— Ти уяви! Цій крилатій срані не сподобався наш квест! — одразу накинувся я на Андрюху, як тільки зліз із Чорниша на посадочному майданчику Пристанища.

— Прям взагалі?

— Сказав, що це вторяк! Чоб йому крила повідривало!

— Як?! І що тепер?

— Та нічого! Дромед ще сказав, чо не дуже, а решті він начебто сподобався!

— І що тепер?

— Андрюха! Ти хоч не доводь! Мені треба терміново випустити пару. Ще одне питання, і я випущу його на тобі, синюшна ти морда! Де Рорик?

— Без поняття, — не зводячи погляду, знизав плечима Андрій. — До речі, у мене є деякі…

— Потім! Все потім! У Прірву! І ти уяви, ця болотна срань мені ще погрожував! Мовляв, знову буде чось таке вторинне, то з родиною не дозволить бачитися! Ти подиви! Я йому чо, школяр якийсь, чоб мене вичитувати?! Крила ще не виросли діда життю вчити.

За такими моїми словесними тирадами ми й дійшли до Прірви.

— Бузковий туман, — пробубнив Андрюха гіганту Стефану в каптурі.

— Прийнято, — відповів той і відкрив плащ. — Пристрасть!

— Щирість, — майже не замислюючись, відповів синявий.

— Гарна рима, приймається. Небезпека!

— Лелека! Давай, Стефане, запускай вже нас, а то зараз весь запал вивітриться, і мене смуток накриє! — хоч у мені ще й кипів гнів, але начебто попускало.

— Приймається, проходьте.

Ми зайшли всередину, пройшли коридором і опинилися на трибуні. Народу було не в приклад більше, ба навіть набагато більше, ніж минулого разу. Вільних сидячих місць не було, та й у проходах юрмилося пристойно народу.

— Ну що, ставитимеш сьогодні? — діловито поцікавився Андрій, дивлячись на мініатюрну дівчину з крилами, яка роздавала листки.

— Ні, сьогодні ти ставитимеш. І до того ж на мене.

Не почувши відповідь синюватого, я почав пробиратися вниз крізь натовп, ближче до арени.

Там уже знайомий мені Людина-павук вісімдесят чотири замотав у свої мотузки бідолаху і лупцював його ногами. Цього разу крім червоних треників, синьої сорочки та бордової балаклави на ньому ще був і сталевий бордовий нагрудник.

Я протиснувся до краю трибуни і вишукував потрібного мені кадру. Ось він! Довге біле волосся і довгі, загострені вгору вуха. Гривня без особливого інтересу чекав, коли один із бійців переможе іншого, і він зможе спуститися на арену, щоб оголосити наступних.

— Здоров. Я хочу прийняти участь! — одразу ж звернувся я до нього, намагаючись стримувати людей, що давили з усіх боків, та інших створінь, що кричали.

— Пф, дідусю, знаєш скільки тут таких охочих? Та кожен другий! У мене черга розписана на два тижні наперед. Іди звідси, не заважай працювати.

— Ах, ти ж… Добре, а так? — я присунувся до нього ближче і сунув три золоті монети.

Той діловито потрусив долонею з грошима і крикнув мені на вухо:

— Ще дві такі ж монети, і я можу випустити тебе через шість боїв.

— Ах ти ж, єдрити тебе в печінку!

— Чого?

Я знову представив обличчя Гавриила з тією зарозумілою усмішкою, з якою він мені ставив умови, і мене аж пересмикнуло. Ні! Мені терміново зараз треба когось відлупцювати! А цей супергерой у треніках мене дратував ще більше Конодава, одним лише своїм зовнішнім виглядом. Хлопець то він, може, й добрий, але як же хочеться дати в морду! Не на Андрія все виплескувати, насправді. А можливо…

— Дам ще чотири, якщо випустиш мене проти КрейзіАліси! — кивнув я головою на арену, де Чоловік-павук вісімдесят чотири розправився зі своїм супротивником і із захопленням кричав на трибуни.

— А вона сьогодні не бере участі.

— Ах ти ж… Тоді випусти мене проти цього!

— Домовилися, — погодився Гривня і взяв мої монети. — Анджела тебе поки що просканує!

Білявий зістрибнув на арену, а до мене підлетіла мініатюрна дівчина. Гривня підняв руку, і всі трибуни враз затихли.

— Ваш листок із вкладкою «персонаж», будь ласка, — спокійно промовила Анжела з крильцями, щиро радіючи, що всі замовкли.

Я подумки сказав: «Персонаж», з'явився листок, і я простяг його дівчині. А тим часом Гривня відпрацьовував свої монети:

— Ви хочете ще? — крикнув він, кладучи руку на плече Людини павука вісімдесят чотири.

— Та-а-а-ак! — прокричала трибуна.

— Ви хочете ще?

— Та-а-а-ак!!!

— Хочете ще?

— Та-а-а-ак!!!

— Цьому чемпіону трапився легкий противник, але чи хочете ви подивитися на дійсно цікавий бій?

— Та-а-а-ак!!!

Він щось шепнув типу в балаклаві, той ствердно кивнув і вдарив себе кулаком по нагруднику.

— Тоді зустрічайте! Досвід проти юності! Червоне проти білого! Людина павук вісімдесят чотири проти Миколи Селезньова!

Публіка несамовито і нечітко закричала, а я зістрибнув на пісок арени. Насправді, мені здається, їм можна було будь-що прокричати, і вони б радісно заволали у відповідь.

Я навіть не встиг перехопити арбалет, як супротивник випустив липку мотузку з руки. Та приліпилася мені до ноги, і він різко смикнув. Звичайно, я впав. Причому спиною на свій арбалет.

Здоров'я поменшало на дві одиниці. Ах ти ж, червона паскуда! Він продовжував мене тягнути до себе мотузкою, волокучи по піску. Я подивився назад. Все! Моєму Болтомету гайки. З нього вже не постріляєш. І, не дивно, що це ще сильніше за мене розлютило.

— Ну все, паучаро, габелики тобі! — звичайно, він мене не почув.

Я потягнувся до застібки на черевиках, відстебнув її і звільнив ногу. Мотузка зіграла з павучком злий жарт — заїхала моїм чоботом йому по обличчю.

Той закричав, а я вже був поряд. Якось я спочатку і не помітив, але противник був величезним, на півтори голови вище за мене! Та не був він таким раніше! Невже підріс та підкачався? Та й пес із ним! І не таких валили! І я почав мутузити його. Жодної техніки. Жодного захисту. Просто лупцював його кулаками куди тільки міг.

— Пацана знайшов! — репетував я, продовжуючи сипати ударами. — З Дашенькою він не дозволить мені побачитися! Зустріч із ріднею скасовується! Ти подиви! Та я тобі твої пір'я тобі ж у дупу засуну, півень патлатий!

Я захопився, і прилетіла відповідь. Ворожий лікоть ударив у грудину, і одразу все повітря ретирувалося з моїх легень. Не встиг схаменутися — ляпас прийшов у гості. Потім якась затримка.

Я підняв погляд, а на мене, як паровоз, мчав Паучара. Я зміг лише згрупуватись. І купа м'язів знесла мене до бісівської бабусі. Мене відкинуло на край рингу. Ще й пісок у вічі потрапив.

Щось чвакнуло і торкнулося моїх грудей і стегна. Знову він зі своїми мотузками. Я не встигав нічого вдіяти, і мене з силою потягнуло вперед.

Коротше! Досить гулятися! Мене продовжувало тягнути вперед, очі сльозилися через пісок, доводилося часто моргати. Розчепірив праву долоню. Дав уявну команду «Тяжіння». Уявив, що моя рука — магніт, і як вона притягує залізні предмети. Є! Я вже був упритул до Павука, який хотів мене поплести і зв'язати мотузками, але я зробив різкий крок уперед і застромив йому в бочину болт! Звідки він опинився у мене в руці? Магія, щоб її собаки нехрещені драли!

Ще три різкі удари по корпусу, і супротивник уже, хрипучи, осідає біля моїх ніг. Вирішальний удар наконечником болта в шию. Так! Вбив! Але ж не по-справжньому! Цей супергерой десь уже воскрес.

***

— Нам давай поміцніше! — весело вигукнув я Бармену 2, сідаючи за барну стійку.

— Мені просто води, — додав Андрій.

— А мені, будь ласка, ельфійського елю, — промовив третій голос, і ми з синявим повернули голови.

То був Зазикин. Несподівана зустріч.

— О, Андрію, а ти ще працюєш у нас? Я ж звільнив тебе півроку тому.

— Гавриил взяв мене назад, — невдоволено пробурчав синявий, опускаючи погляд.

— От і добре. Слухай, будь другом, погуляй пару хвилин, у мене є розмова до твого старого товариша.

— Із задоволенням, — зневажливо відповів синюшний і відійшов до однієї з лавок біля вікна.

— Чим зобов'язаний?

Незважаючи на явну особисту ворожість цих двох, я був напідпитку. Перемога в Прірві підняла мені настрій, та й підкинула грошенят. Андрюха все ж таки поставив на мене. А ось решта — ні. Тож сьогодні гуляємо!

— Мені дуже сподобався ваш квест, Миколо Васильовичу, і я хотів би запропонувати вам попрацювати на нас.

— Але ж я й так уже працюю на вас.

— Ні, ви не зрозуміли.

Зазикин присунувся до мене ближче. Але оскільки я сидів на високому барному стільці, а його обличчя було у нього на животі, то мої коліна зараз були на рівні його рота. Тому він поманив мене рукою до себе. Довелося зістрибувати зі стільця і ​​навіть трохи нахилитися.

— Ви людина ерудована, недурна, тому те, що я вам зараз скажу, ви повинні правильно сприйняти. Сімейство Гавриила знаходиться на межі банкрутства, вони вже починають потихеньку розпродувати акції своєї частини Мірантира. А ми потихеньку їх скуповуємо. Ще кілька місяців, і ми вже матимемо права на гру. І я вам радив би прийняти правильну сторону. Ви і я, та ми вдвох можемо такий сюжет створити, що до нас люди натовпом повалять, повірте. А тим більше із новими технологіями, які ми будемо готові пустити в хід, коли заволодіємо контрольним пакетом акцій… Загалом, Миколо Васильовичу, думайте. Але не затягуйте. Чекаю на вашу відповідь, і чим швидше, тим краще. Всього найкращого.

Я нарешті випростався, а Зазикин уже подався до виходу.

— Що треба було цьому лінивому жирному виродку? — мало не скреготів зубами Андрій.

— Та так, побалакати.

— Ага побалакати… Виродок! Він взагалі здогадується, як ці його маніпуляції з артефактом та штучним інтелектом могли вплинути на Мірантир… Та якби ми не видалили ту частину гри, і Кіня змогла б проникнути далі… Весь би Мірантир міг накритися! І потім довелося б все створювати з нуля. Який же виродок! Мабуть, спеціально тестував саме на моїй ділянці гри. Він чудово знає, що мене Гавриил назад узяв... Напевно, так і думав: якщо все вийде з-під контролю, то в краху гри звинувачуватимуть мене. Коли за такі нововведення беруться, треба брати спеціальну команду, яка б тільки три місяці витратила на тести, потім би запускали на маленьких локаціях і уважно за всім стежили, щойно що — зупинити процес! А що він? Створив нову технологію, і одразу пустив на мою локацію, і впевнений, що майже без тестів! Виродок!

— Андрюхо, заспокойся, на ось, випий краще, — я поклав руку на плече хлопця, а того аж трусило.

— Я не п'ю, — випалив він, дістав свою склянку і на мить завмер.

— Що він пропонував тобі? Працювати на нього?

— Андрюха, та чо ти ...

— Ні! — він міцно стис склянку, що аж почувся хрускіт і глянув мені просто в очі. Без сорому й іншого, а в саму душу глянув. — Відповідай! Він запропонував тобі на нього працювати?

— Так.

— І що ти відповів? — ще гучніший хрускіт баночки. Та вона зараз розлетиться у його руках.

— Нічого, він дав час подумати.

Кркххх… Склянка тріснула, зелена погань обсипалася на підлогу, долоня Андрія вся в крові.

— Андрюхо, та ти чо! Звісно, ​​я відмовлюся. Я з такими козлярами точно працювати не маю наміру. Він он тебе як підставив і плюс він явно шістка того павукомордого Алекса. Мутять там всяке. На чотра воно мені треба?

— Чесно? — хлопець несподівано обм'як, і його очі були сповнені благання.

— Чесно. Андрюхо, ти ж мій друг, я тебе навіть із сім'єю познайомив! Я своїх не кидаю.

І ці слова остаточно добили синюшного. У нього з очей потекли сльози.

— Синій, та чо ж таке з тобою сьогодні?

— Прошу, поміцніше! Приємного пияцтва!

Перед нами поставили стопку чогось чорного та склянку води.

Синюшний схопив алкоголь та випив махом чарку.

— Агов! Ти ж не п'єш!

— Я твій друг? — він знову дивився мені у вічі. Не відриваючись.

— Звичайно, — я знову поклав йому руку на плече. Він не ухилився і не відсмикнув її.

— Я так не можу! Я так більше не можу! — у нього знов градом полилися сльози.

— Андрюхо, спокійно, все гаразд.

Він же дитина, просто дитина. Я хотів його обійняти, але він різко випростався.

— Я так більше не можу! Миколо Васильовичу, послухай! Це все брехня! Краще я тобі скажу це зараз! Тому що я більше не можу брехати.

Він замовк і, ну аж такого я точно не очікував, випростався. Сльози перестали литися, він витер їх долонею і подивився мені в очі. Ох нічого хорошого такий погляд не обіцяє!

— Тебе дурять. Ті, хто відвідують тебе, — це не твоя сім'я. Це енпісі, яких я спеціально прописав тобі за наказом Гавриила.

— Чо?! — мене як цеглою по макітрі хаʼхали. — Такого не може бути.

— Вибач! Прости мене! Це він змусив мене! Він змусив мене стежити за тобою та розповідати про все, що тут із тобою відбувається! Все через це! — і він потряс перед моїм обличчям своєю закривавленою рукою, на якій були ще залишки зеленої погані. — Я хворію. Смертельно хворію. Я приймаю ліки. Дуже дорогі ліки. Мені їх купує Гавриил. Я п'ю їх постійно. Але коли я у Мірантирі, я не можу їх приймати. Тому в моєму мозку є спеціальний запобіжник. Перед заходом у гру я спеціально закидаюся потрійною дозою ліків, а потім, коли тут відчуваю, що починаю слабшати, це сигнал, що організму потрібні ліки. І я втираю зелений порошок. Я запрограмував його так, що він є каталізатором для поширення по організму накопичених ліків у мозку. Загалом, я тру порошок, і це служить сигналом, щоб мозок із запасів виділив частину в тіло.

— Андрію! Андрію!

— Що? Я знаю.. це важко…

— Це не моя сім'я? — тепер я дивився в його очі. — Відповідай, як є відповідай!

— Так, це програма.

— Але… А як же… я ж ось виходив на секунду з коми.

— Та це також програма! Це ще одна симуляція! Щоб дати тобі надію та стимул! Що ти можеш вилікуватись і знову бути з родиною!

— А як? Але... А моя справжня сім'я знає, чо я тут?

Тепер уже Андрій поклав мені руку на плече.

— Я нещодавно все дізнався. Ти справді хочеш знати правду?

— Кажи!

— Ти впевнений?

— Андрію!

— Твій син загинув два роки тому.

— Чо?!

— Так. Закоротило проводку, і він згорів уві сні.

— А Дашенька? Онучок? — я не міг повірити в це, але продовжував чіплятися за хоч щось.

— Вони живі. І Гавриил живе з ними.

— Не може бути.

— Він справді твій фанат, і думає, що ти можеш врятувати його гру. Коли ти впав у кому, то онук справді почав робити розсилку в Інтернеті з проханням про допомогу для тебе. Її побачив Гавриил. Приїхав до твоєї родини, сказав, що допоможе. А потім – пожежа. Він забрав онука та Дашу до себе. Допомагав. А потім справи у Мірантирі почали йти погано. Гравці почали йти. Гроші йшли. І він вирішив, що ти і є вихід, і перемістив твою свідомість у гру! А потім сказав мені створити копію твоїх рідних, характери та поведінку яких він встиг вивчити, живучи з ними. А їм він сказав, що ти помер.

— Та це маячня якась...

— Маячня? А навіщо по-твоєму він дозволяє вам бачитися лише півгодини на тиждень?

— Там якісь обмеження…

— Так! Обмеження енпісу! Він боїться, що ти можеш зрозуміти, що вони несправжні, і звів ваше спілкування до мінімуму.

— Цього не може бути.

— Вибач.

— Але навіщо йому я?

— Він почитав усі твої книги, і вважає тебе генієм.

— Та який геній… Це просто історії з життя… Тіло! Я взагалі у комі?

— Я тебе вчора знайшов.

— Моє тіло?

— Так, але… — синявий на мить зам'явся і в його погляді читалася жалість.

— Кажи!

— Від тіла майже нічого не лишилося. Тільки мозок у банці.

— Як? Це…

— Він вирішив, що буде кращим і надійнішим, якщо ти повністю станеш його рабом. Без можливості виходу у реал.

Я схопився за голову. Це все було схоже на якийсь сон! Сину! Мій син помер! А ця тварюка змусила мене думати, що з ним все гаразд. Онучку! Дашенько! Він дав мені надію.

— Вибач. Я зрозумію, якщо ти тепер мене зненавидиш.

— За чо? За чо мені це?

— Хоч мені тепер і легше, що я тобі про все розповів, але я бачу, що краще б мовчав.

— Ні, ти тут не до чого. Ти молодець, Андрюхо.

Я дивився в одну точку. І безнадія, що охопила мене після визнання Андрія, різко змінилася гнівом! Праведним гнівом! Не можна так чинити зі старими! Ох не можна!

— Не бути вторинним? Вигадати чось масштабне?! Чоб основне?! Я придумаю! Я вам такого придумаю, чо ви там потім все життя це згадуватимете, піда…

«Мат у Мірантирі заборонений! Шосте попередження! Бан на тиждень!»

***

Якщо є бажання підтримати мою творчіть гривнею, карта буде нижче!

Гроші підуть на обкладинки, ілюстрації та коректорів для нових книг!

Гарних вам книг по життю)

Приват:​​​

5168752004777366