Десь у глибині душі вона відчувала,що чинить неправильно.
Не цього вона хоче.Її життям керують дитячі образи і страхи.
Вони поглинули її мозок,щоб зробити з неї рабиню,від якої вона все дитинство тікала.
  Що тоді трапилося?
  Кожному було цікаво,але крім однієї відповіді нічого більше не отримував.
–Я незнаю,мене не було дома.
Напевно це просто випадково.
Йому було жарко і все.Коли я повернулася,то побачила його лежачого на підлозі.Він був дуже холодний і я пішла покликати на допомогу.Мені було дуже страшно,я про все забула.
  В її голосі чули каяття,воно пробивало душі людей і змилювалося над невинною дівчинкою яка ще зовсім дитина.
Їй зрозуміли і допомогли.Вона продовжила своє життя,але з набагато чистішими сторінками.
І щоб ніколи їх не забруднювати забула про все,що трапилося тоді холодною зимою в хатинці,де ніколи не було тепло і затишно.
   Різко повітря зникло.На своєму обличчі вона відчула м'яку подушку,яка безжально відібрала  весь кисень.Руками дівчина відчула чиїсь малі плечі і намисто.
За хвилину до непритомності вона зрозуміла хто це був.
 
   І знову цей будинок.Старий і геть не придатний до життя.Чорні стіни,підлога, навіть дзеркало.
Немає співчуття,любові,щастя.
А де вони?Де вони,коли так їх хочеться і потрібно?
   Вона бачить у вікні до болю знайоме обличчя.Воно дивиться на неї,але без емоцій.Чому вони відсутні?В кожної людини вони є,але не в цієї особи.
  Потоки крові сповільнилися,
серцебиття також.Бліда шкіра,пусті очі, мертва посмішка.
Вона йшла,хоча й не могла йти.
Вона думала,але головою,а та незнає що то почуття.Ти спробуй добитися в неї щирості – крім гострої правди нічого не почуєш.
  Ми так довго не бачили одне одного.Хоча наші тіла колись дуже близько стояли одне біля одного.
Ми не говорили,в нас не було слів ніколи.І зараз ситуація та ж.
Минуло стільки часу,але нічого не змінилося.Ми досі чужі незнайомі люди з однаковою душею,а мозком – різні.Просто вона ним користувалась,а він ні.
  І душею почала,але іншою новою.
Та яка незнала скоробти та нешастя, страждання ніколи не поглинали її.Правда не довго це тривало.
   Що ж,її кара нарешті наздогнала.
Тепер її душа оселилась тут,поряд з ним.Вони будуть повільно вбивати одне одного,до поки не зникнуть,або ж вічно,або ж доки не пробачать...

–Прокинся.Прокинся,моя мила.
Не треба так вже йти.Будь ласка,будь ласочка дай мені ще раз побачити твої щасливі очі і прекрасну усмішку.
–Ти романтичніша ніж я думала,–проказала вона хриплим голосом.
–О господи,–зраділа Керет і крізь сльози засміялась.
  Алель повільно встала,хоча сильний біль в голові опирався цьому.
–Що сталося?
–Безпоняття.Я прокинулася від шуму в низу.Пішла,а двері відкриті і ворота теж.Злякалася,думала то грабіжники і до тебе.А тут ти,наче мертва,–знову пустила сльози та.
–Це були Анесія і Жорж.
–З чого ти таке взяла?
–Ейн він родич Анесії.Він розповів,що вона з чоловіком хочуть картини однієї відомої художниці,які знаходяться на горищі в скрині.Це його був план,але щось пішло не так.Ті мали нас приспати,але замість того вирішили вбити мене.Яке щастя,що вони нічого тобі не зробили,–розповіла Алель і обняла подругу.Вона справді дуже раділа,що ті нічого не зробили злодії.
  Алель із Керет пішли на горище,але побачили зовсім не зрозумілу їм картину.Все на місці.
Такого бути не може.Як так?
Чому?Навіщо тоді приходила та і намагалася вбити її?Невже їхній план полягав в іншому?Вони хотіли викрасти все на її похоронах?
  Що це все значить?