Керет вийшла на задній двір.
Побачила,як в сусідньому будинку
загорілося світло в прохожій і завернула до будинку.
   Алель, скинувши з себе зимове
пальто м'ятного кольору,пішла
нагору,але раптом її зупинив
дівочий голос.
   Та спустилася.
—Вибач,що тобі не сказала раніше.
Но сьогодні,десь о восьмій,Ейн
привезе твій автомобіль,–почала
вона явно переймаючись
реакцією подруги.Але та її здивувала.
—Добре.
  І піднялась нагору.
—Вона знає?–збентежено сказала
вона сама до себе.
  
   Так як і говорила Керет Ейн прибув на автомобілі вчасно.
Відав ключі і пішов повз дрімучі
будинки.Працьовиті жителі
цього передмістя рано засинають,тому недивно,що дехто
проходивши чи проїжджаючи
повз,може подумати,що тут
ніхто не живе,як вона,коли приїхала.Алель за ним спостерігала,поки він не зник
з поля зору.А через годину
вийшла на задній двір.
    Ейн перестрибнув огорожу
і зайшов до будинку.Якщо він їх
не грабує,бо відкриті двері на задньому дворі,не вказують на те,
то  він там живе.І з'явився майже
в той же час,що й вони.
—Залишилось дізнатись навіщо,–
задумливо мовила Алель зайшовши в середину.
   Звичний зимовий ранок середини грудня.Сніданок.
Алель і Керет бурхливо обговорювали недавню новину–
розлучення їхньої колишньої подруги.З Мейкі вони дружили
з першого по четвертий клас.
А згодом перестали.Вона підтягнулась до подруг своєї старшої сестри.
  —Вона з ним 10 років.О це так!–
важко зітхнула чорноброва
запиваючи новину чаєм.Ця
новина її потрясла,адже вона
вже була вірила,що це не короткотривалі стосунки звичні для підліткового віку.
—Я теж так думала.Їй було п'ятнадцять,а йому двадцять,–
вона засміялась,–А виглядав на
всі тридцять.
  Керет засміялась.
—Вони часто сварились.Він
її перевіряв.Пам'ятаю,як вона
виправдовувалася,що в сестри дома,а насправді  гуляла зі мною.
—Незнаю як вона з ним жила.
Може він змінився.
—Мг.Одного разу
вона мені подзвонила,просто щоб
побалакати,а він  взяв від неї
телефон і почав торочити,щоб
я більше їй недзвонила.—Непощастило мені і їй,–голос
Керет стих,згадавши про неприємне минуле.
  Алель торкнулась її руки взнак
підтримки.Ніколи нелюбила бачити засмучене обличчя подруги,бо самій тоді стає сумно.
—Але це не кінець.–лагідно мовила вона,–Ви знайдете ще того з ким
будете по-справжньому щасливі.
—Справді,–погодилась вона
і на її обличчі з'явилась усмішка,–
Хто в житті непомилявся.
   І Алель тоже.Вона нерозповіла
подрузі,що також помилилася.
Помилися в тому,що втратила
своє кохання через...
   Це було на першому курсі навчання.Її подруга і одногрупниця водночас познайомила із
другом її хлопця.Вона йому
одразу сподобалась,як і він їй.
Вони частенько зустрічались,через
своїх друзів,але при них нерозмовляли.А розмовляли вони,
коли той проводжав її.Так закрутилися стосунки.Він був
першим,–першим кому довірилися,
перший з ким вона хотіла
бути завжди,кожну хвилину і секунду.Перше і останнє
велике та щире кохання.
Кінець зими.Вони лежала в ліжку
і розмовляли про художню літературу.Це була улюблена тема в якій вони могли поністю відати себе і поринути у творчі мандри.Тільки з ним вона могла так вільно про це говорити.
Через що було важко почати розмову про розтавання.Причиною тому
стали його батьки.Вони були
невзахваті від дівчини,яка
не із їх багато кола.Тому
вона постала перед вибором
закінчити університет,невилітіши
з нього,через його батьків,або
закінчити і змогти втілити свої
мрії в життя,але з тим закінчити
стосунки з ним.Заради освіти
вона доклала багато зусиль і
більше такого шансу вона не матиме.Тому вирішила,що
закінчить із...
 
  Із спогадів її вирвало голос
менеджера,що прибув по справам.
—Думаєш над книгою?Це добре.
  Він сів на диван.Вийняв з
папки білі папірці і подав Алель.
Прочитавши вона була здивована
і дуже рада,бо вони означали
її славу за кордоном.
Видавець з Італії запропонував видати першу  її книгу.
Нажаль не Франція,про яку
вона мріяла.Але не факт,що
й там не буде видаватися книга.
—Він приїде за кілька днів.
І тоді ми детально все обговоримо.
—І як тобі це вдалося?
—Що?–начебто не зрозумівши
до чого вона хилить спитав той.За час знайомства з ним  Алель детально його вивчила,тому знала,що йому нетерпиться розповісти про свої успіхи.
—Як тобі вдалося його вмовити?
—А.Ти про це.Ну тут не так
вже важко було надзвонювати йому і вихваляти твою книгу.
Запевняти,що він не розчарується.
Бо це й так.Твоє творіння,як перлина.Тому її повинний побачити світ.Спочатку Італія,а потім інші.
—Таки я непомилилася в тобі.
—Я радий,що зможу тобі допомогти.
  Запала тиша.Вони дивилась
одне на одного і  мовчки згадували минуле.Коли теплі промені сонця обігріли землю і ховалися за будинками вона гуляла по парку н

• асолоджувалася

кожною миттю яку пощастило
отримати.Дехто цього нерозуміє,думала вона,що він
отримав,але вона не використає це даремно.
Поміж широкими зарослими
деревами заховалися троє
молодиків:широкоплечі,високі,
суворі і грізні лиця та голоси.
Явно вони не збиралися спокійно
говорити,бо один із них вдарив
іншого,видно слабшого,на що вказувало його худе тіло.
Він би з ними несправився,навіть
якби спробував.Тільки отримав би
люлєй.То ж заспокоював,як міг їх.
Та даремно,коли наміру  полишити його немають.
—Перепрошую,–мовила вона підійшов до них.–Агов,–сказала трохи голосніше,бо вони наче її
не помічали,але цього разу помітили і навряд накраще.
—Йди звідси!–прохрипів найвищий,схоже головний.
—Піду,але із ним,–відповіла вона
спокійно і невимушено.Алель зовсім не злякалася,бо вже мала
справу із такими.
—Це хто?Твоя баба?
—Ні.Ні.–поспішив він запевнити.
—До вашого відома я подруга
Ланцюга.Напевно ви знаєте хто він.А також,напевно,знаєте,що
він вас незахоче знати.Чи не так?
   Троє переглянулися.Стурбовані,
але зберігають спокій.
—Пощастило тобі,–мовив головний йому.Він кивнув  до своїх хлопців і вони попрямували вздовж алеї дерев.
—Ви не боїтеся за своє життя.
Вони могли з вами щось зробити.
—Незробили,як сильно би того
хотіли.
—Дякую,–вже більш спокійно
сказав він.
—За що вони вас так?–спитала вона глянувши на його поранену губу з якої лилася кров.Подала салфетки.
—Пішов проти босса.
—Ланцюга?
—Так.
—Цікаво.А хто він?
—Ви його незнаєте?–здивовано
запитав він.
—Я знаю одного із них.Той хто тримав вас за ліву руку.І те що
він працює на Ланцюга.
Але хто саме той бос незнаю.
—Ви ненормальна.
—Буває.
   І так закрутився роман,а потім
робочі стосунки.Одна тільки прогалина–вони ніколи не ходили
в клуб.
  
    До кімнати увійшла Керет,
чим порушила тишу.
—Алель.Ой,я непомітила
коли ви прийшли.Може хочете щось випити чи поїсти.Я приготувала дуже смачні тістечка...
—Непотрібно,він вже йде.–відповіла вона,а згодом,коли
вони прийняли її слова із явним смутком,додала:–І ти йдеш.Ти
ж прийшла,щоб повідомити мене,що вибираєся до міста.
—Справді?То я вас підвезу,–радісно
запропонував він.
—Якщо вам не важко,–зніяковіло
погодилась вона.
  
   За кілька хвилин потому Алель
проводжала поглядом двох
близьких людей.Він залишився
таким же джентльменом,як і був
під час їхнього роману.І вона
перейняла його симпатію.
Подруга і Менеджер.
—Гарна вийде пара,–захватом
кинула вона вслід чорному BMW.