Скільки пройшло часу?Алель відкинула голову і вдарилася об тупий кут стола.Її пройняв сильний біль в потилиці.Там,де вона зараз надто темно.Нічого не видно.
Таке враження ніби вона у труні,але щось та занадто простора.
   Хоч запаморочення не полишало та Алель знайшла в собі сили піднятися.Адаптувавшись до іншого положення,почала ознайомлюватися із місцем свого теперішнього перебування.
Перший крок,другий,третій, четвертий...
Зупинилась.Правим вухом вона чула настирливе биття вени в скроні,а очами прагло шукала хоч родзинку світла.
  Вона зробила ще один крок і стукнулась об якийсь шкаф.
Удар трохи полегшив її важкий стан і освіжив мозок.
  П'ять полиць,дві з яких пусті,а на інших кілька пустих і заповнених невідомою речовиною банок,з чого вона припустила,що знаходиться у підвалі.
   Повернула вправо.Два кроки і стіна.Далі перемістилась в інший кут кімнати,а вже йдучи до третього натрапила на стіл,об якого очевидно і вдарилась кілька хвилин тому.
На столі було пусто.Рушила далі.
Три кроки і ще одни кут підвалу.Отже,подумала вона, зараз мають бути двері,але на диво їх не було; дівчина знову натрапила на шкаф.
  Алель розхвилювалась і була вже на крок до того,щоб її охопила паніка,проте швидко взяла себе у руки і почала думати.
Вирішила перевірити підлогу –
результат тот же.
Алель сперлась об ніжку стало підібравши ноги до себе –
в цьому дивному місці без дверей холодно.
  Алель просиділа так деякий час,точно вона знати не могла,але здавалося немов минуло з півгодини,якщо не години.
Дівчина вже встигла скласти руки,як раптом вона згадала,що не дослідила стелю і там вже точно він повинний бути.
  Алель залізла на стіл і,яка радість,
до стелини вона майже докивалась головою.В такій ейфорії дівчина продовжила свої пошуки виходу і на неї чекав успіх.Проте відкрити його вона не змогла.
  Алель розмістилася у позі ембріона,мов те миле,безпорадне,
маленьке дитя та чекала.От тільки чого не знала.Навряд за неї попросять викуп,бо тим потрібні картини,а не вона.
Можливо вони залякали Керет і тому тримають її тут,а коли та все виконає,то відпустять.Так, найімовірніше саме це,адже напевно вони зрозуміли,що із нею буде важче впоратися,а от Керет слабша,то ж легко поведеться на все,що вони скажуть.Їй же просто потрібно зачекати.
  І вона це робила.
  Тим часом мозок розробляв план помсти.Вона ніколи не пробачить такого вчинку нікому,хто б то не був.Алель добереться до кожного і тоді їм  отримають великі непереливки.
Від таких думок душа почувалася на сьомому небі від щастя.
Дивно,що такі злі речі роблять щасливими і не через справедливість,а – власних мотивів.Вона вже уявляла як вибиває з них усю правду про їх минулі злочинні витівки,як вони горять від гніву,як стогнуть від болі,як благають про помилування...
  Човгання.Хтось прйшов!!!
  Алель зіскочила з стола і відійшла до стіни.За хвилину у підвал пробралося світло ліхтаря.
  Це ж як довго вона тут пробула?!
  На всякий випадок відійшла до стіни.Ліхтар добре освітлював підвал,але його власника вона і краєм ока побачити незуміла.
  На кілька секунд світло зникло.
–Алель?
Голос був чіткий і грубий,зовсім
не схожий на Ейна чи Жоржа.
Вона мовчала.
–Якщо ти тут,то краще скажи,а ні,то я піду.
Вона не відповіла.
Дівчина чула кроки,які відалялися і була вже готова підійти до виходу,але інтуїція підказувала,що це пастка.
  Алель присіла,бо стояти їй забракло б сил,а їх потрібно берегти.Живіт почав голосно бурчати, вона була страшено голодна.
  І тут раптом нізвідки щось з гуркотом приземлилося.Дівчина
ненаважилася підійти та й побачити б нічого незмогла через темряву.Проте довго задаватися питаннями їй не довелося –чоловік повернувся.
  Він спустився,тримаючи в зубах ліхтар.
–Ну привіт,–хитрим голосом промовив той,від чого в Алель підкосились коліна.
 
Темний, тихий ліс.Жодного тобі гіркоту автомобілів,світла від будинків чи простих величних ліхтарів.По небу повільно пливли
хмари,а місяць із зорями викривали їх своїм світлом.
  Недалеко від неї стояв він: закутаний у пухову чорну куртку,темні джинси і  шапка.Його обличчя,также як і голос,мало грубі вигини.
Проникливими запалими очима він проникав у найчуттєвіші закутки душі і лякав їх.Біля нього
водила хороводи одна небезпека.
Чоловік зробив останню тягу сигарети і з рота розійшовся густий дим.
–Сідай,–наказав він і вона послухалась.
  Широкими кроками він підійшов до чорного джипа і кинув недопалок у холодний сніг.
  Алель сіла посередині,щоб могти
спостерігати за дорогою і ним.
  Незнайомець усміхнувся в дзеркальце так щоб вона це помітила і вони рушили.
  Дівчина теж усміхнулася,але вже до себе.Вона мала ще надію врятуватися і її використає.