Навколо тихо. Тривожно тихо. Це той вид тиші, який без залишку виїдає твої нервові клітини і до краю заточує всі органи чуття. Перебувати в такому стані вже понад пів години, чи знаєте, вкрай виснажливо. А особливо, якщо я почуваюся не так добре, як того мені хотілось би...

Черговий раз зупиняю насторожену ходьбу і вкрадливо озираюся. Від темних глиняних стін підземелля тягне сирістю і холодом. В орієнтації на місцевості допомагає ліхтар, який, на щастя, прихопила з собою, адже, оскільки цей шлях (як сказали) таємний, тут ще якісь джерела світла трапляються досить рідко.

Зненацька до горла підлазить рвота, яку, слава Всевидячим, вдається швидко опанувати. Тіло спирається на зимну стіну, а тремтяча рука знімає з чола росинки холодного поту.

Дідько, я не можу завалити місію лише через наслідки нашого з Кейном зв'язку! Недавно навіть пробувала здерти зі шкіри ту мітку на нозі, бо думала, що так зв'язок хоч трохи ослабне. Але це не спрацювало… Я ж тоді дала йому крові, хіба ні? То чому все настільки паскудно?

Замислена знову починаю крокувати і чую скептичний голос підсвідомості, яка заявляє про те, що тієї крові було абсолютно недостатньо для того, щоб Кейн не мучився (а я разом із ним). Стискаю щелепи і з хрипом видихаю.

Так, точно. Він говорив, здається, що його самопочуття приблизно вже після чотирьох днів без пиття крові починає погіршуватися. А тут ось уже скільки минуло...

Ну… ну і нехай! Якщо йому так погано, то най до біса спалить той документ! Тоді ні він, ні я не буде мордуватись. А так – обоє страждаємо!

Тут знову підсвідомість подає голос, зауваживши, що чомусь Кейн досі не скасував моє узаконення і не почав шукати собі нового аімера, щоб поліпшити свій стан. Я погоджуюсь із нею, набурмосившись. Потім мене знову (ніби Матрони було замало) сварять за те, що не захотіла тоді поговорити зі своїм паном.

Ой, все! Про що би ми говорили, трясця вашим матерям?! Після того його (ненависного мені) "правда" нам вже нема про що говорити! Лишень, можливо, про те, щоб він скасував ту угоду. Але не більше. Добре, що хоч щось для нього зробила – крові дала! А то могла би й просто проігнорувати!

"Не змогла би, не змогла! Не ви-га-дуй", – уїдливо колить правдою, мов голкою, підсвідомість.

Вкотре спиняюся і роздратовано усвідомлюю, що щось забагато їй дозволяю. Та й взагалі вона якась неоднозначна. То за серцем стоїть, то за мозком. Її не зрозумієш!

Коли який раз продовжую міряти ногами той нескінченний коридор, до сонячного сплетіння пробирається затяжне ниття, яке відгукується навіть у нігтях на руках. Я втомлено зітхаю.

Так, знаю. Знаю, що не змогла би проігнорувати його. Ніколи в світі не змогла би. Здається, що мене би зсередини порвало, якби я тоді просто пройшла повз…

Найбільше дратує те, що я не відчуваю до нього ненависті. Досі. Скільки би не думала про його підлий вчинок, скільки би не плакала, не відчуваю. Так, подекуди є нервовість і безмірна образа, але не лють. Не ненависть…

Ще й весь час стараюся позбутися незрозумілого відчуття, буцім мене щось тягне до цього вампіра. Дурня якась! Я ж і бачити, і чути його не хочу, а воно все продовжує тягнути!.. Немов ми – два клубки однієї нитки, і їхнє згортання призводить до їхнього ж зближення.

Але може і не обох тягти, правильно? Якщо хтось із пари вперто стоїть, то тягне лише одного, так? Цікаво от, чи Кейн відчуває щось схоже? Хоча… можливо, це через той славнозвісний зв'язок. Але ж раніше я такого не зазнавала...

"Це тому, що була завжди поряд з ним, дурепо", – знервовано скрипить підсвідомість, змушуючи мене знехотя підтримати її.

Розумію, що сама собі втовкмачила те, що не хочу Кейна бачити і чути, а насправді… хочу. Ненавиджу це визнавати, але… хочу. Справді хочу. І це злить до скреготу зубів (а ображає ще дужче!). Це ж так по-дурному! Чому я повинна хотіли бачити того, хто завдав мені стільки болю? Чому повинна прагнути почути голос того, більшість слів якого були наповнені брехнею? Мамцю, це ж так безглуздо!..

Стаю і на хвильку присідаю, даючи кісткам, які щемлять, відпочити (і м'язам, що болять, у тому числі). Згодом знову продовжую рух.

Ех...

Хочу, тому що… люблю його?..

Так, поки це – єдине пояснення. Але нічого. Звісно, не знаю, що буде після цього перевороту, як складеться моє життя, та планую і після підтримувати брата. А там далі… у різних справах, навчанні в університеті і нових знайомствах моє серце його забуде. Мусить забути, бо в нього не буде іншого вибору. Я ніяк не контактуватиму з Кейном, тому і почуття мають розвіятись. Принаймні зроблю все для того, щоб так і було.

Уповільнююсь і з обачністю повертаю у той бік, на якому мені понад мільйон разів наголошував Даміан. Незабаром, у процесі пробирання до одного вузького тунельчика (він ледь не під стелею; гадки не маю, як мені вдалося в нього залізти), чую, як із мого браслета лунає парубочий голос:

— П-сть, свахо, як ся маєте?

— Слава Богам, Вільяме! Я тут вже з глузду з'їжджаю! — пошепки щиро тішуся довгоочікуваній появі напарника (через невеличкий вибух емоцій, звісно, щось коле у скроні, але на це не зважаю). "Свахою" він почав мене називати зразу після успішного здійснення нашого плану, який стосувався однієї цікавої парочки. До речі, я його теж іноді "сватом" кличу.

— А що сталось-то? У тебе якісь проблеми? — стурбовано питає молодик.

— Ні, ніяких проблем. Просто думки з розуму зводять, — тихо-тихо і трохи сконфужено відказую, не припиняючи акуратно рачкувати. — Бачу, ти маєш трохи вільного часу.

— Ага. То що за думки такі? Переживаєш за місію?

Не любите Ви нудьгувати, свате, ой, як не любите. Ну гаразд, розкажу (журби, так і бути, не уникнути).

— І це теж. Але ще… про Кейна думала і все таке…

— А-а… — тягне так, наче дізнався щось таке, що не мусів знати. Втім, може, так воно і є. — Я теж про Інару зараз думав. Вона має бути на цьому зібранні. Таке відчуття дибільне, ніби водночас і хочеш, і не хочеш із нею зустрітися.

— У мене схоже… — чесно видаю я, дивуючись подібності наших почуттів. — А, Вільяме, ти…

Стихаю, коли ще раз мислю над тим, ставити це запитання чи ні. Але відповідь приходить швидше, ніж моє рішення:

— Так – люблю її.

Після такої його непохитної фрази обоє мовчимо. Я, скривившись від набридливого болю у кістках, який періодично нагадує про себе, пролізаю у ще один тунель, забравши перегородку, а з браслета чую, як аімер кудись біжить.

Добре, що наші (на жаль, лише наші) браслети отримали таке устаткування, яке дозволяє спілкуватися без перерв, ще й не зважає на відсутність зв'язку (пощастило, що Даміан таке запозичив у королеви відьом; мабуть, то було ще до того, як Матрона від неї втекла).

— Скільки часу ти вже їй служив, коли усвідомив це? — раптом цікавлюся я, тільки-но вловлюю, що напарник залишається більш-менш на місці.

— Зо три тижні, здається. Пам'ятаю, це мене дуже здивувало, адже взагалі ніколи не думав, що почну щось таке відчувати до своєї господарки... Хоча, знаєш, вся прислуга вічно скаржилася на її захланність, але мені з нею було дуже добре. І розуміння цього теж часом спантеличувало. Я-то готувався до того, що крізь зуби маю перетерпіти час служіння, адже не плекав до тих кровопивць світлих почуттів. Утім, як бачиш, сталося не так, як очікувалося...

Поки він замовкає, до моїх вух долинає якийсь дзенькіт і шурхотіння.

Еге ж, Вільяме, то мене виховували так, як людину, а не аімера. Я лише від суспільства і з деяких книг дізнавалася, які у нашої раси взаємини з вампірами.

— Напевно, через те, що люблю її, я не зміг тоді відмовити їй у бажанні заволодіти моїм тілом… — замислено додає Віл, у той час як мої черевички м'яко торкаються підлоги (нарешті дерев'яної, а не глиняної чи цегляної, які завжди тягнуть твоє тепло) і їхня власниця обережно оцінює місцевість.

— Це так... дивно, — кажу перше, що спадає на думку. Хоча, боюсь, не мені це говорити.

— Знаю, — швидко погоджується він. — Я не відчував відрази. Ні трохи. Навіть навпаки. Я ж любив її. І тому… жадав…

Творцями клянуся, я зараз беруся збирати полуниці.

— Це, може, був твій перший...

— То вже занадто, не вважаєш? — ображено пирхає Віл, обриваючи прояв моєї цікавості. Я тільки тихо прошу пробачення і криво посміхаюся. — Так, то був він, — невдовзі із тугою таки відповідає аімер, а в мене аж брови з коренями волосся хочуть з'єднатися від подиву, наскільки у нас із ним схожі ситуації. — Взагалі, ми розійшлися на дивній ноті… Я б міг і не піти за Даміаном. Але він розповів мені про підземелля і, наївному дурневі, відкрив очі на те, що Інара не відчувала до мене того ж, що і я до неї, а просто використала, щоб задовольнити власне его. Та й це відповідало її гріху, який народ Зонтаносу (і не лише) їй приписує… — схоплюю себе на помислах, що мій брат, вочевидь, створений для того, щоб наївним дурням і дурепам відкривати очі на правду. Гм, непогано влаштувався. — Коротше, я вирішив, що всім, чим зможу, допоможу Даміанові добитися справедливості для нашої раси. Коли пішов геть, то згодом відчув, що Інара швидко знайшла собі нового аімера. Хоча в глибині серця я сподівався, що вона хотітиме мене повернути… Дурень же, ні? — він розчаровано хихоче, а я співчутливо зчіпляю губи.

— Не дурень. Кохати когось і надіятись – не означає бути дурним.

Усвідомлюю, що акурат ці слова мені довгий час хотілося почути. Лиш я цього не розуміла.

Який раз стримую приступ блювоти, запозичивши допомогу стіни. Дурепа. Не треба було взагалі нічого їсти! Ну що за кара!

— Твоя правда, — виникає враження, ніби Вільям зараз усміхається. — Знаєш, я вважав, що, якщо більше зовсім не буду з нею бачитися, то мої почуття згодом зникнуть. Але цього досі не сталося. Вже цілий рік минув... Чесно кажучи, це злить. Ще й відчуття таке дивне – ніби мене до неї тягне. От розумієш, що вона тебе використала, що нічого до тебе не почуває, але все одно тягне її побачити чи почути голос… Ех, вибач, якусь нісенітницю тут мелю, тобі не зрозуміти...

— Ні-ні, в мене з Кейном таке саме відчуття! — шоковано запевняю його я, ледве втримавшись від писку. — Чисто таке самісіньке!

Співбесідник на довгу мить замовкає, а я ніяковію, поміж тим пробираючись у черговий тунель і дякуючи Всевишнім, що мене досі не засікли.

— Що плануєш із цим робити? — якось невпевнено питають із того боку.

— Я думала так само, як ти, що мине час і я забуду Кейна. Але тепер уже не знаю, чи це станеться, якщо в тебе досі не зникли почуття. Ще й ця незрозуміла тяга… Я припускала, що вона є через отой вампірсько-аімерський зв'язок. Але якщо ти кажеш, що вона у тебе є, а Інара вже має нового аімера, то моє припущення хибне...

— Знаєш, краще не думай про це зараз. Сконцентруйся на місії і все. А потім… дозволь Богам спрямувати тебе, вирішити твою долю. І, якщо в майбутньому дасться нагода поговорити з Кейном, ти поговори. Не втрачай шанс, гаразд? Я теж поговорю з Інарою, якщо буде можливість. Бо давно вже шукаю різні відмовки, попри те, що серце до неї тягнеться. Не вийде з цього нічого – не біда. Головне, що спробував. Це вже ліпше, ніж нічого не робити і мучитися думками "а якби".

— Так, ти маєш рацію...

— Просто колись я хотів, щоб мені таке сказали, — щиро ділиться Вільям, не стримуючи у голосі жалю. — А тепер легше чинити так, як насправді хочу, незважаючи на гордість, коли я не сам. Дивно звучатиме, але мене тішить, що в нас такі схожі ситуації. Це допомогло мені багато що зрозуміти.

— Навзаєм, — знічев'я видаю я. — Але щодо "поговорити" нічого не можу обіцяти. Поки мені надто болить. Як взагалі можна його слухати, якщо він може кожним словом брехати? Та й Даміан не хоче, щоб я з ним зустрічалася. І я його розумію...

Вільям зітхає.

— Даміан тебе дуже любить, розумієш? Тому й хоче відгородити від усіх, хто може завдати тобі якогось болю. Та й мені він наказав за тобою стежити і захищати. Принаймні під час цієї операції...

— Ти сам мені скоро станеш другим братом, — я несвідомо всміхаюся.

— Приємно чути, але... не забувай, що ми, перш за все, – свати!

— Ну звісно! Про таке не забудеш! До речі, ми і на їхній першій ночі теж плануємо бути присутні?

— Якщо буде нагода, то обов'язково!

Він сміється, а я його з певною затримкою підтримую. У нього той вид сміху, який неможливо пропустити повз вуха. Заразний до страху!

— Слухай, Вільяме… — несміло зачинаю, спинившись накарячки і не бажаючи переходити на більш серйозну тему. Але розумію, що тривога повинна бути розв'язана, отже – маю запитати. — А той газ справді на нас із тобою не діє?

— Так, на мені навіть перевіряли. Можеш не хвилюватися. Він справді не діє на тих аімерів, які мали статевий акт із вампіром.

— Все ж яке вони дивне придумали…

— І не кажи. Королева відьом казала, що мала бути якась умова на створення цього газу. Наскільки знаю, то відьми (ще давно-давно) дали тодішньому королю його рецепт (чи як це правильного назвати?). Але мама Матрони, як ти знаєш, більше не підтримує з ними ті зв'язки. Хоча досі забирає звідти аімерів. Втім, рецепт у них є. Бач, вони знали, що аімери не будуть спати з вампірами, тому не матимуть можливості протидіяти тому газу. У мене є підозри, що, можливо, через це влада все робила для того, щоб між нашими расами були саме такі стосунки, які є зараз.

Десь всередині моє єство хапають чіпкі й бридкі лапи жаху.

— О Всевишні, наскільки ж давно існує те підземелля?..

— Ніхто точно не знає, але, боюся, ще з незапам'ятних часів…

Між нами на хвилини дві на товстому шнурку висне мовчання.

Страшно уявити, наскільки важливою для нашої раси є сьогоднішня місія… Які ж вони виродки. Це ж навпаки ми мали бути домінантами, раз ми даємо їм кров! Їм від нас щось треба, а не нам від них!

Я черговий раз спускаюся на підлогу і починаю якомога тихіше йти, наполегливо ігноруючи неприємні прояви нашого з Кейном зв'язку. На шляху вже помічаю більше світла і різних дверей, з яких іноді лунають чиїсь крики чи розмови. Ох, Всемогутні, благаю, даруйте нам своє благословення, щоб ми успішно впоралися з цією операцією...

— До речі, Глоріє, — неждано звучить баритон Вільяма, коли я знову залажу у тунель. — Той експеримент королеви, що був пов'язаний із твоїми очима і ніччю з Кейном… — я ще більше напружую слух (Віл все пошепки говорить) і трохи суплюся, не розуміючи, чому він про це раптом заговорив. — Вона таким чином хотіла ще й допомогти Даміанові. Королева, звісно, не знала, коли він хоче тебе до себе забрати (взагалі не знаю, як та відьма довідалися, що ти – його сестра). Але все одно вирішила провести той експеримент. Якби нічого не вийшло, то, може, потім, за нагоди, просто повернула би назад твої очі. А може, ні, лихий її знає. У будь-якому разі, Її Величність вважала, що, якщо Дем і так хоче тебе забрати, то най уже буде ймовірність того, що забере "особливою", щоб ти ще у цій місії (про яку вона теж у курсі) йому допомогла. Він же, якщо не знаєш, спеціально шукав таких аімерів, відколи дізнався, що лише такі невразливі до цього газу.

— Не перестаю дивуватися із Її Величності. Що б хто не казав, а нічогенька братові теща трапилася, най наші Святі допомагають…

— Ага, тут лише на них і можна надіятися...

Ми тихо регочемо, і я радію, що вдається трохи розвести оту напругу, яка вже давно напинає мої (може, не лише мої) нерви.

— Слухай, нам точно вдасться вчасно всіх вивести? А з охоронцями, якщо їх буде багато, впораєшся? Навіть якщо у них там зараз те зібрання, вони не можуть всю охорону відправити туди! — знову починаю панікувати я, несподівано усвідомивши, наскільки складно буде Даміану пробратися на зібрання двох кланів.

— Гей, чого Ви, свахо? Не печіться! — лунає тихе й розважливе з браслета. — Я – Ваш сват – Вільям Я́нхен, і я клянуся, що ми з Вами впораємося із цією місією!

— Ну, якщо Ви так кажете, свате… — я з нервовим хихотінням підтримую комедію. — Значить, все справді буде добре... Я віритиму у нас із Вами.

— Я теж, — з теплотою мовить він. — Все, я вже на місці. Ти де?

— Я майже. Мені ще один тунель перелізти...

— Чудово. Тоді дай мені знати, коли можу починати. Сам теж там не затримуйся. І не забудь про той клей! Треба все зробити швидко. Будь обережна, прошу! Бо Даміан мені все святе відірве, хоч і розуміє, що я не можу бути і тут, і там!

— Гаразд! Я вже чогось та й навчилися, маю дати собі раду. Якщо, звісно, мене не перестрінуть якісь кремезні вампіри, — я іронічно кривлю вуста і, залишивши один із тунелів, прямую до останнього, що мені потрібен.

— Тепер будемо спілкуватися так коротко, як тільки зможемо, бо в тих коридорах ледь не кожен звук, на диво, дуже добре чути, — зі строгістю й осторогою повідомляє напарник. — До речі, дякую за розмову, Глоріє.

— І тобі дякую, Вільяме, — щасливо усміхаюся і відчуваю теплінь, що, мов вогник, зігріває душу.

Наостанок бажаємо одне одному успіхів і, вимкнувши звук на браслетах (щоб на важливий час не дезорієнтувало і не видало), приступаємо до виконання плану.

Я, перелізши потрібний тунель (стільки їх уже тут було, жах! Дивуюся, як я ще не заплуталася!), опиняюся у тьмяному коридорі. Знешкодивши всі сліди своїх діянь, обережно прямую до кімнати із зеленуватими дверима і чорною круглою клямкою. Так, це точно вона! Даміан мені стільки разів все щодо неї описував, що вже навіть снитися почало!

Раптово здалеку лунають чиїсь низькі голоси, що зразу сповіщає про наближення кількох охоронців. Я сполохано озираюся в пошуках бодай якоїсь схованки, але нічого підхожого не трапляється на очі. От гадство!

Лишень хочу рвонути далі коридором, думаючи, що там знайду якийсь тимчасовий сховок, як ті зелені (залізні, здається) двері широко відчиняються і тим самим затуляють мене собою. Я до межі втягую повітря і затримую дихання, вчасно згадавши, що вампіри добре орудують нюхом. Ми всі хоч і помастилися спеціальною маззю, але це все ж зовсім не відміняє наявності небезпеки. Мамцю, ото маю вдачу!

— То що, це вас відправили підземелля патрулювати? — чую чиюсь насмішливу мову.

— Еге, то ж лише "обраних" залишають у тій кімнаті, де проводиться зібрання, — обурено відказує якийсь зі сторожів, спинившись.

— А мені би і під дверима було достатньо постояти. Може, почув би що цікаве, — відгукується його напарник.

— До речі, хлопці там казали, що король і ті вампіри двох кланів були дуже нервові, адже думали, що той гріх, який Лінь, зовсім не прийде. Знаєте ж, що закони такі, що вони не можуть почати без повного складу. А він просто спізнився. Подумаєш, на три години! — озивається той, який вийшов із кімнати.

— Гадаю, він волів би зовсім туди не приходити, — пхикає один із охоронців, а решта його підтримує гучним реготом.

— О, то вам уже видали ті, як їх…

— Газостріли. Класна штука! Тепер тих аімерів можна буде ловити, як з гори котитися!

Коли двері трохи відхиляються від мене я витріщаю очі і відчуваю, як на скроні починає пульсувати жила, а легені здавлює від катастрофічної нестачі кисню. Та скільки можна молоти язиками! Ану згиньте!

— А ти зараз що, йдеш перекусити? — питає якийсь із двох вартових.

— Ага. Думаю, нічого такого не станеться, та й вона за всім нагляне, — третій крокує до решти, вказуючи пальцем позаду себе. Паскудство, там ще хтось є?? Даміан же казав, що там має бути лише один наглядач!

Вампіри розвертаються і подаються далі вже втрьох, поки двері (які вже ніхто за клямку не притримує), починають поволі зачинятися.

Я, зметикувавши і переконавшись, що охоронці сюди не дивляться, з усією ймовірною тихістю віддихуюсь і, швидко заскочивши всередину приміщення, дозволяю дверям самим за собою зачинитися.

Все так, як і говорив брат. Тільки за механізмом управління, який зараз вилупляється на мене, перебуває якась вампірка. Вампірка, якої тут не мало би бути! Новеньких набрали, чи як?

Ще раз озираюся. Вочевидь, вона мене не помітила. Чудово.

Ватяно-м'якими кроками наближаюся до неї, заодно вийнявши з внутрішньої кишені плаща малесеньку колбу, і кам'янію, коли під п'ятою зрадницько скавулить підлога. Лишень голова дівчини (цікавості заради) стає у потрібне мені положення, я щедрим бризком бразолійної рідини відправляю її у міцний кількох годинний сон. Обережно кладу тіло кудись убік. Зачерствілими від нервів руками ховаю колбочку назад і полегшено видихаю. Матрона похвалила б.

— Я всередині. Проблем не було, хоча тут виявилася ще одна наглядачка. Але я дала собі раду. Тільки-но вимкну газ, дам знати, — зосереджено пошепки повідомляю своєму напарнику (перед тим надсилаю йому спеціальний сигнал і, помітивши дозвіл, вмикаю на браслеті звук).

— Тебе зрозумів, чекаю, — напружено відказує він, а тоді звук знову вимикається.

Я повертаюся до дверей і, вкотре поскаржившись Богам на те, що не маю ключа, знерухомлюю клямку кріслом, яке притягла з собою (добре на нім вампірці сиділося, мабуть, але все хороше рано чи пізно минає).

Знову опинившись перед багатокнопковим і багатоважілевим механізмом, я впадаю в ступор. Триває він секунд двадцять, якщо не більше, поки мозок не починає зі своїх сховищ вишукувати потрібні спогади про всі слова Даміана, які мають допомогти мені зорієнтуватися за тим апаратом.

Перше натиснути на маленьку круглу синю кнопку, затримавши на три секунди, так? Тоді чорний важіль до краю посунути вправо. Після того ж почекати пів хвилини і, здається, знизити тиск на отому приладі до позначки "десять". Ще пізніше потягнути зелений важіль теж управо, тільки наполовину, і наостанок одночасно натиснути п'ять більшеньких прямокутних кнопок, які мають засвітитися червоним, якщо все зроблю правильно. Ніби немає нічого складно.

Все потрібне згадавши, покручую це у голові ще зо три рази, щоб точно не збитися у послідовності, і негайно приступаю до виконання братових настанов. Руки тремтять, як у навіженої, а очі ганяють по тьмяному приміщенні, шукаючи потрібні предмети (не все, на жаль, є на тій панелі).

Що ж, почнімо! І нехай Боги допомагають!

*****

— Все готово, Вільяме! Дій! — мій натягнутий шепіт розриває тишу приміщення, а його власниця вкотре оглядає все навколо, десятий раз переконуючись, чи точно зробила все до ладу.

— Молодець! Я починаю!

— І ще! У них вже є ті газостріли, про які говорив Дем. Будь обережний!

Аімер довгі кілька секунд нічого не відповідає, вочевидь, замислюється.

— Ситуація ускладнилась. Якщо зустрічатимеш на шляху охоронця з газострілом, намагайся його у нього забрати. Не думаю, що в тебе вийде, хоч ти і тренувалася з Даміаном, здолати якогось добротного вампіра. Тож забирай газостріл і старайся, тікаючи, заплутати свій слід. Чим більше забереш, тим легше нам буде, коли виводитимемо ув'язнених. Зрозуміла?

— Так, але…

— Це поки єдине, що можу порадити. Клянуся, я дуже постараюся швидко всіх своїх звільнити і піти на допомогу тобі. До речі, як там із ключами?

— Я знайшла в кімнаті управління ключ від другого рівня, тому зараз бігтиму прямо туди. Поки не матиму ключів від першого, доведеться його пропустити, — поспіхом тараторю, згадуючи, як я дякувала Богам у ту мить, коли зрозуміла, що без проблем дістала одну з двох потрібних мені відмикачок.

— Добре! Благаю, бережи себе!

"Ти теж!" – кричу йому подумки, коли він швидко відключається, і, попри нервову збудженість, повільно визираю з цієї кімнати управління. Стіни підземелля зустрічають мене тривожним, як вітер перед грозою, мовчанням. Нікого… Вперед!

Вискакую і, прикривши двері, виймаю із торбинки мініатюрну банку з липкою речовиною, якою далі за допомогою спеціальної палички (не дай Всевишні на руки потрапить!) змащую два дверні засуви й отвори для них. Те, що залишилось (як лише можу), розподіляю на нутрощі серцевини і саму запірну планку.

Відступаю і щільно зачиняю двері, простеживши за тим, щоб все опинилося на своїх місцях. Чекаю секунд п'ять, а тоді з усієї сили смикаю за клямку. А вона немов приросла! Не ворухнеться ні на сантиметр!

Все, застрахувалася. Тепер, якщо той наглядач і повернеться, то не так швидко туди потрапить, як міг би. Слава відьмам і їхньому ремеслу! Дороге, звісно, як три набори справжніх ельфійський прикрас, але ж яке дієве!

Випрямляю спину і пришвидшую крок у правий бік, з якого тоді прийшли ті охоронці. Холера, з тих усіх нервів ще забуду шлях! Хоча, якщо я – така молодець – не заблудилася у тих, здавалося, нескінченних тунелях, то пройти до камер буде дитячою забавкою.

Бач, як буває – через все те напруження, коли вимикала газ, навіть не дуже помічала симптоми тієї паскудної (вампірської) хвороби. Але зараз вони знову дають про себе знати. Ох, лиш би якось перетерпіти… Все ж чому Кейн досі не скасував той договір? Боїться Даміана? Чи тепер таким чином мститься мені за те, що я тоді не захотіла з ним поговорити? Ні, це навряд чи... Тоді що??

Кілька поворотів усе минає спокійно (втім, спокоєм це назвати складно, коли ти з-за кожної стіни очікуєш двійку чи тріо добре збитих вампіриськ, яких точно не осилиш), але вже на сьомому за слух зачіпається звук легкого човгання. Скільки їх? Двоє? Троє? П'ятеро??

Озирнувшись, із прикрістю усвідомлюю, що зіткнення не минути, тож вирішую дочекатися, поки вони покажуться на мої веселкові очі.

Натягую зір, немов тятиву лука, яка готова у будь-яку мить, варто їй побачити ціль, пуститися в політ. І ціль з'являється. Одна.

О Всезнаючі Творці! Дякую! Навіть якщо та ціль у кілька разів перевищує мене в силі, масі і зрості, я якось-таки маю дати собі раду. Більше ніяких кроків не чую, значить він точно один.

Вартовий швидко помічає мене і, найпершим чином (впевнена) зауваживши мої незвичайні вічі, гарячково хапається за газостріл, що красується у нього на поясі. Плащ випльовує у чіпкі пальці мій власний кинджал і я стаю в одну зі стійок, вивчених під час пекельних тренувань із Даміаном.

Секунду-другу ми мовчки стріляємо одне в одного поглядами (хто шокованим, а хто – напруженим). Чекай, Глоріє, чекай.

Вампір, ніби отямившись, спрямовує на мене зброю і за мить у мій бік летить якась кулька, розміром з яйце, яка в процесі зіткнення з тілом наповнює навколишній простір брудно-блакитним димом.

— Звідки ця наволоч тут взялася? Не схоже, щоб із камери втекла… І тривогу ніхто не вмикав… — бубнить ікластий, присівши біля моєї туші, яка лежить на землі. — Гаразд, заберу її до головного. Там можна буде з нею добре розважитися, а тоді вже відправити у клітку.

Тільки-но чоловік, явно втішений можливістю розвеселити свою нудну варту, нахиляється до мене, щоб узяти, я одним різким рухом відправляю свої пальці на зустріч із його хтивими очима, через що він потім з болем сичить, затуливши руками уражене місце. Підстрибую і, хвацько вийнявши те саме зілля сну, бризкаю ним у лице вампіра, коли він забирає долоні, щоб оцінити ситуацію.

Супер! Солодких снів, погане!

Швидко забираю у кровопивці газостріл, який далі успішно відправляється у мою торбинку (хоча він доволі величенький; не думаю, що троє таких сюди влізуть), і квапливо його обшукую. Ключі, ключі від першого рівня, нумо…

Є! Прекрасно!

Кидаю знайдене собі у сумку і вже значно впевненіше жену коридором. У голові уявляю, що, якщо, не дай лихо, зустріну ще якихось охоронців, то зможу дезорієнтувати їх пострілом із цього мудрованого прилада. Стоп, а заряд??

Виймаю зброю і розумію, що стане лише на два постріли. Нехай. Вже краще, ніж нічого.

Так, із вдаванням сплячої я, звичайно, гарно придумала, але саме зілля сну краще так не використовувати. А то ще на себе випадково попаду...

Вірите чи ні, а далі все відбувалося так, наче хтось прискорив моє сприйняття світу.

Стіни, коридори, повороти, сходи, затхле повітря і тріщання тиші від напруги.

На шляху до камер першого рівня ні на кого не натрапляю, але вже там знаходить собі місце одна вампірка. Доводиться попітніти і заробити поріз на передпліччі з компанією кількох забоїв, але все ж катування брата у вигляді тренувань дають свої плоди (пробую ще раз використати зілля, але супротивниця вміло ухиляється від бризків). Тож за кілька вдалих і не дуже нападів я ламаю дівчині ногу і своїм найсильнішим польотом кулака засилаю її у неприємне небуття. А як рука-то болить, матінко! Може, дивись, палець який зламала...

Не маючи часу все розглядати і кипіти люттю від думок про жорстокість кровопивць, я спішно відчиняю камеру за камерою, стиха пояснюючи полоненим, що зараз вони муситимуть іти за мною. Багато хто радіє, але є такі, які бояться виходити, хтось просто не може йти, а хтось – бачити чи чути. Які ж ті вампіри виродки... Король! Ось кого першого треба карати!!

Все підземелля має чотири рівні, які діляться за часом перебування в'язнів. Перший рівень – один рік, другий – два роки, і з іншими так само. Хоча особисто мені щось підказує, що вони їх тут тримають значно довше. Просто не хотіли більше будувати.

На кожному рівні є до десяти кліток. А у клітках же може бути як один, так і більше чотирьох аімерів. От я повинна була зупинити постачання газу (цим міг би і Вільям зайнятися, але він у тих тунелях не помістився би) і звільнити в'язнів із першого і, за можливістю, другого рівня. А мій любий напарник узяв на себе третій і четвертий рівні.

— Чекаю тебе біля точки "А", — захекано повідомляє Віл, коли я даю йому знати, що всі аімери вже звільнені (Всесильні, вічна Їм слава, дарували мені неймовірну вдачу у вигляді відсутності охоронця на другому рівні). Після його слів згадую три ймовірні місця, на яких ми могли зустрітися, і нервово цокаю язиком.

Гадство. Я сподівалася, що це буде точка "В", адже до неї мені ближче... але якщо "А" – то "А".

Поспіхом із вимордуваними аімерами прямую до назначеного місця. Навколо починає волати писклява сирена, від якої навіть мертвий з могили встане (тільки не ті сплюхи, яких я покропила). Отже, вже виявили, що тут відбувається щось неладне. Ох, хочеться вірити, що у Даміана теж все добре виходить!

Лишень на горизонті з'являється якийсь охоронець, який у прямому сенсі слова оторопіває від побаченого, я, скориставшись такою мимовільною слабкістю, підбігаю і бризкаю у нього темно-синім зіллям.

Ото я нині чудово попрактикувалася із його використанням! Добре, що вчасно второпала, що не зможу скористатися газострілом, щоб хоч якось затримати вартового, адже той газ лише на мене не діє.

Коли наляканий зір намацує постать Вільяма в оточенні десятка четвертого аімерів, які, зізнаюся, виглядають ще гірше, ніж мої, я щасливо ще більше пришвидшую ходьбу і вже за кілька метрів опиняюся біля напарника.

Він уже, помічаю, встиг відчинити спеціальний люк, тож аімери почали по невеликій драбині вилазити на поверхню, а точніше – на задню частину території палацу, вихід на яку є десь у королівському саду.

— Ти як?? — схвильовано підходить до мене Вільям. — Рука! Диви, як кровяка ллється! — він розриває частину свого плаща і перв'язує нею область вище рани на моєму плечі. — Тобі і так через Кейна погано, а ти ще приступ анемії отримати хочеш?!

— Сам-то, Вільяме, себе бачив? Ти скількох вампірів зустрів, що тебе так поколотили?

Я розглядаю напарника і зауважую розбиту брову, губу, кілька порізів, які прикрашають торс зі стегном, і… вивихнуте плече?? Ненько!

— Все нормально, не перебільшуй! Йти можу, тож виберуся звідси, — халатно відмахується молодик, відразу спинивши моє бажання бодай якось йому допомогти. — Варто квапитися, бо в будь-який момент до нас може навідатися загін охоронців, які залюбки перетовчуть всі кістки таким нахабним крадіям їхніх піддослідних.

Почувши його слова, аімери зачинають трохи швидше рухатися, але все-таки не сильно, бо зараз просто фізично на це не спроможні. Бідолахи...

Я тяжко зітхаю і морщуся, коли скроні вкотре за останні кілька днів щось колить. Тоді ж ловлю стурбований позір Вільяма. Слабо посміхаюся, а він мляво смикає вуста у відповідь.

Минає час, а загону варти все нема і нема, що не може не насторожувати. Ми зі сватом вже ледь не в соте перезиркуємося, висловлюючи німе занепокоєння ситуацією.

Вона-то нам на руку складається, але все ж… Що там відбувається? Вони що, всю-всю охорону відправити на оборону тих вампірів? Навіть сюди нема кого послати? Ні, не може бути… Просто не можуть нас знайти? Дурниці. Якби добре внюхалися, точно би почули запах нашої крові, вампіри же! Якщо не це, то що тоді?

Добре, що там, нагорі, є наші, а то мені було би надто лячно чекати на прихід охоронців самій. Утім, швидше за все, Вільям би мене відправив наверх, а сам би залишився тут.

Коли останні аімери зникають із нашого поля зору за люком, з якого проливається тьмяне світло на темнуватий коридор, ми з Вілом ще раз обстежуємо найближчу територію, перевіряючи, чи точно всі опинилися назовні.

Неждано до нас долинає звучання чийогось квапного бігу.

— Глоріє!!

Моє ім'я вихоплюється з вуст двох чоловіків. Один – мій вірний напарник, чудовий друг, майже брат. Інший – майстер вдавати з себе когось, корисливий колишній (ще ні, але маю надію, що це скоро зміниться) пан, зрадник. Зрадник, голос якого доводить мене до скаженої тахікардії.

Чому часто так виходить, що я зустрічаю його спиною? Від того тяжче, мабуть. Бо обернутися і взріти його постать мені несамовито страшно. І причини цього страху я, вірите, весь час намагаюся позбутися. Але не вдається.

Глипаю на Вільяма і ціпенію від його погляду, в якому змішалися шок і злість.

Що Кейн тут робить? Що сталося з Даміаном і іншими? Невже у них нічого не вийшло??

Мій любий сват робить крок уперед і стискає щелепи.

— Я не розкажу, що сталося, не питай, — серйозний тембр вампіра обіймає мовчазні стіни коридору.

— Забирайся, — шипить Віл, загородивши мене собою.

Дивно. Ти ж сам казав, що, якщо випаде нагода, щоб я поговорила з Кейном (впевнена, що за цим він сюди якраз і з'явився). А тепер його проганяєш.

— Вільяме, — торкаюся цілого плеча хлопця і зітхаю, — іди. Я тебе дожену, обіцяю. Я швидко, не переживай. Якщо щось станеться, всю провину візьму на себе, не смій картатися. Гаразд?

— Глоріє, але ж…

Він розчаровано здіймає світлі смуги на чолі й обпікає незваного гостя грізним позіром.

— Договір досі діє, тож він не заподіє мені зла. Випити своєї крові я не дам, не бійся. Прошу, йди. Перевіриш, як там Матрона, і з Демом що сталося. А я швидко все вирішу і приєднаюся до вас...

— Молю, будь обережна!

Вільям розвертається і приобіймає мою фігуру однією рукою. Попри свої рани, притискає до себе так, що я розумію, з яким пекельним небажанням відпускати мене він зараз залишає нас із Кейном сам-на-сам. Шепочу йому "Сам же казав поговорити, якщо буде можливість. Чесно, я швидко. Ти теж бережися" і слабо обіймаю у відповідь.

Аімер наостанок черговий раз жбурляє вампірові погляд, повний осуду, і хутко (наскільки йому це дозволяє вивихнуте плече) вилазить нагору.

— Що ти хочеш? — відразу плюю я, розуміючи, що компанія Вільяма мені була значно спокійніша і приємніша. А тут ця незрозуміла, невтримна тяга і бажання ніколи не бачити зводять з розуму.

Альбінос підходить ближче і я оцінюю його стан. Гірше не придумаєш. Все лице, як і видимі частини шкіри, вкрилося тими синіми судинами. А сам виглядає таким змореним, що, підозрюю, якби тут був вітер, він би міг його хитати. Зате біг сюди он як квапливо!

Подумки дивуюся, чому він настільки правильний? Міг же знайти собі якогось неузаконеного аімера (хоча це складно), випити трохи крові і не мучитися. Або попросити у королеви відьом якийсь із її зразків. Вже мовчу про те, що краще би позбувся того тричі проклятого документа.

— Віддай мені ключ від моєї бібліотеки. І я піду, — тривалу хвилину подумавши, спокійно заявляє чоловік. Чомусь складається враження, ніби його хтось змушує це сказати, а він не хоче. Але все одно каже.

Я застигаю від щирого подиву.

Не знаю чому, але від часу всіх тих подій із викраденням я майже завжди ношу той ключ у себе на шиї. Він мені слугує якимось талісманом, чи що. Оберегом. Але від чого оберігає – невідомо.

Дотикаюся рукою до славнозвісного талісмана, який приховує кілька шарів різної одежі, і піддаюся сумнівам.

Не хочу. Я не хочу його віддавати. Він що, немає у себе дубліката? Маячня.

— Не вірю, що ти тут тільки за цим і що потім дійсно підеш, — прямо випалюю, дещо розгублюючи Кейна такою впевненою реплікою.

Не забираю від нього своїх серйозно-спантеличених очей, поки альбінос, вагаючись, спрямовує стомлені вічі кольору карміна подалі від мене.

Ага. Таки правду сказала.

Несподівано десь углибині коридору починає наростати такий шум, немов на нас несеться стадо биків.

Все, час розмови вийшов!

Вампір із тривогою озирається, а тоді поспішає до мене, яка вже повним ходом готується за допомогою драбини опинитися назовні. Та не встигаю я переступити бодай кілька планок, як Кейн, схопивши за руку, стягує мене звідти.

Я сичу від болю, адже хапнув він за постраждале передпліччя, і виявляю німе бажання звільнитися. Але з наближенням кроків охорони розумію, що вже не встигну вилізти наверх і зачинити за собою люк. Лихо! Сподіваюсь, наших вже там нема!

Кейн, не відпускаючи, підходить зі мною до найближчих дверей, які мають невеличке віконце, а тоді, швидко відчинивши їх якимось ключем (звідки він у нього?), запихає нас обох всередину темнющого приміщення. Далі, замкнувшись, обхоплює мене ззаду руками і притуляється спиною до однієї зі стін.

Ох, такий поворот подій мені дещо нагадує…