Вона увійшла і неочіковано розгубилася,адже кімната стояла
в темряві,а зовні все добре освітлено.Дівчина спробувала увімкнути світло,але невдалось,
і вийшла.
  Незабаром прийшла інша із
ліхтариком на телефоні.Запалила
камін і всілася у прохолодне крісло.По її тілу пройшлися мурашки.На мить її огорнув спогад
про колишню ніч(точніше вечір).
Це було спочатку так дивно і
незвично,але потім–коли вона
відчула мурашки по тілу від його
дотику–все стало на свої місця,
і вона зпевненістю поринула
в те задоволення.
З цього приємного стану
її повернула радісний голос
подруги.Вона вже принесла
тацю із чашками чаю та кави із
молоком,дерев'яну тарілочку
круглої форми печево у вигляді
ракушок посиплене кристалічним
цукром,що виблискував біля вогню.
  —Вже фантазуєш?
—Та ні.Просто задумалась,–
швидко відповіла вона,явно бажаючи змінити тему.
Взяла в руку чашку із кавою та
одне печево.
  Такеж зробила інша,але спочатку
вмочила його в гарячий полуничний чай.
  Їх тіла огорнуло тепло,спокій,
насолода.
—Давно ми так не сиділи,–
зворушила тишу чорноброва.
—Я досі пам'ятаю вечір,теплий
малиновий чай,гори та палаюче
місто нічними ліхтарями.
—А позаду нас колиба–місце де сплять пастухи.І де нас чекав
фільм,а потім сон.
—Посеред ночі нас розбудив сильний дощ і вода,що текла
нам на подушки і трохина на нас.
  Дівчата щиро засміялись.
Спогади розруйновують ту втому,
що накопилася–особливо коли
вони хороші;охоплюють і замикають.
—Нам було п'ятнадцять.Ми не
мали чим перейматись.
—Ну не скажи.–заперечила
Алель.–В той час я,до прикладу,
переймалась своїм тілом.Мабуть
тому я нікому неподобалась.
—Ти ж говорила,що тобі просто
не дотого було?
—Потім так,коли я полюбила себе.
Але спочатку я дуже соромилася
гнівалася,ненавиділа себе.
—Алель!–дівчина обійняла свою
подругу,щоб хоч якось її підтримати,адже  вона
завжди це робила,коли та жалілася,що негарна і не варта
уваги.Як-не-як,але це проходить
кожен підліток.І в цей момент
найкраще,коли в тебе є той,що
підтримає,виведе з цієї омани,
розвеселить.
—Чому ти мені нерозповідала?
Чому ти мовчала?Про таке треба
говорити.Кожен має виговоритись,
щоб стало легше.Но ти мовчала?!
—Бо нехотіла звертати на це уваги.
Запевнити себе в тому що сильна.
Впораюсь сама.
—І ти впоралась!Ти молодець.
—Так.
  Подруги обмінялись посмішками.
—Що ж давай почнемо.
—Давай.
—Отже,закрий очі і уяви себе
в місці,де тобі було затишно.
Не поспішай.Головне не поспішай.
Коли уявиш кивни.Гаразд.А тепер
розкажи про це місце.
—Сонячно.Я біля дому.
—А тепер що чи кого ти б хотіла
побачити?
—Немі.Мою старшу сестру.Вона
виходить із хати і кличе мене
поїсти жареної картоплі.Потім
ми говоримо про всяку-всячину.
—Але яке це має значення?
Це ж мої теплі спогади,де мені
затишно.
—А ти хочеш знову там опинитися?
—Я вже доросла для гойдалки.
Але хочу.
—То уяви себе маленькою.І гойдаси.
  Керет повністю дослухалася
до своєї подруги;
усмішка несповзала з обличчя;
тіло зовсім не рухалося,
бо затрималося разом із мозком.
—Так добре.Тільки я досі нерозмію,
що ти хотіла мені цим показати.
—Все просто.Коли я тебе попросила уявити себе в затишному місці–це були спогади;
коли ти сказала,що хочеш знову
погойдатись на гойдалці–це була
мрія;но уявивши себе маленьку,що
гойдалася–це була фантазія.
—Дійсно просто.Но всеодно
неперевершено.
 
  Цікава розмова продовжувалась.
Ніхто не звертав уваги на час.
Кілька разів,щоб не потух камін,
підкидали дрова.Печево і напиток
закінчилось.
  Раптом вони почули звук розбитого скла.Це їх трохи збентежило і вони вирішили перевірити.Задля безпеки взяли
кочергу.
  У вітальні було нормально,на
кухні также,в пральні,ванній,
їх кімнати–були в повному порядку.
—Заідки тоді долинув той звук?–
роздумовувала Керет.–Він же
не міг з'явитися нізвідки?!
Мені страшно.
—Є ще одне місце,яке ми
не перевірили.
—Яке?
—Горище.
—Ні.Я туди не піду.
—Чому?
—Бо, по-перше,там замкнено.
По-друге я боюсь.А по-третє
нам потрібна допомога.
Ейна.
—І як ми його знайдемо?
—А телефони навіщо?

  Майбутня зустріч палко переростала в щось більше,
ніж її зустріч із людиною,яку
вона й досі в чомусь підозрює,але
не знає в чому.Думка одна за
одною водять в стан неспокою.
Так було лише,коли вона...
  Дверний дзвінок.
  Клік.Дихання поважчало.Очі
нехотіла міняти свою позицію від
кінця темного коридору.Скоро
там має з'явитися він.Вона перебрала всі ідеї в якому одязі,
що буде казати,як дивитиметься,
коли зустрінуться.
  Клік.Припинити.Так.Справді.
Потрібно припинити цю оману.
Навіщо їй щось вигадувати,якщо
вона байдужа до нього,підозрює,
не переносить надух...
—Алель.
  Цей голос звучав таким рідним.
Водночас мужньо,ласкаво,гарно.
Дурня,–коли чужий.
  Поряд стояв Ейн.Сіре хутрове
пальто,джинси без жодної
складки,чорні ботинки.Обличчя
окутане окутане синім шарфом
та шапкою.Надиво гарно...
Ні.
—Стильно,–сказала вона як могла
холодно.Непотрібно,щоб відчував
приязнь.
—Це прозвучало неправдоподібно.
Но всеодно дякую.
—Як ти й просив,–сказала Керет
і простягнула невидимку та викрутку.Вона була рада його
появленню,і цей факт дратував.
Руки чоловіка вправно водили
спочатку невидимкою,а потім
викруткою.Незабаром двері до
горища були відкритими.
—Де ти такому навчився?
—В таборі для юних детективів.
Там проводилися майже всі мої
літні канікули.
—А я ніколи не була в таборі.
Напевно багато чого веселого
пропустила.А от Алель була.
Але їй несподобалось.
—Час вже перевірити що там на
горищі,–сказала Алель і увімкнувши ліхтарик,пішла
вгору дерев'яними сходами.
  Кімната була велика,але пуста.
Лише поцентрі велика скриня
припала пилом.В кутиках стін
розплелося павутиння.
—А де скло?–вигукнула Керет.
—Нема.Отже нам просто причулося.Виходьмо,–запропонувала Алель.
—Чекай.Ти не хочеш перевірити,
що в ній?
—Це не моє.І не твоє.Не наше.
Ми не можемо перевіряти.
Це буде негарно стосовно її
власників.
—Якби вона була їм потрібна,то
вони б забрали.Але ні.Вона тут
і схоже давно.Отже  їм непотрібна.
—Якщо це так,то вони б дали
мені ключі від горища.
—Ти ж казала,що не знала попередніх власників?
—Незнала,але коли купувала
вони давали мені ключі від будинку.І сказали берегти його.
Цей будинок був їм дорогий.
Тому ми зараз виходимо неторкаючись скрині.І забуваємо
про неї.Зрозуміло?
  Керет хотіла заперечити,але
не наважилась,адже подруга
мала рацію.
  Но незнайомця щось збентежило.
Він явно захвилювався і спускав
очей від знахідки.
   Алель поглянула на нього.
—У вас незнайдеться знань
замикати двері без ключа?
—Що?А ні.
—Такому ненавчали в таборах?–
насмішкувато загомоніла вона.
—Ну що ти знову починаєш,–
дорікнула Керет і поспішила на
вихід.
—Я вам неподобаюсь.Даремно,–
кинув він.
  Даремно...Що він хотів цим сказати?Нащось натякав?
Може хотів заприєтилювати із нею?Людина із здоровим глуздом
небуде бажати цього із нею.
Закон справедливості(якщо він існує).