Керет йшла до кухні.Там вона
побачила свою подругу,що пила
чорний чай.
—Алель,скажи,чому ти ніколи
не говорила про свої проблеми,
коли вони в тебе були?–запитала
вона сідаючи поряд.
  Дівчина глянула в червоні
від нічного плачу очі,відклала
чашку.
—Я тобі розповідала.
—Ні,–похитала головою,–лиш
ти відкривала рот і затамовувала
подих,щоб розповісти,як замовкала і відверталась.
—Можливо ти маєш рацію.
—Можливо?!Та я впевнена в цьому.Саме ти винна в тому,
що зі мною таке нещастя сталося.
Якби ти хоч раз мені довіряла,
то я б могла довіряти і розповісти
комусь своє лихо,–на крик перейшла та.
   Алель опустила погляд,визнаючи
слова подруги.Взяла чашку
і вийшла з кухні.Керет пішла
за нею.
  В кімнаті,де тепер вони часто
ділилися своїми проблемами
було холодно.Світловолоса дівчина
розклала камін,і незабаром там
посипалися іскорки.
—Часто я була присутня у сварках
своїх батьків,–почала свою оповідь
Алель відстороненим голосом,–
які бувало переходили до побиття.
Тоді я тікала з дому,щоб не бачити
цього.Мені нізким було поговорити,тому заспокоюлася і
поверталася.Потім школа стала
моїм порятунком.Навіть
раділа,коли мене пізно забирали.
Але навіть поза дому боялася,
що хтось заговорить про мою
сім'ю.Наша дружба почалася
не помітно,як і міцніла.Виносити
сміття з дому у чистий світ мені не
хотілось,то ж я мовчала про стан
своєї родини,попри те,що ти
була відкрита зі мною і все мені
розповідала.За довіру я  вдячна тобі.
  Одного дня мама втекла із
дому і довго не поверталася.
Я не плакала,щоб виглядати сильною і байдужою, щоб моєю слабкістю не скористалося інші в поганих намірах.
В тиху теплу ніч я вирішила
записати свої почуття на листку,тоді нарешті пролила сльози,а ще вирішила поговорити з тобою,але на ранок передумала.
Мою маму повернула смерть батька.Свою любов до нього я давно похоронила,тому навіть зраділа його довгому сну,а мою радість поповнило і повернення матері.
  Ми переїхали до будиночку
серед лісу по сусідству із твоїм.
Але переїзд не змінив мене,
я давно вже замкнулася в собі.
Відкриватися для мене було як вбити себе.
  Минали дні,тижні,місяці,роки.
Навчання,робота,короткі інтриги,
одного разу я навів закохалася.
Це було неймовірно:кожний день
як свято;час минав не помітно;
безкінечні розмови і сміх.
Дарма що кінець настав швидко.
Батьки мого кохання веліли
мати невістку гідну свого сина,
із їхнього кола.Перед мною
був вибір або закінчити університет до якого  приклала
багато зусиль,або кинути його
заради кохання.Я вибрала перше.
Бути причиною конфлікту батьків
і їхньої дитини ще не приводило
до хорошого розвитку подій в
книгах,фільмах,історії.Та й
майбутнє в нас могло виявитися
таким,як у моїх батьків,чого я дуже боялася.
  
  Тиша.
  Алель витерла сльози і сказала:
—Тепер ти знаєш мою історію.
Тільки прошу не жалій мене.
Це найгірше,що можна зробити.
—Ти мовчала,коли я чекала на
твою розповідь,хоч вже й так
знала її,бо твоя мама і моя були
найкращими подругами.
В мене виникали думки,що ти
мені не довіряєш і довіряти мені
не можна.Ти завжди була така
весела і розумна,я хотіла брати
з тебе приклад,то ж про свої
проблеми не розголошувала
рідним людям,які на
щирість заслужили, навідмінно
від мене;зициклилася на цьому,
що непомічала найважливіше навколо;вибрала  колишнього за партнера життя,бо
вперше саме йому відкрила
свій світ і зробила помилку.
—Керет,вибач.
—О,моя люба подруго,ти не винна.
Навпаки,завжди допомагала.
Завдяки тобі я вибрала професію
яку люблю,а не ту,що пропонували
для хорошого життя інші;була
завжди поряд і підтримувала;
після розлучення змусила мене
підняти голову і почати здійснювати мрію;прихистила мене.Я вдячна тобі за те,що ти
в мене є.Дуже вдячна.
  Подруги обнялись і розплакались.
—Все,депресія закінчилась.
Час іти в перед не оглядаючись
назад.
—Успіхів тобі,–побажала Алель
вслід радісній подрузі.