Минає уже година, відколи ми починаємо йти. За весь цей час між нами не пробігається жодного словечка. Мене схоже явище зовсім не дивує і аж ніяк не напружує. Буває ж у людей таке, коли просто хочеться помовчати, ні на що не відволікаючись від різноманітних думок. От і в нас зараз так сталося. Лишень незвично одне – в обох одночасно.

Сонячне проміння дбайливо висушує наші мокрі особи, а прохолодний весняний вітер змушує зрідка здригатися. Десь із лісу, гуща якого розтягується і по інший бік річки, вискакують якісь пташки, інколи то мелодійно виспівуючи, то люпцюючись за одну з дам (весна прийшла як-не-як). Я коли-не-коли задивляюся на це дійство, думаючи про свої почуття до одного загадкового вампіра, і ще раз усвідомлюю, наскільки ж мені буде складно служити йому весь той період, щоразу стараючись не видати себе.

І за що це мені, гм? Чи правильно буде спитати "для чого"?.. Я раніше мимоволі мріяла, що спокійнісінько відслужу у якогось кровопивці потрібний термін, і пізніше створю собі сім’ю із чоловіком, якого буду кохати більше за життя.

Але... але вийшло все не так, як я там уявляля. І, швидше за все, повинна визнати, що склалося воно у гірший бік – аж ніяк не в ліпший. Та хто ж, у біса, знав, що мій майбутній господар не буде зморщеним старим вампіром, а якраз навпаки – молодим та ще й до бісиків привабливим красенем?! І хто ж міг передбачити, що в мене настільки швидко розвинеться до нього така сильна симпатія? До того ж та, яка згодом переросте у це заборонене кохання! Ех…

Що ж мені з цими гарячими почуттями робити? Не хочу, аби все дійшло до того, що я навіть подивитися на нього нормально не зможу… Поки що єдиний вихід із цієї ситуації – це, на мою думку, перехід до іншого власника. Проте, я свідомо розумію, що ніколи на таке не наважуся…

Чому? По-перше, сама зовсім не хочу це робити, адже не бачити кохану людину (умовно, хіх) і не розмовляти з нею, гадаю, буде гірше будь-яких мук. І, по-друге, перед тим як іти, варто буде назвати нормальну причину такого свого рішення. А я, чи знаєте, абсолютно впевнена, що не зможу придумати нічого переконливого. Ай, як це все складно!

— Ти не зголодніла? — несподівано звертається до мене оксамитовий голос пана Аберхарда, через що я добяче смикаюся і шаріюся так, наче цей чоловік вміє читати думки.

— Збрешу, якщо скажу "ні", адже після такого витрачання енергії мій організм хоче підкріпитися, — я причіпляю до нього чесний і трішки сором'язливий погляд, легенько здіймаючи брови. — Та й, судячи з положення сонця, скоро обід, — згодом, затуляючи долонею примружені очі, крадькома зиркаю на розжарену вогняну кулю, що велично висить у світло-синющому небі, і киваю сама собі.

— Маєш рацію, — він замислено поправляє великий комір свого пальта, — там хтось розпалював вогонь, то, може, і ми туди присядьмо, гаразд? — коли помічаю недалеко дві величенькі колоди, між якими розміщаються залишки ватри, то погоджено хитаю головою.

— А у Вас є що поїсти? — невдовзі питаю, доки ми розкладаємо свої речі на ту деревину, аби вони швидше висохли, поки ще сонце в зеніті.

— Ні, але спробую зловити рибу, яка водиться у цих річках. Думаю, ти не будеш проти посмакувати її без жодних приправ? — чоловік приковує до мене свої червоні вічі з дивним викликом, що зароджує у мені незрозуміле сум’яття і навіть обурення.

— Ви за кого мене маєте? Якщо голодна, то ще й як з’їм! — я переконливо підтискаю губи, несвідомо насуплюючись. — Ви впевнені, що зможете зловити бодай одну? — дбайливо поправляю свої коси і підозріло звужую норовливий позір, кидаючи його на мого любого співрозмовника.

— Мені вже не раз доводилося таке робити, тож не хвилюйся – голодною точно не залишишся, — потішно хихоче вампір, при тому починаючи неочікувано погладжувати мене по маківці. Я з подивом махаю віями, а тоді швидко відстороняюся, зробивши крок назад.

— Що ж, моя віра завжди з Вами, — тихо заявляю я і, стараючись приховати порожевілі щоки, зустрічаюся із його здивованими червоними очиськами.

— Щось трапилося, Глоріє? Ти десь вдарилася, коли ми бігли? Голова болить? — пан Кейн опускає руку і збентежено зазирає у моє обличчя, близько нахиляючись, що змушує мене ще раз трохи позадкувати.

— Ні-ні, все добре, — несміливо белькочу я, наполегливо уникаючи зустрічі наших очей.

Лихо, твоє лице надто близько, Кейне! Ця відстань до біса небезпечна! Ану відсахнись! А то якщо це зроблю я, ти точно зрозумієш, що щось тут не так.

— А може, все-таки… — альбінос змовкає і раптово переводить свій зосереджений погляд на щось позаду мене. — Отакої, — він повільно вирівнюється і дуже помітно серйознішає.

— Що сталось? — я занепокоєно не розумію виразу його обличчя. Коли втямлюю, що відповідати мені, чомусь, не поспішають, то з незбагненних причин вирішую не ворушитися, і ще раз, тільки вже пошепки, боязно цікавлюся: — Чуєте, мій пане, та що там таке? Ще один лев, чи що?..

— Ні, — з неприязню стискає щелепи альбінос, не припиняючи пропікати те щось чи когось настороженим позіром, — гірше. За мною! — не встигаю отямитися, як вампір блискавично надягає попередньо зняте вологе пальто і, схопивши мене за руку, швидко тягне до лісу. — Випий половину, — серйозно наказує він, вручивши мені маленьку квадратну баночку, коли ми вже опиняємося біля якогось дерева і квартету кущів.

— Що відбувається? Що це? — скептично видаю я, беручи предмет вже тремтячими руками, поки все всередині з острахом потріскує.

— Потім скажу! Пий! — з відчутною строгістю повторює чоловік, тривожно озираючись на дорогу. Ого, навіть трохи незвично бачити його таким… Що ж стряслося?

Я все ж вирішую довіритися своєму панові, і таки випиваю відведену частину помаранчево-салатової рідини. Смак трохи нагадує сіль і яблука – фу. Далі Кейн робить те саме, і враз бере мене в обійми, спиною притискаючи до свого торсу, поки сам сідає і сильно притуляється до стовбура дерева, біля якого ми перебуваємо.

Хтось пояснить мені, що зараз, у дідька, відбувається?!

— А нічого, що там мій рюкзак?.. — з помітною гнітливістю питаю я, силуючись не видати у тихому голосі різких і палючих переживань, які утворюються через його дії. А потім беруся вражено кліпати, коли прохолодна долоня альбіноса зненацька затуляє мені рота.

— Дідько, я про нього забув, — ледь чутно лається він, навіть не збираючись пояснювати мені причину своїх нещодавніх вчинків. — А зараз тобі дуже бажано мовчати. Ні звуку, Глоріє.

Та що ж таке?! Чому мовчати? Що це ти мені випити дав і чому ми тут сидимо у такій не конче пристойній позі?? Від когось ховаємося, так? Але від кого?

Перші кілька довжелезних секунд я слухняно виконую його настанови, але коли згодом не бачу нормальних причин продовження такої дивної ситуації, то починаю нагло пручатися, стараючись звільнитися від його тісних обіймів.

— Холера ясна, Глоріє, ану сиди каменем! — знервовано чупкає на мене пан Аберхард.

Та лишень я хочу з неабияким обуренням запротестувати, як на зір тут же потрапляє кілька доволі знайомих перехожих. І ними виявляються аімери на чолі з – ким би ви думали? – Даміаном. Тоді миттєво припиняю будь-які супротивляння, і сама більше притискаюся до напруженого тіла мого господаря, відчуваючи, як його серце відбиває грубі стурбовані вистріли.

Мати рідна, вони що, нас переслідують?

— Ти куди? — запитує видатного аімера славнозвісний власник шафранових очей, ім’я якого для мене досі не відоме.

— Мені здалося, що я щось чув... — з підозрілим стишенням голосу відповідає йому той, наближаючись до лісу, наче якийсь хижак до жертви. Агов, він нас зараз побачить! Побачить же!

Тільки-но я покірно піддаюся паніці і приступаю до втілення несвідомого бажання чкурнути звідси якомога далі, як вампір ще щільніше стискає свої руки і ноги навколо мого тіла, без слів суворо наказуючи не ворушитися.

Через кілька напружених кроків Даміан уже стоїть навпроти нас на відстані зо два метри і пильно вивчає все, що бачить, своїми глибокими блакитними очима.

О Всемогутні, що ми робимо?!

— Та тут всяка дичина водиться, Дéме! Подумаєш, кролик якийсь прошмигнув. Годі тобі вслухатися до кожного звуку, — безпечно стенає широченькими плечима той аімер, а вбивця вампірів лише супиться і ще кілька секунд уважно досліджує наш дует пильним поглядом, коли відстань стає ще меншою.

Гадство, він що, не бачить нас? Ми ж у нього під носом! Та й я сполохано витріщаюся йому прямо в очі!

— Мабуть, твоя правда, Вíле, — все-таки погоджується на слова напарника він, викликаючи у мені невимовний шок. Тоді вирівнюється, поволі розвертається і вже хоче йти, та налопом мій шлунок досить голосно бурчить, ненаситно вимагаючи якогось харчу, що у Даміана провокує негайну зупинку, а у нашої пари – ще більш сконфужене закам’яніння.

Ненько моя, як же ти невчасно, люби-и-ий! Хай тобі грець!

Тільки-но аімер починає повільно обертатися до нас, я тут же заходжуюся так плачевно, як лише можу, випрошувати у всіх відомих мені богів помилування.

— Диви, тут чийсь рюкзак, — так званий Віл помічає мій безпорадний наплічник і звертає питальний погляд на Даміана. Інший із дивною стривоженістю зітхає, а далі неспішно крокує до їхньої п’ятірки. А коли опиняється на бажаному місці, то допитливо схиляється до лежачого на колоді ранця.

— Не чіпай! — знічев'я розлючено шипить Даміан, тріскаючи Віла по руці, яку молодик зацікавлено простягає до мого добра.

— Але… — бажає заперечити напарник, ображено потираючи уражене місце.

— Не рухай чуже, — серйозно відрізає знаменитий аімер, а в мені негадано навіть якась повага до нього прокидається, — ходімо.

Він починає прямувати далі від цього місця, згодом махає долонею, і ті кілька парубків із двома дівчатами, схаменувшись, беруться доганяти його. Та оцей із очима шафранового кольору все ще залишається біля мого рюкзака і знову хоче до нього залізти. От погань!..

— Вíльяме! — голос головного сердито гукає хлопця, після чого він аж підстрибує від несподіванки і жене за товаришами.

Ми з моїм хазяїном ще з десять хороших хвилин перебуваємо у тій не дуже зручній позі, потрохи звільняючись від страху й остовпіння, перш ніж він обережно забирає прохолодну руку від мого рота і звільняє застигле тіло від полону своїх кінцівок. Усвідомлюю звільнення лише через кілька секунд, а тоді рачкую на певну відстань від нього.

— Я дав тобі випити зілля відвертання. Мені його всунула королева, коли ми вже мали йти, — полегшено видихає вампір, розслаблено спираючи голову на стовбур дерева, поки я шоковано вимагаю пояснень. — Тобто… за нормальних умов він би нас уже давно побачив, але якщо діє те зілля, то воно буде, скажімо, відвертати його погляд. Це досить складно пояснити… Та, зрозумій, – разом однозначно було безпечніше, ніж порізну.

— Якби він був вампіром, вже давно би нас викрив із допомогою свого нюху, — перестрашено припускаю я, вирячаючись на пальці, що стискають траву під собою.

— У цьому й іронія, — знизує плечима чоловік. — Добре, що в них бодай якась повага до чужих речей є, — альбінос неквапливо підводиться і тріпає одежу.

— Ваша правда, — боязко погоджуюся я, все ще залишаючись на землі. Виникає дурне бажання заплакати від істерики, але я його відразу неминучо присікаю, втішаючи себе тим, що нам все ж таки вдалося успішно оминути зустріч із цією зловісною бандою.

— Мені теж було страшно, — неждано зізнається пан Кейн, а я зводжу на нього налитий сум'яттям погляд, у той час як темні смужки на моєму чолі повзуть догори. — Ходи сюди, — вампір подає мені свою аристократичну долоню, і я, хвильку вагаючись, приймаю її. Далі він лагідно притуляє до себе, огортаючи мої досі тремтячі плечі руками. Тоді ж у серці щось щасливо стискається, температура тіла підіймається, а на щоках загорається рожевий колір.

Чому смієш це робити, вампірисько ти такий?.. Не треба…

Я уривчасто зітхаю і щосили стримую два суперечні бажання: міцно обійняти його у відповідь і різко відштовхнути. Лише легенько схиляю голову на ту сталеву чоловічу грудну клітку, яка заспокоєно здіймається, і стуляю повіки, прочуваючи, як всередині потрохи маленьким струмочком розливається умиротворення. Таке тепле і дуже потрібне після схожого панічного струсу.

Добре серце Кейна пробиває потужні удари, змушуючи мене вже якнайдалі відкинути будь-які помисли про відштовхування свого господаря, і при цьому не піддаючись хотінню відповісти на ці дії. Я просто вдихаю його звабливий і до своєрідного струму в пальцях знайомий аромат, повністю насолоджуючись дивовижною миттю.

Це серце б'ється так швидко і схвильовано, всупереч тому, що його хазяїн випромінює душевну рівновагу. Воно… воно переживало за мене. Переживало за нас. Чи не так?..

— Стало легше? — пан Аберхард акуратно відхиляє мене від себе, і я узріваю його несміливу усмішку, яка наче боїться моєї реакції, поки очі кольору рубіна зі стурбованістю досліджують моє засоромлене обличчя.

— Так, дякую, — впевнено киваю і неспішно відвертаю вічі, зразу ловлячи себе на думці, що хотіла би ще трішки так постояти. Може, з хвилини дві, три. Годину. День. Вічність...

Вічність? Глоріє, ти це зараз серйозно? Дурепо, яка ще, біс забирай, вічність?! Ти що, не можеш збагнути, у якій ситуація опинилася? Ще раз подумай про свої почуття, про стосунки вампіра з аімером і ставлення суспільства до них! А ще... обов'язково подумай про його відповідь на це твоє кохання. Чи потрібне воно йому? Потрібне? Хоч трошки?..

Але… але серце не думає про це. Воно не думає, Творці тебе карай! Воно просто любить і все! І все…

— Глоріє, ти йдеш?

Сіпаюся від раптового звучання його приємного тембру і показую свій розгублений позір. Кейн вичікуюче стоїть біля тих колод і з певними здивуванням споглядає мою внутрішню боротьбу, яку я намагаюся ні на грам не видати (але сумніваюся, що мені це вдається).

Коли його запитання досягає збунтованої свідомості, її власниця схоплюється, для чогось поправляє волосся і квапиться опинитися біля головного героя своїх ошпарених думок без супроводу жодних слів.

— Отже, поки я ловитиму рибу, ти розведеш багаття. Домовились? — він стягує зі своєї атлетичної статури вологе елегантне пальто і кладе його на дерево, приковуючи до мене зацікавлені червоні очі.

Так запитує, наче у мене є вибір… Ти ж вампір, трясця, а я – твій аімер. То не панькайся зі мною – скажи зразу наказовим тоном: "Розведи багаття!" І чому ти такий добрий мені трапився? Інакше я би не полонилася тобою по самі ті довбані помідори…

— Як скажете, пане, — видавлюю із себе посмішку і знімаю болеро, щоб сохнуло на колоді, а не на мені. Чоловік кілька коротких секунд пильно дивиться на мене, наче знаходить відповіді на відомі лише йому запитання, а тоді таки розвертається, даючи мені нагоду проводжати його високу постать вдумливим поглядом. Коли альбінос зупиняється біля річки і починає поволі знімати з себе вбрання перед заходженням у воду, я відразу відвертаюся і червонію.

Так, не треба брати дурне до голови! Киш, підступні Матронині словечка, які в мене не знати що викликають! Ану киш звідсіля! О Боги, краще швидше дременути до лісу, аби зайняти себе якоюсь працею!

Після того, як трохи підготувала те місце для майбутнього вогнища, я вирішую так і вчинити. Середина весни. У цих краях ліс досить швидко набуває своєї звичної форми, хоча де-не-де все одно залишається голі кущі чи молоді деревця. Довкола пахне сплячим мохом, зсохлими гілочками поодиноких ялиць і корою тих багаторічних рослин, яка потрохи відмирає.

Під чобітками інколи тріскотить хворост і мнеться свіжа травиця, а долоні обережно торкаються до міцних стовбурів різноманітних дерев, поки очі вишукують все потрібне для успішного виконання свого завдання. У процесі збирання хмизу, сухого морогу і різного ломаччя мені закрадається думка про те, як саме я повинна розвести цей вогонь. Адже якщо і є у мого пана сірники, то вони, безсумнівно, мокрі.

І що робити? Добувати багаття, як у стародавні часи – каменем об камінь? Чи паличкою крутити? Гаразд, спробуємо.

Коли перший раз повертаюся до нашого місця із гарним "уловом", то вже бачу там одну величеньку мертву рибину, проте самого вампіра на горизонті не видно. Він що, ще ловить? Як на мене, нам і цієї вистачить… Чи ти настільки голодний, Кейне?

Краще роздивившись територію майбутньої ватри, я дуже тішуся наявності кількох добротних каменюк, які однозначно допоможуть мені у створенні полум'я.

Після ще одного походу до лісових хащів я знову повертаюся зі значним здобутком, вкотре не натрапляючи поглядом на свого альбіноса, який, вочевидь, все ще не повернувся. Хоча потім помічаю ще одну невелику рибу, яка лежить біля колоди. Підозріло звужую очі і, десяток чималих секунд вивчаючи берег річки, що ховається за схилом, нарешті беруся за роботу. Розміщаю половину назбираних трусок і сухої трави у тому попелі, а потім сідаю біля цього і, взявши два камені, починаю ними щосили терти один об одний.

Більше п'яти хвилин мені нічого не вдається, хоча якісь іскри й вискакують, проте їх недостатньо. Але коли котрась із величеньких скалок, врешті-решт, береться витанцьовувати у хмизі і він затліває, я щасливо пищу. Навіть підстрибую від радості і, мов дитина, втішено спостерігаю за народженням вогню.

— Невже настільки складно було, що ти така рада? — знічев'я долинає до мене м'який голос пана Аберхарда з ледь помітною насмішкою, через що я зразу відриваю зір від маленького полум'я і впинаю його у новоприбулого, який стоїть недалеко від мене.

З одягу на ньому лише мокрі чорні штани, що спокусливо висять на вузькому тазі з допомогою класичного шкіряного ременя. Його вродливе бліде обличчя усміхнене, а світло-кармінові вічі допитливо стежать за найменшим моїм порухом. Ніяк не можу втримати свій захланний погляд, тому він повільно все ж таки ковзає по міцній шиї, витончених ключицях, широких плечах і в'їдається у натренований тулуб їхнього володаря. Через досить часту появу прохолодного весняного вітру на добре збитому тілі з'являються сирітки, змушуючи вампіра зрідка здригнутися. Прозорі краплі води налякано розбігаються по його високому стані, згодом ховаючись у поясі штанів і на своєму недовгому шляху невідворотно врізаючись у звабливі виступи дужих м'язів, що неначе виліплені на тій вельможній порцеляновій шкірі. Одна рука спокійно примощена на тому ж ремені, а інша тримає якусь велику рибчину за хвіст. І робить вона це настільки міцно, що на долоні виступають жили, розповзаючись по передпліччі і напруженому біцепсі.

Ох… Ні, Глоріє, люба, благаю… відвернися від нього. Молю тебе, негайно відведи ті кляті очі…

— Що… що Ви сказали? — змочуючи засохле горло слиною, вичавлюю із себе я, немов виходжу з якогось довготривалого трансу. Тоді обережно зиркаю на його лице, що виражає дивну цікавість, і повільно переводжу позір на новоутворений вогонь, продовжуючи підтримувати своє дітище.

Матінко, він точно щось зрозумів! Це ж зовсім не так, як було тоді, у напів темряві його кімнати чи коридору… Та й, я вас прошу, хто би з жінок не втратив дар мови, спостерігаючи за такою статурою!

— Та забудь, — безпечно чую спереду і тихо-тихо з якимось полегшенням зітхаю, досі не здіймаючи голови. — Ти і справді змогла розвести багаття. Розумниця, — він присідає навпочіпки збоку від мене, попередньо відклавши річкового мешканця до дуету інших, і вологою долонею гладить мою маківку.

— Було, дійсно, доволі складно, — я засоромлено нахмурююсь і акуратно підкидую у вогонь ще поживного йому хворостиння.

— Але ж ти впоралася, еге ж? — лагідно плескає мене по спині пан Кейн, а коли я наважуюсь глянути на нього, то зустрічаюся із чуйними спалахами у його добрих червоних очах.

— Так, — стиха мовлю, не маючи можливості стримати губи від щасливої усмішки. І лишень боковим зором помічаю, що мій господар виконує схожу дію, то відразу відчуваю, як усе всередині швидко з'єднується у незрозумілий клубочок втіхи і вибухає радісними блискітками.

— Я піду за міцнішими галузками, аби на них насадити рибу, а ти пильнуй за вогнем, добре? — чоловік підводиться і накидає на себе пальто, яке, як помітно, вже встигло підсохнути. Я погоджено мугикаю і, коли його персона зникає поміж деревами й кущами, підкидаю до новонародженої ватри ще кілька трісок. Після цього підводжуся з місця і біжу до берега, обурено бубнячи собі під ніс щось про те, що мій пан зовсім забув про своє вбрання. І тільки-но потрібна біла сорочка, елегантні черевики і легенька багряна безрукавка опиняються у моїх руках, я задоволено крокую назад.

— О, дякую, що принесла, — причіпляє до мене трохи здивований позір вампір, а я на секунду вражено приковуюся до землі. Оце ти прудкий!

— Немає за що! — слухняно белькочу у відповідь, уже розкладаючи його одежу на колоді на безпечній від багаття відстані. Далі сама сідаю і приймаю від нього прутик із нанизаною на ньому частиною риби, яку мій попутник уже встиг відрізати розкладним ножем (скоріш за все, він його завжди носить із собою).

— У ній мало кісток, навіть якщо вона річкова, тож не бійся, — повідомляє він, починаючи обсмажувати свою на вогні, іноді покручуючи.

— Гаразд.

Я беруся робити те саме, час від часу кидаючи на свого зосередженого пана збентежений погляд, хазяйка якого докладає колосальних зусиль, аби той не скотився нижче, на виступаючу грудну клітку вампіра чи його напружений прес.

— Скажіть… — якщо про щось говоритимемо, то буде більше причин дивитися йому в очі, а не бозна-куди. Пан Аберхард зводить на мою стурбовану особу вічі, що чекають на продовження репліки. — А хіба десь недалеко не повинно би було бути якесь поселення? Тобто… можливо, ми б могли до тих жителів, наприклад, попроситися на обід або дочекатися, поки повз не буде проїжджати якась карета...

— Ніхто не будує будинки чи міста біля Вірверсалю ближче, ніж за десять-п'ятнадцять кілометрів. Так із давніх часів повелося, і я не знаю, чому, — знизує міцними плечима Кейн. — І карети тут їздять зовсім не часто. Нам ще взагалі пощастило, що живемо саме в Одрелоні, а не, наприклад, у столиці. Бо ж тоді ми мусили б, чи знаєш, довго самі топати, поки Альнер би за нами приїхав, — чоловік неспішно поправляє мокруватого чуба і зиркає на мене, наче справді помічає, що мою голову зараз, грубо кажучи, мучить одне незнання.

— Розкажете, що зв'язує Вас і королеву відьом? — у цю мить не маю сміливості подивитися прямо на нього, тому просто вилупляюся на свої пальці, які сильно стискають патичок.

— Думаю, тут немає чого аж так розказувати, — на одному видиху заявляє вампір, перед тим п'ятірку секунд промовчавши і наче посмакувавши моє раптове запитання. — Її матір виховала мою. Тобто вони з теперішньою королевою майже як сестри, але коли моїй мамі стукнуло двадцять, тобто настав той вік, після якого у вампірів починається жага до крові, тодішня правителька відправила її у вільне плавання, — його бліді вуста відвідує дивна усмішка, яка виникає, швидше за все, через таке порівняння. — Звісно, бабуся, як я її іноді називав, дала їй певну суму коштів, і навіть подбала про те, щоб у неї у Зонтаносі було нормальне житло і хоч якась робота. Взагалі… всієї історії я не знаю. Чому її виховувала ця жінка і що трапилося з її справжніми батьками. Можливо, мама сама не знала, тому й рідко розповідала. А я не дуже цим і цікавився... Мабуть, саме через це королева Вірверсалю поблажливо до мене ставиться, — він криво посміхається, хоча є у тій невеселій усмішці трішки щастя. — Адже якби я був їй зовсім не знайомим чоловіком, ті відьми вже давно би мене вбили. Можливо, тебе ні, а мене – точно. Є у них такий закон, що це дозволяє. А так… та стара з моєю матір'ю, мов рідні, та й остання навідувала її не одноразово, коли я підростав. Тож, напевно, можна сказати, що в мене теж є статус такого собі особливого чоловіка. Просто іноді славнозвісна тітонька любить вдавати, наче я його не маю.

Альбінос замовкає, а я, зі свого боку, теж нічого не кажу, повільно аналізуючи в голові почуту історію. То ось чому вона так із ним поводиться…

— Говорили, що немає що розказувати, а ось – скільки нового про Вас дізналася, — щасливо лепечу я, перевертаючи вже трохи засмажений кусок рибини. Тоді дещо згадую, відкладаю паличку з обідом набік і починаю шолопатися у своєму ще досі вологому рюкзаку.

— Що шукаєш? — зацікавлено здіймає світлу брову пан Аберхард, ні на мить не відриваючи від мене своїх пильно-спокійних очей. Я не планую давати йому відповідь, і лише заперечно виставляю наперед долоньку, а далі продовжую своє заняття. Та коли під руки потрапляє баночка з якимось зіллям, я нерозуміюче насуплююсь і витягую її з глибини сумки, аби роздивитися.

— Невже це… — ошелешено видаю, не маючи ніякого бажання вірити у власні здогадування, коли в руках опиняється кругла скляна пляшечка, наповнена знайомою рожевою рідиною.

— О, в тебе якесь зілля є? — також помічає той цікавий предмет мій господар. — Матрона подарувала? — він відкладає рибу вбік і вже хоче підводитися, але я швидко зупиняю його, ховаючи баночку у найглибшу частину наплічника:

— Ні-ні! Це не зілля! — сполохано пищу, стараючись якнайшвидше щось придумати. — Це... це така спеціальна… приправа, яка робить страви смачнішими. Мені її справді Матрона віддала, щоб я спробувала з нею щось приготувати, якщо буду мати таку нагоду, — погодьтеся, а непогано звучить. Не бачу ніяких причин не повірити мені. З наляканим очікуванням дивлюся на свого співбесідника, який здивовано витріщається на мене.

— Чудово! То додаймо її до риби, щоби було хоч трохи смачніше, — з незвичайною радістю пропонує альбінос, а я через його заяву миттєво клякну.

— Я не знаю, пане… — невпевнено мимрю, намагаючись вигадати логічну відмовку. — Матрона попереджала, що ця приправа дуже рідкісна і, здається, вона діє лише на овочі. Тобто нею можна заправляти тільки страви, що більшою мірою з них зроблені, — відкладаю рюкзачок трохи подалі від себе і тяжко зітхаю, показуючи розчарування, яке в мене нібито викликає власна репліка. Хоча насправді хочеться проклясти ту паршиву відьму всіма можливими напастями, раз вона посміла підкинути мені цю річ.

— Шкода, — скупо видавлює із себе вампір, підтримуючи мій смуток і, вочевидь, повіривши щойнопочутому.

Ох, слава моїм акторським умінням!

Ще з десяток другий хвилин ми напружено мовчимо й інколи обдаровуємо одне одного запитальними поглядами, але ніхто з нас не наважується на них відповідати. Коли ж я бачу, що мій пан починає куштувати рибу, то теж смакую свою. Звичайно, без ніяких спецій їсти – те ще задоволення, але шлунок, що вже більше години розлючено бунтує, на таке точно не поскаржиться.

— Дивно це, — несподівано вимовляє Кейн, а я звертаю на нього свої трохи схвильовані вічі.

— Що саме? — врешті, не стримуюся, аби не запитати, що ж мається на увазі, адже він щось не квапиться продовжувати.

— Даміан і його дії, — відказує чоловік, замислено прокручуючи наступну частину риби на палиці. Я починаю ще більш уважно вдивлятися у його серйозне обличчя, і навіть насторожуюсь. — Мені здається, що він точно здогадався, що це ми тут були, тобто ховалися від них. Але… як бачимо, вони не шукають нас. Із нашої останньої зустрічі я не можу збагнути, що в нього на думці. Розумієш, Даміану зовсім не тяжко тебе викрасти до своєї банди у будь-яку можливу мить. Проте, він цього досі не зробив. Складається враження, наче цей аімер чогось чекає, якоїсь події, яка, підозрюю, повинна з тобою трапитися… — альбінос сплітає свої довгі пальці навколо прутика і, досліджуючи полум'я стривоженими червоними очима, продовжує: — А ще Даміан мав уже багато можливостей мене вбити, але досі цього не зробив. Хоча хтозна, можливо, у нього є якийсь окремий список, кого він уб'є наступного. Але, прокляття, це якась нісенітниця… — пан Кейн розгублено занурює вільну руку у білу чуприну і зневірено зітхає.

— Ваша правда... — разом із ним стурбовано задумуюся я, збентежено підтискаючи губи.

Справді… у цього Даміана було чимало нагод викрасти мене чи позбавити життя мого господаря. Чому ж він це не зробив? Чого чекає? Може, він хоче, аби я підписала з моїм вампіром той договір, який зробить мене його офіційним аімером? Але ж ні – дурість. Для чого йому це? Навпаки – він би, думаю, зробив все, щоб цього не сталося, але… Тоді він міг серйозно зупинити мене, коли я йшла давати кров панові Кейну. Творці, дійсно, що коїться у нього в голові? Що він задумав? І як це "що", стосується мене? А воно точно стосується – нутром відчуваю!

— Глоріє, — тихо гукає мене вампір, а я боязко переводжу увагу з ватри на нього, — ти не повинна цим перейматися, чуєш? — мої брови нерозуміюче сходяться, і він тут же зупиняє спробу обуреного заперечення своїх слів. — Не думай про це, добре? Я мушу цим гризтися – тож буду. І поки ти будеш моїм аімером, я робитиму все можливе, аби тебе в мене не забрали.

— Але якщо В-вас… — заїкаюся я, із жахом усвідомлюючи можливості Даміана і його шайки.

— Я не такий уже й простий, щоб мене так легко вбили, тож не хвилюйся, — усміхнено запевняє мене вродливий альбінос. — Я тут якраз тебе дещо спитати хотів… — з незвичним острахом зізнається він, а я відчуваю, як щось усередині з незбагненним чеканням стискається. — Слухай... тебе все влаштовує у наших стосунках вампіра й аімера? Я повинен це знати, — пан Аберхард помітно знічується і береться частіше крутити рибку в руках, що абсолютно видає його нервування. У мене, яка ловить себе на думці про дивну втіху через цей його вигляд, з'являється бажання спитати, для чого йому це, але зненацька відповідь сама стріляє у голову.

— Що ж… — тягну я, наче спеціально змушуючи його ще більше переживати щодо моїх подальших слів. — Я вже спробувала, як це – коли п'ють твою кров, тому можу впевнено сказати, що мене все влаштовує, — не можу втримати щоки від непотрібного рум'янцю, а вуста від щирої усмішки, яка виникає саме тоді, коли бачу наповнене радістю лице мого попутника.

— Мені приємно, що нам вдається гарно співпрацювати, — спокійно каже він, демонстративно кашлянувши і стараючись повернути свій звичний образ. — Значить… Коли потрапимо додому, то можна буде відправитися до короля, аби укласти договір про твоє узаконення. Що скажеш? — чоловік приклеює до моєї постаті уважний позір, а я навіть трішки гублюся. Гм…

— Гаразд, — невдовзі впевнено киваю і боязно запитую: — а це часом не боляче?..

— Лише трішки, — зніяковіло розчаровує мене вампір, а я відразу блукаю між варіантами, як же ж саме буде проводитися підписування мого узаконення. — Отже, якщо ти згідна, то так і зробимо, — він повертає мою увагу до себе і широко всміхається, що не може не відбитися крихким щастям у моїх грудях. — Тоді ще по рибці з'їмо, і знову в дорогу, — я щось погоджено бубню і починаю живитися черговим куском морепродукту (хоча, по суті, ця рибина у нас не з моря, хіх).

Минає ще немалий відрізок часу, перш ніж наша пара завершує свою таку-сяку (це я про смак) трапезу, гасить вогонь, збирає речі і відправляється у довжеленьку путь.

Надворі поледь-ледь вечоріє. Вітер, немов якийсь неможний і лінивий дідуган, дмухає повсюди геть не часто, чим несвідомо тішить нас обох, адже так можна принаймні на мить забути про те, що ми ще не повністю висохнули. Коли зрідка глядаю на небо, складається враження, що на фоні біло-блакитної творчої мішанини хтось недбало розлив яєчний жовток. Сонця чітко не видно, лише його золотисте сяйво заповнювало те неосяжне небесно-блакитне тло.

Дорогою у нас зав'язується розмова, навдивовижу, про моє минуле. Але не просто минуле, а саме про колишніх хлопців, які у мене колись були. Сама до пуття не усвідомлюю, коли ми починаємо говорити на цю дивну тему, проте я не стараюся щось приховати від свого пана. Тут мені хочеться бути з ним повністю чесною, щоб десь потім, у якомусь майбутньому, між нами не виникало ніяких дурних непорозумінь, які переважно утворюються через не максимальний рівень відвертості.

Хоча… я не можу сказати, що він мені про щось подібне розповідав, але все ж нехай принаймні один із нас знає про таке минуле іншого, якщо вже не обоє. Втім, правду думаючи, я, безперечно, дуже хотіла би дізнатися, що там відбувалося на його любовному фронті, але про це вже в процесі теревенів не наважуюсь сказати.

Ділюся тим, що хлопців у мене було небагато. Частіше сама не прагнула мати з ними стосунки або просто не пропонували, та й я не нав'язувалася. А ще вампірові згодом таким чином, як не дивно, вдається здогадатися, що мене ще ніхто не займав, і це його досить-таки дивує. У моєї свідомості навіть проскакує враження, що він тоді хоче щось сказати, крім здивованого погляду, але мовчить і поринає у власні роздуми.

А мені-то, чесно кажучи, у той момент дуже кортить, аби чоловік розказав хоча б про якісь думки щодо цього факту. Але я все-таки, щоб десь там не видати своєї надмірної цікавості до його персони не тільки в душевному плані, а й у фізичному (паскудство, так не хочу визнавати, але Матрона таки має рацію!), нічого не кажу і просто продовжую ще щось розповідати про свої бувалі часи.

Повідаю моєму гарному подорожньому про друзів, що були за час домашнього навчання. Про найпершу сильну симпатію, і її безперешкодне руйнування – хлопець виявився повним мерзотником, якому жадалося тільки в трусики залізти. Розказую своєму доброму хазяїнові трохи про своїх батьків, щасливо й ностальгічно всміхаючись, і навіть про дитинство. Тоді він мені серйозно обіцяє, що після подорожі в столицю ми відправимося до них, аби я так не сумувала.

Ну ти ж золото – не пан! Де ще таких відшукати?? Наскільки мені відомо, багато які вампіри спеціально якнайбільше обмежують зустрічі амерів із сім'єю, адже це найчастіше, мовляв, погіршує виконання їхніх службових обов'язків. А ти тут таке кажеш!

Я з дитячим щастям дякую альбіносів за таку надзвичайну обіцянку і радісно жебоню йому про те, що буду з величезним нетерпінням чекати на її виконання.

Упродовж нашого гомоніння про всяку-всячину я намагаюся не помічати, що мій пан виглядає якось не ладно. Адже зразу думаю, що кров йому недавно давала, значить усе має бути добре. Лишень би рибу погано посмажив, що, може, його тепер живіт болить?

Коли виявляється, що ми вже більше п'яти годин так чимчикуємо, то недалеко на очі потрапляє знайома карета з двома цегляно-коричневими кіньми, кучером якої є ніхто інший, як уже відомий мені ельф Альнер. Наш дует весело махає до схвильовано молодика. Тільки-но опиняємося навпроти дверцят транспортного засобу, обоє поспішно запихаємося всередину. Полегшення від того, що, нарешті, будемо спокійно прямувати додому, наступає миттєво, дозволяючи розслаблено спертися на потужну спинку зеленуватої канапи. Після моїх чималих пояснень хлопцеві причини того, що він мусив нас шукати, ми всі їдемо у тиші.

— Пане, з Вами все добре? — я все ж знаходжу у собі сміливість спитати, та ще й помічаючи те, як Кейн жадібно огортає себе руками і часто труситься. — Що з Вами? Вам холодно? — з неабияким переживанням підсуваюся ближче і торкаюся його долоні, яка виявляється теплою, що переважно не дуже властиве його шкірі.

— Зараза… Думаю, у мене озноб, — тихо припускає пан Кейн, обдаровуючи мене змученим поглядом, — так холодно, наче я щойно був ув ополонці, і мене різко витягнули назовні, — ой! Хоч добре, що натягнув на себе те вбрання, поки ми йшли. — Видно, хворобливість все ж таки не бажає мене залишати, — розчаровано зітхає вампір, а я знімаю своє болеро і кладу йому на коліна. Принаймні щось...

— Агов, можете, будь ласка, дати свій плащ? У пана Аберхарда озноб! — стурбовано прошу у нашого кучера я, і вже через кілька коротких хвилин вкриваю свого господаря стильним темно-зеленим вбранням. — Дуже Вам дякую! — Альнер спокійно відмахується і не припиняє вести коней. — Почекайте ще трохи – скоро прибудемо додому, — збентежено намагаюся (навіть не знаю, для чого) заспокоїти альбіноса. — Ходіть сюди, — коли він без заперечень наближається до мене, я турботливо притискаю його до себе й, обхоплюючи тремтяче тіло руками, якнайкраще стараюся зігріти чоловіка. Він сам обіймає мене у відповідь, примостивши голову на моєму плечі. — Це все через те, що Ви ловили ту рибу і, чи бачите, хотіли похизуватися переді мною своїм тілом, — тихо і вельми невдоволено бубню я, а мій пан лише коротко й потішно хихоче.

— Мабуть, похід до короля на певний час відкладається… — з відчутною тугою констатує Кейн, а я тільки обводжу журливим поглядом витіюватий інтер'єр карети і погоджено зітхаю.