Першим, що я бачу зранку наступного дня, виявляється усміхнене обличчя пана Кейна, який спокійно сидить біля ліжка навпочіпки й уважно спостерігає за моїм млявим пробудженням.

— Як спалося, красуне? — шепоче він, акуратно забираючи пасма скуйовдженого сном волосся із мого змореного лиця.

— Як там красуні спалося – не знаю, а особисто мені – прекрасно, — теж тихенько відповідаю я, починаючи трішки більше закутуватися у затишну ковдру. Альбінос безтурботно сміється.

— Вже не болить, правда ж? — м’яко запитує він, обережними рухами торкаючись до місця на шиї, у якому вчора побували його гострі ікла.

— Не болить, — мляво, але чесно, відказую я, а бліді губи пана Аберхарда розтягуються у ніжній усмішці. — Якою була моя кров?.. — поки не повністю прокинулася, без жодної зніяковілості цікавлюся я. Мій господар на хвильку розгублюється, а далі вже із задоволенням відповідає:

— Наче найсмачніший у світі заборонений плід.

— Йой, припиніть, — засоромлено бурмочу я, не сприймаючи його слова серйозно, а потім відвертаюся до стіни.

— Я правду кажу, — його гарячий подих обпікає моє вухо і змушує миттєво сіпнутися. Я ще більше ховаюся у свою пухку броню.

— Давно Ви так за мною спостерігаєте? — я несміливо розвертаюся, стараючись змінити тему, поки з-під покривала видно лише мою маківку і допитливі оченята. Знаю ж, що коли сплю, на мене, неохайну і страшну, ліпше не дивитися.

— Недавно прийшов, — коли підводиться, він крокує до недалекої тумбочки. — Їсти тобі приніс. Уже згодом будемо відправлятися додому, тож ти маєш поповнити енергію.

"Додому"… Гм, як незвично це звучить із його боку. Аж якесь дивне тепло в душі зароджується.

Вродливий чоловік бере до рук піднос зі стравою, що, до речі, смачно пахне, і наближається до мене. Я поспішно сідаю, поправляючи розтріпані коси, і приймаю від нього тацю.

— Я зрозуміла. Дякую, — вже повним ходом наминаю соковиту вівсянку з фруктами.

— Матрона допомагала її готувати. Хоча я трохи відмовлявся від цього, та вона казала, що теж хоче про тебе попіклуватися

Вампір сідає на край ліжка й умиротворено спостерігає за мною.

— Тоді і їй треба буде передати вдячність, — ковтнувши, кажу я, а сама трохи зніяковіло відводжу збентежений погляд. Що це з ним? Таке відчуття, наче я його хвора дитина і він дуже старається про мене турбуватися.

— Гаразд, я піду зв’яжуся з Альнером, аби він нас звідси забрав. Коли будеш готова йти геть, знайдеш мене у майстерні королеви, — повідомляє пан Кейн, а тоді підводиться і неспішним кроком залишає кімнату.

Альнер – це, здається, той ельф, який мене з самого початку забирав до його особняка. Якщо він скаже йому за нами приїхати зараз, то це означає, що ми ще якийсь час будемо йти пішки, залишаючи територію Вірверсалю. Гм, можливо, вдасться ще про щось поговорити з моїм вампіром!

З піднесеним настроєм через гарний ранок, покращення самопочуття пана Кейна й очікування цікавої прогулянки я весело зістрибую з ліжка і, прибравши за собою, виходжу за двері. Тоді ж зір натрапляє на альбіноса, який зосереджено говорить по браслету, швидше за все, з тим самим Альнером. Чоловік киває мені у якийсь бік, і я бачу там Матрону, яка радісно несеться мені назустріч.

— Тобі сподобалася каша?! — жваво запитує вона, відпускаючи мене з міцних обіймів.

— Дуже! — усміхнено зізнаюся я. — Дякую. Бачу, в когось сьогодні чудовий настрій? — коли помічаю це хороше явище, відьмочка трохи шаріється, а тоді щасливо плескає у долоні.

— Угу! Гайда в душ, і там я тобі все розкажу! Адже ти себе, певно, вже давно в дзеркалі не бачила, — щебече Матрона, завзято хапаючи мене за руку.

Я спершу спрямовую на пана Аберхарда питальний погляд, а коли бачу його німу згоду, обертаюся до принцеси, і ми починаємо бігти до потрібної кімнати.

— Щоб ми змогли поговорити, я вибрала саме душові. Тут лише дві кабінки, рушники і мило є, не хвилюйся. А волосся тобі мама потім може висушити, якщо захочеш.

Я квапливо киваю на весь її потік слів і беруся роздягатися. Висушить, кажеш? Пф-ф, хоч би вона за це від мене ще чогось не захотіла...

— А одяг? — не помічаю, коли Матрона встигає так швидко позбутися свого вбрання, але в наступну мить вона вже стоїть за не дуже високою стіною однієї з кабінок. Я поспішаю за нею, ховаючись за ще одну таку стінку. Приміщення світле, хоча невелике. Все викладене з якогось кольорового каменю, від якого зовсім не віє холодом.

— Я попросила одну з покоївок випрати його, — поки вода вже зволожує її струнке тіло, відповідає відьмочка. — Твій теж.

— Зрозуміло.

Якось ніяково, що хтось буде прати мій одяг, якщо я не королівської крові… Проте, відмовлятися від цього вже не буду.

Очима знаходжу на підставці мило і, наперед трохи обдумавши план подальших дій, методом проб і помилок пускаю теплу зразу воду, яка рине через плоску тарілку з дірками нагорі.

— То що там ти розказати мала?! — голосно питаю я крізь шум крапель, що вдаряються у наші постаті, підлогу й стіни.

— Я доволі довго думала над твоїми словами, і нарешті вирішила! — так само гучно заходжується говорити Матрона, далі припиняє дію душу і, всіляко позбавляючи обличчя мокрості, хапає до рук жовте мило. — Я попросилася до Даміана в загін! І знаєш, що?? — я кидаю на неї очікуючий погляд, поки дівчина вже ретельно намилює свою шкіру. — Уяви собі – він мене прийняв! А ще навіть сказав, що забере з собою, якщо я захочу втекти!

— Думаєш, твоя мама тебе не знайде? Вона ж цілком може здогадатися, що ти дала драла саме з ним, — тривожно зауважую я, починаючи робити те ж, що й вона. Принцеса відразу хмурнішає.

— Я щось про це не дуже думала… — далі боязно зізнається вона, зупиняючи всі свої дії. Її розпущене каштанове волосся бурхливими хвилями спадає на плечі і чудово прикриває округлі форми, а алебастрова шкіра світиться здоров’ям.

— Невже та любов тобі настільки голову затуманила?? — з незрозумілим відчуттям перемоги порскаю я, не маючи змоги втримати дурнувате хихотання.

— Хто би говорив, Глоріє! — обурено фиркає мені дівчина. — Сама-то по самі помідори втріскалася у Кейна! — я миттєво спалахую, відчуваючи неприродний жар, що прилинає до тіла.

— Чш-ш! А то ще хтось почує!.. — пошепки наполягаю я, навіть не розуміючи, коли ця відьма встигла настільки у цьому переконатися.

— Добре-добре, — здаючись, махає руками принцеса. А пізніше збирає з частини свого тіла непогану купку піни і жбурляє її у мене.

— Фу, дурепо, воно ж до рота потрапило! — скривджено кривлюся я, відразу вмикаючи воду і стараючись позбутися неприємного відчуття. — А щоб тобі! — тепер уже моя атака летить у Матрону, і благополучно влучає їй у ніс. Ух ти! А тут піна трохи важча за звичайну. Дивина!

Дівчина з огидою витирає її з лиця і спрямовує на мою особу войовничий погляд. Все всередині в передчутті чогось масштабного здригається, і я починаю вміло заготовлювати запаси для майбутніх нападів.

— Це було оголошення війни! — після цієї чіткої фрази молодої спадкоємиці ми обидві підступно регочемо, і ще старанніше намилюємося.

Всіх деталей того, що відбувалося наступні двадцять хвилин, я вам переповідати не буду. Проте скажу, що перед тим як покинути душову, наш дует ще з пів години відмивав усі її стіни й підлогу від піни, яка була ледь не всюди.

— Ти справді думаєш піти з Даміаном? — вже який раз питаю я, вбираючись у свій уже висушений і чистий одяг, який нам зразу після миття принесла одна старша відьма. Далі приступаю до витирання волосся.

— Так, — все ще з такою ж непохитністю відповідає Матрона, взуваючи свої черевички. — Не думаю, що твої переконання якось повпливають на моє рішення. Взагалі, диво те, що він прийняв мене. Звісно, я насторожуюсь через деяку невідомість, адже не знаю, що ним керувало, коли він давав мені дозвіл… Проте, якщо я буду поруч з ним – це не матиме ніякого значення, — вона встає з лавочки і вирівнюється. — Та й мама мене так швидко не зможе знайти. Я заберу з собою кілька таких зіль, щоб ускладнити їй пошуки. До того ж мамі не бажано покидати територію Вірверсалю, тож тепер варто лише молитися, щоб моя втеча була успішною.

— Ти, звичайно, ризикуєш. Мені страшно уявити королеву в гніві… — чесно мовлю я, теж підіймаючись. — Але, що б там не було, бажаю тобі успіху. Як у втечі, так і в сердечних справах!

— Дякую, Глоріє! Тобі теж! — Матрона затискає мене в обіймах, а я не можу стримати схвильованої усмішки. — До ре-е-ечі… — загадково тягне вона, відсахнувшись від мене. — Ходімо, я тобі дещо дам!

Відьмочка хвацько волочить мене за собою, а в моїй мокрій голові все крутяться думки щодо того, чи не зустрівся випадково, бува, мій пан із тим Даміаном, а то всяке могло статися… Коли наша стрімка хода зупиняється, ми опиняємося у якійсь просторій кімнаті, від якої так і віє привілеями.

— Це мої покої! — швидко пояснює Матрона, не припиняючи порпатися в одній із багатьох шухляд її дерев’яного комода, поки я із захопленням розглядаю приміщення. — Нарешті, знайшла! Тримай! — з неабиякою радістю вона простягає мені невелику прозору баночку, наповнену рожевою рідиною. — Пити за двадцять хвилин або пів години до один добрий ковток. Ковтка вистачає лише нараз.

— Ти про що? Що це таке? — я несміливо приймаю ту посудину і, роздивившись її, причіпляю до Матрони нерозумючі вічі.

— Як "що"? Протизаплідне зілля!

Я спершу одну мить тупо кліпаю, а далі різко вдихаю повітря.

— Ти здуріла?! — через здивування відскакую, відкидаючи їй ту баночку. Принцеса з невимовною обережністю ловить її.

— Це ти здуріла! — злиться вона. — Його в нас нечасто знайдеш. У мене таких два, ось я і даю тобі одне.

— Люди вмерлі, нащо воно мені?? — все ще шоковано белькочу я, наближачючись до виходу з кімнати.

— Як це "нащо"?? — щиро пхикає дівчина, зі свого боку підходячи до мене. — Ти хіба не хочеш колись поніжитися з Кейном у ліжку? — її пильні синьо-зелені очі намертво пропікають мої злякані зелені.

— Ем, що?.. Чекай, що-о-о?? — я очманіло застигаю і прилипаю спиною до стіни.

— Не повірю, якщо в тебе ніколи не було таких думок! — жахається принцеса, остаточно опинившись біля мене.

— Ну, не те, щоб ніколи не було… — пошепки мимрю я, опускаючи голову, поки температура тіла надшвидко підіймається, а в спогадах пробігаються найрізноманітніші миті, під час яких мені могло би про таке думатися.

— Правду ж кажу! — переможно викрикує відьмочка, трохи відійшовши від моєї заціпенілої постаті. Мої щоки ще більше червоніють. — Зрозумій – я нічого не маю проти дітей, просто не в такому ранньому віці. Нехай це буде таке собі страхування, — серйозно, але з певною ноткою веселощів, повідомляє вона.

— Матроно, аімерам і вампірам зовсім не бажано мати якісь стосунки, — намагаюся викрутитися я. О Всесильні, що тут, у біса, відбувається?? — І поготів статеві…

— Та до одного місця ці установи! — недбало фиркає дівчина. — Тут думай про себе і свою втіху. Чи ти настільки впевнена в тому, що тобі ніяк не вдасться його спокусити? — її вичікуючий позір уважно сканує мене з ніг до голови, а я ще дужче знічуюся. — Не розумію, взагалі, як він ще за весь цей час на тебе не накинувся! Ти ж таке чудове тіло маєш! Я-то бачила! — вона завзято підморгує мені, а я вже й не знаю, куди дітися від усього цього розмаїття слів.

— Але все одно, Матроно... — знову несміливо починають мої губи, поки їхня власниця нервово перебирає у руках темну тканину своєї сукні. — Мені здається, що я ніколи не планувала щось таке витворяти...

— Затям собі, що тут ключове "мені здається", — прискіпливо звужує очі Матрона, яка, як бачите, вже встигла записатися у свахи. — Глоріє, я дуже здивуюся, якщо ти ще ні разу не бачила його оголений торс! Та б’юся об заклад своєю мітлою, що в нього до біса привабливе тіло!

— Ой, припини! — я затуляю обличчя тремтячими долонями і принаймні подумки ховаюся від цієї солодкої правди. — Матроно, когось не можна хотіти лише через гарне тіло, — неочікувано підводжу на неї серйозний погляд і трохи насуплююсь. — Його можна бажати і через добрий характер, і через лагідність, через різні гострі слівця, через ніжне ставлення до тебе, через невластиву вампірам турботу, через найрізноманітніші вирази обличчя, через любов, а вже вкінці через тіло… — поки я це доволі сміливо й замріяно перераховую, на лиці Матрони поступово з’являється задоволена посмішка.

— По самі помідори, Глоріє, по самі помідори, — немов якийсь вирок, каже відьма, хитаючи головою, а моя впевненість знову кудись без дозволу розвіюється.

— У будь-якому випадку, це для мене непотрібна річ. Я буду сумлінно служити своєму господареві весь час, який мені у нього відведений, — запевняю її я, хапаючись за клямку.

— А якщо він саме буде показувати тобі якісь знаки? — наполягає на своєму принцеса.

— Матроно, які ще, в біса, знаки?? — не стримуюся я, різко обертаючись.

— Ну, я подумала, що будь-який інший вампір уже давно би позбувся тебе і купив собі нового аімера, а не йшов заради нього на такі різні ризики, — говорить цілком очевидні речі вона, а я боязно бігаю очима по її вдумливому личку. — У цьому щось є, ти так не вважаєш?

— Н-не вважаю. Я сказала, що не треба, значить не треба, — швидко розвертаючись, бурмочу я, проте відчуваю, що усвідомлення протилежного навіює у моїй душе неосяжне тепло. — Мені збиратися потрібно, тому зустрінемось трохи пізніше, пробач, — після цього виходжу з її кімнати і квапливо прямую до майстерні королеви, у якій мають бути всі мої речі.

Коли (після деяких блукань) я опиняюся у потрібному приміщенні, то прошу королеву висушити мої коси і, зрадівши, що це мені нічого не коштуватиме, починаю збиратися.

І що тій Матроні в голову стрелило?? Не розумію… Я ніколи не думала, що вона може втнути щось таке. Звісно, в деяких моментах не можу з нею не погодитись, але… Холера, навіть якщо пан Кейн не такий, як ота решта вампірів, це не дає мені жодної гарантії того, що я не буду відвергнута! Ех, це все так мучить, мамцю… До того ж ці почуття, здається, з кожним днем тільки ще більше зростають, а мені-то їх стримувати стає дедалі складніше. І що скажете з цим робити?..

Такі роздуми не збираються мене залишати й тоді, коли я виходжу на пошуки пана Аберхарда, свідомо забуваючи, що можу з ним зв’язатися через браслет. Він сам-то казав, що має бути у майстерні Її Величності, але щось його там не було…

Раптом бачу дует аімерів, обережно заглядаючи за якийсь поворот, яких у цьому холодному замку – хоч греблю гати. Даміан, який уже в плащі, про щось стривожено говорить із тим власником шафранових очей. Помічаючи мою постать, молодики уповільнюють ходьбу і приковують до мене цікаві погляди. Я хутко вискакую з-за кута і поспішним кроком іду їм назустріч, одночасно притискаючись до найближчої стіни.

— Бу! — знічев’я викрикує той, що мені незнайомий, тільки-но я проходжу біля них. Через це видаю з рота машинальний писк, а сама ще швидше прошмигаю повз, чуючи позаду задоволені смішки.

Телепні!.. Та що б їм повилазило! Задовбали. І якого милого я їх боюся, взагалі? А, точно! Я лякаюся того, що Даміан хоче забрати мене до себе. І внаслідок цього мені здається, що він може зробити це у будь-яку підхожу мить. Паскудство, але ж вони аімери, тому не повинні би…

Роздратованій думці завершитися не дає різкий рух мого тіла, яке хтось неочікувано хапає за передпліччя і розвертає до себе, перед тим затягнувши у провулок.

— І давно ти знаєш, що він тут є? — чую над вухом несхвальний голос пана Кейна, поки він не планує відпускати мене з полону своїх рук.

Далі чоловік відхиляється на невелику відстань, і з чималою розсердженістю зазирає своїми проразливими червоними очима у мої сполохані зелені. Дуже непотрібні спогади про розмову з Матроною враз запалюються у голові, мов свічки у темряві, через що я відводжу зніяковілий зір і, поволі червоніючи, розгублено кусаю губу.

— Давно, — коротко відповідаю, не маючи жодних намірів брехати йому. Відчуваю, як його долоні сильніше стискають мої плечі.

— Чому не сказала? — самими своїми блідими вустами питає вампір, не відриваючи від мене свого їдкого й осудливого погляду.

— Королева заборонила, — цупко відказую, стараючись показати йому, що я тут ні в чому не винна. — А що би змінилося, якби я сказала? — зводжу на нього голову і трошки схиляю її набік. Тепер вже він гнівно кусає губу.

— У такому випадку, я би не дозволив тобі так просто розгулювати замком. Даміан хоче забрати тебе до себе, тому може викрасти, якщо ти ще не здогадалася, — альбінос схвильовано уникає зустрічі наших очей.

— Здогадалася, — впевнено кажу я, — він мені вже особисто про це говорив, — ловлю його шокований позір, і моя недавня сміливість, чомусь, несподівано тікає.

— І що ти йому відповіла?.. — з дивним острахом запитує він, вже повним ходом продірявлюючи мене нетерплячими вічами. А в мене складається таке враження, наче від моїх подальших слів залежить його доля. Що за маячня?

— Я сказала, що він може про це лише мріяти і що я не стану на бік жорстоких і несправедливих убивств, — ледь не дослівно переказую своєму панові я, прочуваючи, що його хватка поступово слабшає.

— Он як… — не можу зрозуміти, які саме емоції виражає ця його репліка. — Гаразд, я вже готовий до відправлення, і Альнерові все переказав, тож ходімо, — заявляє пан Аберхард, наче нічого такого секунду тому й не було.

— Добре, лишень я маю свій рюкзак забрати з майстерні королеви, зачекайте мене тут, — я швидко відходжу від нього і починаю бігти по свої речі.

Коли потрібна сумка знайдена і накинута за спину, ми вже стоїмо біля так званого чорного виходу й обоє не знаходимо собі місця від докірливого погляду правительки Вірверсалю.

— Я буду сумувати, Глоріє! — вже який раз за цей день обіймає мене принцеса, а я її у відповідь. — Щиро вірю, що ми ще зустрінемось. І обов’язково подумай над моїми словами, — останнє речення вона каже вже значно тихіше, а в мене виникає бажання якомога швидше відіпхати її від себе, проте я стримуюсь.

— Подумаю-подумаю, не переживай, — щоб не викликати ні в кого ніякої підозри, з немалим обуренням шепочу я.

— Щоб більше очі мої тебе тут не бачили, Кейране, — грізно каже королева, тільки-но наш дует переступає поріг. — І краще дбай про свого аімера. А то, відчуваю, ця дівчинка ще покаже себе, — її останні слова зароджують у мені дивне хвилювання, а господар лише ледь чутно гмикає. Потім Її Величність каже кілька фраз незрозумілою мовою і вимальовує паличкою всілякі викрутаси, а тоді перед очима все чорніє.

Отямлюємося ми вже за межами височенної стіни, яка чудово відгороджує відьомське королівство від решти світу. Я ретельно обмацую себе, перевіряючи, чи все на місці, а далі звертаю питальний зір на свого попутника.

— Це було заклинання, яке переміщає чужинців геть із території Вірверсалю, — підводячись (ми, чомусь, сиділи), спокійно відповідає пан Кейн. Я киваю, і огортаю всю навколишню місцевість уважним поглядом.

— Як швидко за нами приїде Альнер? — згодом цікавлюся, коли наша двійка починає насолоджуватися пішою прогулянкою.

Попри проїжджену каретами глиняну дорогу простягається зеленющий ліс, склад дерев якого трохи відрізняється від того, що є у царстві відьом. І погода довкола така сонячна й квітуча, що зовсім не притаманно нашому Зонтаносу.

— Десь через три з чимось години він має бути тут, — замислено каже вампір, звіривши час із браслета.

— Ого, а Ви знаєте, у який бік нам треба йти? — я опиняюся біля нього і допитливо зиркаю на симпатичне обличчя мого улюбленого пана. Його світлі брови сходяться над переніссям.

— Приблизно знаю, — він не конче впевнено кидає мені нерозуміючий позір.

— Може, тоді краще десь сісти, щоб…

Я неждано замовкаю і часто кліпаю, помічаючи, що з найближчих кущів повільно, підкрадаючись, вилазить якийсь звір, розміром із дорослого ведмедя, шерсть якого має попелясте забарвлення, маленькі очі – немов якісь злі жовті цяточки, а кігті довгі й дуже загрозливі на вигляд.

— Для чого сісти? — ненав'язливо вимагає від мене продовження фрази вампір, а пізніше зупиняється, оскільки я теж стаю. — Глоріє, що трапилося? — збагнувши мій нажаханий ступор, питає пан Аберхард.

— Т-там… — видушую з себе я, ледь-ледь ворушачи пальцем.

Біс хапай, навіть очі від того монстра відвести не можу! Це погано! Дуже-дуже погано!

Альбінос уважно простежує за вказаним мною напрямком, і теж застигає.

— Це відьомський лев, — у наступну мить тихо повідомляє він. — Такі водяться лише на території Вірверсалю і в його околицях. Дідько… — мій хазяїн обережно бере мене за руку і, все ще не відриваючи сконцентрованого погляду від очікуючої чогось тварини, напружено шепоче: — На рахунок "три" будемо щодуху мчати туди. Зрозуміла? — крайнім зором побачивши моє погоджене кивання, вампір міцніше стискає мою долоню. — Три! — неголосно заявляє він, тоді ж ми відразу зриваємося з місця і під впливом адреналіну женемо у вказаний бік.

— А де "один" і "два"?! — на ходу розлючено верещу я, розгублена його раптовим рахунком.

— Я ж не дурний, щоб наш час ще на ті дві цифри втрачати! — чую від не менш знервованого вампіра, а ззаду долинає злісне гарчання лева, змушуючи нас бігти з досі не баченою швидкістю. Його-то левом називають, та щось він на лева не дуже схожий! Може, це самиця??

Вирішивши, що краще буде у процесі втечі мовчати, ми більше нічого не кричимо, а тільки щодуху перебираємо ногами і ненаситно хапаємо ротами повітря. Знічев’я пан Кейн смикає мене за руку і різко звертає у гущу лісу.

— Так буде легше відірватися! — зразу пояснює він, поки я ледь не падаю через ту трикляту сукню, подумки дякуючи всім Богам за те, що вона не така довга, якою могла би бути. Рик розбуреного лева стає ще грізнішим, а ми ще наполегливіше починаємо мчати поміж деревами, кущами, підстрибуючи чи згинаючись і незважаючи на те, що руки, ноги й обличчя вже давно подряпані різними гілками.

Не знаю, скільки часу минає відтоді, як ми, нарешті, вилітаємо з тих густих хащів, але коли це стається, наша пара поступово зупиняє свій невпинний біг і трохи полегшено відсапується.

— Невже таки відірвалися?.. — з дитячою надією мимрить Кейн, вдивляючись у ліс стривоженими темно-реальгаровими очима.

У наших перестрашених серцях, які нестримно гундосять грудну клітку, поселяється тимчасове щастя успішної втечі. Та я кажу "тимчасове", тому що в наступну хвилину ми чуємо шурхіт листя і гарчання монстра.

— За мною – до річки! — знову хапає мене за руку вампір, після чого наші ноги дуже наполегливо стараються відновити минулу роботу. Але виходить це у них, м'яко кажучи, не дуже вдало.

— Може, якби ми не почали бігти, він би нас взагалі не чіпав?! — не озираючись, репетую я.

— Не знаю! Але давати йому вибір мені якось не хотілося! — кричить мені у відповідь пан Аберхард, і вже за секунду ми зненацька спиняємося біля широченької річки.

— Ні-ні-ні, я не вмію плавати!! — заперечно махаю руками, потрохи відходячи від водойми, яка виглядає глибокою.

— Ти знущаєшся?? — зневірено витріщається чоловік, а потім, якусь коротку мить подумавши, вправно садить мене собі на спину. — Тримайся міцніше – будемо пірнати! — ледве я встигаю краще схопитися за нього і бодай якось затулити носа, як ми відразу занурюємося у холодну воду.

І тоді з'являється таке відчуття, наче наш дует зараз потрапляє у зону якоїсь невагомості. Я не наважуюся розплющити очі, тому лише намагаюся сильніше триматися за тіло мого господаря, і розумію, що він зараз пливе. Скоро шкіра звикає до такої різкої зміни температури, і бажання негайно виринути само собою зникає. До обличчя іноді боязно торкається то власне волосся, то чуприна пана Кейна, а слух не може вловити нічого, крім булькоту води і ледве-ледве чутного рику звіра зверху.

Лишень наші голови виходять на поверхню, ми починаємо хапати ротом повітря, поки я поправляю пасма й обережно відлипаю від тулуба мого вампіра, а він дбайливо підтримує мене за плечі.

— Махай ногами, — дає настанову Кейн, помітивши мій миттєвий страх, який виникає після усвідомлення того, що мої кінцівки не торкаються землі.

— Добре, що я колись навчилася так надовго затримувати дихання, — втішаю себе я, обводячи зляканими очима все довкола. Виявляється, ми зараз недалеко від середини річки.

— Добре, що я вмію так швидко плавати, інакше нас би вже тут не було, — він, важко дихаючи, киває на розлючено лева, який ходить попри берег і час від часу незадоволено гарчить. — Вони не звикли плавати, тому він нам більше нічого не зробить, — згодом відповідає на моє німе запитання, знову глянувши на свою піддану.

Біляве волосся альбіноса вкрай мокре і бешкетно розтріпане, що тут же викликає прагнення його трошки впорядкувати. Я одну руку кладу на широке плече пана Аберхарда, а іншою тягнуся до його чола. Поки він пильно стежить за моїми діями, я акуратно забираю мокрі пасма його світлої чуприни.

— Так краще, — усміхнено завершую, а вампір одним умілим рухом долоні задирає мій чорний чубчик, повністю відкриваючи чоло. — Ей, — я заломлюю брови, не розуміючи його майбутніх намірів.

— Чіпляйся, — він повільно розвертається, таким чином ховаючи задоволену усмішку, і коли я знову обхоплюю його руками й ногами, починає вже більш спокійно плисти до протилежного берега.

Триває це хвилин, може, сім із невеликими перервами, і весь цей час ми мовчимо. Я насолоджуюся ароматом його зволоженого тіла й інколи шаріюся, згадуючи бесіду з Матроною.

— Фух, — зітхаю я, тільки-но наші туші лягають на траву і втомлено відхекуються. Е ні! Ви не подумайте, що я не змучилася, просто Кейн мене майже зразу після початку руху попросив махати ногами, запевняючи, що так йому буде легше.

— Треба знову зв'язатися з Альнером, адже ми трохи зійшли з курсу, — швидко здіймаючи груди, вголос обдумує найближчі свої дії мій друг по нещастю.

Я тихо агакаю і, присунувши ближче свій мокрющий рюкзак, беруся з натхненням розглядати блакитне небесне полотно, яке лише де-не-де вкрите різноформенною білою ватою.

— Трясця! — через таку несподівану лайку я добряче здригаюся і здивовано вирячаюся на лежачого поруч чоловіка. — Я свій браслет загубив. Певно, або коли біг, або коли був у воді.

— І що ж робити? — піднімаюся на лікті я, не припиняючи пропалювати його збентеженими очима.

— Твій у тебе? — після його запитання я демонструю потрібний засіб зв'язку, але лишень починаю перевіряти його справність, як виявляється, що з ним щось не так. Ну, звичайно! Завжди в мене все через одне місце!

— Швидше за все, він розряджений, тому що вода не могла йому нашкодити, якщо вони водонепроникні, — роблю невтішний висновок я, а обнадіяні червоні вічі мого пана моментально гаснуть.

— Кепські справи… — з одним тяжким видихом констатує він. — Мабуть, будемо діставатися пішки.

— Пішки? — вражено перепитую я.

— Так, тут близько двадцяти п’яти кілометрів. Думаю, на шляху ще зустрінемо когось. Тебе щось не влаштовує чи, може, хочеш повернутися до лева? — пан Кейн неспішно підводиться і подає мені руку.

— Ну, пішки, так пішки… — змиряючись, белькочу я, а тоді несміливо приймаю його допомогу. Погуляємо – то погуляємо!