«Кохати – означає залишитись, коли все в тобі кричить: "Тікай!"», – К. Естес.

Похмурий вечір тривожно розгулює надворі, з допомогою імпульсивного колеги-вітру наганяючи на мешканців міста Óдрелон неспокій і тим самим попереджаючи про наближення грози. Так, просто прекрасний час, аби посидіти на горищі і почитати книги, які вп’ятеро тебе пережили!

На освітленому маленьким ліхтарем столі, що роздратовано скрипить від найменшого мого руху, я обклалася книжками, журналами, газетами, уривками зі статей – одним словом усім, що змогла знайти за останні кілька днів і що має розширити мої знання про власну расу. Поки я наполегливо перегортаю запилені сторінки чергової книжки, бездумно скануючи її очима, у голові виникають факти, які не можуть не тривожити.

У мене, крім мами й тата, з рідні більше нікого немає. Тато працює лікарем, а мама – медсестрою у тій ж лікарні. Живуть вони разом і горя не знають приблизно п'ятдесят років. Це нормальне число, враховуючи те, що аімéри можуть жити до ста сімдесяти років, при тому починаючи по-людськи старіти у віці близько вісімдесяти років. Особисто мені лише нещодавно стукнуло якихось двадцять! Здається, що нічого незвичайного в тому нема, але… Для аімера це небезпечна цифра, яка знаменує наближення позбавлення свободи, позбавлення можливості бачитися з батьками, бути в стосунках і ще багато чого, що я встигла вичитати в книжках, які лежать переді мною. Але нумо про все за порядком.

Мене звати Глорія і я – аімер. Так уже в нашому світі повелося (після прожитих і пережитих бід), що найголовнішими в нас расами є: відьми, ельфи, аімери і вампіри. Так-с... Зізнаюсь відверто, поки мені не сягнуло двадцять, я не дуже задумувалася над установами нашого світу. Боюсь, про це найближчим часом пошкодую, але вже що є – то є. Наразі виправляю ситуацію, як можу, читаючи різну довідкову літературу, а завтра ще в батьків подопитуюсь.

Стосовно рас: почнімо з дивних панянок (і в цьому мені допоможе одна з численних книжок). Відьми – жінки, дівчата, які живуть у густих лісах, захищених від світу височенною стіною, готують різні зілля. Подейкують, що навіть чаклувати вміють! А також не терплять на своїй території чоловіків. Це дивно, чесно кажучи, навіть дико. Чекайте-но... Мої очі спиняються на рядках про мужчин, а чоло супиться.

Тоді як вони розмножуються? Стоп... Краще не буду над цим замислюватись, я книгу ж не для цього взяла! Але, в будь-якому випадку, занотую в пам’яті, що варто одного разу там побувати. Хі-хіх, мені пощастило, що я не чоловік.

Отож, наступними за списком ідуть довговухі ельфи. Що ж... Їхня раса виділяється гарною зовнішністю і покірністю. Ельфи мають своє королівство, але їх також дуже часто можна зустріти на території Зонтáносу – королівства вампірів. Туди вони їздять, можна сказати, на заробітки. Вампіри їм добре платять (або просто курс валют такий), та й самі бачать у цьому вигоду, тому що ельфи працюють краще, ніж вампіри, до того ж їм не потрібно пити кров, щоб вижити, як деяким.

Гм... Я замислено перегортаю пожовтілу сторінку і бачу напис великими літерами "АІМЕРИ". Чудово! Те, що треба. А потім і про вампірів обов'язково почитаю.

Аімери – істоти на вигляд такі, як звичайні представники раси людей, яких у нашому світі вже не залишилося. Але є кілька відмінностей, перша з яких – у них може бути набагато різноманітніший колір очей, тобто, наприклад, фіолетові, жовті, навіть білі, а також нерідко зустрічаються поєднання кольорів, себто зелено-червоний, до прикладу, чи каро-синій. Шкода, тут не пише, чим воно спровоковане… Читаю далі: головною відмінністю цієї раси від раси людей є те, що їхня кров має здатність надзвичайно швидко регенерувати. Так, це я знаю вже давно знаю.

Ось зараз головне: коли представнику цієї раси виповнюється рівно двадцять років, його чи її купує вампір. Ціна на аімера залежить від статусу його батьків. А купується він вампіром для того, щоб давати кровопивці таку потрібну для нього рідину. Зазвичай жінки-вампірки купують чоловіків-аімерів, а чоловіки – жінок.

Бр-р! Річ у тому, що на початку початків раси аімерів не було. Впродовж кількох століть вампіри пили кров людей, але робили вони це настільки агресивно, що ця раса потім вимерла. В той час велика кількість кровопивць також зникла, оскільки пити кров у відьом чи ельфів вони не могли, тому що це викликає у них хворобу, яка супроводжувалася нудотою, блювотою, болем в голові, ламкістю в кістках і навіть втратою свідомості, а часом і смертю. Та Всевишні Творці зробили так, що внаслідок зникнення людей виникла нова раса – аімери, кров яких може неймовірно швидко регенерувати.

Батьки розповідали, що в нас, аімерів, яким уже стукнуло двадцять, немає можливості померти від втрати крові до моменту, поки ми не втратимо її дуже-дуже багато. Мається на увазі, що коли ми її втрачаємо дуже багато, вона-то може відновитися, і то швидко (не дозволивши нам померти), але після такого випадку в організмі немов спрацьовує функція, яка після повного регенерування цієї багряної рідини, "вимикає" її можливість до настільки швидкого відновлення. Простими словами, після такої ситуації аімер майже стає людиною. Дякувати Всесильним, за словами тата, такі випадки в нас – рідкість.

Отже, ми були народжені саме для того, щоб вампіри могли пити з нас кров, і, вочевидь, для того, аби ми не вимерли, як люди, у нас кров має таку здатність? Певно, саме тому аімери не мають свого власного королівства, живуть на території Зонтаносу. І чомусь іздавна так повелося, що рідко коли хтось із вампірів висловлює до нашої раси повагу, адже останні вважають нас лише поживою. Але з нас ніхто не знущається і не принижує. Ми можемо шукати собі роботу і нормально працювати, як і інші. Тільки у вищий навчальний заклад аімери завжди йдуть після своєї служби, якщо ще йдуть, звісно, адже багато хто цим нехтує, зразу починаючи створювати сім’ю, тому мало які аімери є добре освіченими і небагато з них можуть працювати на високих посадах. До того ж там є певний рівень, вище якого нас не пускають. Вампіри з аімерами ніколи не укладають сімейні союзи, тому що це виглядає, скажімо, принизливо для кровопивць і дуже знижує їхній статус у цьому суспільстві.

Ага, ще ось, що пише: також, коли аімеру, який служить вампіру, виповнюється сорок або п'ятдесят років, той відпускає його, аби інший пішов здобувати вищу освіту і створив собі сім'ю. Жах! Аімери служать вампірам приблизно тридцять років! А що вони в той час роблять? Їм же, здається, не можна мати ніякі особисті стосунки в той час… Вони що, лише дають їм свою кров і все? О Творці! Добре, що в нас такі тіла (чи це чимось іншим спровоковано?), що на них майже не залишається слідів від укусів, бо за двадцять-тридцять років їх знаєте, скільки б назбиралося?! Та й ще жахливо те (батьки розповідали), що під час своєї служби вампіри можуть ґвалтувати аімерів, тобто використовувати їх як коханців. Божечки ж мої!

Я гнівно стискаю кулаки й обурено соплю. Буває ж іще, за маминими розповідями, що до них у лікарню часто потрапляють понівечені аімери. Кажуть, що це на них накидаються вампіри, які не можуть купити собі аімера. Яка погань! Невже їм, тим нещасним зголоднілим вампірам, так складно купити собі якогось бідного аімера, аби не накидуватися на перехожих? Це настільки їм не по кишені??

От саме тому я зараз і розхвилювалася, адже кілька днів тому мій вік вказав на цифру двадцять. А це якраз означає, що мене згодом може купити якийсь вампірисько. А я так мало про це все знаю, бережть мене Всевишні! Батьки говорять, що вони не є бідними, тому мене не купить якийсь простий вампір. Чесно кажучи, це навіть добре. Хоча мене хвилює ще й припущення, що в багатших вампірів, однозначно, більше пихи і нахабності, ніж у бідніших.

До речі про вампірів, а то з тієї несподіваної злості ледь не закрила книжку, не прочитавши про них. Вампіри – переважно блідошкірі істоти з довгими іклами (і нижніми, і верхніми), які живуть до двохсот років, починаючи по-людськи старіти теж десь у віці ста років. Всім відомо, що вони повинні пити кров для того, щоб вижити. Але, як я недавно читала, суть у тому, що можуть вони її пити лише в аімерів. Тобто кров істот інших рас пити не можуть, тому що це в них викликає вищезгадану хворобу. Взагалі, вони раніше були дуже кровожерливими, але після того, як раса людей вимерла, вампіриська навчилися бути більш стриманими. Що ж, очевидно, це пішло їм на користь… Також тут пише, що вампіри мають свого короля (ой, я і забула!), але він майже нічого не вирішує (а, ну тоді зрозуміло, чому забула). Вся влада перебуває в руках двох кланів (так, а це вже більше схоже на те, що я знаю). Перший клан називається "Фоте́йно", а другий – "Ате́ліс".

Кожен із кланів має сім найголовніших представників, які якраз усім і керують. У сприйнятті всіх інших рас і нас самих так здавна заведено, що ті, хто підтримують "Фотейно", переважно злі, горді, жадібні і хтиві. А головну сімку взагалі співставляють із сімома смертними гріхами: Гордістю, Жадобою (Захланністю), Хіттю, Заздрістю, Обжерливістю (Неуміреністю), Гнівом і Лінню.

Вампіри, можливо, не мають таких же якостей, як і перелічені вище гріхи, але я чула, що жителі нашого материка побачили в них якусь схожість із ними, тому й почали так називати. Сама сімка між собою не дуже ладнає, але все змінюється тоді, коли вони повинні протистояти вампірам, які живуть під прапором "Ателісу".

"Ателіс" – клан, до якого себе приписує інша частина вампірів Зонтаносу. Але головну сімку цього клану колись давно назвали протилежними до сімки з "Фотейно", через те, що там вампіри більш добрі, стриманіші. А саме тому там є: Смирення (Покора), Щедрість, Чистота, Доброзичливість, Поміркованість (Уміреність), Лагідність і Старанність.

Як вже давно відомо, "Фотейно" й "Ателіс" ворогують між собою, жадаючи завоювати всю владу над вампірським королівством. Добре, що в них досить-таки пасивна боротьба і що вони не воюють арміями, тому мирні жителі ніколи не страждають (не враховуючи випадків, коли ці ж мирні мешканці самі між собою через різні погляди можуть створювати бійки).

Година вже пізня, коли за вікном малоосвітленого горища починає падати дощ, великі краплі якого наполегливо тарабанять по шибці. Здіймається сильний вітер, який і приводить болотяні хмари, котрі, зі свого боку, відразу розпочинають боротьбу, утворюючи гуркіт грому. Здалеку темну плоть розлючених хмар розсікають яскраві блідо-жовті блискавиці, які, за традицією, тягнуть до танцю грім. Він часто трішки наминається зі своїм образом, перш ніж вийти, але, скільки я помічала, переважно ніколи не відмовляє норовливим подругам.

От мене тепер розриває і страх, і цікавість того, до якого вампіра я потраплю. Якщо він повинен бути багатим... То це, ймовірно, може бути один із сімки "Фотейно" або "Ателісу"... Чи то я вже себе зависоко підняла? Ех, якщо вже так, то нехай краще це буде хтось із "Ателісу". Вони ж там, кажуть, добріші...

Оскільки я вже недавно повечеряла і дізналася те, що хотіла, можу нарешті вкладатися спати. Вирішивши безлад на горищі прибрати завтра, я повільним стомленим кроком спускаюся сходами вниз і тихенько заходжу до ванної. Світло в цій кімнаті, як це часто буває, робить акцент на моїх очах. Хоча куди вже більше на них акцентувати! І так он – переливаються всіма кольорами веселки, за прикметами пророкуючи мені нелегку долю (знаєте, у нас кажуть так – що незвичніші очі в дитини, то складнішою буде її доля). І на блідуватій шкірі такі помітні, йой… Я якщо і мала колись комплекси, то лише через них. Поки, звісно, не полюбила їх. Але чубчик я відрощую не для того, щоб їх сховати! Просто здається, що так мені більше личить, ніж без нього... А, ще мені могла не подобатися моя неуважність, де-не-де забудькуватість і те, що я з будь-якої дрібниці зразу переживаю. Цим я, мабуть, у маму вдалася. А від батька вже взяла зовнішність.

Повні ніжно-малинові губи розтуляються, аби я змогла почистити зуби, і через мої рухи прямий ніс ледь задирається догори. Ще трохи помоноложивши у вбиральні, підтримуючи саму себе морально, я виходжу і за кілька кроків опиняюся у власній кімнаті. Переодягнувшись і заплівши своє довге волосся кольору смоли у косу, я залізаю під ковдру і, лежачи на спині, замислено дивлюся у вікно, за яким негода доводить всім і вся свою могутність. Дивно, що Зонтанос перебуває у такій частині материка, в якій рідко може бути сонячна погода. А ще дивно, що я до цього настільки звикла, що вона в мене навіть апатію не викликає.

До речі, сподіваюсь, мій незвичайний колір очей не пророкує мені нелегку долю, пов’язану з тим, до якого вампіра я потраплю? Адже... За всі двадцять років свого життя в мене ще не було таких якихось проблем, щоб я замислювалася про цю народну прикмету…

Здається, в різних тривожних роздумах я кручуся з боку на бік ще з годину, поки сон ненав'язливо не проникає у свідомість і не тягне мене за руку у свій світ, сповнений чарів.

*****

Ранок зустрічає аімера, який недавно прокинувся, привітним цвіріньканням маленької пташки, що дзьобає щось на зовнішньому підвіконні, і захмареним небом.

— Доню, ходи снідати! Я знаю, що ти вже не спиш! — чую я мамин голос із певними нотками строгості, який лунає десь із першого поверху нашого двоповерхового дому. Вона в своєму репертуарі. — Не кажи, що ти знову допізна сиділа на горищі? Що ти там можеш робити, не розумію, — Звідки знає? Я думала, що ходила тихо.

— Іду-іду, мамо! — хриплю я, поки голос "будиться", вже почавши зачісувати волосся у хвостик. Убравшись у свою улюблену спідницю і светрик, я вмиваюся і, прибігши на кухню, сідаю за стіл.

— Доброго ранку, — стримано і якось напружено вітається тато, сидячи навпроти і попиваючи чай. Він є високим чоловіком з натренованим тілом, яке навіть за всі роки не дуже-то й втратило свою форму. Має фіолетові очі й темне, як у мене, волосся. Серйозне обличчя де-не-де вкрите зморшками. Брови густі й інколи насуплені, ніс прямий, а губи часто коли можуть бути стиснені в одну лінію. Але він добрий, попри його непривітний вигляд, це вже я знаю точно.

— Доброго, тат, — усмішка відвідує моє заспане лице. — Мамо, я вчора на горищі просто шукала інформацію про наші раси. А потім там і зачиталася, тому й лягла пізно, — виправдовуюся я, нервово посміхаючись, поки мама теж сідає за стіл. У її короткому світло-коричневому волоссі помічаються проблиски сивини (так, як і у батька, до речі). Пухкенькі рожеві губи, добрі блакитні очі, тоненькі брови і курносий ніс прикрашають її витончене обличчя. Яка вона красуня!

— Знайшла все, що хотіла? Може, ми можемо ще щось розказати? — цікавиться ненька, наклавши собі в миску млинців.

— Так, розкажіть ще, якщо можна! Мені ж недавно виповнилося двадцять, я згадала про долю аімерів і захотіла більше взнати. Ви ж не забули?

— Ні, доню, не забули, — відповідають вони одночасно і стривожено, що мене дивує, адже здавалося, що тато не слухає, а лише читає газету.

— Ем... Тоді можете мені розказати, невже аімери просто дають вампірам свою кров і все? Вони більше нічого не роблять? — питаю я і кладу до рота кусочок млинця з гречаним медом.

Першою починає відповідати мама:

— Донечко, це не так. Багато що залежить від того, який саме вампір тебе купив. Наприклад, якщо тебе купив уже одружений багатий вампір, то в тебе буде набагато менше "пригод", ніж тоді, коли тебе купить багатий холостяк. Аімери, як ти вже знаєш, повинні давати їм кров тоді, коли ті захочуть, і стільки, скільки ті захочуть. У нас хоч кров і регенерує, але ніхто не говорить, що ми не можемо знепритомніти, якщо втратимо її багато. Та й ми вже тобі розповідали, що буває, коли її за раз втратити дуже багато, — вона важко зітхає, взявши в руки горнятко з чаєм. — Отже, говорячи про ті пригоди, я мала на увазі те, що твій хазяїн може водити тебе на різні заходи, де будуть й інші вампіри з їхніми аімерами. Наприклад, мені завжди хотілося відвідати таке дійство. Але, на жаль, мій вампір не був настільки багатим і відомим, тому не міг собі таке дозволити.

— Люба, не забувай сказати, що аімери не просто дають кров вампірам і ходять з ними на різні заходи, — бере слово батько, коли мама на мить замовкає. — Вони також можуть виконувати роль домогосподарок, що набагато спрощує життя тим кровопивцям.

— Чекайте-чекайте, а звідки аімери беруть новий одяг, взуття й інші речі? — не розумію я.

— Як "звідки"? Доню, їм же платять заробітню платню. Чи ти думала, що вони там як раби? — вражається мама. Дивно, в книжці цього якось не писало... — Ти повинна сприймати це як, м-м, — вона мнеться, підбираючи слово, — роботу.

— До того ж дуже часто вампіри забороняють аімерам мати якісь особисті стосунки і відвідувати своїх рідних, через що ті з ними бачаться дуже рідко, а лише спілкуються через браслет, — повідомляє батько, вказавши на засіб зв'язку, який у мене на руці. Так, про це мені вже доводилося чути…

— Напевно, замало ми тобі про це все розказували, — знову зітхає мама. — Знаєш, але платити тобі буде не той вампір, який тебе купив, а королівська влада.

— Тобто влада того короля, який в нас майже нічого не вирішує? — іронічно перепитую я.

— Так, саме його влада. Такими діями вони бережуть аімерів від того, аби ті не збідніли, перебуваючи з бідним вампіром. Чи не так, любий? — на мамині слова батько лише ствердно киває.

— Он як… Дякую, що розказали, мені певною мірою аж дихати легше стало, — мовлю я і всміхаюся, доїдаючи сніданок. Аж уявити складно, що вони, мої батьки, вже пережили цей час, вже відслужили у вампірів. Триндець! І в мене теж таке буде? Дідько, поводжуся так по-дитячому. Глоріє, заспокійся, ти вже давно школу закінчила. Годі.

Помивши посуд, я готуюся йти до себе в кімнату, але тут раптом чую, як у вхідні двері стукають, тому зупиняюся.

— Сімейство Клíффордів, відчиніть, будь ласка, — голос, який звучить з-за того боку дверей, є спокійним і стриманим.

— Вітаю, проходьте, — вітається мама, впускаючи молодого симпатичного ельфа з блакитними очима і білявим чубом.

— Я посланець від одного з вампірів, який хоче купити вашу дочку, оскільки їй уже виповнилося двадцять років, — чітко повідомляє він і знаходить очима мене, через що серце відбиває зляканий удар. Вже?!

— Зрозуміло... — вражено й сумно тягне ненька, а потім здригається, бо батько кладе свою широку долоню на її тендітне плече.

— Вона вже повинна йти? — тато майже ніколи не показує ті емоції, які відчуває у ту чи іншу мить, наче тим самим заспокоюючи маму.

— Так, пан Аберха́рд хоче бачити її у себе якнайшвидше. Шлях у нас займе десь годину. Даю їй пів години на збір речей і десять хвилин на прощання з батьками, — чітко проговорює ельф, дивлячись на браслет, а я певною мірою дивуюся його педантичності.

— Добре! — несподівано кричу, звертаючи їхню увагу на себе. — Я побігла збиратися!

Що би там не було, а відмовитися від цього ніяк не можу. Ще й сума, яку дадуть батькам за мене, напевно, зовсім непогана. Часу на сльози немає, тому, збираючи речі, я їх стримую, як тільки можу. Я ж, мабуть, зовсім не зможу бачитися з батьками... Як же так?? І який той вампір з себе, цікаво? Старий чи молодий? А одружений чи холостяк? Ох, нехай тільки у нього буде нормальний характер! Творці, все так несподівано сталося, що я просто не можу в це повірити… Поки збираюся, намагаючись нічого важливого не забути, встигаю навіть помолитися і пролити кілька сльозинок, яким таки вдається вибратися з моїх очей.

Якщо їхати ми будемо годину, то, значить, мій майбутній дім не дуже й далеко від цього місця. Одрелон – місто велике. Ми, напевно, просто їдемо в інший його кінець. Дякувати Богам, що туди, а то мене могли закинути і в зовсім інше місто, яке є на краю Зонтаносу. Хоча, наскільки я знаю, так переважно не роблять.

Наостанок я перевдягаюся у скромну довгу темну сукню з цегляно-чорним болеро і, розпустивши темне волосся, акуратно розчісую його. Дуже хочеться справити хороше перше враження.

Взявши свою велику сумку в руки, я на мить (на довгу мить!) зупиняюся у дверях своєї рідної кімнати, яка привітно зустрічала мене всі ці двадцять років, як і сам дім, зрештою. Все. Так більше не буде приблизно тридцять років. Ех…

Підбадьорююче шморгнувши носом, я поспішаю надвір, де вже чекає гарна карета, ельф-посланець і мама з татом, в очах яких бачу невимовний смуток.

— Лорю, — ненька міцно стискає мене в ніжних обіймах і лише шепоче, як сильно любить. А потім починає гладити по голові і тихо схлипувати. Ох, вона дуже рідко мене так кличе…

— Мамо, не плач... Ми ж будемо спілкуватися через браслет, пам'ятаєш? — намагаюся заспокоїти я водночас і її, і себе, адже не хочу розчулюватися через її емоції.

— Бережи себе, доню, — доволі скупо каже батько, а потім я з мамою опиняємося у його ведмежих обіймах. Тато ніколи не є багатослівним, проте йому завжди достатньо мовити декілька таких слів, аби мені стало легше чи спокійніше. Я дуже люблю батьків і рідко з ними сварюся, тому зараз страшенно складно не заплакати в таку тужливу мить. Не хочу, щоб вони хвилювалися.

Краєм ока зиркаю на серйозного ельфа-посланця, який терпляче чекає мене біля карети і поглядом, який нічого не висловлює, дивиться на наше зворушливе прощання. Ще кілька довгих хвилин ми так спокійно стоїмо, обіймаємося і тихо говоримо щось тепле одне одному.

— Все. Пробачте, що перериваю, але нам уже час, — холодний голос ельфа нагадує нам про його власника, через що ми зразу перекидаємо свою увагу на нього.

— Так, вже все, — смутно підтримує його мама, витерши носа і відійшовши від мене разом з татом.

Я тихо угукаю і повільно йду до карети. З допомогою ельфа запихаю туди свій багаж і хочу залазити всередину, але жалісливий мамин голос мене зупиняє:

— Щасливо, люба!

Я відразу зриваюся з місця і знову кидаюся до них в обійми.

— Я... Я вас дуже люблю!.. Буду скажено сумувати… — ледве стримуючи сльози, стогну я і ще сильніше притискаюся до них. Боги, як же це складно! — До зустрічі! — кричу, відвертаючись і йдучи до карети. Вампірський слуга культурно відчиняє переді мною дверцята і за кілька рухів я вже сиджу на м'якому зеленому диванчику. Поки засіб пересування не рушає, я через віконце бачу, як тато з мамою сумно махають мені рукою. Чесно скажу, ненці не дуже вдається тримати усмішку. А батько, як завжди, незворушний у своїх почуттях, хоча в його очах така журба читається... Ох, як серденько щемить...

Коли карета рушає, я дивлюся за батьками стільки, скільки можливо. Але тільки-но мій дім і вони разом з ним зникають за поворотом, я починаю ридати так голосно й сильно, наче щойно втратила щось дуже важливе і більше ніколи не зможу його повернути. Мені байдуже, що той ельф, який веде карету, може все чути. Я просто знаю, що краще проплакатися в дорозі, ніж десь там у того вампіра дати слабину. Буду триматися так, як зможу!..

Через кілька секунд мені невпевнено простягають хустинку.

— Тримайте, міс.

Я зиркаю на нього заплаканим і здивованим поглядом – у його голосі чується щире співчуття.

— Дякую, — шепочу, взявши хустинку і витерши носа. Напевно, плакати буду всю дорогу. І то ще я навіть приблизно не знаю, що мене чекає…