— Краще би вже голодні були… — роздратовано бурмочу сама собі, стривожено перебираючись у більш домашнє вбрання вже у себе в кімнаті.

Коли дістаємося додому, Альнер допомагає нашому панові дійти до його покоїв. А я у той момент дивуюся тому, як звичайний озноб міг настільки швидко ослабити його тіло. Хоча, коли згадую схильність вампіра до хворобливості і двадцять хвилин їзди сюди, здивування поволі минає.

Тільки-но господар звільняє ельфа від обов'язків, окрім як купити йому новий браслет, той відкланюється. Тоді я собі думаю, що він хороший хлопець. Мовчазний, слухняний і зайвого не питає. Напевно, вже довго йому служить.

Коли ми з паном залишаємося наодинці, я, зі стараннями не витріщатися на всі надбання його атлетичного тіла, допомагаю йому переодягнутися і ще запитую, чи є у нього серед персоналу лікар. Альбінос мляво відповідає, що переважно ним у нього служить пані Гелла, але на дану мить вона відправилася до родичів, про що йому повідомляла ще перед нашою поїздкою до Вірверсалю.

Я стривожено цікавлюся, чи не зв'язатися мені з нею, а чоловік запевняє, що не варто, адже він досить рідко відпускає її до родини. До того ж зізнається, що нікого, крім неї, він до себе в кімнату не пускає, що дивує мене. І в ту мить ловлю себе на думці, що я, бува, якась особлива, раз стою зараз біля нього.

А далі, після коротких, але потужних роздумів, впевнено заявляю, що беру на себе відповідальність за ним доглядати, аргументуючи це тим, що все-таки мої батьки – лікарі, тож я вже щось, та й знаю. І якщо він, на додачу, не буде проти терпіти моє перебування тут. Пан Кейн із дивакуватою усмішкою зітхає і сонливо погоджується, після чого я добре вкриваю його ковдрою і двома покривалами, а тоді випурхую з приміщення.

Отже, саме зараз моя персона обачно чимчикує довгим коридором і благає небеса утримати мене від зіткнення із "любим" Вайгаром. Видно, мої молитви виявляються почутими, оскільки вже згодом я без проблем опиняюся у білостінному медпункті. Кімнатка ця зовсім не велика, зате має два ліжка і кілька тумб, які то стоять на підлозі, то причіплені до стін. А в них там стільки всякого – очі розбігаються! Тут відразу нагадують про себе задатки до люблення медицинської справи, які, вочевидь, ще з малих років мені прищепили батьки. Я спершу уважно обстежую нутрощі декількох шаф, а тоді сідаю на хиткий дерев'яний табурет і беруся ретельно досліджувати вміст різних книг, які там є і у яких можуть бути відомості про причини-наслідки теперішнього стану пана Аберхарда. Пам'ять маю непогану, але повинна краще підтвердити те, що плаває у голові.

Запах медикаментів, старих меблів і фарби від недавно помальованого одвірку змішується із несміливим свіжим повітрям, яке я запускаю знадвору, відчинивши кватирку. За поглинанням інформації, що стосується здоров'я кровопивць, я зовсім забуваю про час, а що вже й казати про мою початкову місію приходу сюди.

— Ого! — вражено видаю я, а далі аж сіпаюся від раптового звучання свого голосу у тихому приміщенні, у якому сиджу вже доволі довго. Нічого вже не поробиш із моєю пристрастю до читання – стирчу тут аж годину, якщо не цілих дві! Та як це все-таки дивно, що слина вампірів хоч і цілюща, та лікувати може краще лише тіла аімерів, навіть не так самих кровопивць!

Я зацікавлено перегортаю чергову пожовклу сторінку і мимоволі насолоджуюся запахом старого паперу. Боюся, ці книженції вдвічі старші за мене...

Так, стоп! Варто квапитися до мого пана, а то кинула його там напризволяще! Безсовісна!

Я хутко схоплююсь і, прихопивши з собою трійцю книг, поспішаю до кухні. Там здивовано помічаю, що нікого немає, а тоді готую спеціальний настій, подумки дякуючи Богам, що тут є всі потрібну трави, і вже після цього швидким кроком прямую до покоїв вампіра.

— Як почуваєтеся? — після короткого стуку заходжу всередину і зразу наближаюся до ліжка. Чоловік, мов неслухняна дитина, відкинув ковдру геть і тяжко дихає.

— Ду-у-ушно-о… — знесилено вичавлює із себе він, а далі хрипко закашлюється. Я запалюю ліхтар, сердито суплюся і наполегливо вкриваю його тим, що він із себе старанно стягнув.

— Ні-ні-ні! — гнеть заперечую його супротивляння і ще більше закутую у покривала, а пан Кейн лише щось благально і незадоволено гарчить, змушуючи мене ледь помітно всміхнутися. — Коли трохи охолоне, будете пити цей чай. І пийте багато, — серйозно наказую я, звертаючи його увагу на заварник із настоєм і горнятко збоку. — А зараз я піду за оцтом і ще одним лікувальним чаєм. Скоро повернуся, — стурбовано повідомляю, співчутливо дивлячись на спітніле обличчя мого вродливого господаря, яке через гарячку набуло рожевуватого кольору. До речі, так навіть більш по-людськи виглядає, ніж зазвичай.

— І що б я без тебе робив, Глоріє… — важко видихає альбінос, поки я читаю у його блискучих рубінових очах щиру вдячність і навіть незрозумілу образу на самого себе.

— Облиште, — стримано відказую, а потім зненацька випалюю те, що неждано стріляє у голову: — це ж мій обо-ов'язок, — я із підступно-задоволеною посмішкою відходжу від постелі і, ставши біля вікна, відчиняю його.

— От зараза мала, — слабо хихоче пан Кейн, цілком і повністю розуміючи мій натяк, поки його тимчасова цілителька тримає курс до виходу.

— Навіть не думайте розкривати ковдру! — суворо попереджаю я, демонстративно махаючи пальцем, а тоді вистрибую за двері.

Фу-ух! Там все просто наскрізь ним пропахло! Такий неймовірний запах, що страшне!..

Я щасливо прикладаю долоні до порожевілих щік і по-дурному всміхаюся. Так! Я буду дбати про хворого Кейна! Лиш би не наробити дурниць! Я впораюся!

Підбадьорливо плескаю себе по тих же щічках і починаю знову тупотіти до кухні. Що ж, таки чує моя п'ята точка опори, що до цієї місцини за наступні кілька днів я буду навідуватися вкрай часто.

Опиняючись там, запалюю ліхтар, оскільки на дворі вже давно вечір, вмикаю старе радіо, що сумує на могутньому підвіконні, і, чуючи знайому мелодію, починаю супроводжувати всі свої наступні дії енергійним танком.

— "І тоді ти сказала, що не залишиш ме-не, не лишиш ме-не. І біда нас всяка о-ми-не, нас о-ми-не", — натхненно неспівую ту композицію, що лунає із пристрою і набираю у глек теплої води, що вже встигла загрітися. Тоді вирішую взяти оцет (здається, яблучний), аби його розвести у мисці, але відразу потрібну річ не знаходжу, тож витрачаю кілька хвилин на її ретельні пошуки.

— Ой, і хто ж це у нас такий хазяйський? Невже ти тут сама? — я неочікувано чую до неприємності зухвалий голос одного вампіра, а тоді різко завмираю і в думках прикро скрегочу зубами, припускаючи, що все могло би обійтися, якби я не спокусилася на можливість провести цей час під ручку з музикою.

— Чого тобі? — нахмурено кидаю своєму не бажаному гостю, який діловито спирається на одвірок вхідної арки і пропікає мене своїми хижими каро-медовими очиськами.

Гм, певно, коли у нього є жага крові, його очі стають більш жовтими. Як тоді, коли він мене ледь не вкусив. Пф, непогана перша зустріч.

Вайгар шкіритися, відкриваючи вид на довгі верхні ікла, і повільним кроком починає іти у мій бік.

— Та ось, — він бере до рук виставлену мною миску і, вдаючи цікавість, роздивляється її, — почув із кухні якусь музику, та й здивувався. Сьогодні ж вихідний, тому нікого не має бути. А Кейн може викликати когось лише за спеціальним дорученням.

— На що ти натякаєш? — я підозріло звужую вічі.

— Із твоїм коханим паном щось трапилося? Аімери ж також повинні відпочивати у вихідні. То що? У тебе те саме спеціальне доручення? — Вайгар довгу хвилину нерозуміюче досліджує моє ураз скам'яніле обличчя, видно, помітивши відсутність моїх веселкових очей, а потім кладе взяту посудину на місце.

— Ти помиляєшся. Я просто захотіла зробити чаю, аби потім йому віднести, — спокійно розвертаюся до плити і перевіряю готовність заварки, стараючись якнайменше видати своє хвилювання.

— То він пускає тебе у свою кімнату? Ого, — у цю мить вампір дивується щиро, що змушує мене несвідомого підняти брови і прикувати до нього вражений позір. Згодом він впевнено пояснює таку свою реакцію: — Наскільки мені відомо, Кейн не впускав до себе нікого з усіх тих аімерів, яких мав.

— Ого, — тепер уже видаю я, магічним чином знаходячи баночку оцту і розводячи його у мисці з теплою водою.

— І куди це ви їздили? Вас аж кілька днів не було. Де можна стільки пропадати? — причина мого небезпідставного напруження схрещує кінцівки на грудях і з нахабним чеканням дивитися то на мене, то мені під руки.

— Не. Твоє. Діло. Вай-га-ре, — сердито відказую я, не відриваючись від своїх справ.

— А може, ви їздили тебе узаконювати? Випробувальний термін наче вже минув, — він показово прикладає пальці до квадратного підборіддя, поки я зсовую свої чорні смужки над переніссям. — Чекай, якщо це так, то він уже мав би пити твою кров… — Вайгар зі здивуванням витріщається на мою постать, а я роздратовано зітхаю і відводжу зніяковілий погляд якомога подалі, намагаючись не спалитися, оскільки спогади про те пікантне дійство викликають у мого серця неабияку реакцію.

— І що, якщо мене узаконили? — якнайбезпристрасіше стенаю плечима і повільно підходжу до підвіконня, після чого вимикаю радіо.

Може, він мені, гляди ж, щось цікаве про це розповість?

— Ну, я тоді не зможу твою кров випити, адже турбуюся про своє здоров'я, — із награним розчаруванням відповідає Вайгар, а я спиною відчуваю його ціпкий позір на собі, не відходячи від великого вікна. — Зате з'явився ще один привід нашкодити тобі, — знічев'я додає він, через що я насуплююсь і з непідробною тривогою зиркаю на свого не конче приємного співрозмовника.

— Що це ти маєш на увазі?.. — з острахом наближаюся до заварника й обережно беру його до рук.

— Значить, тебе таки ще не узаконили, якщо не розумієш, про що я, — задоволено заявляє Вайгар, відхиляючись від столу, на який весь цей час спирався.

— Ну і нехай, — обурено бурмочу я, починаючи йти геть, оскільки довше перебувати з ним наодинці мені аж ніяк не хочеться, а за іншими речама повернуся пізніше.

— Тільки не думай, що знову зможеш від мене надовго сховатися. Все одно знайду! — кричить мені вслід кровопивця, а я лише нервово закочую очі і тішуся тому, що він не має наміру мене наздоганяти.

— Купи собі аімера, нарешті! І відчепися від мене! А ще ліхтар там загасити не забудь! — репетую у відповідь і швидко зникаю з його поля зору, виходячи на потрібні сходи.

От же ж! Поки їхали до Вірверсалю, пан Аберхард мені розказав, що Вайгар недавно у щось таке вв'язався, що з його аімера зняли узаконення. Тому тепер він має шукати нового, але, як бачимо, не поспішає це робити. Пан Кейн говорив, що його двоюрідному братику, напевно, легше знаходити різних не узаконених аімерів і нахабно живитися їхньою кров'ю. Поки що йому щастить, але, підозрюю, це буде тривати недовго.

Ще й казав, що здоров'я своє береже! Тю! Та він бреше, як дихає! Слава Богам, що хоча б не дуже "співав" мені про закоханість у мого пана, а то я би його точно чимось по голові вгріла! І що це він таке мав на увазі, коли говорив про шкоду мені? Гадство… як все-таки ображає незнання деяких нюансів у вампірсько-аімерських справах… Все! Вирішено – маю якнайшвидше більше дізнатися про це узаконення! А то, чи знаєте, вже якось набридає бути у цім ділі необізнаною.

Я доволі швидко дістаюся до кімнати господаря і, постукавши, входжу всередину. Тоді відразу кляну себе за халатність і з провиною дивлюся на альбіноса, який, як розумію, прокинувся через мій прихід.

— Я лишень задрімав, не переймайся, — тихо запевняє він, а тоді підтягує на себе ковдру, яку за час моєї відсутності вже встиг зняти до рівня тазу. Я м'яким кроком підходжу до ліжка і ставлю заварник на другу тумбочку.

— Сварити Вас не буду, не бійтеся, — кумедно кажу я, поправляючи на чоловікові покривала, поки два хворобливі рубіни з млявою цікавістю стежать за моїми рухами.

Далі, з якогось дива, підношу долоню до маківки пана Кейна і починаю лагідно торкатися його м'якого білосніжного волосся. Очі кольору світлого карміну тут же ж здивовано кліпають, а я на секунду застигаю.

— Ой, вибачте, — зразу схоплююся і кваплюся забрати руку. — Не знаю, що це зі мною сталося…

— Я не казав, що мені не подобається, — він раптово хапає мою кінцівку своєю гарячою і змушує тіло здригнутися від такого доторку. Бачу, як вічі вампіра майже непомітно всміхаються і тому розгублююсь.

— Гаразд, — присоромлено шепочу я, починаючи знову ніжно гладити його по голові. Кейн блаженно стуляє повіки і, трохи закашлявшись, зі спокоєм видихає.

Ох, дивак та й годі... Хоча, якщо придивитися, я теж далеко не краща.

— Ти бачилася із Вайгаром? — зненацька запитує він, не розплющуючи своїх виразних очей. Мною тут же оволодіває підступне хвилювання, проте внутрішня рівновага успішно придушує його.

— Так, ми трохи поговорили, — чесно відказую я, не припиняючи насолоджуватися м'якістю його крейдово-білої чуприни. — Як Ви зрозуміли, що я з ним зустрічалася? Невже через запах? — на мої слова чоловік мовчки киває і знову зітхає.

Ого, як дивно – навіть погіршення стану здоров'я серйозно не впливає на пошкодженння цих їхніх здібностей. Хіба що, напевно, якби у нього був нежить, то тоді все було б інакше.

— Ви нікого зі своїх попередніх аімерів не впускали до себе в кімнату? — внаслідок мого несподіваного запитання хазяїн тонких блідо-рожевих губ неспішно розплющує очі і пильно вдивляється у моє занепокоєне обличчя.

— Так, Глоріє, – я нікого з них до себе не пускав, — він серйозно підтверджує слова Вайгара, а моя долоня зупиняється і поволі віддаляється від його білої маківки.

— То виходить, що я – особлива? — стривожено випалюю перше, що спадає на думку, проте зовсім не шкодую про це. Пан Аберхард хвильку сумнівається, що видно за насупленням його чола, а тоді впевнено відповідає:

— Так, ти – особлива, — він проникливо дивиться мені у вічі, в той же ж момент наче без слів наказуючи нізащо не переривати наш зоровий контакт. — І це не лише тому, що я дозволяю тобі бути у мене в кімнаті.

— Тоді які ще причини? — з небаченою сміливістю цікавлюся я, відкидаючи геть згадку про те, що в кухні на мене ще чекає миска з розчиненим у воді оцтом. Вампір неспішно підводиться, підпирає собі ззаду подушку і випускає із легень знесилений видих, вказуючи головою на заварник. Я, зметикувавши, швидко наливаю у горнятко лікувальний настій і обережно подаю йому.

— Для чого тобі це знати, Глоріє? — тяжко запитує він, похмурим поглядом аналізуючи емоції на моєму збентеженому лиці і не приховуючи небажання давати відповідь, поки я сідаю на край м'якої постелі і замислено опускаю очі.

— Просто… Я хочу Вас зрозуміти, пане. Мені Вам ще довго служити, тому хочеться якнайкраще Вас знати, аби в майбутньому не було ніяких казусів, — сама собі дивуюся, наскільки вдало моєму мозкові вдається перефразувати репліку "Я, дідько б ухопив, люблю Вас і тому хочу знати все, що з Вами зв'язано!", яка так і рветься назовні, стараючись здолати ментальну стіну мовчання.

— Зрозуміло… — хрипло тягне пан Кейн, тремтячими руками кладучи горня на місце. — Вибач, та я не хочу тобі про це говорити. І надалі наказую не ставити схожих запитань. Якщо захочу, то сам розповім. Добре, Глоріє? — його твердий погляд без жодних смішинок очікуюче пропікає мою особу, поки я невтішно стискаю губи.

— Добре, пане, — засмучено обіцяю і підводжуся. — Вас голова часом не болить?

— Лише трохи. Знаєш, наче інколи дає про себе знати...

— Гаразд, уже пізно, тож спіть. Наступного разу я тихо заходитиму. Завтра, якщо Вас сильніше болітиме голова, може, спробуємо зняти температуру, — ще раз турботливо поправляю на ньому ковдру і прикладаю долоню до чоловічого чола, яке виявляється гарячим. Далі гашу ліхтар, що розміщається на полиці збоку, після чого йду до вікна, зачиняю його і розвертаюся.

— Будь обережною, Глоріє, — мляво мовить альбінос, не припиняючи з дивним благанням споглядати те, як я крокую до дверей.

— Будь ласка, пане Кейне, забудьте про свій обов'язок, поки самі хворієте, — беземоційно прошу я, а тоді виходжу в коридор, освітлений поодинокими ліхтарями-чатувальниками.

Паскудство. Що це зі мною? Невже мене настільки сильно образила його відмова?.. Угх, ну все – годі! Раз він сказав не запитувати, то не буду про це навіть думати, щоб було легше!

Гм, воду з оцтом то приготувала, але нині нею уже не скористаюся, бо ж геть забула, що не бажано хворому зразу збивати температуру – організм же ж таким чином бореться із недугою. Хоча тепер взагалі починаю сумніватися, чи дійсно воно бодай чимось допоможе? Втім, наскільки пам'ятаю, коли я хворіла, такий процес для мене був звичним…

На шляху до своєї кімнати мені вдруге, якщо не втретє, щастить не зустріти Вайгара, тому через кілька ванних процедур, розчісування волосся і перебирання у спальне вбрання я вже кручуся із боку на бік у теплому ліжку. Хоча година вже дуже близька до півночі, та сон, як найбільший у світі впертюх, не хоче до мене навідуватися.

Гей, любий, ти що, образився на мене через щось? Трясця, а підсвідомість так і шепоче, здаючись мені гучнішою за крик, що то я сама дурепа – не даю тому фантастичному дядькові полонити себе у магічний світ сновидінь. Мовляв, думати про дурниці менше треба, то й ночі спокійнішими будуть. І, зізнаюся, правду вона каже, щоб їй мило було!..

Після довгого намагання втихомирити киплячі думки втома все ж перемагає над бажанням душі ще довше попереживати про всяке, тому згодом я таки засинаю.

Та, як не дивно, серед ночі прокидаюся від якогось жаху, часто дихаючи і відчуваючи, як серце перестрашено стукотить усередині. Тоді повільно вилажу з ліжка, накидаю на плечі светр, беру в руки ліхтар, запалюю його і, позіхаючи, прямую до кухні.

Під час ходьби за допомогою тихого наспівування якоїсь пісні я старанно не дозволяю уяві залякати мене неіснуючими монстрами. І вдається мені це досить непогано, що не може не тішити. Опиняючись у потрібному місці, грію воду, знову розводжу її з оцтом, але наперед знаючи пропорції, беру шматинку і несу це все до покоїв пана Аберхарда.

Тихо пірнаю всередину темного приміщення, ставлю предмет освітлення на тумбу і схвильовано аналізую стан хворого. Помічаючи, наскільки багато він робить вдихів і видихів, я квапливо стягую із нього ковдру з покривалами і лякаюся тому, як сильно той спітнів – одежина зверху ледь не наскрізь мокра! Температура вже точно вища тридцяти восьми!

Продумавши свої наступні дії, заходжуюся обережно будити свого пана, легко тирмаючи його за широкі плечі:

— Прокидайтеся, Вам треба роздягнутися.

Навдивовижу, розплющує червоні очі він доволі швидко, а тоді мляво всміхається, роздивившись моє налякане обличчя.

— А я вже подумав, що ти образилася на мене і більше не прийдеш… — щасливо шепоче вампір, змушуючи моє наївне серденько пропустити по всьому тілу дивний щемливий струм.

— Не верзіть дурниці. Краще допоможіть мені, — я беруся акуратно знімати з нього сорочину, у той же ж момент намагаючись відкинути геть дурні помисли, а він мені трохи допомагає, піднімаючи руки догори. — Тепер пийте, — подаю налитий із заварника чай і уважно за ним спостерігаю. — Ще пийте, — чітко наказую я, знову наповнивши горня.

— Все, — важко заявляє пан Кейн, витираючи долонею губи і повертаючи мені порожню посудину.

— Ні, нумо ще раз. Вам треба багато пити, не забувайте про це, — чоловік розчаровано видихає і приймає від мене останню порцію настою. — Ви молодець, а тепер лягайте, — збиваю йому подушку і дбайливо підставляю під голову. Невдовзі замочую шматку у той оцтовий розчин і, витиснувши її, починаю акуратно обтирати нею його міцне тіло, беручи початок від лиця і поступово рухаючись до тазу. Щоби хоч якось відволіктися від обпікаючих свідомість думок, я замислено висловлюю власні припущення: — Вочевидь, Ви підхопили грип десь раніше. Може, від якоїсь із відьом на території Вірверсалю, а купання у холодній воді лише прискорило процес розмноження інфекції. Все-таки інкубаційний період у цієї хвороби триває близько двох днів, — рука раптом зривається на незвичне дрібне тремтіння, коли черговий раз змочена шматина проходиться по виступаючих кубиках чоловічого пресу, а я сама вже давно відчуваю, як до личка прилило забагато крові.

— Мабуть, твоя правда… — спокійно погоджується із моїм судженням вродливий альбінос, а потім кілька затяжних секунд уважно вивчає мене. — А ти сама часом не захворіла? Тобі не душно? — він стурбовано натякає на неприродне забарвлення мого лиця, слухняно підіймаючи кінцівки, коли я мовчки прошу про це.

— Ні, в мене міцний імунітет, не хвилюйтеся. Це просто Ви дуже гарний, — із зачерствілою фізіономією чесно кажу я, десь глибоко розуміючи, що він це навряд чи запам'ятає, ще й при такій гарячці. Через мить тиші після свого зізнання чую збоку його хрипкий сміх.

— Ти теж дуже гарна, Глоріє, — прокашлявшись, неочікувано плавно вимовляє вампір, — дуже-дуже гарна.

— Для чого Ви це повторили? Мені і з першого разу зрозуміло, — по-дитячому обурююся я, очікувано спалахуючи на його комплімент. — Краще випийте ще настою, — я ще раз протираю його обличчя і, вкотре замочивши і викрутивши шматинку, кладу її на гаряче чоло знесиленого кровопивці. Тоді знову подаю йому чаю (але тепер уже іншого) і він, трішки підвівшись, п'є його.

— Знаєш, ти така мила, коли нервуєшся, — несподівано видає пан Аберхард, — а я – такий поганий – часто змушую тебе плакати. Дідько, — він слабо хихоче з гіркою провиною, поки я до неможливості розгублено вирячаюся на нього.

— Краще спіть, а то щось Ваш язик меле всяку нісенітницю, — збурено червоніючи, я вкриваю його ковдрою і ще раз поправляю на спітнілому чолі ту шматку. — Коли б Ви не прокинулися, пийте настій. Гаразд?

— Гаразд, — м'яко киває хворий, поки темно-реальгарові вічі з незрозумілим відчаєм дивляться на мою постать.

— Чудово. На всяк випадок я залишу ліхтар тут, тільки зменшу інтенсивність горіння. Що ж, приємних Вам снів, — я виконую те, про що говорила, і відходжу від постелі господаря.

— Глоріє, чекай, — стиха гукає він, а коли я розвертаюся і із запитальними поглядом підходжу до нього, несміливо продовжує: — можеш погладити мене, як тоді?.. Будь ласка. Допоки я не засну…

Мої брови здивовано підстрибують, а їхня хазяйка, хвилину подумавши, погоджено зітхає. Рука торкається чоловічої маківки, а губи вигинаються у дурнуватий посмішці.

Боюся, шанс побачити його таким дається лише раз на життя. Хоча, якщо згадати про хворобливість цього чоловіка, то це може бути і не востаннє. Проте, я все-таки буду за ним уважно дивитися, аби такого більше не трапилося.

Оточені пухкими білими віями полуничного кольору очі задоволено заплющуються, а вольові груди вже трохи спокійніше вбирають кисень, внаслідок чого усвідомлюю, що по моїх венах теж розтікається дивна безтурботність, дозволяючи нуртуючій свідомості, нарешті, відпочити.

Мої пальці ласкаво торкаються до приємного молочно-білого чубу й інколи перебирають його м'які пасма, в той час як у голові крутиться лише одне речення: "Який же ти, Кейне, все-таки гарний…"

Тоді ж якесь чуття починає картати мене за щире, безкорисне кохання до цього вампіра, яке нікому у цім жорстокім світі не здалося. А я лише йому провинно посміхаюся і шепочу, що нічогісінько не можу з собою вдіяти. Навіть не впевнена, чи змогла би цьому запобігти, якби з самого початку вловила розвиток схожих почуттів. І, зрештою… Чи хотіла би запобігати взагалі?..

Після успішного виконання прохання мого пана я навшпиньки крадуся до виходу, тоді поспішаю до ванної, де мию руки, а далі знову складаю компанію своєму ліжку, яке, закладаюся, тут точно сумувало без мене. Тільки цього разу мені заснути значно легше, хоча певна тривога все одно коли-не-коли зачіпається за заспокоєне серце.

*****

— Як Ваше самопочуття? — стурбовано подаю голос я, лишень входжу до кімнати пана Кейна і помічаю, що він уже не спить.

— Трохи краще, хоча температура досі є. І голова ще поболює, — знемогло відказує чоловік, повільно слідкуючи за моїм пересуванням своїми хворобливими червоними очиськами.

— Ура, Ви все випили! — щиро радію я, коли виявляю, що заварник справді порожній. — А інший ще не весь, так? — відповіддю на моє запитання стає ствердне кивання. — Будете снідати?

— Не думаю. Пахне смачно, але щось апетиту немає... — знехотя зізнається альбінос, дивлячись за тим, як я кладу миску з якоюсь їжею на тумбу.

— Будете-будете – куди Ви дінетеся, — безвідмовно кажу я, а потім помахом руки прошу його підвестися, що він згодом і робить, при тому невесело зітхаючи. — Тут яєчня і трішки м'яса, а ще помідор. Впевнена, що для початку – непогано, — широко всміхаюся і сідаю біля нього, подаючи сніданок. — До того ж білки служать будівельним елементом для захисних тілець імунітету, а овочі через наявність клітковини допомагають швидше виводити токсини з організму. Так Ви ще швидше одужаєте.

— Маєш рацію… Дякую, дуже смачно, — ділиться позитивною думкою вампір, повільно жуючи моє, як стає відомо, доволі вдале куховарство. Я вкотре всміхаюся і не відриваю від нього щасливих очей.

— Молодець, — серйозно хвалю чоловіка, згодом приймаючи від нього порожню миску. — Зараз принесу Вам ще настою і зміню воду з оцтом, — з ентузіазмом встаю, тоді йду до вікна і після певних рухів впускаю всередину свіже ранкове повітря. — Не сумуйте, — мовивши ці усміхнені слова, захоплюю із собою все потрібне і поспішно чимчикую до кухні.

Там заварюю чай, грію воду для нового протигрипозного оцтового розчину і радіо вже не вмикаю, спираючись на свій вчорашній досвід.

Коли настій ще не готовий, вирішую поки віднести до покоїв пана лише миску з оцтом, тому через десяток секунд уже крокую коридорами і сходами.

— І що це ти тут таке несеш? — від несподіванки почути знайомий парубочий голос аж спискую і ледь втримую посудину в руках.

— Геть-чисто здурів, чи що?! — розсерджено гарчу я, люто витріщаючись на славнозвісного двоюрідного брата мого господаря.

— Невже знову щось для Кейна? Тепер вирішила з доброї волі йому ноги помити, чи як? — він глузливо звужує карі очі і єхидно регоче, помічаючи, як сильно мене це дратує. — Не кажи, що таким чином хочеш заслужити його безцінну довіру? А може, взагалі – його любов?? Ой, навіть не мрій про це! Наївна! У нього і не такі дами-аімери служили. Та, чи бачиш, жодна з них зараз не біля нього, хоча не одна намагалася його задобрити! А знаєш, чому? — Вайгар коротку мить задоволено стежить за моїм сполоханими обличчям, а тоді так само емоційно продовжує: — Бо у нашому світі ніхто не схвалює цих стосунків! Бо вампіри ставляться до всіх аімерів, як до звичайної поживи. Як до рабів, які повинні їм у всьому коритися! Про владу нашого короля тому часто й кажуть, що вона нічого не вирішує. Бо ж ніхто з вампірів не має ніякого бажання боротися за права аімерів! І ти справді сподіваєшся отримати від Кейна якесь визнання?! Дійсно віриш, що він може почати відчувати щось особливе до такої дурепи, у якої ще навіть молоко на губах не висохло?!

— Та що ти… — шоковано заїкаюся я, дедалі сильніше стискаючи дерев'яну миску в тремтячих від злості руках. — Та що ти, в біса, знаєш про Кейна?! Він зовсім не так до мене ставиться! Думаєш, я зразу повірю у ці твої слова?! Та щоб тобі заціпило, дурню! — зненацька щедро обливаю гада тією водою і, поки він не встиг від цього отямитися, на додачу добряче вдаряю дерев'яним посудом туди, де в нього теліпається найцінніше. Через небачену раніше жорстокість кровопивця згинається у дві погибелі і невимовно кривить фізіономію, поки я вже повним ходом жену до покоїв ще одного червоноокого паскудника, який посмів ненароком закохати мене в себе.

Ді-і-ідько, і за що ж мені це все!!

Коли дістаюся до місця призначення, то заходжу вже значно спокійніше і намагаюся непомітно віддихатися.

— Щось трапилося, Глоріє? — пан Кейн поволі обертає до мене голову і легенько піднімає свої білі брови.

— Ні, нічого, не переживайте, — безпечно відмахуюся я, підозрюючи, що він все одно здогадається про неправдивість цієї відповіді. Вампір раптом пчихає і відразу прикривається хустинкою.

— Зустріла Вайгара? — чоловік підводиться і вдячно приймає горня із настоєм, яке вже встигаю йому подати.

— Як Ви це робите? Невже знову через запах? — чесно дивуюся я, оцінюючи його стан.

— Ні, у мене нежить почався, тож тепер ця тактика не працює, — він закашлюється і знову пчихає, а далі стомлено лягає, кладучи на тумбочку порожнє горнятко. — Просто мені здається, що у моєму домі ти лише через нього можеш бігати марафони по коридорах.

— Ні, це не те, що Ви… Я не… Ну, розумієте… — я зніяковіло схиляю голову додолу і переминаюся із ноги на ногу, ховаючи позаду миску, яку принесла з собою. — Так, забули, — коротко видихаю і здіймаю на нього вже більш впевнені очі. Та потім відразу гублюся, побачивши перед собою усміхнене лице пана Аберхарда, якого почервонілий ніс робить вельми кумедним. — Одним словом, Ви поки дрімайте і пийте, а я зараз повернуся, — згодом засоромлено тараторю і, розвернувшись, хутко вискакую із вишуканої кімнати.

Ох, мамо, що ж мені з ним робити? Холера, ще і той Вайгар зі своїм залякуванням! Не хочеться у все те вірити, але щось із його слів все-таки правда… Хоча, думаю, мені ще надасться можливість це перевірити.

Крадуся до кухні, мов найманий убивця, і пізніше дуже радію тому, що якісь там небесні сили знову почули мої молитви про відміну зустрічі з Вайгаром. Забираю із собою готовий настій, створюю у тій славнозвісній мисці черговий розчин води й оцту, а вже потім із неабиякою обачністю кваплюся до покоїв альбіноса.

Коли знову опиняюся там, то говорю хворому, що йому варто би було трохи скупатися. Але строго прошу його не робити воду гарячою і простежити за тим, аби не переохолодитися, коли вилазитиме з ванної. Він задумливо хмуриться, а далі дає мені обіцянку все виконати правильно. Тоді я беру рушника і допомагаю вампірові дійти до вбиральні, яка, на щастя, розмістилася недалеко. Тут кажу, що постараюся бути поруч, як йому треба буде дістатися до кімнати, а вже коли, перебуваючи по той бік дверей, за звуками чую, що він почав митися, сама знову повертаюся на кухню і беруся за готування обіду.

Лишень минає хвилин двадцять, я спішу перевірити, як там мій пан, і встигаю вчасно – він якраз виходить із ванної, вдягнений в одні штани. Зашарівшись і похваливши його за вдало виконане прохання, накидаю йому на плечі тепле покривало і трохи допомагаю дійти до ліжка. Там краще витираю його білющу голову і дбайливо вкриваю ковдрою. Зразу після цього повертаюся до своєї страви.

А через певний проміжок часу вже споглядаю те, як мій гаряче коханий пан їсть свіжий курячий бульйон. Попри це ще розумно розказую йому, що гарячі рідини допомагають зігріти нижню частину носоглотки і навіть сприяють очищенню слизової оболонки. Тому це може допомогти йому швидше позбутися набридливого нежитю. На що той слухняно киває і під час трапези цікаво зиркає то на мене, то на вміст миски.

Після обіду мій вампір знову занурюється у сон, а я неприємно усвідомлюю, що щось та температура ніяк не хоче спадати. Але поки що його чіпати не планую, тож вирішую понишпорити у тій неймовірній бібліотеці, від якої він ще раніше дав мені ключ (я попросила). І засиджуюся там, в атмосфері спочивальних книжок і затишної тиші, аж до самого вечора. А радше, доки мимоволі не зиркаю на циферблат гігантського годинника, що величається біля одного зі стелажів, і бачу на ньому восьму годину. У той момент відразу вистрибую із крісла і стрімголов мчу до свого господаря, який недужає в одній із численних кімнат цього багатого особняка.

Увійшовши всередину, стривожено підбігаю до постелі вампіра і, відкинувши ковдру набік, тут же ж починаю мовчки обтирати його спітніле тіло вологою шматкою. Через це він час від часу здригається, оскільки відчуття не з найприємніших, особливо ще коли шкіра гаряча і настільки чутлива до будь-яких дотиків. У процесі цієї процедури мені, що доволі незвично, у голову зовсім не лізуть ніякі непристойні думки (ну, може, якщо лише трішечки).

Завершивши, зразу подаю йому пиття і приймаю відмову від вечірньої трапези. Гадаю, негоже силоміць пхати у хворого харч. Добре вже те, що хоча б снідав і обідав.

— Ні, не йди, — знічев'я відчайдушним басом хрипить пан Кейн, слабо вхопивши мене за руку, коли я вже сказала побажання на ніч і маю наміри покинути його.

— Ви хочете, щоб я залишилася? — з деяким здивуванням і цікавістю уточнюю, знову обернувшись до нього.

— Так – не йди, — палко підтверджує своє прохання він, а довгі пальці більше не мають сил тримати і тому відпускають моє зап'ястя. — Будь ласка, Глоріє. Я… я ненавиджу самотність... — його рубінові вічі пронизують мене щирим благанням, внаслідок чого серце проймає колючо-жалісливий біль, який у ту тягучу мить не дає мені жоднісінького шансу навіть подумки йому відмовити.

— Звісно, я побуду тут, якщо Ви так хочете, — майже повністю гашу ліхтар і сідаю у м'яке крісло, вкриваючись покривалом, яке беру з шафи.

— Глоріє, — тихо гукає мене пан Аберхард так, що душа застигає, і я спрямовую на нього зім'ятий погляд, — ляж зі мною.

Я затяжну хвилину вражено мовчу, а далі, ховаючи розпашіле обличчя (яке він і так через темряву нормально не бачить) за тим самим покривалом, розгублено белькочу:

— Вас зараз лихоманить і Ви кажете все, що спадає на думку. А я потім можу неправильно зрозуміти…

— Я просто хочу, щоб ти лягла біля мене. Що тут неправильного?.. — безпечно дивується чоловік, вочевидь, не вбачаючи у своєму проханні нічого незвичайного. — Я ж не кажу тобі переспати зі мною чи роздягнутися до гола, наприклад, що міг би вимагати мій гріх. Я прошу тебе лягти поруч.

Від цієї нежданої серйозності я шоковано кліпаю і декілька коротких хвилин навіть не до кінця второпую, що таке він зараз сказав.

Мати рідна, це на нього так гарячка впливає?

— Я розумію, — вражено прокашлявшись, невдовзі починаю мимрити, — але вважаю, що у нашому випадку навіть те, що аімер просто ляже до свого господаря у постіль, буде вважатися неправильним, — є бажання ще щось додати, та вампір мене різко перебиває:

— Глоріє, я наказую тобі лягти біля мене. Тут і зараз, — його тембр непохитний, а червоний позір цупкий і навіть суворий.

На маєш! Видно, ти не хіба дурником під час гарячки можеш бути...

— Гаразд, — врешті, оторопіло погоджуюся я. Потім підіймаюся і не на своїх ногах наближаюся до ліжка. Альбінос відкриває мені ковдру, таким чином запрошуючи лягти, а я лише те й можу, що слухняно під неї залізти. Там дякую комусь за те, що постіль велика, розвертаюся до мого пана спиною і чую, як він акуратно вкриває мене периною.

Ох, швидше б ти видужав, Кейне, а то щось схожі вибрики мені не дуже до вподоби…

— Твій запах такий гарний і сильний, що я навіть через забитий ніс його відчуваю, — несподівано пошепки заявляє пан Кейн, через що я миттєво кам'янію і вловлюю те, як він підсувається ближче. Тоді відразу "оживаю" і, зі свого боку, маючи незвідану сміливість, відсуваюся від нього подалі. — Ні, не тікай. Благаю... — щиро просить альбінос, доторкнувшись до мого плеча своєю жаркою долонею, а в моїх очах від незбагненної безвиході навіть збираються сльози. Та я, на диво, швидко опановую себе і проганяю їх.

Згодом прочуваю, як вампір ще трохи наближається до мене і раптово обіймає моє тремтяче тіло однією рукою.

— Ох, ти хоч трохи прохолодніша, — радісно коментує різницю між температурами наших тіл він, а я в думках іронічно сміюся з того, що скоро не буду відрізнятися від нього, оскільки у мені зараз від переживання кров вирує просто шалено. — Принаймні цієї ночі… Побудь… зі мною… — пізніше чуттєво шепоче на вухо чоловік, тісніше притискаючи мене до себе. Я ошелешено ціпенію, але через п'ятірку хвилин уже поволі (дуже поволі!!) таки трохи розслабляюся. Мозок страшенно збентежено старається все проаналізувати, а душа з лякливо-щасливим сполоханням труситься.

Мамо, у що я тільки вляпалася?..

Ледве змиряюся зі своєю сьогоднішньою долею лише тоді, коли чую позаду спляче сопіння вампіра, статне тіло якого виділяє неземний жар. Тоді, стараючись заспокоїти збожеволіле серце, все ж починаю благати Богів дати мені наснаги пережити цю ніч…