Ніч Алель провела незімкнувши
очі;незаснеш,коли тобі заморочив
голову таємничий чоловік.
    Тим часом Керет вже зранку
не було вдома,бо її викрав той,
на її щастя,ясний як божий день,
чоловік.Щастить же декому.
   Блондинка зробила собі гарячий
шоколад і вмістилася на великому
м'якому дивані.Кілька ковтків і
картина на сіні так і кличе,щоб її
зняти.Що й наступним зробила
вона.
    Стільки кольорів перетинають
одне одного,аж важко зрозуміти
сенс чашки.Нащо натякає цим предметом?Художники загадкові люди.Хтозна що в них у голові.Надиво
це личить тому Ейну:з'явився нізвідки,весь такий добрий,
приязний і працьовитий.
Якби він був художником,то б
нічого було б його в чомусь підозрити,але не є.
Но був би ним,то Керет розповіла.
  Керет...
  Останнім часом вона наче копіює
його.Нормально,коли ти зустрічаєся із колишнім подруги і нічого не говориш про це,бо боїся,що зробиш боляче.Колись
вона викладе всі карти на стіл.Тим паче знаючи їхню історію  стосунків.
Але вчора Керет боялась щось
ненароком сказати.
Може вона із Ейном стали чуть
ближче одне до одного?
  Цю думку Алель негайно відкинула.Гнітюче відчуття навіювала.Згодом,яке поверталось і незникало.
   На сам вечір несподівано мигцем
повернулась запрацьована подруга,темна ніч надворі тому
факт.Справила враження нещасної
від кохання людини.Море сліз
і зірваний голос нетак вже заважав іншій,бо та міцно заснула непровідуючи розчаровану.
  Прокинувшись приблизно о
дванадцятій дня Алель вирішила
не турбувати Керет.Залишила
записку,що повернеться не скоро.
Ще раз глянула на картину і покинула будинок.
   Вулиця зустріла холодним вітерцем та кількома сніжинками.
Вдихнувши на повні груди та
милуючись зимовою красою цього
сонячного дня,пішла вздовж голої дороги.Погана чи хороша погода,а прогулянка найкращий спосіб
розвіятися від буденного життя,
тверезо продумати кожен день,
віднайти відповідь,щоб покласти
десь там в куточку пам'яті в рівному порядку або забути.
  
    Яка сила змусила  розміститися менеджеру в п'ятнадцятиповерховому будинку
серед таких же?!Переводячи дихання вона повільно ступала
до під'їзду.Вслухаючись навколишні звуки увійшла всередину.Ліфтом непіднімалась,
боячись застрягти там.
Перший поверх,другий,третій....
тринадцятий.Дзвінок пролунав
гучно,але ніхто не підійшов.
Як і наступних п'ять разів.
Легко розлютившись дівчина
спустилася набагато швидко ніж
піднімалася.
—Я тобі ще відплачу за це Терні.
Але спочатку би знайти тебе.
Якщо подумати ти людина віданна
своїй справі,отже будеш навіть
найгірші хвилини проводити
на роботі.Як же добре,що офіс
твій на першому поверсі,–
сказала вона встаючи з лавиці
жовтого кольору.
 
   Дві пусті бутилки кон'яку на шухляді та
диван,що слугував ліжком цього
очевидь вечора,застрелений двома
теплими ковдрами та подушка.
Для чекання Алель вибрала чорне
шкіряне крісло на колесах за
округлим столом заваленим
паперами.
—Ти що тут робиш?–вигукнув
він неочікуючи на гостей.
—Терні,просто логіка,–відповіла
вона.
—Ти була в мене дома?
—Була.
—Все в порядку?
—В мене так.А  в тебе?
—Тоже,–важко зітхнув чоловік,
протираючи потилицю каштанового волосся.
    Міцної статури тіло у діловому
костюмі свідчило б його словам,
але не забруднені сині штани та  біла сорочка на якій розв'язався
червоний галстук.
—Чому тоді Керет в істереці
повернулася додому з вашої
зустрічі?–прямо спитала вона
не бажаючи витрачати час задля
того,щоб він сам почав.
—Я...–зринуло схлипування.
  Алель придивлялася до розгорнутих почуттів чоловіка,
від якого небачила такого плачу,
коли вони розходилися.Намить
вона відчула себе ображеною
Але вирішила,що варто підтримати друга і тому пригорнула його до себе, відчуваючи себе мамою,яка
чекає поки її дитина перестане
лити сльози,заспокоїться,а потім
вислуховуючи причину цього
стану.
—Я думав все нормально,навіть
добре.До цього вечора.
Ми зустрілись як завжди в
нашому ресторані неподалік
від її салону краси.Говирили.
Їли.Я хотів розповісти про
свої почуття.Но вона перебила
і сказала,що більше не
хоче мене бачити.І пішла.
Я дзвонив,але вона не брала.
Написала,що нехоче знати,бачити,
забути мене.Я ж думав,що все
взаїмно.Незнаю як тепер...
Нехочу забувати її.
Кохаю,кохаю,кохаю.
  Поливися нові сльози з більшою
силою на чорну юбку,що вже
й так була достатньо мокра.
   Алель гладила  то волосся,то
плечі свого друга.Тількт так
і незмогла підібрати слів.
Тому запевнивши  в тому,
що поговорить із Керет,залишила
його.

   Поверталась пішки,як
і минулого разу.Надворі смеркало.
Небо прикрашали кільки зірок
та півмісяця.Десь відгукувалася
сова.Один раз повз проїхав автомобіль.Глибока тишина.
  Нічого непередбачуваноло загрози,але це було нетак.
   Назустріч дівчині йшов
високий чоловік.Через шапку,шарф та темноту небуло
можливості розгледіти обличчя.
Він зупинився.
І повільно робив кроки перетинаючи дорогу в її напрямку.
Вона зупинилась.Чекала поки
він достатньо наблизиться.
Коли між ними була відстань з
двох метрів мовила:
—Ти колишній Керет?
—Неколишній.
—В тебе є два варіанти:зникнути
з життя Керет назавжди або
пошкодувати,що на світ з'явився.
  Ці слова розсмішили чоловіка.
  Відстань зменшилася на метр.
—Ти краще про себе подбала,–
прогарчала він,–а то ніхто тобі
на допомогу неприбіжить.
   Чоловік вхопив її за руку,закривши рот і потягнув до густого  нічного лісу.