В одну з місячних ночей на початку третього тижня після Визвольного Дня (так тепер його називають; або "День Визволення") я прокидаюся від звучання чийогось мовлення. Поволі розліпляю кілограмові повіки і, зрозумівши, що мене ніхто не обіймає (як це було тоді, коли я засинала), відразу неспішно переводжу сонні вічі на місце біля себе. Дивуюся.

Кейн сидить на краю ліжка, повернений до мене спиною, і глибоко дихає, поки сяйво повні майстерно окреслює його силует. Я трішки підіймаюся і обережно підсуваюся до нього, зі стривоженістю спостерігаючи за тим, як здригаються його міцні плечі.

Чому він не спить? Може, жах який наснився?..

Лишень хочу торкнутися до нагої чоловічої спини і щось спитати, як мене раптово спиняє його негучне говоріння:

— ...Не знаю, чи це ви творите наші долі і чи існуєте взагалі, але зараз я хочу звернутися до вас. Хочу поговорити… помолитися…

Моя рука завмирає у кількох сантиметрах від цілі і повільно опускається на ковдру. Схвильовано стискаю вуста і розгублююся, адже гадки не маю, що мені зараз робити. Зрештою, вирішую, що не варто його переривати.

— Я впевнений, що ви дивитесь за всіма, з самого початку бачите історію кожного. Тому ви точно знаєте, крізь що я пройшов, аби зараз бути тут, спати в ліжку з коханою жінкою, з володаркою мого провинного серця. Ви знаєте, наскільки я мерзенний чоловік, що я не вартий її. Лишень… ви вже так вирішили, що саме Глорія буде моїм відповідником, буде бездоганно доповнювати мене і глушити пориви тієї хіті своєю кришталевою чистотою. Всевишні, будь ласка, допоможіть мені якнайдовше оберігати її і… якнайменше заплямувати її чистоту. Я – грішний, стільки часу жив жахливим життям, використовував жіночі тіла для власної насолоди, нічого не даючи їм натомість. Я…

Вампір запинається, обдумуючи слова і стискаючи пальцями простирадло, а я чую, як швидкість мого серцебиття з кожним його реченням невпинно збільшується.

— Ох, я й уявити собі не міг, що мені в житті трапиться така жінка. Думав, що ніколи не знайду свого відповідника і до кінця своїх років буду оскверняти тіла жінок, намагаючись задовольнити свій гріх. Та, що б я там собі не думав, ви послали мені Глорію. Послали ту, яка справді змусила мене розплющити очі, щоб по-іншому подивитися на своє буття. І… я безмежно вдячний вам за цей неоціненний дар. Буду вдячний до останнього подиху, і навіть після нього. Тільки ще прошу вас: дозвольте мені грітися до її тіла ще трохи, дозвольте берегти її від біди ще якийсь час, дозвольте кохати її стільки, скільки мені відведено жити на цій грішній землі. Та навіть коли той час вийде, дозвольте і далі любити її, аби та любов, як і зараз, дарувала моїй душі спокій.

Він тяжко зітхає і потирає тремтливою долонею обличчя. Я лежу, спершись на лікті, мов статуя, і зовсім не помічаю, що м'язи починають нити від такої пози.

— Дякую вам, Всемогутні, за те, що привели Глорію у моє життя. Дякую, що змилувалися наді мною, що подарували спасіння у вигляді цієї дивовижної жінки… Дякую за те, що вона тепер кожної ночі спить поруч. Дякую, що вона кохає мене, що пробачає мені всі мої вчинки, деякі з яких я б і сам собі не пробачив… Дякую, що створили її саме такою. Дякую, що вона – моя дружина. І просто дякую за те, що найкраща жінка в світі дісталася саме мені...

Я відчуваю, як спис різногранних почуттів проколює сонячне сплетіння приємним жалісливим щемом, і знічев'я різко хапаю ротом кисень. Далі підіймаюся, помалу обіймаю блідий торс чоловіка руками, ніжно торкаючись долонями враз напружених м'язів, притуляюся щокою до гарячої спини і не можу втримати тихий плач. Там, всередині, все стискається і перевертається від незнаних емоцій.

Альбінос у першу мить застигає, а тоді кладе свої долоні на мої і починає їх акуратно гладити.

— Я закохуюсь у неї дедалі сильніше з кожною годиною, хвилиною. Із кожним цілунком, поглядом, дотиком, звучанням голосу, сміху. Кожного разу споглядаю її незрівнянну красу, немов уперше. І морально гину від думки, що вона могла потрапити в руки когось іншого. Не в мої... Що могла ніколи зі мною не зустрітися. Не полюбити і... що могла віддати свою першу невинну ніч іншому, прирікаючи мене тим самим не вічні муки. Що могла би зараз пригортатися до іншого чоловіка. Іншому дарувати свою ласку і любов – не мені. Такі думки пекучою отрутою роз'їдають моє серце. Тож дякую, що ви звели нас разом. І, як би це не звучало, дякую, що саме вона – сестра Даміана. Бо інакше цього всього могло б і не бути…

Він видихає і, піднісши одну з моїх рук до своїх губ, м'яко цілує тильний бік долоні. На тілі від тієї невимовної ніжності виступають сирітки, а інша кінцівка ще сильніше обіймає його тулуб.

— Безсумнівно, я всім своїм нечистим серцем волів би на безвік залишитися із нею разом, але прикро розумію, що це неможливо… — чуттєво шепоче Кейн, майже не відриваючи вуст від моєї долоні. — Втім, благаю, Творці, не забирайте її від мене. Дайте побути з нею ще трішечки… трішечки довше тієї вічності, яка є лише у нас. Хоча відчуваю, що навіть цього часу мені не вистачить, аби насолодитися нею. Насолодитися її присутністю у моєму брудному житті... Я ще не знаю, що з цього вийде, але шалено хочу бачити, як вона бавиться із нашими дітьми. Я мрію постаріти разом із нею і, якщо доведеться, саме в її рідних обіймах зустріти свій кінець. А до цієї миті, прошу, збережіть її…

Він залишає ще один цілунок на тому пальці, який прикрашає обручка, і неквапно розвертається у мій бік, повністю вилізаючи на ліжко. Я голосно схлипую і безупину витираю з обличчя гарячі сльози. Скоро навіть із носа починає текти, тому, на додачу до всього, беруся ще й шморгати.

Кейн ласкаво пригортає мене до своїх грудей, і я мимоволі вражаюся тому, що можу ледь не вся поміститися у нього на колінах.

— Серце моє, моя найцінніша дівчинко, чому ти плачеш? — від щирої, непідробної доброти в його теплому голосі солона рідина зачинає ще стрімкішими потоками вкривати моє розпашіле лице. Хлипання стають ще уривчастішими.

— Так неч-чесно… — ображено мовлю я, дуже стараючись говорити без заїкань. — Я не хоч-чу, щоби ти помер і зал-лишив мене сам-му... Я це не переж-живу… Від одн-нієї лише думки про ц-це мені ст-тає так боляч-че… Том-му не смій так-ке казати, — хапаюся тремтячими перстами за його масивне плече і ридаю, наче немовля.

— Це неминуче, Глоріє, — спокійно озивається вампір, даруючи ласку моїй мокрій вилиці. — Нічого не вічне, ти сама це знаєш... Прошу, не засмучуйся завчасно і частіше усміхайся. А як прийде та мить, коли я покину тебе, ти не побивайся, душе моя. Коли мене не стане, я завжди, чуєш, завжди і повсякчас наглядатиму за тобою, — він ще тісніше тулить мене до себе і починає цілувати то маківку, то чоло, то ніс, то щоки. — Я кохаю тебе по життю, і кохатиму після нього. Дивитимуся за своєю найулюбленішою дівчинкою з того місця, куди мене заберуть Творці. Буду сонячним промінням на твоїх щічках, зігріватиму від холоду. Буду краплинами дощу на твоєму пахучому волоссі, даруватиму порятунок від спеки. Буду сніжинкам на твоїх довгих віях і подихом вітру, який постійно хотітиме бути з тобою, куди б ти не пішла, — Кейн по черзі накриває губами мої заплакані очі і шепотить на вухо: — Я буду з тобою, Глоріє, доки стоятиме цей несправедливий світ.

Мені запирає подих від глибокого зворушення і шалено хочеться сказати щось схоже у відповідь. Хочеться підтримати, дати знати, що я теж любитиму його довше століть, що без вагань даруватиму йому своє тепло і пробачатиму навіть найгірші гріхи, але нічого не вдається. Горло нахабно зв'язується скорботним плачем і це не дає вимовити ні слова. Тільки схлипування і схлипування.

А чоловік все тисне мене до свого тіла й тисне, продовжуючи лагідно заціловувати й трепетно гладити плечі.

— Мені наснилася твоя смерть, Глоріє, — зненацька повідомляє він, тільки-но я трохи заспокоююся і просто інколи позіхаю (від рюмсання, а не від сонливості). — Коли я прокинувся від того жаху, то в мене серце боліло. Думав, що задихаюся, — налякано додає альбінос, заправивши пасмо волосся мені за вухо.

— Я тут, Кейне, — кажу ледь чутно, поволі вилізши з його найрідніших у світі обіймів і сівши навпроти на коліна. — Я тут, — торкаюся порцелянової шкіри обличчя долонями і легким рухом наближаю до себе. Наші чола стикаються і я заплющую повіки. — Я більше ніколи від тебе не піду, чуєш? А якщо й станеться так, що мене заберуть геть, то я завжди повертатимусь. І неважливо, в такій, знайомій тобі, подобі чи в образі звичайного перехожого, який просто до тебе усміхнеться, — прочуваю, як мене обіймають за талію, і з умиротворенням видихаю. — Але зараз я поруч, життя моє. Я тут, із тобою. Навіть якщо проженеш, я все одно буду поряд. Кохаю тебе трохи більше, ніж наші Боги можуть собі уявити.

— Я не прожену. Ніколи не прожену, — запевняє він, знову посадивши мене на себе, але вже у трохи іншу позу.

Від того, як я на ньому сиджу, внизу живота все млосно напинається, прагнучи якнайшвидше злучити наші вуста у пристрасному бою. І я, ні миті не вагаючись, втілюю це бажання, поки чоловічі руки, потрохи задираючи мою камізу, згодом заповзають під неї і починають розжареними пальцями виводити на тілі незрозумілі малюнки.

Я з насолодою вигинаюся і бешкетливо кусаю вампіра за нижню губу, при тому наполегливо не відриваючись від іскрометних очей-рубінів, які на мене дивляться із невитерпним голодом. Незважаючи на те, що у нас це вже було, коли спати лягали, єство все одно вдоволено відгукується на його дії.

Кейн спирається спиною на стінку ліжка і, палко втиснувши мою фігуру (яка вже тільки в одних трусиках) у свій торс, припадає до шиї вустами, поки мої долоні ковзають по його напружених біцепсах.

Той міліметр шкіри, до якого він торкається то кінчиком носа, то пекучим язиком, то лоскоче довгими білими віями, то треться щокою, розпалено здригається. Жадібно прагне вічних повторювань цієї ласки.

Я ж згодом у відповідь обсипаю його мужні груди шпаркими поцілунками, а зовсім незабаром не встигаю зауважити, як раптом опиняюся під ним і подумки млію від розуміння того, як сильно я йому потрібна, як сильно ним жадана...

У вікно починає заглядати світанок. І він робить це так невпевнено, ніби повинен підглядати, хоч і не хоче цього. Його несміливе світло осяює фігури двох осіб, які без залишку пристрасно віддаються одне одному. Кохання, яке колись поєднало їх, більше ніколи не згасне. Воно ще довго палатиме в їхніх серцях і разом з тим даруватиме сили для того, щоб проходити будь-які, навіть нездоланні, труднощі...

†††††

— Вітаю з дев'яносто п'ятим днем народження, Кейне, — я цнотливо цьомаю найкоханішого в світі чоловіка у щічку і вручаю йому невеличку коробочку, обшиту чорним оксамитом. Альбінос вдячно усміхається і з дитячою допитливістю, уважно зиркнувши на мене, поспішає відкрити подарунок.

— Ти що, Глоріє… — щиро вражається він, обережно вийнявши зсередини маленький амулет у формі опуклого багатогранника. Рубін, оббитий золотистими узорами. — Справжній! Ти здуріла! Думаєш, я не знаю, скільки він коштує??

— Не сердись, — я невинно здіймаю брови й опускаю бентежні вічі. — Гелвін допоміг знайти його не так дорого… Та й тобі дуже личитиме.

Кейн обурено підтискає губи і все ж змиряється, важко зітхаючи і ховаючи дарунок разом із коробкою у кишеню. Тоді так міцно обіймає мене, що я ледве маю чим дихати.

— Цей подарунок і близько не стоїть до того, який я чекаю нині вночі, — схилившись, тихесенько заявляє він і, немов нічого такого щойно не сказав, ніжно цілує у скроню.

Я, як якась школярка, заливаюся рум'яною і засоромлено ховаю обличчя у шубці його довгого пальта. Скільки років уже з ним живу, а досі не можу припинити часом так реагувати на схожі словечка...

— До речі, що то в тебе за новий колега на роботі? — з підозрою раптово цікавиться вампір, поклавши підборіддя мені на маківку і послабивши обійми.

— Не дуркуйте, пане Аберхарде, — спокійно відсікаю я, маючи наміри зразу припинити прояв його дурних ревнощів (він знає, що для цього нема ніяких підстав, та все одно часом любить мені чимось докорити). — Прошу Вас, не дуркуйте.

— Гаразд, пані Аберхард. Але, якби моя воля, я б їм навіть дивитися на Вас заборонив, — невдоволено бубнить Кейн, згодом ще раз, але вже більш м'яко, притуляючи мене до себе за талію.

— Знаю, знаю, — з розумінням (і дивним відчаєм) киваю я, погладжуючи його масивну спину.

Сніг падає так боязко, наче пані Зима просто випадково перевернула частину свого магічного мішка, через що не всі, а лише маленька кількість сніжинок зараз розгублено кружляють у передмісті Арендралю, де є наш новий будинок. Хоча, правду кажучи, він спочатку тальки для мене був новим.

Після Визвольного Дня у всіх вампірів сімки (як грішної, так і псевдо-святої) відібрали більшу половину їхніх статків і житло. Кейн якийсь час пожив зі своїм тестем і тещою (ох, новина про моє весілля і те, за кого виходжу заміж, неслабо шокувала батьків; та після довгої розмови окремо зі мною і їхнім майбутнім зятем, вони вільно (!) дали згоду на наші заручини). Вже після того, як у маленькому сімейному колі з купкою найближчих друзів, відсвяткували наш день, ми з Кейном перебралися у будинок його сім'ї, який мені з самого початку надзвичайно сподобався.

Він, на диво, не був таким великим, яким я його собі уявляла. Мав два поверхи і прекрасний сад на задньому дворі (щоправда, довелося його добре "вичухати", коли лишень облаштувалися тут).

Ось зараз, стоячи серед мініатюрних ялиночок, припудрених снігом, я із тьохканням серця спостерігаю за тим, як спокійний позір мого любого чоловіка, щільно витканий з суцільного добра й безвідмовної турботи, звернений лише на маленького хлопчика, який у рукавичках бавиться з холодним білим килимом недалеко від нашого дуету.

Аби ще більше цінувати цю чудо-дитину, я у пам'яті іноді дозволяю з'являтися спогадам про те, що, перш ніж у нас з'явився Евáль, ми пережили шість викиднів. Це був надзвичайно складний час для нас обох…

Навіть згадувати не хочеться, якою хвилюючою і радісною була для мене найперша вагітність. Тоді я просто ще не знала, що нас спіткає така біда…

Варто було нам вирішити, що хочемо завести дитинча, як далі, протягом майже п'ятнадцяти років, нам нічого не вдавалося. Викидні ставалися з різним інтервалом, тобто перший відбувався на сьомому тижні вагітності, а ось п'ятий – на початку аж шостого місяця. Мабуть, це був найгірший з усіх… Інші ж дітки не могли протриматися у мені довше, ніж чотири місяці.

Ніякі візити до спеціалістів не допомагали, ніхто не знав, у чому проблема. Кейн розповідав, що за весь час існування вампірсько-аімерських стосунків дійсно вкрай рідко були випадки, коли вампір із аімером могли стати парою. До того ж, коли таке і було, то часто влада короля і кланів могла це придушувати, не давати цьому розповсюджуватися. Тому що вони боялися. Боялися, що через схожі пари раса вампірів може зникнути, що вони можуть втратити владу над аімерами і, на додачу, їм взагалі був невідомий розвиток подій у таких стосунках.

Відповідно, діти у вампірів і аімерів за останні кілька століть не народжувалися (а якщо це й відбувалося, то ніхто не знав). Тому мало що було відомо про такі ситуації...

Ми робили кількох річні перерви між кожною вагітністю. Після першої, наприклад, спробували знову завести дитя через рік. А після п'ятої, яку я пережила найтяжче (через стрес стан здоров'я сильно погіршився), повторили спробу лише через чотири роки…

Під час кожної вагітності я поводилася дуже обережно, їла тільки корисне і потрібними порціями, робила певні вправи, періодично відвідувала батьків (які перевіряли мій стан), розмовляла з нашою малечею і ніжилася від Кейнової лагідності, яку він щоночі дарував моєму животику. Але це все не допомагало і не допомагало…

Після кожного викидня мені потрібен був чималий відрізок часу, щоб пережити ту страшну втрату. Хотілося все рвати, ламати, ридма ридати і люто проклинати Богів за те, що вони вже стільки разів забирали у нас можливість бути батьками.

Проте, в співчутливих обіймах найкращого чоловіка я знаходила спокій, душевне умиротворення. Від його щирих слів підтримки душа згодом знову починала світитися надією на те, що в нас таки вийде привести на світ наше дитя.

Він не здавався, не просив мене припинити. Кейн так само сильно, як і я, хотів відчути себе в ролі батька, хотів потримати на руках це чудо, продовження себе у наймилішій у світі подобі.

І я була неосяжно вдячна йому за це, адже траплялися випадки, коли мені дуже хотілося зупинитись. Зупинитись, щоб більше ночами не лити сльози через чергову невдачу. Хотілося опустити руки і врешті, з палючим жалем всередині, змиритися, що нам мати дітей просто не судилося.

Мама з татом висували невтішні прогнози про те, що, раз у мене було стільки викиднів підряд, я можу більше і не мати дітей або не змогти їх доносити. Навіть просили більше не намагатися, щоб це згубно не вплинуло на моє здоров'я (як-ось було після п'ятої спроби).

Але Кейн, попри все це, вірив у нас. Не раз плакав поруч зі мною, не бажаючи приймати той факт, що ми можемо ніколи не бути батьками. І його щира віра допомагала мені боротися…

З часом ми зійшлися на думці, що Святі просто дали нам таке жахливе випробування. Хотіли побачити, чи впораємось ми з цим, чи не зламає воно наше кохання, чи далі будемо разом, навіть якщо нам не даватиметься те, чого обоє так сильно прагнемо.

Мама колись казала, що Боги не дають нам ті випробування, які ми не можемо витримати. І, коли я іноді згадувала це, мені ставало легше.

Після п'ятого викидня ми намагалися більше не злитися на Всевишніх, а крізь зціплені зуби терпіти і пробувати знову.

Ми молилися. Кожної, кожнісінької ночі разом (а якщо й були порізну, то, коли лягали спати, робили це через браслет) уголос молилися нашим Творцям. Дякували їм за те, що в моєму животі вкотре з'явилося нове життя (могла ж і безплідною стати, а це був би найжорстокіший вирок), і палко благали їх, щоб вони дали йому силу народитися. Щоб подарували нам те диво, якого ми так чекаємо.

І ось, шість років тому, всі, хто знав про нашу ситуацію і вже не вірив у те, що в нас щось вийде, почув про диво. Коли минув уже шостий місяць вагітності, ми з Кейном намагалися завчасно не радіти, а тільки молилися і дякували Всевидячим за кожен день, кожну годину, хвилину і секунду, яку немовля продовжувало жити у моїй утробі.

Пологи були нестерпно довгими і невитримно тяжкими. Клянуся, я ще ніколи не була так близько до Богів, як тієї напруженої ночі. Мабуть, якби не Кейн, який весь час тримав мою руку, точно би віддала їм душу...

Лишень дитина з'явилася на світ, я відразу знепритомніла, тому змогла побачити сина, якого дбайно приніс тато, аж через два дні, коли отямилася. Він був, здавалося, найздоровішим з усіх новонароджених малюків. Коли взяла його на руки, вся виснажена й розгублена, так сильно розридалася!

"Ми чекали тебе, щастя наше, так чекали…" – лиш гаряче шепотіла, плачучи і приголублюючи довгождане дитя до себе. Батько (а за сумісництвом уже дідусь), трохи побувши зі мною і щиро привітавши, потім пішов на роботу (у мами тоді була важлива зміна, тож її не було). А за ним, зразу через хвилин десять, до палати прилетів запихканий Кейн, в очах якого, варто було йому побачити мене, усміхнену, з малим, виникла безмірна радість.

Назвали сина Евалем, що зі стародавньої мови наших предків символічно означає "довгождане щастя". Плануємо після нього завести ще кількох малюків, але поки що не поспішаємо. І так ще стільки життя попереду.

Від тих згадувань, які раптово нагрянули, я ледве стримую сльози і заспокоєно видихаю, коли мене однією рукою обіймають за плечі.

— Евальку, серденько, принеси таткові те, що ти зліпив. Привітай його зі святом, — усміхнено кличу наймиліше у світі хлоп'я і сідаю навпочіпки, що відразу робить і Кейн.

Поки незрозуміло, вампір він чи аімер, але зовнішнім виглядом вдався у батька. Маленький альбінос, тільки деякі місця на шкірі й голові мають темні плямки, так само як і одна з білих брів чорна майже наполовину, ще й із віями схожа ситуація. Творці його нагородили міцним здоров'ям і неймовірними оченятами, у яких переливаються три кольори: зухвалий червоний, величний зелений і замислений темно-синій.

— А хіба татові не стане маминих далунків? — тоді ж заявляє малеча, невдавано дивуючись.

— Він прямо як ти у дитинстві! — знічев'я хихоче Даміан, який, вочевидь, уже встиг з'явиться тут із Матроною.

— Ваша Величносте! — потішно вигукуємо ми з вампіром, зразу підвівшись. Відьма сміється, а брат приречено зітхає.

— Припиніть. Казав же – серед своїх так мене не кликати… — нервово нагадує він, підходячи ближче до нас.

У День Визволення аімери, які брали участь у масовому повстанні, обрали Даміана королем Зонтаносу. Дехто захотів і мою персону до цих справ притягти, але я навідріз відмовилася, бажаючи нарешті побути в спокої разом із чоловіком, який кохає мене і якого кохаю я.

"Ателіс" розпустили, а "Фотейно" залишили, хоча влади, як ви вже зрозуміли, вони тепер мають значно менше, ніж раніше.

Наша раса дочекалася того моменту, коли аімер захищає права аімерів. Хоча, правду кажучи, братові перші дні було непросто звикнути до того, що він має ходити без ніяких плащів і не повинен злісно дивитися на кожного зустрічного вампіра.

— О-о, то ти спекла ті самі мамині пиріжки? Скільки не старайся, у тебе не вийде так, як у неї! — заявляє Його Нахабна Величність, цікаво розглядаючи те, чим накритий стіл, коли ми заходимо до гостьової, у якій затишно палахкотить камін.

— Зате Кейнові мої більше подобаються! — обурено видаю я, допомагаючи Евалю вмоститися на стільці.

— Ну звісно, це ж твої! — з незрозумілим докором мовить Даміан, а далі ми всі дружно регочемо.

Матрона розповідала, що, коли її мати повернула Даміанові здатність відчувати смак, він у найпершу чергу поїхав до наших батьків і попросив маму приготувати її фірмові пиріжки. Коли ж скуштував їх, то просто щасливо розплакався.

— Матроно, чому ви Тéссі не взяли з собою? Евалькові хоч було би з ким бавиться… — пригнічено питаю я, глянувши на подругу, яка вже вдруге при надії. Вона провинно посміхається і мимоволі проводить рукою по круглому животику.

— Залишила її у дідуся з бабусею, адже вони плакалися, що вже давно не бачили внуку. Хоча я з нею лише тиждень тому в них була!

Даміана і Матрону ми, до речі, вибрали другими батьками для Еваля. У них самих теж не все було так легко, як хотілось би.

Королева відьом після всього, що сталося, хоч і підтримувала Дема (як і Ефальрем) впродовж перших років його королювання, але суворо не одобрювала вчинок і вибір доньки. Через непослух вона заборонила їй повертатися до Вірверсалю і не хотіла контактувати як із дочкою, так із тими, хто був із нею зв'язаний (Даміан – то так, але це були лише ділові розмови; коли брат хотів щось сказати про Матрону, вона зразу все присікала).

Матрона мужньо вистояла всі заборони (я далеко не все перерахувала), які на її плечі звалила мати, і невдовзі вийшла заміж за Даміана. Весілля, на відміну від нашого з Кейном, було грандіозним! Та й що казати – король одружувався! Ще й не з якоюсь там дамою, а з самою принцесою відьом! Дивно, якщо чесно, що королева не забрала у неї цей титул...

Та навіть після цього Її Величність не змінила свого рішення. Лише… лише! Треба було, щоб у них народилася чудова доня Летéсія, якій зараз уже тринадцять, як королева відразу все скасувала і відправилася до внучки.

Виявилося, що вона дуже хороша бабуся! Потрохи вчить свою кохану онуку відьомства і з прикрістю і буркотінням повертає її батькам, коли ті забирають малу з палацу.

Можливо, якби ситуація краще склалася, ми би з самого початку звернулися до правительки Вірверсалю. Бо ж навіть пізніше, коли вже могли її навідувати, вона казала, що нічим не може допомогти, адже вважала, що після стількох викиднів у мене вже навряд чи народиться дитина. Вона могла б спростувати щось зробити, але нашкодити експериментуванням не хотіла, тому вирішила триматися осторонь, спостерігати і просто бажати нам наснаги.

— Може, ближче до вечора вони самі приїдуть і її з собою привезуть, не переживай, — підключається до розмови Даміан, узявши до рук келих із Ефальремським вином. — Що ж, імениннику, — він зосереджено дивитися на Кейна, поки ми всі теж піднімаємо свої келихи. — Боюся, як посивієш, цього ніхто не помітить, тому можеш не хвилюватися за старість і навіть не рахувати свої роки. Бажаю тобі жити в мирі й злагоді, шанувати себе і жінку, мати таке ж здоров'я, як Еваль, і якнайменше гризтися всякими дрібницями, які не варті твоєї уваги. За тебе!

Після того, як Кейн усміхнено дякує, ми всі радісно цокаємося і відпиваємо трішки специфічного напою (що не кажи, а ельфійське вино досить сильно відрізняється від нашого).

З кожним разом помічаючи, як стосунки любого брата й коханого чоловіка стають дедалі кращими, я відчувала, як моє серце наповнюється теплом. Хоча навіть зараз, якщо зізнатися, у їхніх розмовах все одно інколи проскакують різкі словечка чи двозначні погляди.

Тільки після того, як брата коронували і в нас була бесіда про його плани, я дізналася дещо цікаве про Кейна (це він сам розповів Даміанові тоді, коли хотів піти до мене; і присутні всі його слова підтвердили).

Виявилося, що мій на той час лише наречений, знаючи про підземелля, не підтримував короля, хоч і без особливої поваги ставився до аімерів. Вампір поговорив про це зі своєю любою тіткою (Боги нам свідки, королева Вірверсалю його мамі справді була майже як сестра!) і, розуміючи, що його голос серед інших вампірів нічого не вирішить, вирішив дослухатися до її поради.

Ось так він почав потрохи викуповувати аімерів із підземелля, хоча це страшно било по його кишенях (тому робив це рідко; до того ж король несхвально на таке дивився, але нічого не казав, поки йому платили). У нього вони проходили період реабілітації і тоді поверталися до нормального життя (здебільшого, працювали на одному з його заводів).

Зазвичай, як і було відомо Даміану, до підземелля запроторювали аімерів, які не мали ніякої рідні (просто могли не встигнути створити сім'ю після завершення служби) або яких самі туди відправили (за певну плату) вампіри з грішної чи святої сімки. Ще аімери підписували документ про нерозголошення. Хоча, думаю, і так мало би хто з вампірів чи аімерів повірив би в існування того підземелля, якби постраждалий аімер почав про це розказувати.

Був навіть випадок, коли якийсь аімер у Кейна не зміг впоратися із реабілітацією, не витримав. Вочевидь, відтоді пішли чутки, що в нього аімер помер через те, що він так пив кров. А Вайгар, лихий його бери, чи пам'ятаєте, ще триндичив (не лише мені, виявляється) про те, що сліди від укусів Кейна довго не заживають і інші небелиці про свого двоюрідного брата. Насправді ж він просто міг бачити аімерів, які служили Кейнові і водночас проходили реабілітацію, тому думав, що то альбінос їх так покусав…

Але, навіть коли дізнався таке про Кейна, Даміан все одно вирішив не давати йому через це якихось сильних привілей перед іншими грішними вампірами.

— Глоріє, тобі вже прийшло запрошення на весілля Вільяма й Інари? — спотайна питає Матрона, коли наші любі чоловіки сідають з Евалем біля каміна, щоб поговорити про політику.

— Так, прийшло! — радісно відказую я, вчепившись за бажану можливість потеревенити з найкращою подругою про особистий фронт нашого друга і за сумісництвом – головного радника короля. — Але ж як вони з цим тягнули...

— Ага… Віл казав, що Інара боялася цього всього. До того ж спершу він за неї довго боровся... Слава Творцям, тепер його любов взаємна! Я така рада за нього!

— Я теж! Цікаво, чи велике весілля робитимуть?

Мене чомусь ніколи не відвідували думки, звідки Матроні відомо про те, що Вільям кохає Інару. Не здивуюся, якщо про це з нашої групи аімерів багато хто знав. Разом із тим я іноді задумувалася над тим, що, ймовірно, Віл є відповідником Інари. Щедрість, яка урівноважує Захланність. Це все, звісно, лише мої теорії, але, якщо згадувати хлопця і його слова, багато що вказує на їхню достовірність. Як будемо на весіллі, обов'язково у нього спитаю!

У протіканні милих бесід із подругою дуже швидко настає вечір, а з ним до нас навідуються і батьки з Тессі. Вони, варто їм сердечно привітати зятя зі святом, зразу біжать до Еваля, якого люблять не менше іншої онуки.

З настанням пізньої пори надворі все починає замітатися вихором зі сніжинок, хоча мороз, на щастя, не збільшується. Ми прощаємося з гостями, я вкладаю змореного сина спати. Далі заварюю нам із Кейном малиновий чай і тулюся біля чоловіка на дивані перед каміном, вирішивши вже завтра зайнятися прибиранням наслідків святкування.

— Ти Гелвіна і пані Геллу не запрошував? — питаю у нього те, що подекуди мучило мене впродовж усього вечора.

— Гелла цього тижня сидить у знайомих із Вірверсалю, не встигла би вчасно приїхати. А Гелвін… цього експериментатора більше турбує візит Її Відьомської Величності у його лабораторію, ніж мій день народження. Обіцяв, що потім окремо відсвяткуємо, — вампір знизує плечима і правицею обіймає мене за рамено.

— Але щоб вона, і завітала до нього!! Боюся, ціле стадо відьомських левів у лісі здохло! Мабуть, за весь час королева не раз чула про Гелвіна, але її гордість не давала їй задовольнити свою цікавість. Втім, допитливість таки перемогла, — вражено тараторю я, поки Кейн підтримує мене киванням і усміхається.

Пізніше, ще побалакавши про наших знайомих і плани на цей тиждень, я помічаю, як альбінос, втомлений і щасливий, засинає у мене на грудях прямо на дивані. І біди нема, що залишився без нічного подарунка. Зате завтра, коли прийде з роботи, я все влаштую у найкращому вигляді.

Поки моя долоня ласкаво торкається білявого волосся, голову заповнюють роздуми про те, що відбувається протягом двадцяти трьох років після Визвольного Дня.

Можу сміливо сказати, що до нашої раси ставляться значно краще, ніж двадцять років тому. Тепер для аімерів не існує заборонених товарів, як це було за попередніх королів (взяти хоч ті самі книги!). Хоча спершу це було вкрай складно влаштувати, адже королівство перебувало в дуже кризовій ситуації через те, що багато хто з вампірів-підприємців не захотів продавати своє добро аімерам. Проте через п'ять років поступових нововведень вони таки сховали зуби.

І на різних роботах уже немає ніякої межі, яку б не дозволялося переходити представникам нашої раси. На додачу, тепер служба в аімерів триває тільки десять років. А ще школи для вампірів і аімерів стали спільними, а то раніше будувалися окремі для тих і для тих.

Даміан і його радники не дуже квапилися скасовувати закони, які забороняють стосунки вампіра й аімера, але потім, після моїх розмов із братом, він вирішив таки скасувати їх. Колишнього короля і більшість його підопічних відправили у в'язницю для особливих злочинців, яку зробили з того підземелля, де тримали аімерів.

Тим вампірам, які дуже супротивлялися новим установам, сильно підвищували податки. Також всі лікарі й науковці працюють над якоюсь речовиною, яка в майбутньому має позбавити вампірів спраги до крові. Сумніваюся, що в них це вийде, хоча всяке може бути. Принаймні я впевнена, що не доживу до цього моменту.

І тепер аімери не повинні весь час перебувати біля того вампіра, якому дають кров. Вони можуть жити таким самим життям, як і до двадцяти років, просто час від часу повинні прийти до вампіра (або він прийде до них), і дати йому своєї крові. Мають можливість у той самий час і працювати, і вчитися, і дітей виховувати. Особисті стосунки в аімерів, які служать вампірові, вже давно не є під забороною. І побачення з батьками теж.

Дивлячись на беззахисного Кейна, який солодко сопить, встигнувши власницько обхопити мене за живіт, я заспокоєно всміхаюся. Два моїх чоловіки – два всесвітні дива. Готова без кінця всю себе їм віддавати і не просити нічого натомість.

Обережно, щоб не розбудити, цілую бліде чоло і подумки, як це роблю кожної ночі, дякую Богам за такого неймовірного чоловіка і за чудового синочка. Тоді разом з ним вкриваюся теплим покривалом, яке завалялося на іншому краю дивана (ледве до нього дістала, намагаючись не потривожити коханого), і засинаю під милозвучний тріскіт і шипіння розжарених колод, якими завершує ласувати полум'я у каміні.

Звичайно, дві наші раси лише на шляху до взаєморозуміння, але рано чи пізно воно обов'язково настане. І я щиро вірю у це. Вірю всім серцем.

Кінець

Післямова

Салют, мій найкращий астероїдний народе! Ось і закінчилися книга про Глорію і Кейна. Але, погодьтеся, їхня історія все одно буде продовжуватися, просто тепер без нашої участі:). Звичайно, немає стосунків без конфліктів і труднощів, але вони все зможуть пройти разом так, як пройшли всі перешкоди до цього. До речі, згодом (ще точно не знаю, коли) на моїй сторінці з'явиться бонусне оповідання, такий собі спешл до "Гріха" (щоб не пропустити його, підпишіться на мене). Вірю, що вам буде цікаво прочитати щось таке, тож обов'язково дочекайтеся!

Дякую, що були зі мною і героями протягом усього цього часу! Дякую, що підтримували, ділилися своїми емоціями і думками! Це, як завжди, додавало сил і натхнення продовжувати творити! Я по-особливому люблю кожного з вас! А якщо тут є ті, які ще не розповіли про свої враження від цього твору, то я з нетерпінням чекаю на вас у коментарях! Знаю, що маєте що сказати, тож не соромтеся. Я буду лише рада обговорити з вами свою історію!

До зустрічі, мої милі астероїди й астероїдянки!