Я сидів під яблунею і гортав свій саморобний зошит із ігровими термінами. Вже вп'яте перечитував, що таке «Данж», але інформація ніяк не затримувалася в моїй голові. Зараз там весь невеликий доступний простір займали думки про те, що в мене скоро з'явиться онучка. Це і радісно, ​​і сумно водночас. Радісно, бо моя сім'я стане ще на одну людину більше. Сумно, бо швидше за все я навіть не доживу до того моменту, як вона підросте і зможе зайти до Мірантиру та побачитися зі мною. Я тут не старію, але в реальному світі, хоч і в комі, але моє тіло в'яне; і не зрозуміло, скільки я так ще протягну. До речі, треба було б зайнятися цим питанням і, сподіваюся, один синюшний наркот мені допоможе.

Посеред галявини утворився водоспад, з якого вийшов Андрюха і…

— Чоб мене їжаки коптили, Рорику!

Так, окрім легкого на згадці Андрія з води вийшов і червономордий рогоносець.

— Дядьку, здоров. А ти чого це причепурився, зайві грошики почали водитися?

Я щиро зрадів появі, якщо не друга, то вже точно товариша, і потис його довгу волохату руку.

— З ним все добре? — поцікавився я в синюшного.

— Так, я зареєстрував його в системі як вихованця і залишив штучний інтелект, який йому хтось підсадив. Також додав до його коду кілька шарів захисту і зробив кілька резервних копій для своїх серверів, щоб вже точно ніхто не зламав. Спостерігатиму і вивчатиму, і, може, знайду відповіді на свої запитання, — пробубнив Андрюха, дивлячись собі під ноги.

— А те, чо ми ось так просто обговорюємо його при ньому ж, це нормально?

— Я думаю так. Його розумовий процес так влаштований, що не сприймає інформацію про його світ, як про гру.

— Дядьку, та після того, як ви мене оживили, можете як завгодно мене використовувати. Хоч еліксири на мені випробовуйте, хоч нові розпусні приблуди, я весь ваш.

— А ти пам'ятаєш, як тебе вбили?

— Так, я навіть пам'ятаю хто, — Рорик багатозначно подивився на синявого, — але образи не тримаю, все одно, в тому випадку, реально, тільки ти міг видертися з лайна.

— Я радий, чо ти з нами, бо нормальних людей, з ким можна душевно посидіти, в окрузі й не водиться, — щиро промовив я. — Ото вічно то ніж у спину встромлять, то пером полоскочуть лопатки.

— Ну, дядьку, я не зовсім людина, але добре слівце зараховане. Ти теж наче рівний дядько.

— А мене ви так ніколи не вітали, — пролунав у мене за спиною знайомий зарозумілий і трохи скривджений голос.

— Коньколюб, і ти тут. А його вже ти перевірив?

— І так і ні. Наші з тобою версії помічників я трохи змінив, і тепер Конкланд, перед тим, як надсилати звіт до системи, надаватиме його мені, щоб я міг вибрати, яку інформацію можна передати, а яку краще приховати. Думаю, поки що цього достатньо.

— Хорош, Андрюхо, синє вухо, — завзято промовив я, і хотів його ляснути по плечу, але той спритно і навіть не дивлячись, ухилився.

— О, вусатий, а ти в нас ким будешь? Цих двох я сяк-так знаю, а твою морду тільки раз бачив, і то, мигцем, — підозріло скосився Рорик на Хорланда.

— Конкланд, особистий помічник Миколи Селезньова та творця Андрія, — у не дуже шанобливому поклоні представився гостровусий.

— Дядьку, а ти в нас якась шишка важлива, що навіть помічник свій є?

— Як?! Як я міг забути про помилку Рорика, що він може бачити Конкланда? Зараз вийду в реал і швидко все виправлю, — заторохтів Андрій.

— Ні! Андрюхо, не треба! — встиг я схопити синюшного за руку, доки він не розпочав процес виходу у реальний світ. — Прошу тебе, хай так і залишиться, бо мені некомфортно, коли поряд вони обидва, але один не бачить другого.

— Гаразд, — відсмикнув руку Андрюха, — може, так навіть краще буде: подивимося на адаптивність штучного інтелекту Рорика і як він взаємодіє з Конкландом.

— Оце добре. Дякую.

Рорик з Конкландом весь цей час оцінювально дивилися один на одного, як два дуелянти перед майбутньою перестрілкою.

— До речі, Гавриил просив передати це тобі, — простяг мені синюшний свою долоню.

«Отримано унікальний предмет:

«Перстень переміщення»

— З його допомогою ти можеш відкрити портал, пройшовши через який, опинишся біля будівлі адміністрації. До речі, тобі виділили кабінет на третьому поверсі. Поруч із моїм, але я там рідко з'являюся.

— А як його ввімкнути?

— Повернути на пальці двічі за годинниковою стрілкою.

Я одягнув брязкальце на середній палець правої руки, зробив, як мені сказав Андрюха, і посеред галявини утворилася така ж золота діра, через яку зовсім недавно пролетів Гавриил і я з Чорнишем.

— Ніфіга собі! — вигукнув Рорик, і з насторогою підійшов до порталу. — Що за дірка?

— Щоб деактивувати портал, треба провернути перстень один раз проти годинникової стрілки.

Я зробив те, що сказано, і портал зник.

— Побачилися з родиною? — поставив несподіване запитання Андрюха, навіть зволівши на мить глянути мені прямо в очі.

— Ой, Андрюхо, душевно побалакали, і є що розповісти. Але доки я не забув, у мене до тебе є одна розмова. Можеш про всяк випадок вимкнути Кордонвала і спровадити кудись Рорика?

— Гей, дядьку, ну ти чого! Я тут перед тобою. Я думав ми тепер один за одного горою, але якщо вам все ж таки треба перетерти віч-на-віч, так і скажи.

— Вибач…

— Та нічого, — спокійно, але з нотками образи відповів Рорик і пішов на другий бік острова, до Чорниша.

Вусатий просто пішов у сіру хмару.

— Я ж казав, Конкланд під моїм контролем тепер, тож можна його не боятися.

— Ну, як знаєш, Андрюхо. Загалом, мені потрібна твоя допомога, але натомість, щоб не бути безпорадним вічно ниючим стариганом, я можу поділитися з тобою цікавою інформацією.

— Яка це може бути в тебе інформація, яку я не знаю?

— Здається мені, чо я можу підказати, хто змінив твоїх енпісі...

Андрюха на секунду задумався, потім висипав дрібку своєї дурі і почав втирати її в руку.

— Та чоб тебе ондатра отодрала, знову ти за своє!

Андрій почав завалюватися назад, я кинувся його впіймати, але він різко виставив назад праву ногу і, спіймавши рівновагу, повернувся у вертикальне положення.

— Добре, угода! З тебе – відомості, з мене – допомога, – синявий добре обтер праву руку об штанину і простяг її мені.

— І ти спочатку навіть не спитаєш, чо мені від тебе треба?

— Мені все одно. Чим швидше я дізнаюся, хто вліз у мою роботу, тим спокійніше спатиму.

Я потис руку синявого, і він відразу ж гидливо відсмикнув її.

— Чим я можу тобі допомогти? — спитав мій співрозмовник і глянув у вічі.

— Мені потрібно, чоб ти знайшов моє тіло. Я хочу знати, чи воно в порядку. Це реально?

— Думаю так.

— Це не все.

— Добре.

— Ти знаєш, чому Вадик дозволяє моїм рідним заходити сюди лише раз на тиждень і лише на півгодини?

— Ні, але можу спробувати дізнатися. Швидше за все, він просто дав їм у користування обмежене в можливостях обладнання для занурення.

— Але навіщо?

— Щоб тримати тебе на короткому поводку та маніпулювати через рідних. А може, й тому, що він просто жадібний покидьок, і не хоче витрачати на тебе зайві гроші. Я чув, що останнім часом у фірми його батька туго з грошима.

— Фірми батька?

— Так, думаєш, звідки в нього кошти на все це? Інвестори — те саме собою, але щоб керувати всім, у нього має бути контрольний пакет акцій.

— А чо за фірма у його батька?

— Виробництво флаінмобів.

— Чо?

— Ну, літаючих автомобілів. Вінг Блу – це його марка машин.

— Стривай. У мене в сина така. Це там ще на символі два крила?

— Саме так.

— Так ось звідки у Вадика такий бзик на крилах.

— Так, як я дізнався з різних джерел: батько дав йому грошей за умови, що в грі він активно просуватиме марку їхніх автомобілів.

— Ого! Дякую за відомості. Андрюха, а ти не такий забитий простак, яким здаєшся.

— Я знаю. Отже, повернемось до твого прохання. Я спробую дізнатися, чому твоя рідня має обмежений доступ. Щось ще?

— Останнє: як гадаєш, скільки мені залишилося?

— Хм… — Андрюха конкретно так задумався, півхвилини він просто таращився в траву, а потім різко відповів: — Теж можу дізнатися. Це все?

— Так.

— Добре, як тільки вийду в реал, одразу займуся цими питаннями.

— Дякую.

— Поки нема за що. Твоя черга, — Андрюха знову підняв погляд і дуже уважно подивився на мене.

— Імена Зазикин і Дромед тобі чось кажуть?

— Перший — глава сценарного відділу, другий — програмного.

— На планерці начальства, на яку мене потягнув Вадик, Зазикин якраз говорив про те, чо за допомогою Дромеда вони проводили якесь тестування з чимось новим. І ще він сказав, чо під час цього тестування вони зіткнулися з артефактом.

Андрюха нічого не відповів. Замість слів він навалив гарну гірку своєї погані на руку і почав втирати її. Синє тіло впало в траву, і очі його закотилися. Ловити синюшного я не став. Закинутися такою кількістю зеленої погані — це його вибір, а мені ловити цю довготелесу тушу щоразу теж не на радість.

— Ліниві виродки! — несподівано подав голос Андрюха за кілька хвилин. — Я не думав, що ноги ростуть із самої верхівки. Були припущення, що це може бути хтось із рядових, але талановитих працівників, які хочуть запровадити щось нове та вислужитися перед начальством. Але щоб верхівка… І гаразд Зазикин, від цього безхребетного лінивого виродка можна чекати чогось такого, але Дромед…

Синій нарешті став на ноги і глянув на мене.

— Дякую за цінну інформацію. Троїми питаннями я займуся негайно.

— Ні! Стояти! — крикнув я Андрію, розуміючи, що він уже намилився вийти в реальний світ. — Справи потім, у мене є важливіша новина.

— Добре, — легко погодився Андрій і опустив погляд на траву.

— Рорику, йди сюди! — крикнув я червоному. — Коняр, теж з'явись.

З сірої хмари, що утворилася з нізвідки, вийшов гостровусий.

— Молодь, так як зараз ви моє найближче оточення, хочу поділитися з вами однією радісною звісткою. У мене скоро народиться онучка!

— Мої теплі привітання, — спокійно, але з легким поклоном промовив Конклав.

— Вітаю, — сказав Андрій і простяг мені руку, яку я одразу потис. Враховуючи, як синявий не любить, щоб до нього торкалися, це прямо подвиг для нього.

— Дядьку! Ах ти, лисий старий чортяка!

Рорик несподівано міцно обійняв мене і поплескав по спині.

— У тебе і діти, виявляється, є, та ще й онуки! А ти мовчав!

— Так, синок Юрко, невісточка Дашенька та внучок Дениско. А скоро ось і Ксюша додасться.

— Ну, вітаю! — знову поплескав мене по спині своїми довгими руками Рорик. — То це, виходить, проставляйся!

— Це наступного тижня. Коли родичі прийдуть до мене в гості, я вас усіх теж запрошую.

— Згода! — радісно вигукнув червономордий, потираючи руки.

— А обов'язково бути? — з-під чола глянув на мене Андрюха.

— Так! І це не обговорюється.

— Дуже вдячний за запрошення на цей світський вечір, — знову вклонився вусатий.

— Але це буде лише за тиждень. А сьогодні я хочу з вами покутити десь привселюдно! Мене взяли на роботу, отже, я тут залишаюся з вами надовго, і треба випити за тривалу і, сподіваюся, продуктивну співпрацю. Плюс така радісна новина із онучкою. Плюс Вадик мені тут підсипав премію золотком. І плюс я обіцяв онучку, що сьогодні повеселюся.

— Дядьку, я в ділі! Погнали до Освограда!

— Я маю іншу пропозицію, — невпевнено промовив Андрюха, сором'язливо розглядаючи травинки під ногами. — Я не хочу знову йти в це місце, придумане лінивими халтурниками.

— А чо ти тоді пропонуєш?

— Є одне місце, але до нього швидше дістатися від будівлі адміністрації, якраз і перстень твій перевіримо.

— Ну тоді чого ми чекаємо, по пегазонах!

Кіндрат просто пішов у сіру хмару, а Рорика почало скручувати і стискати, і через пару миттєвостей перед нами вже стояло хлопчисько, років трьох.

— Ну а чого, так легше пересуватися, — сказав хлопчина хрипким голосом Рорика, — он у цієї синьоти я ніякої летючої тварини не бачу, а Чорнишу трьох кабанів тяжко буде тягти.

— І то правда, молодець.

Ми застрибнули на літаючу тваринку і вирушили в дорогу. Як і казав Андрюха, я скористався перстнем, ми залетіли в цю сяючу дірку і вилетіли прямо біля височенної будівлі у вигляді крил.

— Ну, нічого собі, все пацанчикам! Це ж чиї хороми? — захоплено вигукнула дитина-Рорик.

— А цього тобі не треба знати, — невдоволено пробурчав Андрій.

Рорик подивився на мене, чекаючи пояснень, а я лише знизав плечима. А справді, хто його знає, як позначиться на ньому те знання, що тут водяться люди, які вигадали його світ, тобто, насправді, Боги! Творці!

Синьошкірий відкоригував напрямок польоту: повністю на протилежний бік від хмарочоса і трохи вниз по діагоналі.

Наступну годину, а може й усі три, важко зрозуміти, коли в тебе немає годинника, ми провели на спині у Чорниша. Нудно було до неподобства. Рорик майже відразу відрубився, і просопів весь політ, зручно вмостившись між мною та Андрюхою. А синявий пішов кудись у себе, і категорично відмовлявся виходити на якусь розмову. З Коновʼязом я не хотів розмовляти.

— Трохи лівіше, нам ось до тієї сірої плями, — раптом промовив Андрій.

— Слухай, а невже для творців цього світу, тобто нас з тобою, немає якихось заохочень, у вигляді швидкого переміщення? Чоб ось це не летіти годинами в безмовному вітряному небі?

— Є сувої телепортації. Але! Вони працюють тільки для тих місць, де ти вже побував, це по-перше. А по-друге, вони дорого коштують, а ми з тобою зараз жебраки.

— Зрозуміло. Тоді, може, поки летимо, розкажеш, чо це за місце, в яке ти так хотів потрапити? І чим воно відрізняється від інших, зроблених, за твоїми словами, лінивими виродками?

Здалося, чи на мить у синявого промайнула тінь посмішки?

— Це місце цікаве тим, що повністю створено гравцями, і там немає енпісі.

— Тобто, гравцями?

— Ну, кілька місяців тому група гравців збунтувалася, що за такі гроші, що вони заплатили, їм належить редакторський режим. Спочатку Гавриил був проти. Але потім ці ж гравці, яких виявилося більше чотирьох сотень, почали на іменитих сайтах і порталах занижувати оцінки гри і писати розгромні рецензії, які ґрунтувалися на тому, що горезвісна повна свобода, обіцяна творцями гри за такі гроші, не така вже й повна . Тоді терміново було вирішено створити невелику територію, де гравці можуть створювати і творити все, що завгодно. Але вирішили запровадити два обмеження — жодних енпісів та жодних пвп.

— Чо?

— На цій території гравець не може битися з іншим гравцем. Ти просто не зможеш вийняти меч із піхов, натягнути тятиву, та й усе в такому дусі.

— Так, треба буде записати ще одне нове слівце. Пдп.

— Пвп. Плеєр версус плеєр. З англійської перекладається як гравець проти гравця.

— Ага, зрозуміло. А якщо ніяких енпісів, то як же Рорику бути?

— Я ж казав тобі, я зареєстрував його в системі як вихованця, а з вихованцями можна.

Я повернув голову і ... ну як завжди не зміг стримати емоції.

— Козу рогату в матері хлопʼятам!

«Доступна нова місцевість:

Пристанище»

«Карта оновлена»

«У Пристанищі заборонено використовувати зброю!»

«Статус: один із нас»

Місто одразу вражало. Величезний літаючий острів з різноманітними громіздкими спорудами на ньому. Не було видно жодного вільного клаптика трави чи землі, все забудовано. Причому, забудовано було щільно і дуже безглуздо. Перші два поверхи можуть бути з каменю, у стилі середньовічних замків, наступні три — з цегли, як звичайна дача, а останні три — з дерева, як зруб у лісі. І таких будинків було повно, а колір та оздоблення кожного відрізнялися кардинально. Стіни з фіолетових складених одна на одну колод — будь ласка, балкон у вигляді величезного крила кажана — є.

— А куди тут приземлятись? — здивовано спитав я, бо ми вже облетіли місто по колу, але якогось великого майданчика я не помітив.

— Он туди, до краю, де хата зеленого кольору.

І справді, знайшлася така. Ядрено-зелена хата, мати її так, на курячих ногах.

— Це чо, Баби-яги хата?

— Ага, тут майже кожен четвертий фанат казок! — якось трохи захоплено вигукнув синявий.

Біля цієї махини на справжніх двометрових курячих ногах був невеликий вистелений паркетом майданчик, на якому нудно курив люльку зеленобородий старець у зеленій мантії. Над його головою висів синій напис «Мислитель».

— Чо, прям сюди?

— Так. Прямо на майданчик.

— Ну, дивись, якщо чо, ти винен, сам з Мислителем розбиратися будеш.

— Банити треба за такі ніки, — похмуро прокоментував Андрюха ім'я персонажа.

Я, як міг, акуратно приземлив Чорниша на паркет і спритно зістрибнув з його спини.

— Золотий, — одразу ж сказав мені зеленобородий старець.

— Чо, золотий?

— Зберігання летючтого маунта — один золотий, гроші вперед.

— Сиру печінку тобі в тарілку, а не багато ти просиш, зелень стареча, га?

— У мене тут монополія на цю справу, тож вибору в тебе особливо й немає, — меланхолійно відповів дід, навіть не моргнувши оком.

— Та заплати ти йому, — нервово промовив Андрій, опустившись на підлогу. На його обличчі читалося полегшення, що він нарешті ступив на тверду землю.

Рорик-дитина жалісно дивився на синявого і ручками показував, що йому потрібна допомога, щоб злізти, але Андрюха опустив погляд і не звертав на спроби пацаня ніякої уваги.

— Ну і добре! — прохрипів Рорик, перетворився на свою звичайну червономорду іпостась і зістрибнув з Чорниша. — Чого застигли?

— Гаразд, тримай.

Я дістав із сумки гаманець і підкинув золоту монету. Дід упіймав грош і незворушно ляснув двічі у долоні. Хата позаду нього сіла навпочіпки і з дверного отвору вийшла стара горбата бабця з величезним кривим носом, ну точно, вилита Баба-яга. Ще й ім'я над головою: «Кістяна нога».

Тим часом старець підійшов до Чорниша, заплющив очі і простяг руку. Як тільки пальці торкнулися голови животинки, то вона тут же зменшилася до розміру миші і Мислитель взяв зменшеного пегазона в руку.

— Після закінчення доби зберігання маунта оплачується погодинно — один срібний на годину, — промовив дід через плече, передаючи Чорниша Бабі-язі, та поклала мою літаючу тварину в дерев'яну коробку і зникла в надрах хати.

— Ну-с, містяк начебто заліковий, пропоную почати з кількох чарок чогось забористого, — натхненно сказав Рорик, з цікавістю озираючись на всі боки.

— Підтримую! — радісно вигукнув я.

— Я не п'ю, — прогундів синявий.

— Андрюха! Сьогодні треба! А ще, оскільки ти знаєш місцеві забігайлівки, то давай, веди нас у якийсь гарний гендель.

— Чого?

— Андрюхо, ти чо, слів таких не знаєш? Ну в харчевню якусь, де можна смачно та ситно випити.

Рорик заржав, а синець пішов углиб вулиці, яка була забудована дивними і безглуздими хатками. Народ тут теж був дуже різномастий, хоча, як і в Освограді. Вже ніби як і звик до всіх цих рогів, хвостів, панцирів, фіолетових відтінків шкіри та інших див. Може й собі якусь гриву червону зробити? Або шипи на плечах. Ну а чого, всім можна, а мені не можна?

Ми зупинилися біля дверей, які були зроблені на кшталт тих, що стояли в наливайках для ковбоїв, тобто двостулкові, що закривали тільки центр проходу і відкривалися з допомогою стусану.

«Перша п'яльня в Пристанищі» — красувалася назва над входом, літери якої були зроблені з металу, що вже знатно проржавів.

— Це місце відкрили три гравці, які у реальному житті — бармени, а тут, бо повна свобода та різноманітність, вирішили робити незвичайні настоянки та зробити це фішкою закладу.

— О! Настоїчки! Те, чо треба! — вигукнув я радісно, ​​а Рорик уже зайшов усередину.

Велика кімната, посеред якої величезна діжка літрів на сімсот, що у свою чергу поділена на десять рівнів. Кожен рівень свого кольору і не поєднується з іншими. Відповідно, кожен рівень має свій краник. Навколо цієї діжки споруджена кругова барна стійка з високими стільцями, а також уздовж усіх стін розташувалися зручні лавочки.

За барною стійкою стоять три однакові істоти — люди з витягнутими донизу мордами, але у кожного по шість рук. Одягнені в білі сорочки та чорні фартухи.

«Бармен 1», «Бармен 2» та «Бармен 3».

Так, з ніками ці гравці особливо не запарювалися. А може, воно й правильно. У таких місцях важко запам'ятовувати імена людей, які тебе обслуговують, а тут просто треба вбити в мозок на кілька годин цифру і все.

Відвідувачів було небагато, всього пара кремезних коротунів на одній з лавок, тому ми сіли за барну стійку, прямо навпроти «Бармена 2».

— Вітаю вас у «Першій п'яльні у Пристанищі», і поки ви ще нічого не обрали, хочу вам наполегливо відрекомендувати нову настоянку: Дідова міць. І так як ви відвідувачі нові та у нас нова настоянка, то перша стопка для кожного безкоштовно!

— Мені вже тут подобається! — радісно випалив Рорик.

— Дідова міць якраз для діда. Ха! Наливай!

— Приємного пияцтва, — посміхнувся Бармен 2 і спритно підставив трьома правими руками три чарки під один із краників, а верхньою лівою відкрив потік.

Кілька секунд і перед нами вже стояли чарочки із зеленим пійлом.

— А Козланду? — запізно згадав я про ще одного члена нашої бригади.

— Мене не бачать гості Мірантира, і я не можу взаємодіяти з предметами, але дякую за пропозицію, я приємно здивований, — сказала голова з хмари у мене за плечем.

— А я не п'ю, — вкотре пробубнив Андрій, і сипнув жменьку своєї наркоманської погані на руку.

— Ну, Рорику, давай з тобою тоді смикнемо, за все хороше!

— Давай, дядьку, за сім'ю!

Ми цокнулися і перекинули в себе по чарці.

— Ох, каргу стару мені в дружину, до чого ж ядрена штука! — аж прокричав я.

— Але й смачна, — додав червономордий цмокуючи.

І справді. Спочатку було відчуття, що медецинского спирту жахнув, а потім накотили нотки яблук та свіжоскошеної трави.

— Ну як? — зразу звернувся до нас Бармен 2.

— Достойне пійло. А на чому настоянка?

— Гірський самогон, гриб печалі та яблука.

— Давай ще.

— Легко. Приємного пияцтва.

Ми з Рориком бахнули ще по одній.

«Ви п'яні, штраф до спритності: -1»

— Ох, а швидко нагрібає! — промовив Рорик, морщачись.

— Згоден, не частимо. А закусити є чим?

На столі одразу ж з'явилася тарілочка з гарно нарізаними шматочками сала.

— Оперативно.

— Приємного пияцтва.

Ми з Рориком закусили і я глянув на синявого. Той уже відійшов від своєї погані і пошкрябував нігтем барну стійку.

— Андрюхо, ось скажи мені, на який хрін ти закидаєшся своєю цією лабудою? Краще випий із нами, воно ж і в голові цікаво грає, і на смак приємно.

— Це не наркотик, це ліки, — пробубнив Андрій і одвернувся в інший бік.

— Годі, дядьку, не насідай на нього, кожен розважається як може. Пропоную ще по одній і котити кудись далі. Може, по бабах?

— Підтримую, але по бабах рано! Та й Рорику, морда ти осляча, які баби, ми ж відзначаємо поповнення у моїй родині.

— Одне іншому не заважає, дивишся і ти тут сім'ю собі поповниш, — заржав червономордий на весь голос.

Ми випили ще по одній, я розплатився з Барменом 2 і пообіцяв, що ще обов'язково зайду до них, і не з порожніми руками.

— Ну, куди ж тепер? — весело спитав Рорик, задоволено потягаючись. — Може щось азартне? Дядьку, ти ж он який фартовий, я пам'ятаю, в кості мене взув на раз.

— Ні, не той настрій, хочеться чось масштабне, видовищне, як феєрверк.

— Як що? — нерозумно перепитав червономордий.

— Тут є одне місце, якого більше немає ніде в Мірантирі.

— Бордель із дівицями? — усміхнувся червономордий.

— Дещо цікавіше, — загадково відповів Андрій і вирушив у дорогу тісними вуличками Пристанища.

Ми, звісно, ​​поспішили за ним.