— … і, загалом, виходить, що кожен квест має кілька точок входу, через різних персонажів і різні ситуації…

— Стривай, ти чуєш?

— … все залежить, переважно, від точки прив'язки енпісі…

— Чось не те.

— … ось та сама перша зустріч із Рориком, якого, до речі, теж вигадав я…

— Та плоскогубці тобі в пузо, ти можеш заглохнути і прислухатись?! — я зупинився і озирнувся на всі боки.

Було якось надто тихо, от прям взагалі ніяких звуків. Андрій теж зупинився трохи попереду мене, посеред вулиці, дивлячись під ноги. Несподівано в одному з будинків пролунав жіночий крик, який різко обірвався. Ще кілька зойків з інших будинків підтвердили недобре.

Я схопив синюшного за руку і в напівприсіді потяг його до найближчого паркану, перед яким зростав величезний кущ. Пощастило, між дерев'яними стовпами та рослиною був просвіт і ми засіли туди. Зручно, вся вулиця проглядалася, а нас помітити проблематично.

— Не обов'язково хапати за руку.

— Ах ти ж, який вередун.

— Що відбувається? — спитав Андрій, зрідка підводячи погляд із землі у бік будинків через дорогу.

— Не знаю, але явно чось дуже погане. Корданвал. Ти тут?

— Чим можу допомогти? — промовила голова, що виглядала з невеликої сірої хмаринки у мене за плечем.

— Ти ж тут всезнаючий: от і скажи нам, чо тут відбувається?

— Де саме?

— Компромат, ти шлангом не прикидайся. Он, у будинках люди кричать. На село напали?

— На жаль, не можу знати.

— Жодного нападу бути не повинно, тут поки що навіть гравців немає, одні енпісі. Тож пішли самі дізнаємося, — спокійно і якось відчужено відповів синюшний, і зібрався вийти з-за куща, але я різко і дуже вчасно схопив його за лікоть і посадив назад.

— Андрюхо, срань ти синюкова, сядь, дивись і не рипайся.

Через відчинені двері я помітив рух усередині одного з будинків. Вказав рукою в той бік. Голова з хмари і синя голова теж подивилися туди.

Ще один різкий жіночий крик, а потім з дому вийшло чергове невідоме мені чудовисько цього світу. Зеленої смужки та напису над головою звідси не було видно, проте можна було розгледіти інші деталі. Можливо, колись це було людиною. Причому жінкою, судячи зі зморщених обвислих грудей і знівеченого обличчя з довгим засаленим білим волоссям. В іншому ж ця істота більше була схожа на потворну лису кішку, розміром з теля і острівцями рудого волосся на спині і на ногах. Закривавлені ікла, стікаючі червоні струмки і тиша, що знову запанувала, ясно давали зрозуміти, що це виродкове створіння з мешканцями будинку явно не в карти різалося.

— У неї роздвоєний хвіст, — ще одну деталь зауважив Андрій. — Я щось не можу згадати, щоб такі істоти водилися у тутешніх локаціях. Конкланде, що це за істота?

— На жаль, не можу знати.

— Як? — здивувався синюшний і опустив погляд у підлогу.

— Інформація щодо цієї особи відсутня.

— Як? Такого не може бути.

— Каргу стару мені за дружину, зате я знаю, хто це.

Дивно, але тепер, коли тварюка, використовуючи всі чотири кінцівки, як тварина, вийшла на середину дороги, я роздивився напис із чорних букв над її потворною головою.

— Кіне? — ще дужче здивувався Андрій. — Але ж цього не може бути. Вона аж ніяк не може тут опинитися. Вона прив'язана до Стартової локації і не може покинути її.

— Як бачиш, Андрюхо, може, ще й як може.

З-за паркану вийшла цілком ідентична тварюка, з таким же написом над головою, підійшла до першої, вони подивилися один на одного і підтюпцем рушили далі вулицею.

— Нічого не розумію… Не розумію, як таке могло статися? Як вона тут опинилася?

— А то, чо вона тепер — тварюка мерзенна, тебе не бентежить?

— Ти коли квест проходив на Стартовій локації, вона там була? — спитав у мене синець, мигцем зиркнувши в обличчя і знову опустивши погляд.

— Так, вона там шаркотіла з другою дівчиною. А потім мене вбили, я знову з ними зустрівся, але цієї вже там не було.

— Коли ти знайшов труп Альдена, над ним була лише Женна?

— Так, цієї не було.

Дивно, але я дуже швидко згадав і детально відтворив цей момент у голові.

— Підтверджую, так і було, — погодилася зі мною голова з хмари.

— Але ж це не за планом. Як? Як міг закрастись такий баг? Я ж багато разів все перевіряв ще раз. Як?.. — Андрій почав плескати себе по кишенях, зупинився на одній із нагрудних кишеньок шкіряної курточки, продовжуючи бурмотити. — Це неможливо. Як таке сталося?

Синюшний дістав пляшечку із зеленим порошком, відкоркував її, висипав трохи собі на долоню, в улоговину між великим і вказівним пальцем, і почав іншою рукою повільно втирати порошок у шкіру. Його очі закотилися вгору, бурмотіння припинилося.

— Ну, Андрюхо, чоб тебе собаки нехрещені драли, ти ще й наркоман!

Хотілося дати хлопцеві хорошого такого потиличника, а потім і зовсім придушити, бо одного разу наркоман — завжди наркоман, але мою увагу привернула червона пляма, що майнула в кроні дерева, недалеко від нашої засідки.

— Так, Коновʼязов, я зараз повернуся, доглядай за Андрюхою.

Я зняв арбалет, щоб не мішався, поклав його біля синюшного, про всяк випадок узяв ножа в руку і попрямував до дерева. Пара перебіжок, після чого стрибок, ухопився за нижню гілку, з легкістю підтягнувся, і я вже виліз нагору. Ех, як же таки приємно відчувати себе здоровим і повним сил!

— Дядьку, це ти! Живий! Як я радий тебе бачити.

Не здалося. На одній із гілок сидів Рорик у своєму юродському обличчі, міцно вчепившись ручищами в стовбур дерева.

— Давно тут сидиш?

— Ну, ми як з тобою розійшлися, я ж повернувся до Коротуна, а там його вже холодний труп мучили штук п'ять цих ось стрімких котів. Ну я одразу драпака і дав звідти, за мною погналася одна з них і загнала на дерево, а потім її привабила якась баба і страшко погналося за нею. Ну я і вирішив поки що тут стихаритися.

— Ясно. Так, Рорик, обличчям не клацати, озиратися на всі боки і давай за мною.

Я обережно визирнув з-за крони. Чисто. Зістрибнув на землю, червономордий спритно повторив за мною. Пара перебіжок і ось ми знову у відносній безпеці.

Андрій уже прийшов до тями, і гарячково гортав стос пожовклих листків.

— Ти повернувся, добре, — промовив він, не відриваючись від читання, — Конкланд.

— Слухаю.

— Здається, я знаю, що могло статися. Зв'яжися з відділом з артефактів старих богів і запитай, чи є у них у списках артефакт, який піддає мутації того, хто його знайшов, і наділяє магією клонування?

— Як забажаєте.

— Еп твою матір, дядьку, це що за макітра?! — вивалив свої зіньки Рорик, дивлячись на голову вусатого.

— Рорику, ти його бачиш? — спитав Андрій, на мить відірвавшись від листків.

— Важко таке не помітити.

— Та що ж таке? Як? І тут баг, — руки Андрія почали тремтіти, листи зникли. — Як ти взагалі тут опинився? Тебе тут не повинно бути. Ти маєш чекати біля Коротуна.

— По-перше, я взагалі не в курсах, хто ти такий, а по-друге, ти глухий? Я ж щойно сказав, що Коротуна кокнули; мені що, треба було з ним теж відкинути ласти?

— Тихо, — скомандував я.

Повз нашу хованку пройшла одна з тварюк, несучи в зубах чиюсь відгризену руку. Усі вже побачені мною страховини були схожі одна на одну, як дві краплі. Образина пройшла повз, а потім на дорозі показалася володарка, а точніше вже не володарка відгризеної руки. З плеча стирчала кістка, кров лилася на всі боки, величезна рана на грудях і роздерте горло. Загалом кров у цієї мадам хльостала звідусіль, але вона й не думала вмирати. Жінка швидко і мовчки йшла за страшком з її рукою в зубах, накульгуючи на праву ногу.

— Що? Як? — знову залагодив свою пісню Андрюха. — Від таких ран вона мала померти.

— Відділ артефактів старих богів дав позитивну відповідь: подібний артефакт у них є і він зараз активний, і саме на вашій локації.

— Добре. Це хоч трохи прояснює ситуацію. Конкланд, відправ запит на негайний виклик опергрупи з ліквідації надзвичайних неігрових подій.

— Як забажаєте.

— Ну точно, це всі ці рандомні артефакти інакше й бути не може.

— Запит відхилено — всі опергрупи зайняті.

— Як? Як таке може бути? Саме зараз?

— Андрюха, собацюра тебе роздери, зберись. Чо відбувається? — нарешті звернувся я до синюшного, який опустив погляд.

— Я не знаю, що робити.

— Я знаю, — відповів Рорик, який весь цей час дивився у щілину в паркані за нашими спинами.

— Ти не можеш цього знати, ти — енпісі, причому схоже теж забагований. Просто замовкни!

— Е, ти легше з висловлюваннями, пісі не пісі, а валити нам звідси треба.

— Є варіанти? — уточнив я у червономордого.

— Є один, і якщо ми не поквапимося, то він може зникнути.

Рорик поманив мене рукою і показав на щілину в паркані. Я припав до неї.

— Ну і?

— Я дивився туди з хвилину, і ніяких котів там не було. Виходить, городи відносно порожні, а це означає, що ми можемо добігти до пегазону Чорниша, якого я дуже вчасно примітив, поки чалився на дереві. Махнемо городами до нього, і вшить, нас тут уже немає, — радісно промовив Рорик.

— А ця тварина захоче нас везти на собі? Ми ж не її господарі. Стане рогом і все, прилетіли.

— Ні, дядьку, це ж пегазон, більш пофігістичної звірюки важко знайти. Їй взагалі по шарабану кого возити на собі, аби тільки правильно та акуратно доглядали.

«Бестіарій оновлено»

— А що робити із забагованою Кінею під артефактом? — несподівано спитав Андрій, дивлячись у підлогу.

— А що з нею? Звалимо звідси, а далі — це не наші проблеми, — відповів Рорик.

— Я не можу цього просто так залишити. Я створював цю локацію, я створював ці квести і цих персонажів, і я припустився помилки, а якщо залишити все як є, то Кіня, що мутувала і забагована, може дістатися інших локацій і тоді проблем буде дуже багато. Чи бачив, що вона з іншими енпісі робить? У тієї жінки були смертельні рани, а вона, як зомбі, продовжувала рухатися. Як Кіня взагалі тут опинилася? Якщо прилетіла на маунті — це одне, а якщо вона сама вміє літати — це зовсім інше.

— Тоді, коли ти створив її, то просто зітри шалашовку, — несподівано навіть для себе я видав цілком логічну ідею. — Якщо ти відповідальний за все це, то просто зітри написане.

— Це так не працює. На ранніх стадіях я міг це зробити, але тепер все це вже вписано в гру, а зараз її код узагалі поєднався з кодом артефакту, і єдине, що я можу… — синюшний підняв погляд, — я можу стерти взагалі весь шматок гри, який я створив. Резервні копії залишилися, повожуся з ними, знайду помилки і все відновлю, — в його очах спалахнула надія.

— Ну, так давай, стирай.

— Спершу нам треба забратися звідси. Особливо тобі. Рорик — просто енпісі, моє збереження прив'язане до іншої локації, а ось з тобою може статися все, що завгодно.

— Я нічого не зрозумів, з того що ви зараз пролепетали, зате я зрозумів про забратися, і саме для цього зовсім поряд є пегазон.

— Ходімо, — погодився Андрій і одразу зібрався підвестися.

— Стривай ти, герою-рятівнику, — зупинив я синця, притримавши за лікоть. — А якщо, поки ми бігтимемо городами, одна з цих тварин побачить нас і нападе? Те, що Рорик не помітив їх там, це не означає, чо їх там немає.

— Мабуть, невідомо, як Кіня під артефактом тепер впливає на інших; може вона не просто вб'є, а й взагалі зітре наших персонажів. Конкланде, можеш дізнатися у відділу артефактів старих богів... Конкланд? Ти де?

Хмара з головою зникла і на вигуки ніяк не реагувала.

— Та що таке? Конкланд. Конкланд.

Спроби були марними.

— Андрюхо, ми, звичайно, можемо ще посидіти, чаї поганяти, почекати Коневода, але будь-якої миті нас можуть застукати, треба самим пробиватися.

— Підтримую, — зненацька спокійно й урівноважено погодився синюшний. — Яка в тебе є зброя, магія та броня?

— Арбалет, десять болтів до нього, ніж… Все. А. Є ще жилет, який я ніяк не можу вдягнути.

— Як?! І все?! — Андрій знову з подивом зиркнув мені у вічі. А магія?

— Я від цієї єресі відмовився.

— Як? Навіщо? Це одна з основних механік гри.

— Ну, не люблю я всю оту фантастику.

Синюшний опустив погляд і знову поліз рукою в кишеню. Я перехопив його долоню.

— Ні! Не вистачало, чоб ти ще зараз своїми наркотиками обдовбався.

— Це не наркотик! Мені це потрібно, щоб бути зібраним! — вигукнув Андрій, і я одразу ж відпустив його руку, озираючись на всі боки.

Проклятий наркот. Але наче його крик не одна тварюка не почула.

— Чуєш, дядьку, може ми того, кинемо його й самі звалимо? — запропонував Рорик, також спостерігаючи, як синюшний втирає порошок у руку і закочує очі.

— Ні! Він із нами. А в тебе якась зброя є?

— Ось моя найкраща зброя, — самовдоволено відповів Рорик і почав змінюватись.

Неприємні звуки, і ось уже переді мною великий, навіть можна сказати, перекачений чоловік.

— О! Рорик, чудово, ти перетворився. Дай мені свою жилетку, подивимося що там, — останнє було адресоване мені Андрюхою, який повернувся у свідомість.

Я дістав річ із сумки і простяг йому.

— Так зрозуміло. Конкланд, а який у нього показник сили? — спитав синюшний, але відповіді не було. — Конкланд. Конкланд!

— Та звалив він, сикло, я знав, чо таким хлищам довіряти не можна.

— Я не, як ви сказали, сикло. Мій сервер відключився, довелося підключити резервний...

— Конкланде, який у нього показник сили?

— Одна одиниця з урахуванням бонусу відмови від залишкової магії.

— Зрозуміло, зараз.

Синій знову почав стукати руками по кишенях, прошерстівши курточку, він перейшов до штанів, з бокової кишені біля коліна дістав перстень і простягнув мені.

— Бери, це підніме твій показник сили і зможеш носити жилет. Тобі зараз будь-який захист стане в нагоді.

«Отримано новий предмет:

Перстень міцності (+2 до сили)»

Я одягнув перстень, потім спробував одягнути жилет, і в мене вийшло.

— Добре. Конкланд, який у нього показник спритності?

— Одна одиниця з урахуванням бонусу відмови від залишкової магії.

— Як? Серйозно?

— Дядьку, а ви вже можете перестати мірятися довжиною своїх показників, поки нас тут не засікли? — вклинився Рорик.

— Підтримую, треба поспішати, — згодився Андрій. — А який у нього показник витривалості?

— Одна одиниця з урахуванням бонусу відмови від залишкової магії.

— Ох і нуб. Сподіваюся, тобі вистачить витривалості, щоб добігти до маунта.

Схоже наркот зовсім кукухою поїхав.

— Рорику, біжи до пегазону, відв'яжи його і будь готовий злітати.

— Без проблем.

— А ти маєш по-любому покинути цю локацію й уважно стеж, щоб жодна Кіня, що мутувала, тебе навіть не подряпала, — звернувся синюшний уже до мене.

— Та без проблем.

Я підняв із землі арбалет, натягнув тятиву, зарядив болт.

— А ім'я Кіня над її головою ти бачиш якогось кольору?

— Чорного.

— Тоді тобі це не допоможе, — поклав Андрій руку на арбалет. — І моя зброя тобі теж не допоможе, бо то моя залишкова магія, та й спритність у тебе мінімальна. Твоє завдання — бігти за Рориком і намагатися уникати урону; я за тобою, прикриватиму.

— Я все ж не прибиратиму його, — наполяг я на своєму, не перекидаючи арбалет за спину, а навпаки, впираючи приклад у плече.

— Як хочеш, але запам'ятай: тобі треба забратися звідси неушкодженим. Рорику, готовий?

— Я вже давно готовий. Не сцикуйте, хлопаки, прорвемося! Дядьку, сподіваюся твій фарт нам зараз підіграє.

— Вдачі вам, — сказала Кордонвалова голова і зникла.

— Ходімо! — скомандував я.

Рорик у вигляді атлета вискочив з-за паркану і помчав городами, я, намагаючись не відставати і тримаючи арбалет напоготові, водив їм з боку на бік і стежив за флангами, десь ззаду біг Андрюха.

Перші грядки подолали без проблем, трохи загорнули дугою і побігли в гору городами, паралельно основній дорозі. Вдалині стояло дерево з овальною кроною, а до його ствола на мотузку був прив'язаний Чорниш.

Несподівано ззаду почулося виття, від якого портки могли намокнути, якби тут можна було ходити в нужник.

— Ось ти де!

— Я тебе знайшла!

— Вбивця!

— Ти вбив її!

— Я тобі помщуся!

Крики лунали ззаду, але я й не думав озиратися — я вам не якийсь поц, щоб такі помилки робити.

Половину шляху подолали, але не могло все йти гладко до самого кінця. З одного з бічних будинків попереду вискочило три тварюки, прямуючи нам навперейми. Дистанція невелика – метрів тридцять. Я на бігу навів арбалет. Постріл. Болт потрапив першій страховині в ногу, це її не вбило, але тварюка покотилася клубком. Слідом за моїм болтом їй у голову і в груди потрапили ще якісь три снаряди, але роздивитися важко, наче невеликі ножі.

— Вбивця!

— Ти так само вбив мою дружину!

— Вбивця!

Я закинув арбалет за спину і вихопив ножа. Вже не постріляю, але просто так не дамся. Відстань до двох тварин, що залишилися, була мінімальна — метрів п'ять. До Чорниша один город.

Я зібрався зустріти кішкоподібну образину сталлю, але... Одна стрибнула на Рорика і повалила його на землю, а друга промайнула повз мене.

Я про всяк випадок стрибнув трохи в діагональ. Переверт. Опинився у кроковій доступності до Чорниша. Обернувся.

— Єдрити мій лисий череп.

Рорик був притиснутий до землі двома тварюками, що стояли на ньому. Андрюха зміг убити одну, судячи з бездиханого трупа поруч, але ще одна мразина вчепилася зубами в його плече і поставила на коліна, він важко дихав.

За спинами тих, що зупинилися, не поспішаючи підтягувалося ще з десятка три таких самих потворних кішок, розміром з теля.

— Мерзотні шкури, відпустіть мене! — репетував Рорик.

— Вбивця!

— Вбивця!

— Вбивця! — кричала кожна з потворних Кінь.

Так, ситуйовина. І що тепер робити? Становище, м'яко кажучи, дупне.

Крики припинилися, і одна з тварин, що підійшли, повільно заговорила:

— Ти вбив моє кохання, мою любу, мою обожнювану Женну. А тепер я можу вбити твоїх друзів, ти хочеш, щоб вони померли? А? Миколо Селезньов? Вбити твоїх друзів? Чи ти сам підійдеш до мене і я уб'ю лише тебе?

— Не підходь до неї! Відлітай! — вигукнув Андрій і тут же створіння, що тримало його, сильніше зімкнуло зуби і синявий застогнав.

— Ах ти срань болотна, — прошепотів я, не знаючи, що робити, але хлопців кидати не можна.

Чи може спробувати якось домовитися? Ну, уб'є вона мене. І що? Я тут уже скільки разів помирав, і ось — цілесенький.

Раптом у вільній руці Андрія матеріалізувався невеликий ніж із зеленим лезом, він різким рухом кинув його в Рорика, і величезний бугай, що сіпався під лапами двох тварин, затих. Перекачаний мужик перетворився на червоношкірого і звичного Рорика, а в його шиї стирчала рукоятка ножа.

— Я вбив його, йому вже не допоможеш! Мені теж! Відлітай! Лети на друге велике світило, зустрінемося в Осв...

Ще одна тварюка вчепилася синюшному в горло і він захрипів із кров'ю в роті.

Ах ти ж вим'я поросяче! Вони мертві.

— Вбити вбивцю!

— Вбити!

— Вбити!

Усі тварини кинулися на мене в атаку. Замахнувся ножем, перерізав мотузку і застрибнув на пегазона.

— Твою курвину матір, як цим керувати?

— Вдарте правою п'ятою по боці пегазону, і потягніть гриву на себе, — підказала мені голова Кудлатого, визираючи із сірої хмари.

Удар по боці, гриву на себе. Чорниш заревів, розправив усі свої чотири крила і прямо з місця злетів у повітря, набираючи висоту. Жодна з тварин не встигла нас зачепити.

«Бестіарій оновлено»

Пегазон піднявся над селом, я обвів поглядом город, на якому лежали трупи Рорика та Андрія.

— Ну, пі…

«Мат у Мірантирі заборонений! Перше попередження!»