Я нетерпляче ходив з боку в бік по своєму маленькому острові, нервово ялозячи руками в кишенях камзола. Нові дрібнички з панського плеча Вадика я попросив залишити собі. Все-таки сім'я прийде, треба постати перед ними у доброму світлі, а не як обірванець. Зброю теж поки що вирішив притримати в рюкзаку — нема чого їм хвилюватися, особливо невісточці. Як побачить, як понавигадує, як ото почне хвилюватися і голосити: ви те, ви се...

Та що таке! Чого я так переживаю? Радіти треба, а мене геть трусить, як дівку, яку вперше затягли на сінник. Може пригубити сидра? Нерви заспокоїти. Ні! Не треба! Треба постати в доброму світлі, я ж, можна сказати, нове життя почав.

— Деда-а-а-а-а!

Я обернувся на радісний дитячий крик, що наближався. До мого острівця підлітав гігантський, майже з трьох кобил розміром, двоголовий орел. Своїми кігтями він стискав верх значних габаритів кошика, в якому знаходилася моя рідня. Онучок Дениско, невісточка Дашенька та син Юрка. Рідня у зборі. Рідніше за них у мене нікого немає і не буде. Ні на тому світі, ні на цьому, ні на якомусь ще.

Усі троє ніби втекли з однієї психлікарні для новачків… Ну, тобто для нубів. Ніякої зброї, ніяких особливих вишукувань в одязі і особливо у зовнішності. Це були три звичайнісінькі і близькі мені людині з їхньою звичайною зовнішністю з того світу, але в простецьких сірих селянських речах з Мірантира.

Дениско ніяк не змінився з нашої першої зустрічі тут: чорні неслухняні кучері, що стирчать у різні боки, бешкетний і бажаючий пізнати новий світ погляд. Дашенька — вогненно-руда красуня з довгим волоссям до самого попереку і з розсипом милого ластовиння на щоках. А в цій сірій непоказній сукні вона чомусь була схожа на попелюшку. Юра — моя молодша копія, тільки гладко виголена і з каштановою копицею волосся, куди вже затесалися невеликі залисини.

— Деда-а-а-а! — знову вигукнув онучок, і вистрибнув першим із кошика, який уже майже приземлився на острівець.

— Дениско, — радісно промовив я у відповідь.

Хлопець на повному ходу влетів у мої обійми і мало не повалив старого на землю, але я все ж таки встояв.

— Деда, а ти змінився. Якось і помолодшав і сильніше став. І речі у тебе якісь гарні. Який уже рівень?

— Так, трохи звикся. А рівнів тут немає, та й не до прокачування мені поки чо, вклинююсь у роботу, пізнаю все з нуля, як тут і чо тут.

— Молодець, деда. Пишаюся тобою!

— Ну, ми ж домовилися, а мужик повинен тримати слово!

Онучок посміхнувся і простяг мені кулачок, і я з неймовірним задоволенням легенько вдарив по ньому своїм.

— Тату, ну нарешті, привіт, як же я скучила за вами!

— І тобі привіт, люба невісточко. Ти як справжня жінка, з кожним роком стаєш усе красивішою і красивішою.

Дашенька обійняла мене і поцілувала в щоку. Від неї, як і в житті, пахло персиками.

— Ви ніби підросли? Та й зміцніли.

— Так, тут із цією справою все просто, можеш себе хоч до трьох метрів витягти.

Невісточка відійшла трохи убік, і ми зустрілися поглядами із сином.

— Привіт.

— Привіт.

На невеликому острівці з яблунею запанувала незручна тиша. Але, як завжди це і буває в подібних випадках, ситуацію трохи розрядив наймолодший із нас.

— Ого! Бик із чотирма крилами! Деда, це твоя тваринка?

— Так, моя хкдобка, і це не бик, а пегазон, і звати його Чорниш. Найдобріша і слухняна істота. Любить яблука, можеш його погодувати.

— Як же круто! — вигукнув Дениско і побіг до звіряти, і Даша ненароком пішла за ним, мовляв, залишу вас наодинці, вам є про що поговорити.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, тому можемо просто опустити цю тему.

— Ні! Нічого ми не опускатимемо! Якщо ти знаєш, чо я хочу сказати, то ти й чудово знаєш, чо буде, якщо тримати це в собі.

— Знаю, — гірко видихнув син.

— То якого ж всесвітнього чорта ти не послухав мене?

— Тату…

— Не таткай! У нас була з тобою домовленість! Якщо чось зі мною трапляється — не треба мене лікувати. Я вже пожив достатньо, нащадків залишив, халупу збудував, дерев насадив. А вам зайвий клопіт і витрати ні до чого, вам своїм життям треба займатися.

— Я знаю! — вигукнув Юра. — Я знаю. Ми домовилися. І як би мені не було складно, я ладен був піти на це. І навіть Дашу майже вмовив. Але Дениско… Він був проти. Він дуже любить тебе, і не готовий відпустити.

— Ти ж його батько! Це все ваші новомодні методи виховання! Дав шмаркачу по дупі, сказав, чо ти головний і так треба, і все! Ні ж! Ці ваші рівноправності у сім'ї.

— Тату.

— Та ну тебе, — майже безсило промовив я від образи. — У чо ви мене втягли? Я вже пожив своє! На покій можна було йти, ні. Тепер це все! Як ви взагалі додумалися до такого?

— Це все твій онук, — спокійно і з легкою тінню посмішки відповів Юрко. — Ми колись про все розповіли йому, він ночами не спав, хотів допомогти дістати гроші на ліки, щоб вивести тебе з коми. І в якийсь момент почав в інтернеті у всіляких соцмережах викладати оголошення, що письменнику, дуже хорошій людині та його дідусеві потрібна допомога, що він у біді. Мало хто відгукнувся, і ще менше продовжували розмову, дізнаючись про те, скільки тобі років, говорячи, що ти вже старий, все одно недовго протягнеш... Дениско місяцями продовжував це робити, а потім несподівано з нами зв'язався Вадим. Він виявився великим шанувальником твоїх книг, і сказав, що має спосіб як тобі допомогти і навіть як продовжити тобі життя. Ризикований і революційний, але це краще, ніж просто чекати, доки ти не помреш.

— Далі можеш не продовжувати, я все знаю. Краще скажи, а де зараз моє тіло? Ви його бачили?

— Поки ні. Вадим каже, що поки що до тебе не можна. Вони тримають тебе у якійсь приватній клініці.

— Гаразд. Я зрозумів. Я виговорився. Тобі є чо сказати?

— Я радий бачити тебе, чесно.

— Я теж радий вас усіх бачити.

Ми обійнялися. Як би я не сердився, але що зроблено, те зроблено. Потрібно жити далі. Тим паче тут не так вже й погано, але про це поки не варто говорити рідні, а то Юра кричатиме, чого я тоді скиглю, раз тут так все чудово. Це він у мене пішов. Такий же важкий та нестерпний характер.

— Тату! Ви і тут за своє? — крикнула Даша.

Я випустив із обіймів сина і перевів погляд на неї. Невісточка стояла біля яблуні, а в руках у неї була порожня пляшка з-під сидру. От дурень старий, викидати докази треба насамперед!

— Дашенько, це ж все несправжнє.

— Я не дура, я розумію, що тут на здоров'я це ніяк не впливає, але на дурість воно, я впевнена, впливає не менше, ніж у справжньому світі. Місце та тіло змінилося, а звички старі? Знову подались у відлюднення і п'єте?

— А ось і ні! У мене тут навіть друзі є і регулярно виходжу в люди, спілкуюся.

— Якось важко віриться, дивлячись на це. Та й друзів щось не спостерігаю.

— А ось наступного разу прийдете в гості, і я познайомлю вас. Та й чо ти так завелася, це ж лише мій сидр.

— Твій сидр? — здивовано спитав син. — Ти й тут примудрився придумати, як його гнати?

— А то! Я ж тобі не якийсь там недолугий. Мізки хоч і старі, але робочі.

— А ще є? За стільки років я вже скучив за твоїм сидриком.

— Звісно є!

Я одразу ж поліз у свою сумку, але, запустивши руки всередину, зупинився і обережно підняв погляд на Дашу. Син теж з побоюванням дивився у її бік. Митниця чекала схвалення від голови посту.

— Та гаразд! Не така вже я й стерво. Пийте! Лише зі мною поділитися не забудьте.

Поки Дениско грався з Чорнишем і годував його яблуками, ми з Юрою та Дашенькою присіли прямо на траву під деревом.

— Ти подивись! — вигукнув Юрко, зробивши кілька ковтків. — І справді твій сидр. Смак такий самий.

— Ну так, єдрена собака, фірмова річ. Мистецтво не проп'єш.

Даша теж зробила кілька ковтків і задоволено посміхнулася.

— Ох і хитрун ви, тато, ох і хитрун.

— Дякую на доброму слові, стараємося, так би мовити, на благо себе самого.

— Так, тату, такого сидра, як у тебе, ніде нема.

— Якщо постійно мене провідуватимете, то розщедрюся і розповім рецепт, чоб у реальному житті теж себе могли побалувати.

— Ну, розповідайте, як ви тут?

— Та чо розповідати. Це ж для вас цілих три роки минуло, а для мене… Начебто всього кілька тижнів тому ви до мене прилітали.

— Чим тут займаєтесь? — не вгамовувалася невісточка.

— Та от, буквально годину тому пройшла, так би мовити, співбесіда; мене взяли і тепер треба відпрацьовувати своє нове життя.

— Складно?

— Та ні, навіть цікаво. Все нове, незвичне. Так, все! Досить про старого! Діліться новинами. Як там, у реальному світі?

— Та як, — трохи сумно промовила Дашенька, — все по-старому. Так само тримаємо салон краси, грошей приносить небагато, але на життя вистачає.

— А ви йому вже сказали? Сказали? Деда, вони вже тобі розповіли? — надто збуджено протараторив Дениско, несподівано обійнявши мене ззаду за шию.

— Чо розповіли?

— Ні, ми ще не сказали, — усміхнувся Юрко.

— Можна я скажу? Можна я, можна, можна?

— Звичайно, — невісточка теж ніжно посміхнулася.

— Деда-а-а-а! Скоро ти станеш дідусем уже вдруге! — вигукнув Дениско і обійняв мене ще дужче.

Я спочатку не одразу зрозумів те, про що зараз він мені сказав. Але пройшло пару секунд і ...

— Так це… це виходить… Ах ти ж… чоб я сто років жив! Невісточко, ти вагітна?

— Так, тату. Тут не видно, але вже восьмий місяць.

У мене мимоволі виступили сльози радості.

— Хлопчик, дівчинка?

— Дівчинка.

— Ім'я вже вигадали?

— Ксенія.

— Ксенія… Оксана… Ксюша… Схвалюю. Молодці ... Ах ти ж мати-перемати! Ти вагітна, а сидр п'єш! Ти чо твориш?!

— Тут можна, на реальне життя це ніяк не вплине.

— Ах ти ж...

Я підірвався з землі, підбіг до невістки, обійняв її і закрутив. Колі на другому на нас застрибнув Дениско, і ми всі втрьох завалилися на траву.

— Щось я не пам'ятаю такої радості в тебе, коли ти дізнався, що Даша вагітна Дениском, — зауважив усміхнений Юрко.

— Ой та ну тебе, то ти просто не пам'ятаєш.

Я поцілував Дениску в лоб, став на ноги; і тут мене осяяло.

— Так, ми маємо це відсвяткувати! Через тиждень! На цьому місці. З мене – бенкет, з вас – явка.

— Тоді вина знайдіть червоного напівсухого, будь ласка, — озвалася Даша.

— Найкращого, безперечно! У мене буде онучка. Не можу повірити... Я дожив до цього моменту... Дякую вам, мої рідні... Дениско!

— Чого, деда? — усміхнувся хлопець.

— А хочеш, з арбалета постріляємо?

Треба було якось відволіктися від радісних емоцій, бо мене зараз могло й розірвати на радощах.

— А ти вмієш?

— Ну, це ти даєш, а ти забув, як ми влітку на оленя ходили з арбалетом?

— Деда, це ж давно було, забув уже, — розгублено відповів онучок.

— Ех, а я думав ти на все життя це запам'ятав, здоровецько ми тоді пополювали…

— На кого ви і з чим ходили? — повільно й тихо спитала Дашенька, від чого в мене округлились очі.

— Ах я ж пень старий… — запізно дійшло до мене, що від невістки ми це тримали в секреті.