Від сонного паралічу, що сковує тіло невідому кількість часу, мене звільняє власний розпачливий крик, який змушує, на додачу, різко підвестися. Опинившись у сидячому положенні, я відчуваю вологу на спині і божевільне гепання серця у стиснених грудях. Хочеться дослідити поглядом світле приміщення, в якому перебуваю, але тільки-но починаю це робити – у скроні впинаються колючки. Через неприємні відчуття болісно заплющую очі і, притуливши пальці до голови, лягаю. Стає легше. Знову даю вид зіницям і поволі оглядаю кімнату, раптом пригадуючи, що очі-то вже веселкові, а не зелені.

— Ти як?.. — звучить збоку знайомий голос. Звучить стурбовано і навіть дещо налякано, що озивається у мені слабким щемом. Я з цікавістю обертаю голову і дозволяю бровам трішки полізти вгору.

— Матроно... — кажу тихо й змучено, побачивши бліду подругу, яка напружено сидить поруч на стільці. Вона відразу ж хоче щось сказати, та слова з моїх вуст не дають їй цього зробити: — Чому, Матроно? Чому це сталося?.. Нащо я їм, у біса, здалася? Що той дурний Даміан від мене хоче? Я не розумію… Для чого… — несподівано мої щоки омивають сльози прикрості, які ніяк не можу стримати. Хочеться плакати і все. Від безвиході, образи, злості…

Чому вони викрали мене саме тоді, коли ми з Кейном могли перейти на значно вищий рівень стосунків? Чому все склалося саме так?..

— Ех, Проклята... — у відповідь на озвучені питання тужливо зітхає дівчина, схиляючи провинний позір додолу. — Питатимеш у нього самого, коли він сюди прийде.

— Най ніколи не приходить! Дихати одним повітрям із цим гадом відмовляюся! Не те, що бачити його! — тут же заявляю я, водночас гірко й розгнівано схлипуючи, і повертаюся обличчям до обшарпаної стіни.

— Послухай, Глоріє... — відьма обережно торкається мого плеча і непевно продовжує: — Я не маю нічого проти твоїх почуттів до Кейна. Ти молодець, що не відвертаєшся від них, якими б неприйнятними вони не були. Щиро кохати когось – дивовижно. Тож ніколи не картай себе за це, — я хмурюся, адже ніяк не можу второпати, чому Матрона мені це зараз говорить. Нащо? — Так вважаю я. Але, бачиш, Даміан думає по-іншому. Для нього таке кохання – як зрада расі. Але ж ми не вирішуємо, кого нам любити, чи не так? — я легко киваю і, насилу втримуючи чергову порцію сліз, стискаю в руці ковдру, якою весь цей час накриваюся. — Але навіть так, Глоріє, я хочу, щоб ти вислухала Дема. Не прошу тебе приймати те, що він скаже, але прошу послухати. Будь ласка, зроби це, попри всі ваші розбіжності у поглядах на стосунки вампірів й аімерів. Він же справді не просто так тебе викрав...

Я мовчу, добре розуміючи, що виконати її прохання може бути вкрай непросто. Дідько, от поталанило ж нам, хорошим подругам, закохатися у тих, які ворогують між собою...

— Нічого не обіцяю, — замислено мимрю я, все ще остаточно не петраючи, до чого там були ті її слова про кохання. — Матрона – якась геть не Матрона, коли мудрує... — згодом додаю, смикнувши вуста в чомусь, що може нагадувати усмішку.

— Погоджуюсь, — з ледве чутною насмішкою мовить вона, забравши долоню з мого плеча. — До речі, вітаю з поверненням очей.

— Дякую, але було би значно радісніше, якби я точно знала, чому вони повернулися, — виконую оберт у її бік і не приховую на обличчі журби. — Тобі це часом не відомо?

Принцеса підтискає акуратні губи і, хвилину подумавши, махає головою.

— Пробач, не можу сказати... — з гнітливою провиною зізнається вона, відводячи засмучений погляд у вікно, з якого в маленьку кімнату поволі проникають сонячні зайчики. Цікаво, де це ми?

— То ти... Ти знала про це ще тоді, коли вона їх змінила? — з якимось відчаєм питаю я, налякано витріщаючись на подругу.

— Ні-ні, ти що! Я лише недавно дізналася, клянусь! — щиро видає Матрона, схвильовано поправляючи свої густі коси. — Най мітла береже від таких учинків!

Я коротко хи-хикаю і, обдумавши щойно почуте, вручаю їй серйозний погляд.

— І від кого ж ти це дізналася?

— Від Даміана... — знехотя відказує Матрона, а я здивовано пирхаю. А той тут яким боком?

— А він звідки знає? Це ж королева їх змінила. Невже він у неї щось вивідав?? — вражено озвучую доволі дивну теорію я, трохи піднявшись на ліктях. Відьмочка на це лише киває. — Ой, тоді, якщо вона з ним має такі гарні стосунки, то можна зовсім не боятися того, що Її Величність якось каратиме тебе за втечу, коли знайде!

— Глоріє, не кажи так! Ти не знаєш моєї матері! — обурюється дівчина, зрушуючи свої темні брови.

— Гаразд-гаразд, скажи краще, скільки часу я була непритомною? — видихаю і неквапно сідаю, спираючись спиною на стіну. Благо, голова вже не болить.

— Ти спала майже добу. Вільям, мабуть, бризнув на тебе забагато сонного зілля, — з не притаманною їй задуманістю говорить принцеса, вочевидь, дещо пригадуючи.

— Майже добу?? — ледь не кричу я, продираючи шоковані очі і змушуючи співрозмовницю здригнутися. — Святі коси!..

— Пробач... — пригнічено видавлює із себе Матрона, а я невтямно піднімаю одну брову.

— Ти чого, Матроно? Не треба, це ж не твоя провина, — трохи розгублено белькочу й бажаю зазирнути у її вічі кольору морського шторму, які вона поспішає спрямувати на підлогу.

— Мені здається, що насправді – моя, тому що я не навчила Віла правильно розподіляти потрібну кількість зілля… — замуляно пояснює подруга, перебираючи у руках якийсь ключ. — Хоча там нема чого вчити…

Стоп, це ж… це ж ключ від бібліотеки пана Аберхарда!

— Звідки він у тебе? — раптом цікавлюся я, вказуючи головою на предмет у її руках і пропускаючи повз ті слова про зілля.

— Передали мені після того, як ти тут опинилася. Тримай, — вона спокійно кладе його на ліжко і певний час просто мовчки досліджує мій вигляд. — Що це на тобі? — Матрона торкається шовкової тканини, яка дбайливо огортає моє тіло. — Сорочка явно завелика...

— Ем, це... спальна сорочка… точніше, та, яку я зазвичай вдягаю після ванни… — стараюся нашвидкоруч щось вигадати, бадаючи той мідний інструмент.

Принцеса скептично вигинає брову і, мабуть, хоче, щоб я під її очікувальним поглядом просто спеклася.

Лихо, та не дивися ти так на мене! Я ж не повинна перед тобою звітувати про те, що ношу!

Починаю схвильовано бігати очима по кімнатці, уникаючи її мовчазних вимагань дати чесну відповідь, і розумію, що аж ніяк не хочу казати їй правду. Принаймні поки що.

— Гаразд, мені її мама передала, але вона виявилася завеликою. Я не встигла її зняти, перш ніж… мене викрали… — провина змінюється невдоволенням, коли спогади того несправедливого моменту відвідують пам'ять.

— Проклята, припини. Я ж зрозуміла, що це Кейнова сорочка. Цікаво лиш, що вона на тобі робить… — без найменшого здивування видає Матрона, знову чіпляючись за мою одежу. Я остовпіло відсуваюся. — Дуже гарна тканина, дорога, — констатує вона, примружившись і відхиляючись.

— Задовбала! Як тобі це вдається?? — шаріючись, оторопіло кліпаю. — Я на тебе образилася, тому нічого не скажу! — притьмом заявляю, радіючи тому, що швидко зметикувала таку непогану відмазку. Матрона спершу розтуляє рот, аби якось заперечити, а тоді супиться.

— Справедливо, — дівчина невесело змиряється з моїми словами і стомлено зітхає.

У мене з'являється бажання ще про щось у неї запитати, та неочікувано з того боку дверей до нас долинають звуки чиєїсь швидкої ходьби і чоловічої перепалки. Коли джерела шуму опиняються прямо біля входу, а кроки зупиняються, нам вдається трохи розчути їхню розмову.

— Я ж говорив тобі бути з нею обережним, так? А тоді якого недовірка вона отримала ту подряпину?! — сердито гиркає один із них, чий тембр видається знайомим.

— Та вибач вже! Я, коли вилазив із вікна, якось не помітив той кусень скла!.. — обурено відповідає обвинувачений, не маючи охоти терпіти до себе схоже ставлення. Голоси різко стихають, немов їхні хазяї миттю зникли.

Я з нерозумінням дивлюся на Матрону, а вона вказує пальчиком на мою праву щоку. Підношу до того місця пальці й обережно його обмацую. Ай, дійсно є якась подряпина, ще й під липкою марлею схована...

Знічев'я хтось порушує спокій кімнати несміливим стукотом.

— Матроно, вона вже прийшла до тями? Можна ввійти? — стурбовано звучить із того боку, поки ми обидві причіпляємо до потрібного місця дещо збентежені вічі.

— Заходь, — непевно відповідає відьмочка, знову перемикаючи всю свою увагу на мене.

Боязко відчиняючи двері, всередину власною персоною заглядає Даміан. Як помічає не сплячу мене, в його виразних блакитних очах пролітає щось незвичне. Щось таке, що побачити в них мені хотілося б іще раз. Дивне відчуття… дуже… дивне.

— Ти б не могла вийти? Будь ласка, — просить аімер, звертаючись до Матрони, яка весь той час над чимось міркує. Що не кажи, а на неї це ніяк не схоже.

— Так, звичайно, — вона підводиться зі стільця і дивується, коли я зненацька роблю те саме.

— Згадала, що ми ще не обійнялися, — відразу пояснюю, виконуючи відповідну дію. Трохи спантеличена дівчина теж тепло притискає мене до себе.

— Сильно не вередуй, гаразд? — шепоче мені у волосся, погладивши по спині.

— Подивимося, що зможу зробити, — з певною іронією мовлю я, а тоді цілую її у щічку. — Не сумуй, бо мітла не пробачить.

— Це точно, — сміється принцеса, роз'єднуючи приязні обійми. Потім киває новоприбулому і залишає нас наодинці.

У приміщенні виникає напружена тиша, поки я, знову сівши, на мить кидаю своєму викрадачу (навіть якщо не він особисто це зробив) стриманий позір і оглядаю помешкання, бажаючи відволіктися від тривоги.

Досить високі де-не-де обшарпані стіни, невелике вікно, непримітна тумбочка навпроти мене, вузька довга шафа і ще одне ліжко. Гм, негусто. Все доволі старе, але тут чисто.

Надворі, швидше за все, післяобідня пора. Мене зацікавлює незвична для Зонтаносу яскравість сонця, світло якого проникає всередину спершу через гілля дерев, а потім – через шибу. Дивно. Невже ми зараз у такій частині королівства, яка зазвичай не хмарна?..

— Де я? — вирішую, нарешті, розколоти мовчання, коли Даміан сідає на стілець поруч із ліжком.

— В Ефáльремі, — спокійно відгукується той, розглядаючи малювання пані Старості на стіні, що позаду мене.

— Де?? — отетеріваю я, вилупившись на чоловіка. — Це ж королівство ельфів! Що я тут, на біса, роблю?!

— У цьому місці є наша база (назвемо це так). Дуже близько до кордону із Зонтаносом. Тут влада вампірів нас не чіпатиме, якщо знайде, адже я домігся певної підтримки у їхнього короля, — починає Даміан, схрестивши руки і відкинувшись назад. — До того ж, коли ми тут виходимо в народ, то надіваємо саморобні довгі вуха, які з глини виліпив Вільям, аби не привертати увагу громадян (про це попросив король). Все-таки більшість ельфів знає, що, найчастіше, аімер має ходити всюди зі своїм власником, тож це викликало би нерозуміння, якби стільки аімерів просто так ходили містом. Та й представники нашої раси тут далеко не часті гості.

У процесі його розповіді в мені з'являється чудернацьке чуття. Я не розумію, чому він говорить зі мною так, наче ми вже дуже давно знайомі?.. Проте, мене це анітрохи не конфузить, що ще більше дивує! Ніколи нічого схожого не відчувала...

— Кейн знає, що ваше лігво тут? — стараюся бути спокійною, відштовхуючи геть ті дивні думки, але це непросто, бо всередині дедалі більше згущується маса емоцій. Переважно – негативних.

— Здається, він знає, що ми в ельфів, але де саме – сумніваюся. Взагалі, що б ти там собі не думала, а я би все одно рано чи пізно забрав тебе до себе в групу, — раптово повідомляє він, глибоко видихнувши. — Відсьогодні раджу тобі забути все, що вас із Кейном зв'язує (ще з тим документом розібратися слід буде, але про це пізніше). Так, Глоріє, і про ту ніч теж забудь.

Довгу секунду я ошелешено мовчу, цілком розгублена почутою реплікою. Даміан серйозно споглядає мою реакцію, таким чином запевняючи, що зовсім не жартує (а так хотілось би).

— Як ти… звідки… — через шок ледве ворушу губами, тож навіть не договорюю запитання. Він поволі здіймає руку і показує на свої очі, досі дивлячись на мене. Ні… невже… моя теорія і Кейнова мають право на життя?..

— Коли був у Вірверсалі, то спитав у королеви про твої оченята. І вона розказала, що проведе такий собі експеримент, — не дочекавшись від мене ніякої мови, знову зачинає аімер. — Тобто насправді вона не назавжди забрала колір твоїх очей, а тільки встановила певну умову для їхнього повернення. Я, зізнаюся, вважав це абсурдним і до останнього не вірив, що таке може спрацювати. Але, тим не менш, воно спрацювало.

— А тією умовою був… — з приреченістю тягну я, усвідомлюючи весь жах ситуації й опускаючи розчаровані вічі додолу.

— Статевий акт із вампіром, — безколірним тоном продовжує Даміан, все ще не відчепивши від моєї постаті свого суворого погляду. Сум'яття захоплює розум, руки починають тремтіти, а серце – сполохано клекотіти. — Хоч я зовсім не вірив у це, але кілька напарників все одно захотіли за тобою стежити. Я спершу їх від цього відмовляв, та потім просто змирився і почав час від часу щось запитувати. Згодом, ще дещо дізнавшись, ми вирішили, що викрадемо тебе зразу, тільки-но хтось із них помітить, що твої очі стали такими, як раніше.

— Чому… — стиха перериваю його я, стискаючи зуби від злості й безпомічності. — Чому ви так на мене накинулися?.. — хочеться придушити дурне почуття провини перед ним, але, як на зло, не вдається. На додачу, здається, що мій шепіт за мить зірветься на крик.

Даміан же тримає язика на прив'язі, очікуючи на продовження моїх запитань.

Знає, що я буду прагнути взнати головну причину цього чортовиння. Знає…

Він завжди це знав.

— Довкола ж повно інших аімерів... Ти міг би до них нести бачення свого правосуддя. То чому твій вибір випав саме на мене? — нігті і ключ врізаються у долоню, поки я підводжу на молодого чоловіка сердито-ображений погляд. — Скажи!! — через неочікуваність мого безнадійного крику він навіть здригається, а тоді переводить замислені очі вниз. — Скажи, трясця, чому?! Невже ти до кожного аімера, який є у твоїй банді, так чіплявся?? Кожен із них був у такій самій ситуації, як я зараз?! Не повірю! І хто тобі дозволяв питати в королеви щось про мої очі?! Вони мої, чуєш?? Мої!! Та й, зрештою, хто ми з тобою, щоб ти цікавився моїми очима? Ну змінився їхній колір, і що з того?? Най собі так буде! Тебе це ніяк не стосується! Ніяк!! І ще: чого це ти зі мною так розмовляєш, наче я – мала дитина, яка скоїла щось погане? Наче мені має бути соромно за те, що зробила! Так-от знай, що я не шкодую про той вчинок! Затям собі – не тобі вирішувати, що мені робити і на чиєму боці бути! Якого ж милого ти за мене так вчепився, га??

Коли стихаю, даю нагоду як серцю, так і диханню заспокоїтися. Даміан досі мовчить і не здіймає голови, либонь, не бажаючи повністю відчувати на собі мій нестямний гнів.

— Все? — коротко видає він, дотепер роздивляючись свої пальці. Я обурено соплю і формую з губ тугу лінію. Ти ще хочеш?! — Маєш рацію – я далеко не до кожного аімера, який є у мене в групі, так чіплявся. Багато хто з них міг приєднуватися з власної волі. Декого, у процесі різних подорожей, я запрошував сам (робив це дуже акуратно), а деякі зі мною ще зі шкільних років. Взагалі, нас не так багато, як здається. Втім, це аімери, які точно прагнуть справедливості для своєї раси. У хвилину небезпеки вони без зволікань віддадуть життя за свободу свого народу. І я радий, що за стільки років зміг зібрати навколо себе таких...

— Ти не відповів на головне, — твердо нагадую я, раптово вриваючи його оповідь. Даміан зціплює вуста і, спираючись передпліччями на коліна, тяжко зітхає.

— Я за тебе так вчепився, тому що… Тому що ти... Моя молодша сестра, — він замовкає і бентежно скуйовджує русяву чуприну руками.

— Хто? — перепитую я, не розуміючи, які почуття в мене викликає ця заява. Даміан ще раз важко зітхає і говорить:

— Я – твій старший брат, Глоріє.

— Знущаєшся?! — знічев'я вистрілюю я. — А іншу причину придумати не міг?! Сестра? Серйозно?? Ще би дочкою своєю назвав! Ти мене за дурепу маєш, чи як? Якщо не хочеш казати, то й не треба! Здалось воно мені! — я різко зіскакую з ліжка і, боса, подаюся до дверей. А нехай все пропаде!

— Я правду сказав. Для чого мені тобі брехати? — він виявляє досить слабке бажання утримати мене, навіть із крісла не підводиться. Видно, поки пробує зробити це лише словесно. Нічого в тебе не вийде!

— Не вірю я у твою правду, Даміане! По-дурному буде вірити своєму викрадачеві, не думаєш? Краще просто дай мені повернутися до пана Кейна і все! Що б ти не сказав, я не буду брати участь ні в яких твоїх задумах!

Вже впевнено смикаю за клямку, проте звучання його наступних слів моментально і намертво спиняє мене:

— Лорю, припини це.

У животі зароджується холодна порожнеча, а персти пронизує ледь відчутний струм.

Минає затяжних десять секунд, перш ніж я, все ще міцно тримаючись за дверну ручку, смикано розвертаюся убік мовника.

— Як ти мен-не щойно назвав?.. — заїкання у голосі видає чимале шокування, у той час як вічі пропікають його спокійну фігуру наскрізь.

— Лоря, — вкрай спокійно повторює Даміан, а тоді наші погляди, нарешті, зустрічаються. — Тебе так мама в дитинстві називала, — він поволі обертається до застиглої мене і трохи вирівнюється. — Я не брешу, Глоріє, — ще раз серйозно каже, поки моя рука відпускає клямку і починає труситися. — Мені відомо про твій маленький шрам за вухом, який ти отримала в чотири роки у лісі, коли тебе дряпнув терен. Пам'ятаю, ми ще тоді, здається, у хованки бавилися. Я знаю про те, що ти з самого дитинства і навіть до сьогодні найбільше у світі любиш мамині пиріжки з малиною. І я їх теж обожнюю, хоча вже так давно ними не ласував, — з якоюсь журбою додає він, знову схиливши голову. — Я знаю, що ти досі любиш носити болеро, як це було завжди. Знаю, що в ранньому дитинстві ти обстригла собі чубчик і плакала, бо зрозуміла, що тобі так не личить. Втім, мені тоді вдалося тебе заспокоїти і переконати, що та нова стрижка таки пасує до твого милого личка. Пригадую, ти тоді страшенно втішилася. А мама ще згодом з усмішкою помічала: "Лоря так любить себе з чубчиком, що тепер дуже часто дивиться у дзеркало", — чоловік тепло всміхається і сплітає свої пальці у замок, а я не тямлюся від незбагненних емоцій. — Також мені відомо, що тато завжди довго зважує "за" і "проти", перш ніж щось вирішити. Він дратується, коли говорить про роботу поза її межами і любить читати ранкову газету з горням зеленого чаю. Я знаю, що наша мама дуже сентиментальна, що щиро співпереживає кожному своєму пацієнтові, скільки б їх у неї не було. Вона ретельно стежить за чистотою і не любить абсолютно всі страви, які зв'язані з грибами, — аімер стихає, стискаючи долоні, які тремтять, і повільно піднімає на мене сповнені незліченної кількості почуттів очі. — Зрештою, скажи: невже я тобі зовсім нікого не нагадую?..

Я спершу суплюся, від ошаління відчуваючи сухість у горлі, а тоді, краще придивившись до його обличчя, притуляюся спиною до дверей і поволі сповзаю на підлогу.

— На маму… — ледве випускаю з себе, остаточно сівши на паркет. — Ти дуже схожий н-на маму… навіть оч-чі такі самісінькі...

Після цього зразу стає зрозуміло, кого саме він мені нагадав у ту мить, коли я вперше побачила його лице. Через спогади про батьків і цю щиру (ще й правдиву!!) розповідь вилиці неочікувано вкривають цівки сліз.

Не може бути...

— Не сиди на підлозі, Лорь, — із турботою зауважує моє положення Даміан, після чого встає і підходить. Бере мене під плечі, підіймає і акуратно проводить до ліжка. Ноги ледве несуть свою хазяйку, поки в голові володарює пустка.

Та раптом, внаслідок всьо почутого, десь далеко-далеко у пам'яті спалахує дуже давній спогад про те, що колись батьки розказували мені, як у мене був старший брат. Але... вони говорили, що в підлітковому віці його забрала тяжка недуга, тому в них залишилася лише п'ятирічна я. Проте, це все настільки рідко згадувалося, що факт про існування мого брата згодом просто сховався десь глибоко-глибоко в свідомості.

Не кажіть мені лиш, що це було брехнею…

— Перед тим, як піти, я спеціально попросив батьків надалі казати тобі і решті знайомих про те, що помер. Адже так у майбутньому ви були би більш захищені від влади короля, яка мене зараз розшукує. Швидше за все, вони лише раз згадали про це, коли ти мала з шість років, а після того вже не говорили.

— Як же так… — видавлюю з горла я, мляво сідаючи на постіль і не маючи жодних сил вгамувати емоційне тремтіння. — Але чому… коли… для чого…

— Зараз розкажу, — обережно зупиняє Даміан, вкриваючи мою спину покривалом і легко витираючи вологу на щоках. — Відколи я дізнався про установи Зонтаносу, моє дитинство припинилося. Просто не розумів, чому одні повинні служити іншим і при тому терпіти нерівноправність, приниження. Коли ж мені стало вісімнадцять, я залишив батьків і не повідомляв про себе нічого, може, зо п'ять років. Безсумнівно, вони знали про моє бачення. Спочатку довго відмовляли від цього, але потім вже не перечили. Йдучи, я просив їх, щоб виховали тебе, як звичайну дитину. Розумієш, переважно більшість завчасно готує своїх дітей до долі аімера, а я хотів, щоб у тебе так не було. Щоб ти мала вільне, безтурботне дитинство, і лише тоді, коли би сталася твоя купівля, дізналася, що таке вампірсько-аімерські стосунки, — він вже вкотре зітхає і хмурнішає. — Звичайно, ти можеш і будеш засуджувати мене за це, але я хотів, щоб ти збагнула всю складність становища, у якому опинилася наша раса.

— Але ж… — подаю тихий голос я, врешті ковтнувши слину і трохи отямившись. — Це нелогічно. Ліпше би я більше дізналася про те все, адже тоді не було би стільки різних проблем у моїй службі. Пам'ятаю, що батьки завжди не дуже хотіли мені про це розповідати, коли я в них запитувала, повернувшись із прогулянки з друзями, які мені різне розказували.

— У тому ж то й річ, Глоріє. Якраз так і треба було. Я хотів, щоб був сильний контраст, коли ти жила нормальним життям і коли раптом почала комусь служити. Знаючи твій характер, який вже змалку проявлявся, я був упевнений, що ти швидко одумаєшся і будеш пручатися цьому всьому. Але, — він стенає плечима і кривить повні вуста, — виявилося геть не так. Сталося зовсім навпаки – ти закохалася у свого господаря.

Я провинно кусаю губу і відвертаюся до вікна.

— Не знаю, чому я мала би пручатися цим установам, якщо мій хазяїн так добре до мене ставився. Віриш чи ні, та він ніколи не зробив і не сказав мені нічого поганого.

— Вірю, — квапиться перебити співбесідник, дивуючи мене сказаним. — Я знаю, що Кейн дуже добре з тобою поводився. Так ніякий кровопивця до свого аімера ніколи не ставився. Швидше за все, він тобі цього не розказував, тож послухай: коли вампір із аімером укладають кровний контракт, між ними з'являється щось таке, що пов'язує їхні фізичні і навіть трохи духовні стани. Тобто, коли вампірові завдають якогось добрячого фізичного болю, то його може відчути й аімер, який ним узаконений. З емоціями схожа ситуація – якщо один із союзу сумує, то іншому теж буде прикро. Лишень є одне "Але": сила вразливості залежить від духовного зв'язку аімера і вампіра. Тобто, чим кращі в них стосунки, тим ліпше відчуватиметься чи біль, чи радість. А ще – це один із двох способів перевірити наявність узаконення. Думаю, про мітку на нозі ти вже довідалася.

— Чекай-чекай, звідки тобі те все відомо, якщо сам, наскільки знаю, ніколи не був у таких стосунках? — з певним конфузом цікавлюся я, усвідомлюючи, що він зараз до чогось веде. І це щось, підозрюю, може мені не сподобатися...

— А ти думаєш, я всі ті роки посиденьки справляв, чи як? — з насмішкою питає Даміан. — Та де вже мене ноги не носили! Повір, я багато знаю. Навіть якщо про дещо – не з власного досвіду, — я трохи поринаю у світ роздумів, поки він коротко мовчить, та пізніше знову налаштовуюсь слухати. — Так от… Через наявність зв'язку, який виникає після підписання того договору, вампіри часто можуть байдужо ставитися до своїх слуг. Саме для того, щоб нічого сильно не відчувати до аімерів, щоб не зближуватися з ними. Втім, якби закон не забороняв, вони могли би взагалі жахливо до нас ставитися, аби вже точно той зв'язок ніяк не них не впливав. Проте, водночас кровопивці мають дбати про своїх аімерів, адже це все контролює влада нашого "любого" короля, який, як я встиг зрозуміти, насправді не такий великодушний, яким хоче здаватися (але це вже інша тема). Я розказав тобі про той зв'язок для того, щоб ти зрозуміла – Кейн використав тебе, — я відразу хочу якось заперечити, проте він долонею уриває це моє прагнення. — Тут не перебивай, будь ласка, вислухай. По-перше, він дуже швидко тебе купив. Тоді, якщо не помиляюся, навіть ще тижня не минуло після твого дня народження. Ніякого аімера ніколи так скоро не купують. Зазвичай це стається десь місяць після дати двадцятиліття або через ще більше часу. По-друге, Кейн спеціально купив саме тебе, тому що він знає, що ти – моя сестра, — я збільшую очі і чую, як брови вражено піднімаються. — Так-так, знає. Щоправда, мені досі не зрозуміло, звідки йому це відомо… Я не питав у нього про це прямо, адже лише дізнався від батьків про те, хто тебе купив, то відразу второпав, що той ікластий звідкись довідався про наші родинні зв'язки, — чоловік на довгу мить дарує стіні порожній погляд, а тоді втомлено тре міжбрів'я. — Лорю, я хочу, щоб ти повірила, що все те гарне ставлення Кейна до тебе було лише через те, що я – твій брат. Зрозумій, він думав тільки про це і свій захист. Так добре й мило з тобою поводився лиш для того, щоб ти чим швидше дала згоду на узаконення. Бо в такому випадку він був би вбережений від смерті. Адже, якщо вбивають вампіра, помирає і його аімер. Кейн знав, що я не посмію замахнутися на його життя, якщо моя молодша сестра буде ним узаконена. Напевно, він відчував, що ти так просто не підпишеш той договір, як то міг би зробити інший аімер, тому й змусив тебе у нього закохатися. Весь такий турботливий, чуйний. Могло здаватися, що такі лише в казках бувають. Думаєш, я цього всього не знаю? — Даміан весь час уважно дивиться у мої налякані вічі, які ні на секунду від нього не відриваються. Бачу, що він розуміє те, про що каже. — Скажи, хіба тобі ніколи не спадало на думку, що твій хазяїн якийсь надто добрий, що вампіри переважно так гарно до представників нашої раси не ставляться?

Я зневірено здіймаю на чолі темні смужки і з приреченим усвідомленням правдивості його слів схиляю голову.

Але ж… але ж… Ні, невже ті всі мої маленькі підозри були… "Істинне обличчя"... Так ти казав, тату?..

— Я міг би раніше тебе від нього забрати, але хотів, щоб ти краще ознайомилася із вампірсько-аімерськими стосунками. Щоб відчула, як це, і зрозуміла, що не хочеш так жити. Я ж і не гадки, що ти в нього закохаєшся!.. Якби ми тоді не були саме у Вірверсалі, я би, мабуть, точно тебе забрав. А так… Думаю, та стара відьма мені би голову знесла, якби я щось таке утнув на її території… Втім, всі ті ігри Кейна з твоїми почуттями ще стерпів би, але точно не те, що він скористався тобою для того, аби задовольнити свою тваринну хіть… — Даміан стискає щелепи і на довгу мить заплющує глибокі блакитні очі.

— Я с-сама йому це запропонувала, — зненацька боязно зізнаюся, не маючи сміливості подивитися на нього. — Він мені спершу відмовив. Вже навіть, здається, планував відправити додому, але пізніше передумав…

— Жартуєш? — охоплюється ступором чоловік. — Він би точно не розірвав ваш контракт, адже боїться за себе. Для чого ж ти це зробила? Чому?..

— Після того, як дізналася про початок дії закону, який забороняє стосунки між вампіром і аімером, я впала у страшний відчай. У ту саму ніч вирішила, що ліпше буде зізнатися у всьому зараз, аніж терпіти ці почуття весь період служби. Хоча, можливо, її припинення було би для мене ще гіршим… Я люблю його, тому хотіла, щоб саме він став моїм першим, — тихо кажу, поки підсвідомість абсолютно ніяк не може поєднати лагідне ставлення Кейна і те, що насправді це все було фальшею. Ні, не можу в це повірити. І не хочу! Крізь скрегіт зубів не хочу!

— Видно, Кейн ще має якісь принципи, якщо спочатку тобі відмовив, — усвідомлює Даміан, а далі зиркає на двері, коли в них несподівано стукають.

— Деме, вже час вечері! — дівочий голос із того боку мені чужий. — Бери Глорію і ходіть!

— Зараз будемо! — гучно відказує він і пізніше знову повертається до мене. — Що ж, лише тобі вирішувати – вірити мені чи ні. Але, думаю, коли ти все це згадаєш і добре проаналізуєш, то сама зрозумієш, що я маю рацію, — Даміан встає і крокує до дверей. — Повечеряй з усіма, а то вже добу нічого не їла.

— Гаразд… — майже без емоцій протягую я, помалу встаючи з ліжка. Тоді раптом натрапляю очима на свої черевички і взуваюся. Слабким кроком прямую за… старшим братом, так? Ну, можливо…

Весь інтер'єр будівлі розгледіти нема бажання, тільки периферійний зір вловлює якісь беживо-коричневі чи то меблі, чи то стіни.

У місці, куди ми незабаром приходимо, досить шумно. Різні аімери про щось теревенять за кількома столами, або просто мовчки наминають вечерю. Я вирішую наслідувати тих, які роблять друге.

Як у процесі ходьби, так і під час трапези Даміан не мовить мені більше ні одного слова. Матрони серед усіх не знаходжу, через що стає якось легше, адже чомусь не хочеться, щоб вона мені зараз щось говорила. Все-таки розумію, що відьмочка, як і решта банди, швидше за все, знає про все те, що мені недавно повів Даміан.

Після вечері відправляюся у ту саму кімнату, яку тепер, як стає відомо, ділитиму з Матроною. Поки подруги нема, я безпристрасно досліджую приміщення і встигаю навіть визирнути з вікна. Краєвид із другого поверху виходить у якийсь садок, а вечірні сонячні струни замальовують всю навколишню місцевість у багряно-золотисті відтінки. Гарно.

Знічев'я двері відчиняються і всередину заходить недавно згадана відьма. Схвильовано кліпає і, не видаючи нічого, сідає на свою постіль.

— Потрібно марлю на рані поміняти. Нумо допоможу, — повідомляє вона, виймаючи з шухляди якусь коробку. Аптечка, мабуть.

Я мовчки зачиняю вікно і, підійшовши до неї, знаходжу собі місце на єдиному стільці, який є у цій кімнаті. Поки Матрона починає проводити потрібні махінації, хоче заодно щось сказати, але я обриваю її:

— Ні, не треба. Я сама маю із цим розібратися.

Вона дивується тому, наскільки беземоційно я це заявляю, а потім знехотя киває. Відчуваю, що мені ще знадобиться її підтримка, але не зараз.

Опісля дівчина показує, де є моя територія (різні полички, тумбочки) і вручає якусь книгу, пояснюючи це тим, що, можливо, я маю відволіктися від цього всього за читанням. Ох, не знає ж вона, що від такого думки відвернути нічим не вийде...

*****

Минає третій день мого перебування у цьому, як виявляється, старенькому готелі, який влада ельфів здає аімерам в оренду. Встигаю за цей час познайомитися із більшістю аімерів і вже приміряти ельфійські вуха, виготовлені Вільямом спеціально для мене (він у них щодо цього майстер на всі руки). Вони-то слугують для такого собі прикриття, але ж очі аімерів, здебільшого, не такі, як у ельфів…

Протягом тих двох днів я мало їм і майже ні з ким не говорю (знайомства – то таке, розмовами не назвеш). Матрона, що незвично, після однієї моєї відмови більше не робить ніяких намагань поговорити. Вочевидь, справді зрозуміла, що я сама маю розкопати той безлад, що коїться у голові.

Не розумію, для чого, але за допомогою шнурочка вдягаю на шию ключ від бібліотеки пана Аберхарда. Здається, наче це може мені якось допомогти.

У слова Даміана вірити не хочеться. До поколювання у грудях не хочеться. Але, що б я собі не думала, все в кінцевому результаті зводиться до того, що він таки має рацію. Шкода, що ті нещасні виправдання, які я знаходжу для вчинків Кейна, не мають наймізерніших шансів на перемогу у битві з аргументами аімера (що не кажи, а старшим братом його ще не звикла називати).

Спершу тривога і страх, які гасають у серці, мені зовсім не зрозумілі, адже здається, наче я більше мала би відчувати якийсь жаль чи відчай. Та невдовзі, згадавши слова Даміана, усвідомлюю, що, найвірогідніше, ці почуття мені передаються від одного вампіра, з яким маю той самий духовний зв'язок. Тоді ж дивуюся – невже він у нас із ним такий сильний, що настільки добре відчувається? Хоча, либонь, це все через те, що я в нього так сильно закохана…

Видно, коли ми на шляху до весілля Евеліни зустріли Даміана, він якраз перевірив моє узаконення другим способом. Напевно, Кейнові непогано боліло, якщо я тоді теж це добре прочула...

До слова, мені чомусь не дозволяють залишати територію готелю, коли іноді ділюся прагненням погуляти за його межами. Може, вони бояться, що хочу втекти, та поки це лише в лякливих планах. Що не кажи, але я часто вловлюю у собі страшне бажання поговорити з батьками, тож рано чи пізно точно повинна з ними зустрітися.

Втім, нещодавно ми з Даміаном і ще двійкою членів групи вирішуємо вийти на прогулянку (точніше, купити мені якусь зброю і ще деяких продуктів). Тож саме зараз із накладними вухами ходимо вулицями невеликого ельфійського містечка (назву я не питала). Погода вельми хороша, проте моя душа на це абсолютно ніяк не відгукується. Все тьмяніє і тьмяніє…

Аж поки з тієї сірої маси помислів не виринає думка, непогано зв'язана з втечею. Дійсно… я повинна повернутися до Кейна і в нього про все запитати. Отак – прямо. Все одно втрачати нічого, а правду я повинна знати, інакше ця невідомість (чи, радше, неохота вірити у теорії Даміана) виїсть мені серце. Треба лиш вичекати момент, коли зможу звідти дременути. А там вже і до батьків, сподіваюсь, дорогою вийде заглянути.

— Як тобі цей кинджал? — цікавиться Даміан, звертаючи мою замислену увагу на елегантну холодну зброю.

— Хороший, — я байдужо стенаю плечима.

Чоловік дає мені його в руки і я пробую ним якось маніпулювати. Гм, на диво зручний.

— Беремо? — він у запитанні вигинає брови і якось стривожено за мною стежить.

Я без слів погоджуюся, піймавши себе на думці, що під час втечі все-таки бодай якась зброя точно не завадить.

Після покупки наш квартет виходить на порожню вулицю, тримаючи курс до якоїсь продуктової крамниці.

Мені не вдається нічого збагнути, як тріо попутників різко обертається, надшвидко виймає своє оружжя з глибин одягу і стає у бойову стійку. Що це з ними?

— Глоріє! — до болю емоційно здалеку викрикують моє ім'я, змушуючи тіло відразу заціпеніти.

О Творці…

Складається враження, наче на мить я потрапляю у якийсь транс, а коли виходжу з нього, то усвідомлюю, що це гукання впізнаю з-поміж мільйонів. Ні з чим не сплутаю цей голос. Цей до рваної задишки знайомий чоловічий голос…