— Глоріє! Глоріє, зачекай!! — чую стривожений крик мого пана, який, вочевидь, вже наполегливо женеться за мною.

Та я аж ніяк не хочу йому щось говорити. Тому просто мовчу, ображено закусую губи, час від часу витираю солоні сльози і продовжую бігти до парадних дверей маєтку. Ці мої дії значно уповільнює й ускладнює гарна сукенка та вишукані мештики. Ага, вечір тільки почався, а я вже йду геть. Навіть не йду, а просто на просто тікаю!

Не хочу його бачити. Не хочу. Мені зараз так боляче, що він просто не може уявити! Чому? Чому це сталося? Тому що я не дала йому своєї крові? Прокляття, а ти що думала?! Він же не буде вічно терпіти…

До біса багато почуттів змішується у мені після усвідомлення побаченого. Я й не знаю, що з ними робити. То на себе зла, то на нього ображена…

Ще через кілька поворотів я нарешті вибігаю з будинку, легенько зачепивши ельфа-охоронця, і опиняюся надворі. Нічна прохолода вдаряється в моє гаряче обличчя, а сильний вітер роздуває волосся, яке вже давно не тримається своєї зачіски.

— Глоріє, стій! — знову чую збентежений голос пана Кейна, і як тільки відчуваю, що він мене скоро дожене, починаю бігти настільки швидко, наскільки в цю мить здатне моє тремтяче тіло.

Нічого не хочу йому відповідати! Нехай не наближається! Не треба! Я повинна побути сама!

Далі помічаю, що, на жаль, довше двох хвилин я так летіти не зможу... Та хай буде проклята та сукня і підбори! Поки сили мене остаточно не покинули, я встигаю забігти у невеличкий сад, який, виявляється, є у власності цього особняка. Майже нічого не помічаючи, я напролом жену в його якнайглибшу частину, пробиваючись крізь різні кущі, гілки яких встигають неслабо подерти і навіть забруднити мій наряд.

Вже там, у самій гущі, я розумію, що можу хоч трохи перепочити, ховаючись від вродливого альбіноса за якимись деревами. Добре, що тут темно, він мене так не зразу знайде…

Але… Стоп. Несподівано ловлю себе на думці, що зовсім не продумала те, що я буду робити тоді, коли вибіжу навулицю. Дідько! От, що означає піддатися емоціям! Мозок зовсім відключається, і в дію вступає адреналін.

Так, думай, Глоріє. Будь ласка, думай. Карету я не дуже вмію водити, тому – не варіант. Лише б хоч якийсь із водіїв був на місці, але я таки не впевнена, чи послухав би він мене, адже я всього лишень аімер, а не якийсь там поважний вампір. Та щоб їм заціпило, цим вампірам!

Раптом мене вириває з роздумів те, що хтось хвацько хапає дві мої руки і неслабо замикає їх однією своєю, а іншою швидко затуляє мій рот, який досі ненаситно хапає повітря. Ні, як він так швидко мене знайшов?! Чомусь хочу розвернутися, та мені не дають цього зробити.

— Почекаємо, поки твій чудовий пан тебе знайде, — несподівано лунає біля мого вуха впевнений незнайомий чоловічий голос, після чого я боязко усвідомлюю, що це не мій пан. От халепа… Тільки не кажіть, що це інший вампір…

Мої спроби вирватися, як не дивно, завершуються невдачею. Та що ж це таке! Неприємно кривлюся, відчуваючи, як чоловік боляче натискає на мою рану. Ай, якого біса?!

Я злісно соплю, прагну трохи звільнити руку, та нічого не виходить. Потім щось нерозбірливе бурмочу в долоню незнайомцю, та він не відпускає. От гад!..

— Глоріє! — вкотре до мене долинає зляканий голос пана Аберхарда, а згодом він сам з'являється переді мною і тим чоловіком. Мої очі вже майже повністю звикають до темряви (до того ж там непогане місячне світло), а тому я можу доволі чітко побачити його стривожений погляд, який миттєво робиться лютим, як тільки він бачить того, хто захопив мене собі в заручники. Це його ворог?

— Якось довго ти її шукав, — докірливо вимовляє незнайомий, сіпнувши мене ще ближче до себе, себто подалі від альбіноса. — Невже твій нюх тебе настільки підводить останнім часом? Чи він, може, збився через моїх напарників?

Напарників? Тут є ще хтось??

Моя голова, на скільки мені дозволяють, збентежено роззирається по боках. До речі, я й забула, що у вампір хороший нюх, тому могла й не сподіватися, що мій господар мене б не знайшов. От дурепа…

— Що ти тут робиш? — за голосом чути, що секунду тому пан Кейн був неймовірно злим, а зараз намагається опанувати себе, тому говорить відносно спокійно.

Невідомий тихо пирхає, відійшовши ще на один крок. Ай, рука болить. Та відпусти ж мене!..

— Та так, хотів подивитися, як тусуються вампіри. А що, не можна? Я ж і так тут лише повз проїжджав, — цей чоловік говорить якось так нещиро й брехливо, що мені самій неприємно, а не лише моєму господареві. Він щось приховує і цим насміхається з нас, хіба ні?..

— Добре. Подивився і досить. Для чого ти її схопив? — мій пан переводить досі неприховано злий погляд, який весь цей час концентрував на незнайомцеві, на мене. Я не більше секунди збентежено дивлюся на нього, а потім гірко відводжу засмучені очі вбік. Знову все нагадалося… Як він міг…

Мій, сподіваюсь, тимчасовий кривдник голосно сміється.

— Я нічого їй не зроблю, ти ж знаєш, — впевнено заявляє він, після чого ледь ослаблює свою міцну хавтку. Ох, хоч трохи легше стало моїм рукам… Справді правду каже?

— У будь-якому випадку, відпусти її, — не думаю, що він його просить, адже звучить це зараз дуже грізно.

— Гаразд, — переставши над чимось думати, раптово каже інший, що змушує мене завмерти від подиву. І все? Отак просто? Не може бути. — Вже відпускаю, адже цього було достатньо, щоб я зміг проексперементувати з нею дещо, — чоловік звільняє мої руки й рот, а далі легенько штовхає від себе. Що-що зробити?

— Глоріє, підійди сюди, будь ласка.

На стурбоване прохання альбіноса я роблю лише кілька маленьких кроків, а потім зупиняюся і розвертаюся, жадаючи побачити того, хто мене тримав у так званих заручниках. Мої очі розширюються, як тільки я бачу високого незнайомця, нижню частину обличчя якого закриває маска, в темному плащі з капюшоном. А очі такі кришталево-блакитні, що аж світяться на цьому місячному світлі. Невже це…

— Глоріє, — вкотре гукає мене пан Аберхард, не давши моїй тривожній думці завершитися.

— Я вже піду. Тобі варто краще про неї піклуватися, а то, бач, вже рану звідкись отримала, — в голосі невідомого чується злість, через що я здригаюся і несвідомо хапаюся за поранену руку.

Це ж… той злочинець, чи не так? Це ж він?..

Напевно, він ненавидить, коли вампіри недобре дбають про своїх аімерів… Та й про що тут говорити, якщо він вбиває цих кровопивць… Але чому, звідкись знаючи про мою рану, натиснув на неї??

— До того ж висмоктування крові з чужого аімера карається законом, якщо ти не знав, — заявляє чоловік, змушуючи мою свідомість знову здригнутися, пригадавши недавно побачене. Звідки він знає?

— Т-ц… — злиться мій господар, цокаючи язиком. — Це не твоє діло… Краще скажи, про що ти говорив? Що за експеримент? — запитує пан Аберхард, тільки-но той розвертається і хоче йти. А я досі непорушно стою поміж ними. Дотримуюсь нейтралітету, скажімо.

— Скажу чесно – я спробував змінити вміст її крові. Гадаю, в мене вийшло, — відчуваю, що в тіні капюшона він задоволено всміхається. — Через це ти, скоріш за все, не зможеш її пити десь тиждень, тому що це буде викликати в твоєму організмі ту саму хворобу, коли вампіри п'ють кров ельфів чи відьом. Але це ще не точно, тому буду за вами стежити.

Що-що він зробив?..

Мої очі розширюються, і я розгублено вдивляюся у його високу постать. Як у нього це вийшло?? Лихо, мабуть, через те, що в мене рана трохи кровоточила... Цей чоловік так чесно відповів, без ніяких насмішок і хитрощів, що мені аж дивно... Що ж він за аімер?

— Що ти зробив?? — шоковано перепитує пан Кейн, стиснувши кулаки аж до хрускоту, а я в наступну мить звертаю увагу на нього.

— Те, що чув, — холодно кидає злочинець, а потім розвертається і швидко зникає в садовій гущі.

— Даміане!! — люто кричить вампір, намагаючись повернути його, але нічого, крім шурхоту листя від вітру, більше не чути. — От виродок. Як він міг… — мій пан стомлено сідає навпочіпки і в безвиході хапається за голову обома руками.

Справді... Я-то в собі ніяких змін не відчуваю, а йому буде, ой, як непросто... Що ж робити?

— Пане Кейне… — невпевнено й тихо звертаюся я, підійшовши до нього трохи ближче. Він підводить на мене свої по-дитячому розгублені червоні очі, і я завмираю, не в змозі мовити й слова.

Мамцю, як же мені неприємно це бачити!..

Потім моє тремтяче тіло повільно присідає біля нього. Несвідомо помічаю, що синіх судин на його вродливому обличчі більше нема, і це тішить мене. Обережно кладу свою поранену руку на його молочно-білу чуприну і, змучено усміхаючись, гладжу її. Мій пан лише здивовано мовчить, не відводячи від мене нерозуміючого погляду.

— Пробачте мені, — спокійно починаю я, не зупиняючись торкатися до його приємного волосся долонею. Щойно він чує мої слова, його очі наповнюються болем. Ох… — Пробачте... Через те, що я вчасно не дала Вам своєї крові, Ви так жахливо вчинили, порушили закон... Я дуже погано даю раду зі своїми обов'язками, на відміну від Вас. До того ж цей пан ще сказав, що Ви не зможете пити мою кров десь тиждень. А це буде для Вас найгіршим жахіттям... Безсумнівно, Ви заслуговуєте на набагато кращого аімера. Вам точно не потрібна така, як я. Знайдіть собі ліпшого, який буде давати Вам кров тоді, коли треба. А то від мене лише одні проблеми. Вас не повинна мучити ця бісова спрага, — я акуратно забираю свою кінцівку і поволі підводжуся. Тіло досі трохи тремтить. — Я не заслужила до себе такого хорошого ставлення. Дякую, що так турбувалися про мене. Я ніколи не забуду цей час. Пробачте мені ще раз і бувайте, пане Аберхарде, — повільно розвертаюся і неспішно крокую до дороги, обабіч якої красуються вишукані карети цих всіх багатих гостей.

Таке враження, що стривожене серце, яке уривчасто б'ється в грудях, проколюють тисячі тоненьких голок.

Як же боляче, Всевишні…

Не думала, що мені стане кількох коротких хвилин, щоб осмислити це все. Так, я правильно все сказала, і ні про що не шкодую. Цей чудовий чоловік заслуговує на кращого підданого. Еге ж, я поводилася як остання вперта дурепа недавнім часом. І як він це терпів?..

Кохання – знаєте, надзвичайно дивна і непередбачувана штука… Отак живеш собі, нікого не чіпаєш, і тебе не чіпають, а потім зненацька – бац, і закохуєшся у когось, хто ще буквально кілька днів тому був для тебе абсолютно чужим, незнайомим. Цікаво, чому це дурнувате серце, що зараз скажено калатає у моїх грудях, настільки швидко покохало цього зухвалого вампіра? Втім, що тут дивного, варто хоч згадати, як він зі мною поводився, як піклувався…

Не дивуюся, коли відчуваю, як по щоці котиться самотня сльоза. Таке враження, що ці почуття я встигла чітко розпізнати лише в той момент, коли тікала. Немов недавній його вчинок сприйняла як зраду…

Ні, не хочу. Не хочу його любити!.. Серденько, припини. Аімер же не може бути разом із вампіром, це неправильно, обурливо… У мене ж нема ніяких шансів, жоднісіньких! Припини боліти, дурне, припини, благаю…

Тепер тішуся, що пішла, не зізнавшись йому ні в чому. Тепер нехай це залишиться зі мною до кінця моїх днів... Напевно, так буде краще для нас дво...

— Бувайте, кажеш?! — несподівано мене хапають за цілу руку і ривком розвертають до себе. Мої очі, повні сліз, перестрашено вдивляються в його розлючені червоні. — Без мого дозволу ти нікуди не підеш, затямила?! — злісно заявляє вампір і, розвернувшись, поспішно веде мене до особняка, з якого я недавно так наполегливо втікала.

— Відпустіть!.. — я починаю нахабно пручатися, намагаючись зупинити сльози. Що він таке каже? Я його не розумію. — Нащо я Вам? Я ж н-ні на що не здатна!..

— І не думай таке говорити. Ти в мене навіть випробувальний термін ще не пройшла, а вже думала тікати. Такі дії заборонені, щоб ти знала.

— Вип-пробувальний термін? В-ви про що??

— Про те, що коли вампір купує собі нового аімера, той має бути в нього тиждень чи два. А потім, якщо все добре, підписують офіційних документ на право власності.

Пан Аберхард раптово зупиняється, потім обертається і, знявши з себе камзол, одягає його на мої плечі, які через розмір його одежі здаються геть маленькими.

— Тут досить холодно.

Я витріщаюся на нього, а згодом із порожевілими щоками відводжу засмучені очі. В наступну мить він знову продовжує тягнути мене за собою.

— Чому… Чому В-ви мені ран-ніше не сказали про т-той термін?? — розчаровано запитую я, плентаючись за ним.

— Не було нагоди, — скупо відповідає мій господар.

Он воно що… То я тепер буду з ним десь ще тиждень? А далі ми вирішимо, чи підписувати той документ? Отже, в мене є шанс виправитися?.. Ура… Яке щастя…

Я розчулено прикриваю рот рукою і схлипую. Страшенно рада, хоч і розумію, що насправді не заслужила цього… Але протягом наступного тижня обов'язково заслужу! Паршиво лиш, що кров мою, за словами того злочинця, пан Аберхард пити таки не зможе… Дідько треба буде мені з цим щось зробити.

Коли переводжу свої заплакані очі на його широку спину, в моїй душі зароджується дуже тепле й затишне відчуття, яке гріє зсередини. Який же цей вампір дивний і непередбачуваний. Іноді такий хтивий і пихатий. Але… Дуже добрий і турботливий… Паскудство... Я така рада, що він не дав мені піти… Просто невимовно рада…

Через те, що мене так раптово захоплюють ці всі почуття, я починаю голосно ридати, поки він веде мене за руку.

— Пробач мені... — несподівано тихо каже пан Кейн, а я починаю ще голосніше плакати і схлипувати, почувши його пригнічені слова. Тоді ж він обертається до мене й обережно обіймає. Ці його дивні й різкі дії змушують мене на мить зупинитися, та потім я знову продовжую рюмсати.

Яке це щастя – бути в обіймах того, кого любиш, і вдихати його п'янкий аромат. Руки альбіноса такі сильні й затишні, що мені просто хочеться залишитися в такому положенні навіки, притискаючись до його міцних грудей.

Скажено хочу обійняти мого вампіра у відповідь, але пан Аберхард швидко відходить і, знову взявши мене за руку, далі веде до будинку. Через ті швидкі рухи, від яких навіть не встигаю оговтатися, я не конче усвідомлюю, що відбувається, і розчаровано думаю, для чого ми все-таки йдемо до маєтку тієї Евеліни? Так хотілось би довше в обіймах постояти…

— Оу, Кейне, що з нею трапилося, що вона виглядає такою бідолашною? — з награною чи не дуже цікавістю запитує незнайома мені вродлива висока жінка, довге біляве волосся якої слухняно лежить на її плечах. Карі очі панянки підозріло блищать, а рот розтягується у дивній посмішці, показуючи довгі верхні ікла. Вампірша переводить свій грайливий погляд з мого пана на мене, через що я суплюся і, на силу не опустивши голову, прямо дивлюся на неї.

Ага, вбрання моє і зовнішній вигляд вже справді не дуже, якщо згадувати те, що недавно було. Як тільки помічаю, що вона уважно спостерігає за моєю пораненою рукою, бинт не якій трохи почервонів, відразу заводжу кінцівку за спину, сяко-тако ховаючи її. Трясця, забула!

— Та нічого такого, — стримано відповідає мій господар.

В голосі пана Аберхарда чути, що він не бажає ділитися з цією жінкою тим, що недавно сталося. І… і мене це дуже тішить. Панянка ледь чутно гмикає. До слова, а це часом не господиня цього вечора?

— Якщо дозволиш, ми б хотіли вже покинути цю зустріч, Евеліно, — мій хазяїн холоднокровно і водночас благаюче дивиться на особу протилежної статі. Так, це вона.

— Так швидко? Кейне, ти чого? Ніколи ж не йшов із моїх вечірок у такий час! — чесно дивується вона, а потім звужує свої хитрі очі і дивно оцінює мене. — Може, ще залишишся на трошки? Твій аімер може відпочити десь неподалік, поки ти будеш із нами.

Ця жінка що, справді зараз просить пана Аберхарда залишитися? Дамочко, він же прямо тобі сказав, що хоче піти. Ти глуха?

Я роздратовано надуваю губи і нахабно пропалюю її злісним поглядом.

— Ну не знаю… Просто помітив, що тут в околицях той злочинець розгулює, — погляд вампіра стає більш серйозним і неспокійним.

— Невже ти про того самого вбивцю? — жахається Евеліна, прикривши рот долонею.

— Так, я про нього, — киває альбінос, обережно обійнявши мене за талію, через що я щиро дивуюся і різко червонію, відвівши засоромлений погляд вбік.

Пані Малкольм допитливо дивиться на мою цікаву реакцію, яку я з усієї сили намагаюся приховати. А вродливий вампір тим часом продовжує:

— Вам я би теж порадив якнайшвидше згорнути це все дійство, для вашої ж безпеки і безпеки ваших аімерів. Дякую за вечір, Евеліно. Був дуже радий зустрітися і потеревенити. Ще побачимось, — пан Кейн розвертається і спокійно крокує разом зі мною до виходу.

Ми так рвалися до цього будинку лише для того, щоб він сказав їй це? І все? Гм… Можна було б і не летіти так.

Коли перетинаємо поріг, мій господар прощається із трохи здивованим ельфом-охоронцем, який слідкує за нашими діями аж до того моменту, як ми опиняємося біля своєї карети.

Вампір подає мені руку, і я починаю залізати до транспорту, та раптово зупиняюся, коли чую дівочий голос:

— Леді Глоріє!

Обернувшись, я бачу вродливу панянку, кров якої недавно пив пан Аберхард. Через неприємні спогади мене пересмикує. Молода аімер вдягнена у вишукану блакитну сукню, яка спокусливо обтягує її струнке тіло і, до речі, прикриває місце від укусу. Русяве хвилясте волосся сягає плечей, а проникливі фіолетові очі стривожено дивляться на мене. Чомусь мені раптово хочеться глянути, які вони, сліди від ікл альбіноса?

— Слухаю Вас, — невпевнено кажу я, спустившись на землю і давши моєму панові знак, щоб він сів без мене. Вампір підозріло дивиться на дівчину, на мене, а потім залазить до карети.

Незнайомка схвильовано перебирає руками і доволі тихо починає, коли я вирішую все ж таки відвести нас подалі від вух альбіноса:

— Пробачте, будь ласка...

— За що Ви перепрошуєте? — не розумію я, звівши брови догори.

— За те, що дозволила Вашому панові випити моєї крові. Я… у Ваших очах бачила, наскільки боляче Вам було в ту мить. Хоча… З іншого боку розумію, що я б не мала права виявити непослух моєму господареві… — дівчина бере мої холодні руки, одна з яких, нагадаю, поранена, у свої теплі. — Ви тільки не ображайтеся на нього довго...

— Я… — зніяковіло починаю, але не знаю, що й сказати.

— Знаєте, це ж вампіри. Їм потрібна наша кров для виживання. Поставтеся до його вчинку з розумного боку, будь ласка… До речі, Ви скільки часу у пана Аберхарда на службі?

— Два дні…

— Ага, то Ви ще зовсім зелена... — гірко сміється аімер. — Не хвилюйтеся, я у свого пана теж недовго. Всього лишень три місяці.

— А який він гріх? — цікаво питаю я, відчуваючи, що розмова між нами набуває хоч трохи більшої жвавості.

— Гнів – Брéндон Лáел, — чомусь мені не дивно, що ці слова звучать з її рожевих вуст якось гордо. Хіх, я ж теж така.

— А Ваше ім'я?

— Аврóра Бутс. А для Вас можна просто "Авí", — дівчина світло всміхається, через що мені на душі стає трохи краще.

— То Ви дочка тих аімерів, які є відомими винахідниками? — цікавлюся я, адже її прізвище видається мені досить знайомим.

— Так, Ваша правда. От тільки шкода, що вампіри не дають їм більше розвиватися, — дівчина помітно сумнішає, а потім, видихнувши, спокійно питає: — Глорія – справді Ваше ім'я? Може, я тоді помилилася? А то чула, як Ваш пан Вас гукнув, коли Ви побігли.

— Це справді моє ім'я, а прізвище – Кліффорд, — також намагаюся усміхнутися їй. Якусь мить ми мовчимо, а потім я питаю, обережно забравши свої руки: — Які у Вас стосунки з Вашим господарем? — може, у неї та ж ситуація, що і в мене?.. До слова, якщо цей Брендон доручив альбіносу цю дівчину, значить, вони хороші такі друзі…

— Взагалі, він хороша людина. Чи вампір, — вона знову легенько сміється. — Йому, здається, близько вісімдесяти років, — ага, трохи старший за мого. — Пан Брендон, перед тим як купити мене, розлучився зі своєю дружиною. Тому зараз він, мабуть, ні з ким не має ніяких особистих стосунків. Тому і мені на службі трошки легше.

— Он як…

— А Ви… Чому так сталося, що Ваш пан пив мою кров, а не Вашу? Ви йому не дали її?

— Не дала… — зніяковіло зізнаюся я, опустивши очі.

— Чому?

Запитання в неї таке просте, а дати відповідь на нього мені складно…

— Можливо, все через те, що двоюрідний брат мого господаря, який живе з ним у особняку, навіяв мені страх. Просто... цей хлопець сам ледь не вкусив мене...

— Ой, співчуваю Вам… Він що, так хотів випередити свого брата?

— Я не знаю, Авроро. Він мені такого наговорив, що я стала боятися пана Кейна…

— Знаєте, що скажу? Головне – довіряйте своєму панові, а на інших начхайте. Тому що Ваш вампір повинен про Вас піклуватися і захищати. Це їхній обов'язок як-не-як.

Її правдиві слова навіюють мені не дуже приємні спогади, які знову змушують усвідомити, що я, біс хапай, по вуха закохалася у того, у кого це було зовсім не бажано. Аврора трохи дивується, помітивши мою сумну реакцію, на секунду задумується, а потім тільки менш весело, тихо каже, нахилившись до мене поближче:

— Хоча… Знаєте, мене іноді такі дивні почуття переповнюють, наче мені зовсім не хочеться, щоб мій пан дбав про мене лише через те, що це його обов'язок… Ми ж дівчата, еге ж? Просто хочеться до себе ніжного ставлення, турботи… — я шоковано дивлюся на неї, а далі в моїх очах загоряється якась незрозуміла надія.

— Ви любите Вашого пана??.. — невпевнено питаю, глянувши у її розгублені фіолетові очі, зіниці яких в ту ж мить звужуються. Вона швидко відходить від мене і, виставивши руку наперед себе, впевнено каже:

— Ні, Ви що! Аімерам зовсім не варто відчувати щось до своїх господарів! Я не можу так необдумано вчинити!.. Мені здається, що це буде нечесно стосовно інших дівчат-аімерів...

— Скажіть, будь ласка, скільки Вам років? — несподівано запитую я, коли Аврора замовкає. Ех, думала, що в нас однакова ситуація…

— Мені вже тридцять шість.

— І Ви лише три місяці служите у свого пана?

— Так...

— Чому так мало? — відчуваю, що тут щось не так. Адже ця панянка мала б уже хоч шістнадцять років йому служити, а не три місяці.

— Ем… Просто… — їй, певно, неприємно говорити на цю тему, а я ще й тисну на неї, ніби я тут старша. — Я до цього часу служила іншому вампірові, але його вбив той вбивця, який прагне справедливості для нашої раси.

— Співчуваю вам, Авроро... Той злочинець Вам часом нічого не казав?

— Нехай це залишиться між ним і мною, — серйозно каже вона, замислено глянувши кудись убік.

— Я зрозуміла, — спокійно погоджуюся. — Ви… Ви щось відчували до Вашого минулого господаря, чи не так?

— Не дивно, що Ви здогадалися… — пані Аврора гірко сміється, а мені стає боляче.

Втратити кохану людину… Цей біль словами неможливо передати…

— Тоді прошу пробачення, що так нагло питала у Вас про різні речі...

— Нічого, леді Глоріє. Ваша цікавість цілком природна.

— Глоріє, ти там ще довго?! — несподівано чую я роздратований голос мого пана, який змушує тіло сіпнутися.

— Наразі мушу йти, Авроро. Дякую за розмову. Через той інцидент не переживайте, я на Вас не ображаюся, — намагаюсь посміхнутися, щоб запевнити її у чесності своїх слів. — Сподіваюсь, ще зустрінемось. Бувайте! — розвертаюся і починаю поспішати.

— Щасливої дороги вам. Будьте слухняною! — усміхнено кричить вона, коли я вже добігаю до карети. Сміюся їй у відповідь і, з допомогою блідої руки вампіра, залажу до цього вишуканого транспорту.

— Навіть не питайте, — відразу заперечую я пальцем, коли пан Аберхард лише розтуляє рота, щоби щось мовити. Його білі брови супляться, а очі кілька довгих секунд уїдливо дивляться на мене. Ой-ой…

— Гаразд, але я не про це, — видихнувши, каже альбінос і вмощується зручніше.

— А що тоді? — потішно питаю я, радіючи, що уникнула якогось дивного покарання.

— Коли приїдемо, зайдемо до моєї бібліотеки і будемо шукати в тих книгах, які там є, якесь антизаклинання до того, що наніс на тебе Даміан, — вампір замислено підпирає бороду долонею.

— Ух ти, у Вас і бібліотека є! Круто! — щиро дивуюся я, а потім, помітивши його серйозний погляд, договорюю: — Добре. Все, як скажете, мій пане…