйони душ. Раніше він був саме таким, — чітко промовив виразний чоловічий голос.

Сфери стали чотирма сонцями, утворивши квадрат, усередині якого з'явилося п'ять планет, що повільно оберталис навколо своєї осі. Дві невеликі, блакитного кольору, дві побільше, зеленого, і одна гігантська, сіра, з двома супутниками, що літали навколо неї.

— Мірантир складався з п'яти світів, і кожен із них мав свого правителя — Верховного Магістра. Споконвіку вони були найсильнішими з магів, і жили в мирі та спокої, дбали про своїх підданих і допомагали один одному, думаючи про загальний добробут і процвітання. Але п'ятьом однаково могутнім істотам неможливо було вічно миритися з силою одне одного. Якось амбіції Валіса взяли гору над розсудливістю та товариством. Він захотів стати єдиним Верховним Магістром всього Мірантиру, всіх п'яти світів, і був готовий піти на все, заради досягнення своєї мети.

Першою жертвою став Кронор, якого вбила його коханка. Валіс пообіцяв зробити її своєю дружиною, якщо та покінчить із нинішнім коханцем, але через пару днів її знайшли у річці з перерізаним горлом. У цей же час піддані знайшли обезголовленим Верховного Магістра Люціала у його покоях. Вбивцею виявився син Люціала, якому Валіс пообіцяв передати титул його батька, якщо молодик уб'є батька. Але натомість старійшини їхнього світу стратили його та визнали своїм Верховним Магістром Валіса.

Двом іншим правителям пощастило більше, вони пережили замахи на свої життя завдяки вірності підданих, яких намагався переманити на свій бік Валіс. Двоє Верховних Магістрів, що вижили, об'єдналися в альянс для протистояння зраднику. Почалася кровопролитна війна, що торкнулася кожного куточку Мірантира.

Голос із темряви стих і планети почали наближатися. Потім почала наближатися одна із зелених планет. Потім став помітний континент. Потім місто, передмістя, військовий табір, намет...

Долоню приємно зігрівав зелений камінь, що світився, яким я натирав сталеві наплічники. Камінь потихеньку стирався, його зелені частинки розчинялися в металі, створюючи маленькі блискавки, що, пробігшись поверхнею, через кілька миттєвостей зникали.

Праворуч сидів солдат із помаранчевим волоссям, зібраним у високий хвіст, одягнений у кольчужну сорочку такого ж кольору. На його ногах лежали шкіряні рукавички з різними завитками, що світилися, а в руках ложка і миска з якоюсь кашею. Він не рухався і дивився перед собою в одну точку, забувши про їжу.

Ліворуч від мене на табуреті сидів ще один солдат, він видряпував цвяхом хитромудрі руни на своєму величезному дворучному мечі. Величезні латні обладунки не доставляли йому ніякого дискомфорту, хоча будь-кому іншому у них важко було б навіть рукою поворушити.

Я збирався запитати, чому це наш товариш нічого не їсть, лише цілий день дивиться кудись у порожнечу, але в цей момент у намет вбіг командир, одягнений у яскраво-червоний довгий плащ.

— На нас напали! Швидко збирайтеся та виступаємо, нашу групу кинули на захист лівого флангу. Швидко, хлопці, кожна секунда важлива!

Я схопився з підлоги і почав одягатися. Легкі тканинні штани, металеві наколінники, зачаровані поножі, куртка з металевими вставками та масивними наплічниками, поясна сумка з безліччю склянок, два керамбіти в маленьких піхвах на поясі, шкіряні рукавички з відрізаними пальцями.

Мої товариші теж були зібрані і готові до бою. Не промовивши жодного слова ми вийшли з намету і помчали на околицю військового табору. Поки ми бігли, до нас приєдналося ще з десятка три інших солдатів, одягнених у всілякі обладунки, накидки, збруї, кольчуги. Серед них були, як люди, так і представники багатьох інших рас. Миготіли і чотирирукі, і зеленошкірі, і з двома головами, і ящеролюди, навіть була одна істота, схожа на жовте желе з людським мозком усередині. Ще метрів п'ятдесят бігу без будь-якого шикування, і вже навколо мене з людей були лише два мої бойові товариші та наш командир.

— Вогонь зверху! — вигукнув хтось із натовпу.

Усі в ту ж мить зупинилися і підняли руки до неба. З моїх пальців потягнулися маленькі димчасті ниточки, які з'єднувалися з сотнями інших, і над нами утворився напівпрозорий купол. І це сталося дуже вчасно, оскільки наступної миті на купол обрушилися вогняні кулі, вони розбивалися об наш бар'єр і просто випаровувалися, не завдаючи жодної шкоди.

Атака завершилася так само швидко, як і почалася. І це було дивно — зазвичай обстріл тривав кілька хвилин, доки не проб'є пролом в обороні. Відволікаючий маневр чи щось інше?

Праворуч від мене виявився командир нашого батальйону — сивобородий чоловік у довгій кольчузі до колін. Він злетів у повітря і завмер за кілька метрів над землею, скидаючи з голови рогатий шолом.

— Це Останній загін Крилатих! Якщо вони дістануться сюди, ми не виживемо! Швидко! Наповніть мене!

Усі солдати, включаючи мене, перенаправили димчасті нитки з пальців у командира батальйону.

Тепер і я побачив те, що він зміг розглянути раніше за всіх інших. З неба на нас пікірувало з десяток крилатих воїнів із синіми пульсуючими сферами в руках.

Я посилив потоки і мої нитки стали товстішими. Пролунав неприємний свист, а потім командир батальйону змахнув руками у напрямку до противників, що летіли, і в їх бік понісся величезний фіолетовий вихор. Він зміг стерти в пил майже всіх крилатих, не зачепивши лише одного; той продовжував летіти на нас, невблаганно скорочуючи дистанцію.

Ми вже могли розглянути сірі пір'я його крил, дихання перехопило від страху. Але наступної миті останнього представника Останнього загону Крилатих відкинув убік величезний фіолетовий кулак, а ще за кілька секунд почувся оглушливий вибух з того боку, куди відлетів крилатий супротивник.

— Ліворуч! — вигукнув командир батальйону, успішно нейтралізувавши загрозу з неба та повернувшись на землю. Один із підлеглих подав йому його рогатий шолом.

Я встиг лише повернути голову, і побачив, як за кілька метрів від мене якийсь солдат із лускатим голим черепом розсипався на попіл, а за ним на нас уже неслися вороги, готові вбивати.

— Ми втримаємо бар'єр, захищайте ліву сторону! — гукнув з натовпу офіцер із мордою вовка.

Це був не мій командир, тому я опустив руки і повернувся обличчям до ворога, що наступав. Над нами знову з'явився напівпрозорий купол, і на нього з неба посипалися вогняні сфери.

— Гриналін! — вигукнув мій бойовий товариш з величезним дворучним мечем, на голові якого з нізвідки з'явилася раніше відсутня частина латного обладунку — шолом. — Готовий надерти кілотка дуп?

— Ці мерзотники заплатять за вбивство мого брата!

Власник помаранчевого волосся скинув кольчугу з рукавичками і люто закричав. Поступово його крик став перетворюватися на звірячий рев, а сам хлопець обернувся на величезного коня з головою дракона та помаранчевою гривою.

Напарник з дворучним мечем застрибнув йому на спину, наклав пару захисних заклятть і одне утримуюче, щоб його не знесло при галопі, і вони помчали ламати ворогів. Я побіг за ними, порівнявшись із нашим командиром.

— Тримай! Потрібно завалити того огра! — крикнув він мені, кидаючи в руки кінець вогняної мотузки.

Не почувши слова, але прекрасно знаючи, що від мене вимагалося, зловив руками в рукавичках магічний батіг, і ми почали розбігатися в різні боки. Коли мотузка напружилася від натягу, я зупинився, в руці матеріалізувався грубо обтесаний кам'яний кілок. Увігнавши його в землю наполовину, довелося повозитися з вузлами. Коли вогненна мотузка була встановлена ​​я повернувся до командира, що робив аналогічні дії метрів за десять від мене. Великі пальці вгору. Кровожерлива і задоволена посмішка командира у відповідь.

Він підбіг до центру мотузки, схопив її голими руками і став відтягувати назад. Метр. Два. П'ять... Перед ним матеріалізувалась величезна вогненна стріла і командир відпустив мотузку. Смертельний снаряд вирушив назустріч п'ятиметровому огру з кийком, розміром з дерево. Але результату я не побачив — в мене влетіла водяна хвиля, збивши з ніг. Як тільки я спиною відчув землю, я відразу ж відкотився вбік і лежачи, підняв руки, створивши оборонний бар'єр. І дуже вчасно, бо ще одна хвиля розбилася об мій магічний захист, обдавши холодними бризками.

Мимо пробіг величезний мінотавр з дворучною сокирою, а вже за секунду його бездихане тіло промайнуло над моєю головою і звалилося десь ззаду.

Не зволікаючи, підірвався з землі, схопив одну зі склянок, влив у рот вміст і вихопив обидва керамбіти. Подивився на свої руки – не побачив їх. Чудово! Маскування подіяло, у мене п'ятнадцять секунд.

Щоб не гаяти часу на обхід з флангу, просто побіг прямо, назустріч супротивникові. Двоє. Один — блідий шаман, у якого замість обличчя натягнута шкіра, без рота, очей і носа, другий — людина з магічним луком. Тятива, що світилася, була натягнута, і він очима вишукував мене. Ага! Не вийде! Я невидимий, мразото!

Підбіг спочатку до лучника, і водночас одним керамбітом перерізав йому тятиву — про всяк випадок, раптом лук заговорений? — а другим — горло. Мене обдало гарячою кров'ю, але я вже зробив крок убік і знаходився впритул до шамана. Помах ножів, але вони пройшли повз тіла, як через туман, зачепивши лише серпанок, і не завдавши ніякої шкоди. І я одразу отримав відповідь, просту та грубу. Кулак противника впечатався мені в щелепу, біль сильний, зате шаман матеріалізував частину тіла, а це шанс. Я увігнав ніж у його долоню. Крик болю. Звідки тільки він звучав, рота в шамана не було. Противник повністю матеріалізувався, щоб спробувати звільнитися, і я відразу ж цим скористався і завдав удару другим ножем у район грудей. Успіх! Лезо повністю увійшло до грудної клітки і застрягло. Я промовив у думці заклинання, леза розжарилися, запахло паленим м'ясом, але керамбіти з легкістю вийшли з плоті поваленого ворога і я вдоволено обернувся.

На зустріч моїй шиї мчало лезо меча. Поставити блок я не встигав, але цього і не потрібно, потрібно лише трохи підняти плече. Вістря вдарилося об мій наплічник, спалахнула зелена блискавка, і противник, який намагався мене вбити, упав паралізований. Найближчі дві години він навіть язиком поворухнути не зможе.

Я озирнувся. Ми швидко перемогли. Подекуди ще були дрібні сутички, але загалом наші перемогли.

Я швидко знайшов командира, і за пару секунд допоміг добити кам'яного голема, кинувши йому в голову одну зі своїх склянок, рідина з якої роз'їла магічне тіло ворога.

— Треба знайти Олафа і Гриналіна, і вантажитися! Ми відбили напад, отже, не можна зволікати — їхні сили послабшали, одразу атакуємо!

— А не треба шукати нас, ми вже тут.

Власник дворучного меча зістрибнув з коня дракона і приземлився біля нас. Поки Гриналін знову приймав добупо людини, Олаф радісно вигукнув:

— Командиру, дякую за заклинання «Відштовхування»! На лезі взагалі ні краплі крові. Дуже корисна річ.

— Радий, що допоміг. Але не час балакати, — наш головний віддав Гриналіну його кольчужну сорочку, рукавички та нові штани. — Швидко повертаємось у табір і вантажимося для атаки!

— Слухаюсь!

— Слухаюсь!

— Слухаюсь!

Ми розвернулися в напрямку табору, але наростаючий гуркіт змусив нас підвести голови.

— Ну, ї…

Почути подальші слова Олафа я не зміг. Гуркіт став нестерпним. І виходив він із величезної чорної вирви в небі. Вона розросталася з неймовірною швидкістю: спочатку це була просто темна точка далеко в небі, а за секунду це вже величезна чорна пляма на півнебосхилу.

Гух! Темрява. Тиша…

Спершу з'явилися звуки. Віддалені. Приглушені. Якісь крики та ще щось. Незрозуміло що, але галасливе. Слідом я відчув, що тіло лежало на землі, але голова і руки звисали вниз. І тільки тепер я зміг розплющити очі.

Острів. Я опинився на літаючому маленькому острівці, оточеному сотнями таких же клаптиків суші. Вони були скрізь: згори, знизу, з обох боків. На деяких лежали бездихані солдати, десь в агонії билися поранені.

Я повернув голову назад, а поряд зі мною валявся закривавлений рогатий шолом командира нашого батальйону. Невже він пав?! Я закрутив головою у пошуках тіла.

На одному великому отрові, метрів десяти завдовжки, точився бій: чотирирукий громила бився з Олафом, який намагався відбити його натиск дворучним мечем. Це відбувалося за три маленькі ширяючі острівці від мене. Потрібно допомогти товаришу.

Я встав на ноги, розвів руки, зосередився, направив вогненну кулю на ворога і… Нічого не сталося. Вогню не з'явилося.

Тоді я взяв одну зі скляночок, синю рідину якої заздалегідь зачарував на посилення м'язової маси. Випив вміст. Більше зволікати не можна, Олаф уже був на межі.

Невеликий розгін, стрибок і… Замість того, щоб злетіти в повітря, від поштовху на посилених м'язах, я полетів униз, вдарився ногою об один із острівців і впав на колоду, яка валялася на острові, метрів на п'ять нижче від того, де я опинився.

— Магія зникла… — безсило видихнув я.

— Магія зникла, — вторив мені голос із темряви.

Острови почали дуже швидко віддалятися... І знову чотири сонця, всередині квадрата яких нині знаходилися не планети, а сотні та тисячі ліьаючих острівців.

— Валіс хотів усього й одразу, і за це бажання поплатився весь Мірантир. Він сподівався завершити протистояння одним потужним заклинанням, вразивши їм своїх ворогів. Але використання невивченої магічної сили старих богів зіграло з ним, як би це банально не звучало, злий жарт. Магія майже повністю зникла з Мірантира, а п'ять планет перетворилися на тисячі розрізнених літаючих островів. Війна припинилася, бо воювати більше не було за що. Магістри зникли, Мірантир майже повністю знищено.

Минуло п'ять років. Створіння Мірантира, що вижили, вже звикли жити без магії і потихеньку налагоджували життя, адаптуючись до нових реалій, але не втрачали надію, що магію все ще можна повернути. Чому вони вірили у це? Тому що магія хоч і зникла з Мірантира, але не остаточно. Зустрічалися ще істоти з залишковими силами: хтось міг подумки запалити свічку, хтось підняти відро води в повітря… Це майже нічого, порівняно з тим, що раніше могли жителі Мірантира, але майже нічого, це не зовсім нічого.

Величезний білий напис з хитромудрими візерунками на літерах «М» і «р»:

«Мірантир»