У вітальні панувала весела
атмосфера.До подруг завітала
Анесія і добре їх розважала
історіями про подружнє життя.
Керет більше була в цьому
освідомлена чим Алель,але
це не заважало їм розважитись.
   Після того як сусідка пішла
подруги розділились по кімнатам.Зеленоока
брюнетка порпалась в документах,
а  білявка розглядала фотографії
картин міс Попенс,а потім вирішила ще раз глянути на картину,що висіла у вітальні.
  Такі чіткі лінії заворожували з першого погляду.Вони розповідали якусь історію,що грубо сховалась в пам'яті автора,але бажала й волі,де знайшла в картині.
    З ранку їх розбудив дверний
дзвінок.Це навідалася сусідка-
художниця і одразу забрала із собою в місто Алель.
   Вони зайшли до якоїсь галереї,де
за словами Елі,знаходилась одна
із картин міс Попенс.Але,на жаль,
їм невдалось її побачити,бо
був санітарний день.
 —Ти непроти заїхати в одне місце,де ми вже точно побачимо
картину художниці?–запиталаЕля.
  Вона погодилась.
    Місце те злякало Алель,адже це була багатоповерхівка,яка лякала своєю величчю.Одного разу,ще будучи підлітком,вона була свідком падінням п'ятиповерхового будинку і якби не її спрага,що була
притаманна спекотному літньому дню,то вона б була під тими
кам'яними брилами.З того часу
її охоплює страх перед такими будинками.
   Із-за пошарпаних дверей вийшла
стара жінка років так п'ятдесяти,що свідчили про
зморшки  і посивілого волосся.
Вона впізнала Елю.
   Вони пройшли довгим коридором,а потім всілися за
маленький столик із фруктовою
скатертиною.Вона їй нагадала
дитинство,коли  та обводила пальцем об яскраві
малюнки, чекаючи на їжу.
—Чекайте тут,–кинула стара
і зробила кілька кроків коридором,а за тим звернула на
право.
—І хто ж ця жінка?
—Євгенія Жмельницька–сестра
міс Попенс.
—Звідки знаєш?
—Я фанатка.А отже маю знати
все про свого кумира,–з гордістю
відповіла Еля.
   Через хвилину з'явилася стара із
картиною завбільшки півстолика.
—Неперевершено,–захопленням
видихнула Еля.Вона справді була
її фанаткою.Що ж вона побачила
в ній?
—Просто розлита фарба,–байдуже
сказала стара.
—Ви ненавиділи свою сестру?–
запитала Алель,наче не бачучи в цьому жодної трагедії.Навідміно від спантеличеної кудрявової шоколадки,тобто Елі.І все через
колір волосся,нібито молочний шоколад.
  Жінка подивилась на неї.Вперше
за їх перебування.
—Подивились і йдіть,–байдуже
сказала.
   Щось між ними сталось.Євгенія
явно не любила діяльність сестри.
Цікаво це через те,що вони нагадували їй про неї,чи може  через те,що вона вважала пустою
тратою часу.
—Вибачте мою подругу.І мене.
Не будемо більше вас турбувати,–
мовила Еля.Вона співчувала їй.
Знає як це втратити близьку людину.Її старший брат помер
на війні,розповідала вона, було важко,але пензлик і легкий
рух по мольберту,після якого
залишається чи то рожевий,чи то
жовтий,можливо фіолетовий,виразний білий,або
гордий чорний...Допоміг вийти із туги.
   Вони вийшли надвір,де було
сонячно, холодно і лунав дитячий сміх з дитячої площадки.
Тротуар вкрив білий сніг,по якому
повільно йшли сусідки.
—Їй важко.–почала Еля.–Вона
втратила єдину близьку людину,
яка в неї була.Я часом заходжу до
неї.Не хочу,щоб вона відчувала
себе самотньою.Знаю,ти думаєш,що вона її не любила,бо
виглядала байдужою,але це
не так.Вона любила її.Любила.
—А картини?Зберігає,бо
є власністю сестри,але вважає,що вони прості?
—Це я.
—Ти?
—Я попросила зберегти.Пам'ять.
—А що ти прочитала?
—Елегантність.Як вона важлива для жінки.
—І це все?
—А ще драматичність.
Ніколи не знаєш,що прийде в голову художниці.Вона може
податися за край світу і ніхто
її неспинить.Так говорила її
сестра.