«Штраф до влучності -1 за смерть знято»

«Отримано новий предмет:

Аматорський арбалет»

«Отримано новий предмет:

Аматорський болт (6)»

«Отримано новий предмет:

Особливий сагайдак (зламані болти, вкладені в нього, відновлюються)»

«Отримано новий предмет:

Шкіряний жилет (вимога: сила 2)»

«Отримано новий предмет:

Прості тканинні штани»

«Отримано новий предмет:

Легкі черевики»

Я вийшов із водяної стіни на край невеликої галявини біля глиняної одноповерхової халупи. Написи, що з'явилися, я переглянув у півпогляду, але в голові нічого не відклалося. Думки були зайняті іншим. Точніше їх у мене просто не було. Лише дзвінка порожнеча і відвертий смуток.

Закинувши арбалет за спину, я намацав сумку і хотів дістати одне, але під руку попалося зовсім інше — дерев'яну скриньку, яку дав Дениско. Витягнувши подарунок, я на мить завмер. Серцебиття прискорилося. Вісточка з тепер уже закритого для мене світу. Без проблем піднявши кришку, я мимоволі посміхнувся. У скриньці лежав шматок мого улюбленого торта — листкового з курагою, горіхами та згущеним молоком. Потім. Це потім.

Я закрив кришку і повернув подарунок у сумку, а назовні дістав бутиль з жовтою каламутною рідиною, сподіваючись, що це пійло подіє на мене так, як і належить. Гіркого і неприємного зараз хотілося більше, ніж солодкого. Першого ковтка я майже не відчув, але на четвертий горло обпалило ядреним алкоголем, а з очей полилися сльози.

— Ах ти ж! Драти мене в печінку! Те, чо треба.

Не випускаючи бутиля з рук, я поплентався до будинку, від якого у мене був ключ. До того моменту, як я зачинив двері зсередини на клямку, половина вмісту пляшки вже зігрівала шлунок, у голові приємно паморочилося, а внизу з'явився напис:

«Ви п'яні, штраф до спритності: -1»

— Клав я з високих берегів на твою спритність!

Я зробив ще один ковток, глибоко вдихнув, скинув на підлогу арбалет, сагайдак, ніж, сумку і пройшов усередину будинку, двічі об щось спіткнувшись, але жодного разу не впавши. Обстановка підкреслено злиденна: два ліжка із солом'яними матрацами, стіл, пара стільців, піч.

Умостившись зручніше на стілець, я зробив ще один ковток. Ох ти ж ядерний самогон. Давно такого не пив. Але за нинішніх обставин — це найкращий засіб. Хоча за свій сидр зараз будь-кого вбив би.

— Ах, закуски б, — промовив я в порожнечу, витираючи долонею вуса.

— Дядьку, то це ми легко, якщо тільки алкашкою поділишся.

— Єдрити тебе в дишло! Звідки голос? Хто тут?

Я підлетів зі стільця, як дівка, вжалена бджолою в зад, крутячи головою на всі боки. Не Гавриил і не Коневод, але голос знайомий.

— Дядьку, не очкуй, це я — Рорик.

Червономорда тварина, яку я спершу прийняв, через своє сп'яніння, за ковдру, встала з ліжка.

— Чоб тебе копито осляче отоварило, звідки ти тут узявся? Ти ж полетів.

— Та зграя Голоногого Праведника напала на мене хвилин через п'ять після того, як ми розбіглися. Довелося линяти по-шурику. Вирішив тут поки що пару днів перекантуватися. Не боїсь, дядьку, я сусід чіткий, невибагливий. Та й готую добре.

— Ясно.

Я знову вмостився на стілець, зробив ковток і передав бутиль Рорику.

— Ах ти ж! А тобі скільки хоч років? — запізно спитав я, дивлячись на те, як мій знайомий, який нещодавно ще був хлопчиком, яро лакає самогон.

— Дядьку, мені тридцять два, пити вже можна і навіть потрібно.

— А мені ось сьогодні вісімдесят вісім стукнуло, — сумно промовив я.

— Оба на! Вітаю. Тоді це, я поки що організую закуску, а ти залізь під ліжко за другою пляшкою, таку справу треба відзначити.

Пара хвилин і на столі вже лежали: порізана кров'яна ковбаса, кілька скибок хліба, щось фіолетове, що нагадує картоплю; довершували картину непочата пляшка жовтого самогону Вільгена та дві бляшанки.

— Ну, давай, за тебе. Здоров'я та фарту! Хоча з другим у тебе все на мазі… Тоді здоров'я та грошей!

Ми цокнулися, випили, і Рорик взявся за їжу, а мені щось шмат у горло не ліз, хоч я і не дурень був пожувати.

— Ти, дядьку, до речі, навіщо так пику поміняв? Борода, звичайно, королівська: сива, доглянута, до цирульника ходив? Але ось навіщо наголо поголився і постарів?

Я глянув на руки — старечі плями на місці, але до цього в'ялі м'язи були налиті життям, а біцепси взагалі такі, що рукави сорочки так і норовили розійтися.

— Дивно.

— Ось і я питаю, навіщо?

— А то, чо я постарів за кілька годин, тебе не хвилює?

— Дядьку, чого я тільки в Мірантирі не бачив. Те, що ти собі кілька десятків років накинув — це не така вже й рідкість.

І наступної миті червона істота перетворилася на мене. Переді мною сидів лисий старий з підстриженими акуратними бровами та сивою гострою бородою, теж доглянутою. В'ялим його не назвеш, так і дихає життям і навіть через сорочку видно добрячу мускулатуру.

— А, схожий? — усміхнувся Рорик.

Я з усього розмаху вдарив кулаком по столу, не стримавши емоцій, які рвалися з мене назовні. Співрозмовник знову став червоношкірою істотою, з побоюванням поглядаючи на мене.

— Та чо ж у вас тут все не як у людей?!

Мої груди ходили ходуном від злісних вдихів, а алкоголь усередині підігрівав цю злість.

— Дядьку, ти чого? Що за різкі перепади настрою?

— Як? Як мені тепер жити? Все лишилося там! Будинок! Худоба! Сім'я! Сидр! А тут чо? Чо, я тебе питаю, морда ти бісівська? Та нічогісінько! Не вмію я в ці ваші фантастичні іграшки грати!

Я допив вміст кухля і кинув його в куток.

— Ось як?! Як ти терпиш ці слова, які постійно миготять перед очима, як?!

— Які слова? Ти про що взагалі?

— Ну ось ці написи, що остогидли: отримано новий предмет, штраф, отримано навичку… Чо це таке? Як воно працює?

Я взяв зі столу пляшку і міцно приклався до шийки. Напитися, скоріше та сильніше… Напитися та забутися.

— О, дядьку, ти б так на алкашку не налягав, зменши кропалик. Ми тільки почали, а до тебе в гості вже білочка постукала.

— Мені вісімдесят вісім! Мені вже вісімдесят вісім! Чо мені там лишилося? Ще пару років дожити у своїй халупці та спокійно піти. Ні, тепер мені треба все це! Хіба ж я просив про це? Просив? Ні, не просив, точно пам'ятаю! Прикопали б мене на могилці, та навідувалися хоч раз на рік, і на тому спасибі! Ні ж! Давай тепер, діду! Вчись жити заново! А спитав хоч хтось: чи хочу я цього? Запитав? Ні! Поставили перед фактом! А потім ще й поставили раком!

«Ви п'яні в дошку, штраф до спритності: -3»

Поставивши пляшку на стіл, я підвівся зі стільця і ​​пішов надвір. В очах все пливло, ноги не слухались, думки плутались. Чудово! Кондицію досягнуто.

Сонячне проміння наповнило обличчя теплом. Я заплющив очі, сперся рукою на стіну. Потрібно повністю та максимально розслабитися. Зараз для мене це найкращий спосіб ухвалення неминучого.

— Рорику! — ніякої відповіді. — Рорику, твою кочеригу!

— Чого? — почулося десь поряд і збоку.

— А баби у вас тут гулящі у селі є?

— Дядьку, а от не можна було одразу з цього почати?