Пролог
1. Створення персонажа
2. Стартова локація
3. Навчання
4. Стартова локація та нові знайомства
5. Селище рибалок на горі
6. Швидке введеня в справу
7. 88
8. Нове життя
9. Вступний ролик
10. Нове призначення
11. Баг
12. Освоград
13. Ази роботи
14. Дідусева гордість
15. Начальство
16. Сім'я
17. Пристанище
18. Прірва
19. Персонажі
16. Сім'я

Я нетерпляче ходив з боку в бік по своєму маленькому острові, нервово ялозячи руками в кишенях камзола. Нові дрібнички з панського плеча Вадика я попросив залишити собі. Все-таки сім'я прийде, треба постати перед ними у доброму світлі, а не як обірванець. Зброю теж поки що вирішив притримати в рюкзаку — нема чого їм хвилюватися, особливо невісточці. Як побачить, як понавигадує, як ото почне хвилюватися і голосити: ви те, ви се...

Та що таке! Чого я так переживаю? Радіти треба, а мене геть трусить, як дівку, яку вперше затягли на сінник. Може пригубити сидра? Нерви заспокоїти. Ні! Не треба! Треба постати в доброму світлі, я ж, можна сказати, нове життя почав.

— Деда-а-а-а-а!

Я обернувся на радісний дитячий крик, що наближався. До мого острівця підлітав гігантський, майже з трьох кобил розміром, двоголовий орел. Своїми кігтями він стискав верх значних габаритів кошика, в якому знаходилася моя рідня. Онучок Дениско, невісточка Дашенька та син Юрка. Рідня у зборі. Рідніше за них у мене нікого немає і не буде. Ні на тому світі, ні на цьому, ні на якомусь ще.

Усі троє ніби втекли з однієї психлікарні для новачків… Ну, тобто для нубів. Ніякої зброї, ніяких особливих вишукувань в одязі і особливо у зовнішності. Це були три звичайнісінькі і близькі мені людині з їхньою звичайною зовнішністю з того світу, але в простецьких сірих селянських речах з Мірантира.

Дениско ніяк не змінився з нашої першої зустрічі тут: чорні неслухняні кучері, що стирчать у різні боки, бешкетний і бажаючий пізнати новий світ погляд. Дашенька — вогненно-руда красуня з довгим волоссям до самого попереку і з розсипом милого ластовиння на щоках. А в цій сірій непоказній сукні вона чомусь була схожа на попелюшку. Юра — моя молодша копія, тільки гладко виголена і з каштановою копицею волосся, куди вже затесалися невеликі залисини.

— Деда-а-а-а! — знову вигукнув онучок, і вистрибнув першим із кошика, який уже майже приземлився на острівець.

— Дениско, — радісно промовив я у відповідь.

Хлопець на повному ходу влетів у мої обійми і мало не повалив старого на землю, але я все ж таки встояв.

— Деда, а ти змінився. Якось і помолодшав і сильніше став. І речі у тебе якісь гарні. Який уже рівень?

— Так, трохи звикся. А рівнів тут немає, та й не до прокачування мені поки чо, вклинююсь у роботу, пізнаю все з нуля, як тут і чо тут.

— Молодець, деда. Пишаюся тобою!

— Ну, ми ж домовилися, а мужик повинен тримати слово!

Онучок посміхнувся і простяг мені кулачок, і я з неймовірним задоволенням легенько вдарив по ньому своїм.

— Тату, ну нарешті, привіт, як же я скучила за вами!

— І тобі привіт, люба невісточко. Ти як справжня жінка, з кожним роком стаєш усе красивішою і красивішою.

Дашенька обійняла мене і поцілувала в щоку. Від неї, як і в житті, пахло персиками.

— Ви ніби підросли? Та й зміцніли.

— Так, тут із цією справою все просто, можеш себе хоч до трьох метрів витягти.

Невісточка відійшла трохи убік, і ми зустрілися поглядами із сином.

— Привіт.

— Привіт.

На невеликому острівці з яблунею запанувала незручна тиша. Але, як завжди це і буває в подібних випадках, ситуацію трохи розрядив наймолодший із нас.

— Ого! Бик із чотирма крилами! Деда, це твоя тваринка?

— Так, моя хкдобка, і це не бик, а пегазон, і звати його Чорниш. Найдобріша і слухняна істота. Любить яблука, можеш його погодувати.

— Як же круто! — вигукнув Дениско і побіг до звіряти, і Даша ненароком пішла за ним, мовляв, залишу вас наодинці, вам є про що поговорити.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, тому можемо просто опустити цю тему.

— Ні! Нічого ми не опускатимемо! Якщо ти знаєш, чо я хочу сказати, то ти й чудово знаєш, чо буде, якщо тримати це в собі.

— Знаю, — гірко видихнув син.

— То якого ж всесвітнього чорта ти не послухав мене?

— Тату…

— Не таткай! У нас була з тобою домовленість! Якщо чось зі мною трапляється — не треба мене лікувати. Я вже пожив достатньо, нащадків залишив, халупу збудував, дерев насадив. А вам зайвий клопіт і витрати ні до чого, вам своїм життям треба займатися.

— Я знаю! — вигукнув Юра. — Я знаю. Ми домовилися. І як би мені не було складно, я ладен був піти на це. І навіть Дашу майже вмовив. Але Дениско… Він був проти. Він дуже любить тебе, і не готовий відпустити.

— Ти ж його батько! Це все ваші новомодні методи виховання! Дав шмаркачу по дупі, сказав, чо ти головний і так треба, і все! Ні ж! Ці ваші рівноправності у сім'ї.

— Тату.

— Та ну тебе, — майже безсило промовив я від образи. — У чо ви мене втягли? Я вже пожив своє! На покій можна було йти, ні. Тепер це все! Як ви взагалі додумалися до такого?

— Це все твій онук, — спокійно і з легкою тінню посмішки відповів Юрко. — Ми колись про все розповіли йому, він ночами не спав, хотів допомогти дістати гроші на ліки, щоб вивести тебе з коми. І в якийсь момент почав в інтернеті у всіляких соцмережах викладати оголошення, що письменнику, дуже хорошій людині та його дідусеві потрібна допомога, що він у біді. Мало хто відгукнувся, і ще менше продовжували розмову, дізнаючись про те, скільки тобі років, говорячи, що ти вже старий, все одно недовго протягнеш... Дениско місяцями продовжував це робити, а потім несподівано з нами зв'язався Вадим. Він виявився великим шанувальником твоїх книг, і сказав, що має спосіб як тобі допомогти і навіть як продовжити тобі життя. Ризикований і революційний, але це краще, ніж просто чекати, доки ти не помреш.

— Далі можеш не продовжувати, я все знаю. Краще скажи, а де зараз моє тіло? Ви його бачили?

— Поки ні. Вадим каже, що поки що до тебе не можна. Вони тримають тебе у якійсь приватній клініці.

— Гаразд. Я зрозумів. Я виговорився. Тобі є чо сказати?

— Я радий бачити тебе, чесно.

— Я теж радий вас усіх бачити.

Ми обійнялися. Як би я не сердився, але що зроблено, те зроблено. Потрібно жити далі. Тим паче тут не так вже й погано, але про це поки не варто говорити рідні, а то Юра кричатиме, чого я тоді скиглю, раз тут так все чудово. Це він у мене пішов. Такий же важкий та нестерпний характер.

— Тату! Ви і тут за своє? — крикнула Даша.

Я випустив із обіймів сина і перевів погляд на неї. Невісточка стояла біля яблуні, а в руках у неї була порожня пляшка з-під сидру. От дурень старий, викидати докази треба насамперед!

— Дашенько, це ж все несправжнє.

— Я не дура, я розумію, що тут на здоров'я це ніяк не впливає, але на дурість воно, я впевнена, впливає не менше, ніж у справжньому світі. Місце та тіло змінилося, а звички старі? Знову подались у відлюднення і п'єте?

— А ось і ні! У мене тут навіть друзі є і регулярно виходжу в люди, спілкуюся.

— Якось важко віриться, дивлячись на це. Та й друзів щось не спостерігаю.

— А ось наступного разу прийдете в гості, і я познайомлю вас. Та й чо ти так завелася, це ж лише мій сидр.

— Твій сидр? — здивовано спитав син. — Ти й тут примудрився придумати, як його гнати?

— А то! Я ж тобі не якийсь там недолугий. Мізки хоч і старі, але робочі.

— А ще є? За стільки років я вже скучив за твоїм сидриком.

— Звісно є!

Я одразу ж поліз у свою сумку, але, запустивши руки всередину, зупинився і обережно підняв погляд на Дашу. Син теж з побоюванням дивився у її бік. Митниця чекала схвалення від голови посту.

— Та гаразд! Не така вже я й стерво. Пийте! Лише зі мною поділитися не забудьте.

Поки Дениско грався з Чорнишем і годував його яблуками, ми з Юрою та Дашенькою присіли прямо на траву під деревом.

— Ти подивись! — вигукнув Юрко, зробивши кілька ковтків. — І справді твій сидр. Смак такий самий.

— Ну так, єдрена собака, фірмова річ. Мистецтво не проп'єш.

Даша теж зробила кілька ковтків і задоволено посміхнулася.

— Ох і хитрун ви, тато, ох і хитрун.

— Дякую на доброму слові, стараємося, так би мовити, на благо себе самого.

— Так, тату, такого сидра, як у тебе, ніде нема.

— Якщо постійно мене провідуватимете, то розщедрюся і розповім рецепт, чоб у реальному житті теж себе могли побалувати.

— Ну, розповідайте, як ви тут?

— Та чо розповідати. Це ж для вас цілих три роки минуло, а для мене… Начебто всього кілька тижнів тому ви до мене прилітали.

— Чим тут займаєтесь? — не вгамовувалася невісточка.

— Та от, буквально годину тому пройшла, так би мовити, співбесіда; мене взяли і тепер треба відпрацьовувати своє нове життя.

— Складно?

— Та ні, навіть цікаво. Все нове, незвичне. Так, все! Досить про старого! Діліться новинами. Як там, у реальному світі?

— Та як, — трохи сумно промовила Дашенька, — все по-старому. Так само тримаємо салон краси, грошей приносить небагато, але на життя вистачає.

— А ви йому вже сказали? Сказали? Деда, вони вже тобі розповіли? — надто збуджено протараторив Дениско, несподівано обійнявши мене ззаду за шию.

— Чо розповіли?

— Ні, ми ще не сказали, — усміхнувся Юрко.

— Можна я скажу? Можна я, можна, можна?

— Звичайно, — невісточка теж ніжно посміхнулася.

— Деда-а-а-а! Скоро ти станеш дідусем уже вдруге! — вигукнув Дениско і обійняв мене ще дужче.

Я спочатку не одразу зрозумів те, про що зараз він мені сказав. Але пройшло пару секунд і ...

— Так це… це виходить… Ах ти ж… чоб я сто років жив! Невісточко, ти вагітна?

— Так, тату. Тут не видно, але вже восьмий місяць.

У мене мимоволі виступили сльози радості.

— Хлопчик, дівчинка?

— Дівчинка.

— Ім'я вже вигадали?

— Ксенія.

— Ксенія… Оксана… Ксюша… Схвалюю. Молодці ... Ах ти ж мати-перемати! Ти вагітна, а сидр п'єш! Ти чо твориш?!

— Тут можна, на реальне життя це ніяк не вплине.

— Ах ти ж...

Я підірвався з землі, підбіг до невістки, обійняв її і закрутив. Колі на другому на нас застрибнув Дениско, і ми всі втрьох завалилися на траву.

— Щось я не пам'ятаю такої радості в тебе, коли ти дізнався, що Даша вагітна Дениском, — зауважив усміхнений Юрко.

— Ой та ну тебе, то ти просто не пам'ятаєш.

Я поцілував Дениску в лоб, став на ноги; і тут мене осяяло.

— Так, ми маємо це відсвяткувати! Через тиждень! На цьому місці. З мене – бенкет, з вас – явка.

— Тоді вина знайдіть червоного напівсухого, будь ласка, — озвалася Даша.

— Найкращого, безперечно! У мене буде онучка. Не можу повірити... Я дожив до цього моменту... Дякую вам, мої рідні... Дениско!

— Чого, деда? — усміхнувся хлопець.

— А хочеш, з арбалета постріляємо?

Треба було якось відволіктися від радісних емоцій, бо мене зараз могло й розірвати на радощах.

— А ти вмієш?

— Ну, це ти даєш, а ти забув, як ми влітку на оленя ходили з арбалетом?

— Деда, це ж давно було, забув уже, — розгублено відповів онучок.

— Ех, а я думав ти на все життя це запам'ятав, здоровецько ми тоді пополювали…

— На кого ви і з чим ходили? — повільно й тихо спитала Дашенька, від чого в мене округлились очі.

— Ах я ж пень старий… — запізно дійшло до мене, що від невістки ми це тримали в секреті.

© Дмитро Шилов,
книга «Дедагеймер».
17. Пристанище
Коментарі