Ривок ліворуч. За секунду встиг підняти руку і кинджал пролетів під пахвою. Два кроки вперед, зігнути коліна та трохи присісти. Другий кинджал ледь не чиркнув по лисині. Вхопитись за ручку ножа на поясі. Ривок вперед по діагоналі, одночасно дістаючи зброю з піхов. Замах. Противник встиг відстрибнути назад і кинути третій кинджал. Лезо полоснуло по зап'ястю, і я випустив свій клинок. Не зволікати! У нього більше не залишилося запасу для створення ще одного кинджала. Різкий ривок уперед. Зближення. Удар у щелепу. Пропустив кулак у вухо. Підсікання. Ворог упав на землю. Замах ногою, цілячись у скроню. Ах ти ж, срань болотна! Ще один ножик. Перекид назад. Все-таки зачепив лезом плече.

«Базова характеристика «Витривалість» підвищена до 2 одиниць»

«Показник «Витривалість» збільшено до 20 одиниць»

— Хей, хей! Андрюхо! Стоп! Витривалість підвищилася до другого рівня! — закричав я, про всяк випадок закриваючи голову руками, бо синій любить цілити в обличчя.

— А що зі спритністю?

— Так само одна одиниця.

— А в мене ось спритність піднялася спочатку сутички до двох, але я вирішив не зупинятися. Сила – дві?

— Так.

— А що по навичках?

— Без змін.

— Тоді відновимо втрачені показники та продовжимо.

— Синюшний, та ти маньячело! Хорош вже! Другу годину тренуємось. Час вже й попрацювати.

Андрій подивився кудись угору, пошкреб підборіддя, а потім тихо промовив:

— Підтримую. Давай попрацюємо.

— Ну нарешті.

Я підвівся з землі і обтрусив штани від сухого листя і землі. Потім подивився на три смужки у верхньому лівому кутку огляду.

«Здоров'я

13/20»

«Витривалість

20/20»

«Залишкова магія

30/30»

Все-таки недаремно я погодився на умовини Андрюхи вивести загальні показники на головний оглядовий екран. Так легко можна за ними стежити і, коли вони досягнуть критичного мінімуму — стратегічно ретируватися чи відновитися, якщо це дозволяє ситуація та ресурси. Ось зараз саме час підлікуватися.

Я підійшов до пенька, на якому лежала моя незмінна сумка, в якій могло поміститися майже все, що завгодно. Трохи покопався в ній, і дістав червоне Лікувальне зілля. Пара крапель на рани, кілька ковтків усередину. Півпляшечки як і не бувало. Погляньмо на показники.

«Здоров'я

20/20»

Подивився на Андрія, той теж заліковував свої синці та садна. Зараз він був у своїх шкіряних штанах і берцях, але от торс одягнений у білу майку. Після третього нашого такого спарингу він швидко зрозумів, що його звична шкіряна курточка може швидко прийти в непридатність і змінив її на це.

Останні кілька днів такі сутички стали нашою буденністю. Андрюха наполіг, що мої, та й його характеристики — непростимо нікчемні, і треба прокачуватися. Ну, а я що? Я тільки за! Перспектива задихатися, пройшовши три кроки, мене жодним чином не тішила. От ми й почали займатися.

Як виявилося, ну точніше, воно так і було завжди, я просто якось не надавав цьому особливого значення, але початкові характеристики тут залежали від тих, якими ти володієш у реальному житті. Ось воно на те й виходить, що я, без десятка сторічний дідуган, мав на старті нульову силу, спритність і витривалість, зате мав пристойний показник інтелекту і влучності. За останнє дякую непростому минулому та періодичним вилазкам на полювання.

Загалом, ми стали з Андрюхою щодня перед роботою бити один одного всіма можливими способами, щоб прокачати характеристики: билися в рукопашну, зі зброєю, з магією, стріляли один в одного.

Звичайно, часто один з нас гинув у таких боях. Тому Андрію навіть довелося у якихось бариг у Пристанищі купити зілля, яке знімало штрафи за смерть. Бутель був здоровий, має вистачити на довго. Синій так і не зізнається, скільки за нього віддав, але щось мені підказувало, що дуже багато!

І ще слівце про наші дружні сутички: впевнений, що з боку це виглядало убого: начебто два третьокласники б'ють один одного рюкзаками та ніжними кулачками за школою. Ні, красиво і ефективно махатися тут теж можна, і не гірше за володарів чорних поясів з різних бойових мистецтв, і є цілих два шляхи досягнення цієї мети. Перший: у реальному світі володіти цим чорним поясом, і не просто купити його, а саме володіти навичками, тоді це вміння зʼявиться тут. Ну і другий спосіб: знайти в Мірантирі вчителя, який місяця за два ігрового часу виліпить з тебе щось пристойне. Те саме стосувалося і мечів, і всього іншого. Загалом, якщо підсумувати те, що я вибрав за основну зброю арбалет, було найвірнішим рішенням.

— Ну все. Ще прокачаємо твою спритність і нову навичку до двох одиниць, і треба буде йти виконувати квести, бо тільки там дають за бій з мобами, босами та гравцями пристойний приріст. Інакше, щоб підняти ту ж спритність до третього рівня нам доведеться безперервно дня два один одного лупцювати.

— Добре, я тільки за, провітритися і побачити нові місця, окрім нашого острова, Освограда, Пристанища та будівлі адміністрації. Але! Спочатку все ж таки доробимо квест. А то й так уже добряче затягуємо.

— Підтримую. Тоді я в реал, завантажу наших бійців. І зробимо тестовий бій із ботами.

— Давай, Андрюхо, чекаю!

Я тим часом підійшов до того ж пеньку з речами і вирішив одягнутися. Воно то в одних підкатаних штанях добре, вільно, але не хочеться, щоб мене з одного удару вбив якийсь несподіваний молодик.

Черевики, сорочка, поверх сорочки – сталева кольчуга з довгими рукавами. Незручно, але натягувати латні обладунки або важку кірасу ще незручніше. Далі на черзі нове придбання — ніж кукри. Дубина це добре, але я їй майже не користувався, вона тільки заважала на поясі, та по колінам постійно била. Тому тепер я став щасливим володарем одноручного клинка зі зворотним вигином леза та внутрішнім заточенням. Фехтувальник з мене нікудишній, але ось такою важкою залізякою смертельно заїхати зможу. І до речі, зручні піхви на поясі та 6 одиниць урону йдуть в комплекті. Також у мене тепер є ще навичка «Одноручна зброя», що в поєднанні з навичкою «Дворучна зброя», за словами Андрюхи, робить мене повним ідіотом. Отже, було вирішено, за першої ж нагоди очистити один слот, позбавившись «Дворучної зброї». Способів зробити це є багато, але це знову ж таки, за словами Андрюхи.

І ось, нарешті, я взяв у руки мою нову шмалялку. Ай, Кракстере! Ай, молодець! Справжній майстер своєї справи.

Від масивного прикладу ми вирішили повністю відмовитися для більшої маневреності і легкості. Взагалі, коли таку зброю тільки придумали і називали ще самострілом, там ніякого прикладу не було і близько, це вже в сучасних моделях стали додавати цю приблуду для зручності. Ну, а тут що? Тут же вигаданий світ, що завгодно можна наліпити. Загалом від прикладу відмовилися. Далі в руці ідеально лежить довгаста рукоятка з шорсткими кованими вставками, щоб у долоні не елозило. На кінці — отвір, до якого приєднується ремінець. Зручний та великий спусковий гачок. Ну а далі – просто казка та верх ефективності від цього малюка. Наприкінці ложа, прямо під плечима кріпиться спеціальна касета, навіть можна сказати — магазин, з п'ятьма болтами всередині (вставити більше — позбутися маневреності, пробували). Вони покладені там у стопочку і знизу вперті в пружини. І що ми маємо: приєднали магазин; натягнули тятиву спеціальним важелем; пружина подала болт у паз; вистрілили; знову натягли важелем тятиву; пружина подала наступний болт. І так можна зробити п'ять разів. Потім швидко змінив касету і знову п'ять швидких пострілів, встигай тільки цілитися. Хорошу назву Кракстер вигадав такому агрегату: Болтомет. Цей малюк видавав чистих десять одиниць урону, а плюс ще урон від болтів. Андрій каже, що на початкових етапах ця зброя взагалі імба! Ще одне нове слівце. Ну а далі, коли урон вже стане маленьким для складних босів, ніхто не заважає прийти до досвідченого коваля і покращити зброю. Або взагалі можна схитрувати і сходити до Кракстера.

А ще, через нову стрілялку, довелося відмовитися від сагайдака і замінити його на патронташ, який закидається на плече, як стрічка дружка чи випускника, в моєму далекому минулому. На такий «болташ», як його назвав творець, чіплялося п'ять магазинів. Краса! Двадцять п'ять болтів прямо у мене під рукою, готові продиравити ворожину будь-якої миті, плюс ще з десяток таких же магазинів у мене в сумці.

— Я готовий, — промовив Конкланд голосом Андрюхи, стоячи у мене за спиною.

— Форму доробив?

— Так.

— Ану, показуй.

Переді мною з'явилися вже знайомі всі обличчя: Гринисил, який головний у цьому загоні та зі шрамом на скроні; Дара, якому довелося приробити ікла, роги на підборіддя, ноги вкоротити і пофарбувати шкіру в помаранчевий колір; рудий Антранолій з червоними очима; ну і Ігоріна. Усі четверо були одягнені у темно-зелені комбінезони з металевими вставками болотяного кольору. Вставки були невеликі, довжиною сантиметрів по десять, шириною п'ять, але покривали майже все тіло. У руках солдати тримали такі ж Болтомети, як і в мене, на грудях розташувалися кишені з кількома обоймами, а на поясах висіли короткі одноручні мечі в зелених піхвах.

— Мде, Андрюха, чогось ми з тобою лоханулися на рахунок ближнього бою. Я зовсім забув про нього, чоб кожен мав свою унікальну зброю і свій стиль бою.

— Підтримую. Я також проґавив цей момент. Допрацюємо зараз?

— Ні! Давай спробуємо повоювати з тим, чо є, а потім вже правити будемо. Ботов уже зарядив?

— На місцях.

— Ну чо, тоді…

Я окинув застиглу четвірку поглядом, потім заплющив очі і глибоко вдихнув. Спокійно! Це просто пустушки. Це не справжні люди. Звичайні видозмінені енпісі, які трохи схожі на тіні з минулого! Нічого страшного не станеться. Сам заварив цю кашу, тепер дегустуй і спробуй не обблюватися.

Я взяв арбалет напоготові і розплющив очі.

— Запускай!

— Запускаю!

Четверо бійців ожили і теж взяли свої арбалети напоготову.

— Я і Дара йдемо на чолі, Ігоріно, ти за нами, спостерігаєш за дальніми дистанціями. Писарю, тримаєшся за Ігоріною, і намагаєшся виглядати супротивника на всі боки. Антранолію, за тобою тил.

— Прийнято, — в унісон відповіли ми Гринисилові.

— І це, писарю, ти там якчо чо, якчо нас покладуть усіх, біжи назад і евакуюйся з точки, — підморгнув мені командир, а в мене всередині все аж стислося.

Так! Зібрався, срань болотна! Вони несправжні!

Група рушила по створеному нами лісу згідно з розставленим командиром порядком. Всі тримали болтомети напоготові і крутили ними на всі боки, не забуваючи рухатися.

Метрів двадцять, і перший контакт. Через один із широких стволів на нас вибіг противник — молодик, одягнений у все чорне, одні лише очі видно в прорізи. Він шалено махав тесаком і біг на нас, горлопаня на всю міць щось незрозуміле.

Клац. Гринисил потрапив йому чітко між очей.

— Продовжуємо рух.

— Крона дерева на три години! — промовив Дара.

— Прийнято, — озвалася Ігоріна і підняла вгору арбалет, заплющуючи обидва ока і відкриваючи третє на лобі.

Тренькула тятива.

— Знятий.

— Продовжуємо рух.

Пара кроків і Дара відправив ще кілька болтів у кущі праворуч.

— В укриття! — різко вигукнула Ігоріна.

Ми метнулися кожен за стовбур дерева, що був до нього найближче, і наступної миті щось заторохтіло за моєю спиною, вбиваючись у деревину. Я глянув убік, туди, де втік Гринисил. Довгасті осколки льоду! Нас розстрілювали щільною стіною з уламків льоду, які зараз встрявали в дерева, за якими ми сховалися.

Наш командир спробував висунутись, але з десяток гострих снарядів змусили його повернутися назад.

— Даро!

— Слухаю!

— Маневр номер три!

— Прийнято.

Гринисил відпустив арбалет, і той повис на ремінці. Командир підняв долоні, і там з'явилися дві вогняні кулі.

Дара тим часом застосував свою магію, і його шкіра та одяг стали такими, що їх не відрізниш від сухого листя, що лежало у нас під ногами.

Гринисил вистрибнув з укриття, встиг кинути дві вогненні кулі в ймовірне розташування противника і підбіг до мене. Пара крижаних кристалів все ж таки встигла зачепити його руку, але вони лише черконули сталеві пластини на його передпліччі.

Кілька секунд очікування, а потім з того напрямку, звідки по нас стріляли, почувся голос Дари:

— Чисто!

Все-таки до чого корисну магію ми з Кордонваловим йому приписали!

Ми вийшли зі своїх укриттів і знову прийняли бойовий порядок. І тут на наш загін напали всерйоз. Прямо з крон над головами на нас спікували з десяток ворогів у чорному. Ще в польоті я зняв одного зі свого Болтомета. Другого ліквідувати не встигав, тож стрибнув назад. Зав'язався бій. Але він пройшов швидкоплинно.

Трьох Дара порішив своїм одноручним мечем, в тих що залишилися, Ігоріна, Антранолій і Гринисил висадили повністю свої магазини.

Поки вони заряджали нові касети, ми з Дара водили своїми арбалетами з боку на бік, чекаючи нападу.

— Продовжуємо рух, — скомандував голова загону.

Він зробив крок, а потім щось свиснуло, і йому в плече встромилася стріла.

— На п'ять годин! Кущі! — вигукнув Дара.

— Прийнято, — озвалася Ігоріна і випустила два болти у вказаний напрямок.

Ми змістилися праворуч, і командир сперся на спину об стовбур дерева.

— Не можу поворухнути рукою.

— Антранолію, займися ним, — скомандував Дара.

Але рудий завмер, як укопаний, і з жахом дивився на свого командира.

— Нумо! Використовуй магію! — вигукнула Ігоріна.

Жодної реакції. Червоноокий лише завмер і хапав ротом повітря, як риба, викинута на сушу.

— Толіку! — вже вигукнув я.

Раптом між мною та командиром звідкись зверху звісилась мотузка, за долю секунди вона перетворилася на шипасту ліану, а потім вона вибухнула, пробивши наскрізь шипами голову Гринисила та Ігоріни.

Я заціпенів і перестав чути звуки. Я з жахом дивився на продірявлені мляві голови, і час навколо мене ніби зупинився. Дара тягнув мене за руку і щось кричав, але я не чув.

Мертві… Вони мертві… А потім у очах потемніло і я перестав відчувати своє тіло…

***

Якісь звуки. Віддалені. Шурхіт. Я ніби був під водою і не міг чітко все почути. Потім темрява потихеньку почала сіріти, потім світлішати… Щось каламутне переді мною. Я моргнув. Я зміг моргнути. Перед очима одна каламута, а у вухах тепер стояв гомін.

Перед очима мотузки, чи щупальця… А може, це дроти. Так, точно! Дріт! Очі ніби запітніли і не хотіли розпотівати. Навіть після того, як я моргнув вдруге. Тіло взагалі відмовлялося слухатись. Та я його й не відчував.

Окрім дроту я ще щось бачу. Якийсь силует. Начебто людина. І тут я чітко почув рідний голос і відчув руку на щоці.

— Тату ...

Знову непроглядна темрява і ніяких звуків.

***

Мене викинуло з водяної стіни на узліссі.

— Камаз мені в таз!— вигукнув я, розуміючи, що каламуть в очах не пройшла остаточно.

Я спробував підвестися, але ноги були наче ватяні. Так. Без паніки. Ось у верхньому лівому кутку бачу смужки з показниками. Я у Мірантирі. Але звідки я почув голос сина? Чи здалося?

— Ти тут! — пролунав знайомий голос десь збоку.

— Андрюха, мені недобре. Не можу встати і в очі наче кішка насцяла!

— Що трапилося?

— Ти мені скажи!

— Антранолій заглючив, помилка у реакції на поранення члена загону. Вас перебили. А потім… Ти на пару хвилин зник із гри. Ти повністю зник з неї, наче вийшов у реал. Що з тобою трапилося?

— Куряче дишло! Андрюхо? Як гадаєш, а можливо на пару секунд вийти з коми, а потім знову в неї впасти?