Двері з темного ельфійского дуба. Гарна позолочена клямка, яка вміло додає цьому предмету інтер'єру ще багатшого вигляду. За кілька хвилин (нереально довгих хвилин) я встигаю ледь не досконало вивчити всі вирізьблення, які є на цьому дорогому дереві. У лівому верхньому куті одні викрутаси, в правому – інші, а внизу ще якісь. Очі роблять все можливе, щоб відвернути мою увагу від думок про основну причину свого приходу сюди. Але це їм, боюся, не конче вдається…

Шлях до покоїв пана Аберхарда займає у мене значно більше часу, ніж мусив би. А все через те, що я, на силу почавши йти, швидко піддаюся їдким сумнівам і повертаюся. Так відбувається, може, з шість разів, аж поки на сьомий раз підсвідомість не зауважує, що я ще жодного разу не натрапила на Вайгара. Тож сприймаю це, як якийсь знову-таки знак, і вже остаточно крокую до потрібного приміщення.

Можливо, якби я зустріла Вайгара, могла би повторитися та сама історія, коли мій пан кудись відправився на два дні. Але цього не стається. Мабуть, тим і ліпше.

Від живота і далі по тілу поволі розлазиться холод, який свідчить про чимале нервування. На додачу, я вся несильно трушуся і вкотре безрезультатно намагаюся бодай трохи вгамувати оскаженіле серцебиття.

Скоро буде вже десять хвилин, як стою тут. Стою, мов у землю зарита, і лиш те й роблю, що витріщаюся на вхід до цієї кімнати. Таке відчуття, наче добровільно прийшла на страту.

Сумніви розривають на шматки найменшу впевненість, варто їй з'явитися у голові. Але, щоб там не було, я усвідомлюю, що більше вже не можу терпіти це все. Ніяк. Адже є чуйка, що ще трішки – і від цієї нестримної любові почне паморочиться у голові. Немов абсолютно будь-яка дія Кейна у мій бік пробуджує у мені нестерпне бажання зізнатися йому у цих почуттях тут і зараз.

Але не можна. Спершу було заборонено суспільством, а тепер ще гірше – законом. Проте... я все одно зараз тут. Ох, благаю, нехай духи Всесильних Творців допоможуть мені у цій нещадній боротьбі...

Останню секунду подумавши, напруго стукаю у двері покоїв мого горе-пана. До смерті страшно. Серце вже давно поводитися так, ніби його вдарило струмом, а долоні щедро вкриваються потом.

Так, я вже все вирішила. Тепер остаточно. Навіть якщо розумію, що цими діями переступаю через межу, яку сама щойно відсікла і яка вже розділила моє життя на "До" і "Після". Я тепер і близько не відаю, чим обернеться для мене цей вчинок... Яким буде те славнозвісне "Після"?

Втім, не можу назвати це рішення необдуманим. Ніяк не можу, тому що над ним у мене не раз сохла голова. Не раз різносортні думки скупчувалися у всякі групки й не давали нормально сприймати все, що відбувається. Ой, не один раз вони чавили серце... І не один раз через них скімлила душа...

Припиняю стукати по дереву і забираю тремтячу кінцівку подалі. Відступаю на крок і зводжу перелякані вічі наперед. Перші секунд десять нічого не відбувається. Так мало... та я там за той період ледь не непритомнію від хвилювання.

Лише згодом до мене долинають м'які кроки по той бік дверей і клямка смикається. Тоді все тіло ціпеніє від напруги, а його хазяйка ловить себе на розумінні, що в такий пізній час цей вампір все-таки ще не спить.

— Глоріє? — в чоловічому голосі відверте здивування переливається із втомою, поки я не можу віддерти погляду від його образу.

На носі окуляри з овальною оправою, які йому страшенно личать. Біле волосся на вигляд вологе і недбало (при тому дуже звабно) розхристане. На добре збитому торсі вільна лляна сорочина з довгим рукавом і зі слабо зав'язаними мотузочками зверху, а на стегнах (напевне, якісь спальні) штани.

Трясця, і як після споглядання такого захопливого видовища я можу щось нормально сказати??

Починаю стурбовано тупцювати на місці, вертячи браслет у руках, які перед тим ховаю за спиною.

— Зараз перша ночі. Чому ти ще не спиш? Трапилося щось термінове? — з певною тривогою цікавитися Кейн, не припиняючи дивуватися моїй аж ніяк не очікуваній появі.

— Ви забули на кухн-ні свій браслет-т, — подумки сичу через те, що не вдається стримати заїкання, а далі боязко простягаю йому потрібну річ.

— О, дякую... Я вже почав думати, що знову його загубив, — він обережно бере свій засіб зв'язку і, зазирнувши до кімнати, відкладає його на якусь тумбочку. — Ти могла б і завтра віддати. Для чого було це так пізно робити?

— Вибачте, будь ласка. Я не думала, що Ви ще не спите... — ой, ненько, як це безглуздо звучить! Він точно зрозуміє, що тут щось не так! А я гадки не маю, що ще говорити на його запитання…

— Я справді хотів виспатися, коли ми завершимо зі святкуванням, але згадав, що маю розібратися із деякими невідкладними документами. А їх там виявилося багатенько, тому й не сплю досі. Ось уже завершував, як ти завітала, — альбінос знімає окуляри і стомлено протирає очі й перенісся. Потім знову надіває їх, шумно зітхає і приковує до моєї вкрай збентеженої постаті свої проникливі очі кольору рубіна. — Ти, може, ще щось хотіла?

Ледве-ледве киваю й опускаю голову.

— Це щодо тієї обіцянки, яку я Вам сьогодні дала... — стиха доводжу його до відома, взявшись теребити тканину камізи пальцями.

— Справді? Не думав, що ти так швидко мені це розкажеш, — висловлює черговий подив мій господар, а я лише занепокоєно затискаю зубами нижню губу. Знав би ти, наскільки складно мені було боротися із суперечностями у своїй душі щодо цього... — Але все ж... чому ти вирішила зробити це саме зараз? — природно питає пан Аберхард, а я, коротко глянувши на нього і всередину кімнати, помічаю, що він зараз дійсно порався із якимись документами.

— Ем... Бо я подумала... що не варто затягувати з виконанням обіцянки ні на годину... Тому вирішила розказати тут і зараз, якщо Ви ще не спите, — мій тремтливий тихий голос звучить підкорено. Він, думається мені, вже давно повністю підкорений цими бездонними червоними очима.

— Гаразд, лиш, будь ласка, не тягни, бо я хочу якнайшвидше закінчити з цими паперами й піти спати... — просить вампір, зморено позіхаючи. — То що це, Глоріє?

Ех, може, не слід було? Може, він нормально не сприйме мої слова, якщо настільки втомлений?

Я беруся нервово бадати свої коси, перебираючи в голові десятки варіантів, як саме повинна озвучити ті заповітні слова.

Гаразд, якщо він сказав не тягнути, то так і зробимо!

— Я хотіла сказати, що... — голос раптом уривається, наче в горло щось встромлюють.

Матінко, я знала, що це буде дуже складно... але ж не настільки!..

Для чогось поволі підводжу вічі й очікувано натрапляю на його вродливе стомлене обличчя. Одним твердим поглядом він стискає моє тремтяче тіло, викликаючи негайне закам'яніння і пекучий холод, який непотрібно благає не відривати від мене своїх проразливих темно-реальгарових очей.

А-а-а, що робиться?! Що ж це, в біса, робиться??

— Що сказати? — без зайвого натиску перепитує вампір, не припиняючи уявно поїдати мене. А я зненацька наповнюю легені повітрям і починаю туркотіти:

— Коли ми були на тому весіллі, саме як я пішла переодягатися, то Альнер, побачивши мій образ, щиро зробив мені комплімент! Якось так сталося, що я про це бовкнула Вайгареві... Але не хотіла, щоб Ви дізналися, бо боялася, що залишите Альнера без хліба! Тепер Ви це знаєте, але прошу – не звільняйте його! Він же ж так добре Вам служить!

Завершую тараторити і з острахом дивлюся на реакцію чоловіка, поки підсвідомість люто лупцює мене за те, що не сповістила її про такий можливий хід подій.

А що? Я ж не збрехала. Ну, хіба що трошки... Все-таки розумію, що не можу це відразу сказати, коли він так безпосередньо питає... І що тоді робити?

— Он як... — вражено мовить співрозмовник, ховаючи руки в кишені штанів. — Невже ти через це настільки переживала, що не хотіла мені зразу там відповісти? — на його спокійні слова непевно киваю і ховаю зніяковілі очі. — Ох, Глоріє, не бійся. Я добре знаю Альнера. Він не з тих, хто крутив би романи за моєю спиною. Я поговорю з ним про те, що сталося, але звільняти його точно не буду. Не хвилюйся, — пан Кейн робить кілька кроків уперед і кладе руку мені на маківку. — Завжди так за всіх турбуєшся, ай-яй-яй, — з легкою насмішкою каже він, починаючи гладити моє волосся, яке ще не встигло повністю висохнути. А я у той час розчаровано зціплюю зуби й лякаюся того, що звук шаленого биття мого сполоханого серця може дійти до його вух. — У будь-якому разі, ти могла й завтра виконати свою обіцянку, але вже не будемо про це. Дякую, що наважилась, Глоріє. Ти, мабуть, теж за сьогодні втомилася, та й тут можна змерзнути в одній камізі, тож іди спати, — по-доброму говорить білобровий вампір, забираючи долоню з моєї голови й повертаючись до порогу. — Приємних сновидінь.

Та ні, дурнику, через ті всі переживання кров так ганяє тілом, що мені зовсім не холодно… Дідько, чому ж т-ти такий... так-кий...

Я різко вдихаю і, зібравши останню сміливість у кулачок, випалюю:

— Насправді це не те, що я хотіла сказати! — не підіймаючи зору, вловлюю, що Кейн уриває наміри зачинитися у себе в кімнаті і з подивом розвертається до мене. — Я боюся, що Ви це й так давно підозрюєте! Боюся, що після цього відправите мене додому, але більше просто не можу терпіти! Пане, я… — знічев'я зупиняюся, замружившись і стискаючи пальці. А тоді піймаю себе на думці, що вже нема чого втрачати, тож палко продовжую: — Я кохаю Вас! Знаю, що це тепер заборонено законом, але кохаю! Кохаю так сильно, що мені боляче дивитися на Вас із думками про неможливість і неприйнятність цих почуттів! Проте, я люблю Вас, пане! Всупереч усьому! І нічого не можу з цим вдіяти, як би не старалася!

Бентежно віддихуюся від такої емоційної заяви і не маю найменшої впевненості подивитися йому в очі. Вся трясуся від переживання і подумки не вірю, що справді сказала це вголос. Те, що вже так давно мучило мою душу. Невже… Нарешті…

Ох, а казати те, що ще хочу сказати, чи таки не треба? Ну, казати чи ні? Казати чи ні??

Чую його тихий і шокований видих, як у голові немов щось тенькає. Зараз або ніколи!

— А ще... Якщо Ви не зап-перечуєте... — з тяжкістю змочую сухе горло і до смерті засоромлено, майже нечутно додаю: — Я... дуже хоч-чу... відчути на соб-бі... Ваш… гріх…

Лице ще сильніше паленіє від озвучених мною слів, поки серце щосили гатить ребра так, наче планує їх розтрощити. Тривалу хвилину чи дві між нами панує пронизлива тиша. І я вже змиряюся із тим, що він точно почув наслідки мого хвилювання.

Будь ласка, скажи хоч щось! Прошу! Інакше я зараз з'їду з глузду!

— Ти... — неждано лунає вражений тембр альбіноса, змушуючи добряче сіпнутися. — Глоріє, поглянь на мене, — раптово просить він, дотримуючись у своєму голосі тієї ж гучності, що й раніше. Я невимовно повільно виконую його прохання і завмираю.

Збиває дух від того, як зіниці вампіра помітно звужуються, а в червоних очах, які намертво пропікають мою персону, розгоряється навіжене багаття. Не встигаю навіть помітити, коли він встиг зняти окуляри.

Невдовзі пан Аберхард ховає свої очиська під повіками і здивовано зізнається:

— Знаєш, мені ще ніхто таким чином себе не пропонував...

Він замовкає і починає мовчки поглинати мене своїм зором, емоцію якого я так і не можу зрозуміти. Думаю, він ретельно аналізує все, що щойно почув, і обдумує своє ставлення до цього. Хоча... Звідки я можу знати, що там коїться у його голові?..

Згодом Кейн із хрипкістю, наче з приреченням, зітхає і з певним невдоволенням видає:

— Ти знала, що я не займаюся цим з аімерами, і все одно сказала це... Та навіть так, Глоріє, я... — чоловік дає привід припалити до себе мої враз обнадіяні вічі, а тоді сподівання у них гасне, коли він відводить погляд і хитає головою, ніби відкидає геть погані думки. — Ні, Глоріє, — тихо визначається із рішенням. А потім, хвильку подумавши, протинає моє серце тим словом ще раз, немовбито для кращого підтвердження: — Ні. Не буде цього. Йди до себе. Завтра зберешся і я відвезу тебе додому.

Кейн розвертається і безпристрасно заходить до себе в покої, залишаючи мене саму посеред довгого коридору, освітленого лише сяйвом повного місяця.

Розумію, що у ту саму мить він стає для мене нетикальним. Як привид, до якого вже ніколи в світі не зможу доторкнутися. Навіть найменшим кінчиком пальця, найлегшим подихом, лунанням голосу... А за тим з'являється жахлива думка, що цей вампір більше ніколи не стане для мене колишнім.

Таке відчуття, буцім хтось добряче гепнув у груди. Тупий, але до біса ниючий біль впевнено розповзається по тілу, беручи початок із сонячного сплетіння. А серце – розламується на незрозумілі грудочки, які моя свідомість починає із поспіхом перестрашено збирати, поки вони зовсім не розчинилися у цьому пекельному розчаруванні.

Приречено стискаю вуста і починаю мляво крокувати до своєї кімнати, наперед знаючи, як довго і невтримно буду там ридати. Хочеться стримати той жалісливий плач, поки не дійду до назначеного приміщення, але цьому не судиться статися. Вже за кілька метрів заходжуюся судомно вбирати ротом кисень і витирати з червоного обличчя солону рідину, яка безперервно робить його мокрим.

Дурепа! О Всесильні, яка ж я дурепа! Здавалося, що він добре до мене ставиться! Що у цьому хорошому ставленні приховані бодай якісь почуття! Ще й якщо згадати той його дивний монолог, коли я "спала"!.. Наївно сподівалася, що якраз ті самі почуття не дадуть йому мені відмовити!.. Проте, видно, це все-таки лише здавалося...

Либонь, я банально забула, що він, у першу чергу, – вампір, раса яких не дуже поважно ставиться до аімерів. Та й забула, який він сталевий щодо своїх принципів. І ще той дурний закон! Чому, Всевишні, ну чому??

Якщо долею було написано, що мої почуття безсердечно кинуться ним напризволяще, то якого лиха цей вампір так поводився зі мною? Чому виявляв цю доброту, турботу, ніжність?! До чого тоді була вся ця тепла поведінка, усміхнені погляди, лагідні слова?.. Для чого, якщо зараз настільки просто відмовив??

— Угх... Невже в-він справді ніч-чого такого до мен-не не відчуває?.. Анічогіс-сінько?!

Ридання стають голоснішими й набагато ображенішими, тільки-но я промовляю вголос ці бридкі думки.

Так легко сказав "Ні", наче це не я зараз стояла перед ним! Наче не я там так емоційно і щиро заявляла про свої почуття! Або ж… наче це не він стояв переді мною... Ні, це точно був він – іскри в очах-рубінах були мені неймовірно знайомі…

Але що взяти з тих іскор, якщо остаточним результатом виявилася відмова!.. Хоча це було спокійно і без зайвої огиди, та мені зараз так боляче від однієї лишень думки, що нічого не вдалося... Нічого не вдалося… Ох, а я так сподівалася, так сподівалася…

Холод коридору поволі торкається до тіла, яке стрепеняється через періодичні схлипування, але йому все ж не вдається вгамувати моє розпашіле лице.

Невже це все було дарма? Невже я дійсно для нього більше нічого не означаю, крім як хороший слуга-аімер? Ех, ще якби хороший… І що, мої здогадування таки перемогли? Ті здогадування, які я до останнього не хотіла слухати… Він отак поводився зі мною лише через той довбаний вампірський обов'язок, згадка про який уже давно не дає серцю спокою.

Еге, все так і було... Я нібито знала це. Знала, але… не хотіла вірити. Чому та правда часом настільки жорстока??

Якісь мимовільні мрії на можливість наших стосунків летять у пітьму, прощально блиснувши на прощання. А мені зараз залишається лише тягнути за собою ноги тим нескінченним коридором, шморгати і, з усіх сил стримуючись, старатися не плакати на все горло.

Чому? Чому все вийшло саме так? Чому мене з самого початку не купив якийсь старигань, у якого я би точно не закохалася по саме не можу? Принаймні усвідомлення безжальної поразки зараз не вивертало б мої нутрощі назовні й не змушувало б хапати дрижаки.

Сльози черговий раз захоплюють щоки, що дотепер палають, і роз'їдають тремтячі губи. Я вже навіть не витираю їх, адже не бачу в цьому ніякого сенсу.

Збирати речі і додому, так? Серйозно?? І що ж мені тепер... весь залишок свого життя мучитися, аби забути цього чоловіка? Жити самій або з тим, кого не люблю? І мордуватися так лише через те, що я народилася аімером? Так... Якби я була вампіркою, то все б геть по-іншому склалося... Та взагалі – основна причина не в наших расах, а в тому, яке ставлення вони мають одні до одних. Чому цей світ саме такий, який є, га? Невже не можна добре жити без цього презирства і таких законів?!

— Глоріє!

Від цього несподіваного і гучного звертання я здригаюся і приростаю до килима, а все всередині завмирає у боязному очікуванні. Спершу зневірено думається, що мені почулося, але вуха схоплюють звучання квапливих чоловічих кроків, тому ті припущення одразу вивітрюються. Я беруся злякано повертатись у потрібний бік, хоча сама не розумію, для чого роблю це.

Ось він стоїть переді мною. Нас розділяють зо три метри. Весь такий захеканий, змучений, ладний і до неможливості стривожений.

Що з тобою, Кейне? Для чого ти сюди так біг? Для чого покликав мене? І що з твоїм обличчям?..

— Глоріє... — здавленим від страху голосом повторює вампір, начебто вперше вимовляє моє ім'я. А я споглядаю його мовчки, не маючи гадки, як повинна реагувати на цю появу. Дякувати Вищим Силам, поки що сльози трохи припиняють малювати на вилицях струмочки, і я здогадуюся, що це через шок.

Альбінос зненацька акуратно підходить ближче, але не занадто. Кожен рух робить так, ніби боїться налякати мене своєю присутністю.

— Глоріє, ти… — добряче ніяковіє, з провиною прикушує іклами свої блідо-рожеві губи й схиляє додолу погляд.

Між нами кілька кроків. Я все ще не рухаюся. Лише дивлюся на нього. Дивлюся і... не можу второпати, для чого він тут з'явився і що хоче від мене. Хах, може, зараз скаже, коли ми завтра виїжджаємо?

Сяйво нічного світила робить контури його фігури ще виразнішими, а тому і їхнього власника – ще привабливішим, через що я готова знову розридатися. Але якось-таки втримуюся від цього. Втримуюся, хоча нагадування про ганебну невдачу нещадними лезами січуть серце.

— Глоріє, ти дійсно кохаєш мене? І дійсно цього прагнеш?.. — притьмом запитує він, підводячи на мене незрозумілий погляд і ще трохи зменшуючи відстань між нашими тілами. Я невтямно кліпаю і не можу осмислити емоції, які зараз вирують усередині. — Ти згідна віддатися мені? — краще пояснює своє запитання вампір, не перериваючи запеклого зіткнення наших очей.

— Так, — чітко відказую я, мов загіпнотизована, поки цівка сліз тікає з одного ока. — Навіть якщо у нас потім нічого не вийде. Навіть якщо... це заборонено законом. Я хочу, аби Ви були в мене першим. Хочу, щоб це був саме той, кого я кохаю і кого щиро бажаю.

— Справді, Глоріє? Всім серцем?.. — із певним пригніченням шепоче пан Аберхард, поки власне здичавіле серцебиття заглушує мені будь-які думки. — Після... Ти потім не шкодуватимеш про таке рішення?.. — він огортає тіло позіром, який кип'ятить кров і невідворотно жалить душу шпичаками.

Шкодувати? Хіба я мо...

Кейн неспішно тягнеться до моєї руки і з несказанною обережністю бере за зап'ястя. А я не пручаюся. Хіба що в першу секунду смикаюся, адже його теплі пальці починають приємно зігрівати мою холодну кінцівку.

Щосили втягую носом повітря, черговий раз витираю вільною рукою вологе обличчя і з досі не знаною серйозністю кажу:

— Ніколи. Головне, щоб Ви теж не шкодували.

Альбінос спочатку трішки хмурніє і не видає ні слова. Втім, все одно продовжує тлити мене своїми вічами кольору маку, у яких проскакує... Вдячність? Мені не ввижається?

— Тоді до біса все! — знічев'я самими губами розсерджено заявляє він і ривком руки притягує мене до себе. Відпускає полонене зап'ястя і бере моє гаряче обличчя в обидві долоні.

Леле, цей його погляд... який же багатозначний... Він і цілує, і з'їдає, і обпалює то вогнем, то кригою... І наносить рани, і турботливо зцілює. А якщо одним словом, то просто – обеззброює. Залишає мою душу абсолютно беззахисною...

Я з деяким побоюванням невідривно вдивляюся у його очі й тут же чую звук калатання не лише свого серця.

Не може бути… Невже він теж...

Не встигаю додумати, як Кейн схиляється ближче і несміливо припадає до моїх спухлих і розтулених губ. Від цього контакту сонячне сплетіння вибухає незбагненним відчуттям, а на шкірі з'являються сирітки.

Попервах я до останку не усвідомлюю, що відбувається, а тільки здивовано продираю вічі. Але коли мозок таки осягає ситуацію, то хочеться знову заплакати. Але тепер вже від божевільної втіхи.

Знаєте, є у цім багато чого незрозумілого, але… моя душа від того щастя зараз просто бринить... і дарує таку дивовижну, чутну лише мені, музику, якої навіть найкращі композитори у нашому світі не змогли б ніколи написати.

За що ж так бавишся із моїми почуттями, поганцю ти такий?..

Його поцілунок настільки ніжний і чуттєвий, що чимось нагадує хмаринку. Легку і дуже м'яку хмаринку… Я закриваю повіки й невміло тягнуся йому назустріч, сороміцько торкаючись однією долонею до вампірського тулуба, а іншою – обіймаючи його. Мну пальцями тканину сорочки і вловлюю те, що дії чоловічих вуст стають більш впевненими й наполегливими.

Здається, буцім у моїй корі зараз мало б літати до лиха багато помислів, але їх там нема. Нема жодного. Немов взяли – і навмисне поховалися. Але це мене не конфузить. Ні. Це радує, адже таким чином вони дозволяють на повну віддатися цьому довгожданому моменту.

Коли кисню у легенях починає відчутно бракувати, пан Аберхард плавно відривається від мене і, все ще тримаючи моє лице в руках, проникливо заглядає у збентежені очі свого аімера. Тоді тулиться до мого чола своїм і, уривчасто дихаючи, гаряче шепотить:

— Святі Творці, як же ти зводиш мене з розуму…

Від його слів мені жахливо збиває дух, а щоки з новою силою загоряються червоною барвою. Кейн трішки віддаляється, відпускає моє обличчя і з інтересом бере пасмо волосся. Невдовзі підносить те до носа і, заспокоєно зімкнувши повіки, вдихає його аромат.

Після цього звертає на мою засоромлену особу всю свою увагу і без зволікань прилинає до губ. Разом із тим ще різко бере за стегна і підсаджує мене на себе. Я розгублююся, але рефлекторно обхоплюю його таз ногами, а руками не конче певно обіймаю міцну шию.

Розумію, що він починає йти в якомусь напрямку, і від додаткових рухів ще краще хапаюся за нього. Тоді ж раптом відчуваю під собою його напружене бажання, внаслідок чого все внизу живота млосно стягується.

Чоловік цілує так, наче є якимось дуже пильним художником – натхненно вимальовує своїми невгамовними вустами на моїх губах якийсь надзвичайний шедевр. Захоплюється кожною їхньою рисочкою, кутиком, найменшим згином і міліметром.

А коли на коротку мить відсахується від свого своєрідного малювання, то обпікає моє і так розрум'янене обличчя своїм поривчастим диханням. В'їдається у мої очі своїми вогненними рубінами, викликаючи потужну хвилю мурашок, і пізніше знову продовжує "виводити картину", ледве даючи мені змогу хапнути бодай трішки повітря. Але цієї невеликої кількості кисню мені достатньо, аби вкотре віддатися його владі. Старанній, пристрасній і водночас дуже обережній владі.

Оце дивина... Йдучи тим коридором, я, заплакана й скривджена, ніколи б не припустила, що події можуть звернути в таке русло...

— От же спокусниця... Ти ще й протизаплідне зілля пила, — крізь поцілунок гарячим подихом задоволено підсікає мене Кейн, поки мої нижні кінцівки досі охоплюють його торс, а перса втискаються у тверду грудну клітку.

Я не тямлю себе від шоку і, до краю червоніючи, починаю щось нерозбірливо белькотіти, бажаючи себе виправдати. Але вампір не має наміру це слухати, тому наші губи знову бурхливо з'єднуються.

Згодом він, притримуючи мене лиш однією рукою, заходить до кімнати (вочевидь, своєї) і, зачинивши двері, зупиняється біля якоїсь тумби. Далі я на неї сідаю і даю змогу м'язам трохи розслабитися після навантаження такою незвичною позою. У покоях пана володарює напівтемрява. Світло від повні, яке пробирається крізь тоненький тюль, дбайливо і разом із тим боязко повиває приміщення.

Альбінос кладе руки по два боки від моїх стегон і заглядає прямо в захоплені недавнім дійством очі. Я зауважую його великі зіниці, які розширилися від збудження, і усвідомлюю, що вони не гострі, як були того разу, коли я ховалася із ним від Вайгара, чи тоді, коли він у хворобі на мене "напав".

— Сподобалося?.. — його баритон несподівано накриває тишу, яка на певний час ненав'язливо заповнює навколишній простір.

Я не на жарт спантеличуюсь і скочую засоромлений погляд вдолину.

— Так... — стиха мовлю, а тоді смикаюся від того, як одна з чоловічих долонь починає акуратно задирати мою спальну сукенку і прямувати стегном вверх. Здіймаю збентежені вічі на Кейна і вкотре шаріюся. А потім вдоволено стуляю повіки, схиляю голову набік і мимохіть вигинаюся через приємність його торкань.

Ураз він владно атакує мою витягнуту шию своїми гарячими губами. По-вампірському впинається у збуджену шкіру жагучим цілунком. І мимовільне дотикання його довгих ікл вибиває з моїх грудей злякано-пристрасний стогін, який я щосили намагаюся вгамувати.

— Ні, дівчинко, не стримуйся... — завзято каже Кейн, поки його доторки обпікають мій стан, немов він має розпечені руки.

Я стаю, як той стиглий помідор, і схвильовано мугикаю щось незрозуміле у відповідь. Та тут зненацька його палючий язик ковзає від ключиць до вуха, і цього разу мені ніяк не вдається зупинити вражене "Ах!"

— О так, Глоріє... Не стримуйся, бо я дуже хочу тебе чути. Хочу бути певен, що тобі приємні мої дотики...

Я пашію від сорому і за секунду вже не маю можливості словесно відреагувати, тому що він змушує наші вуста наполегливо зіткнутися, ніби вони опиняються на полі бою. Рами стискаю його біцепси, поки жарка долоня альбіноса завойовницько все мандрує і мандрує моєю спиною, а шалено бажане сплетіння наших губ змушує все внизу проколюватися солодким прагненням чогось значно більшого, значно відчутнішого...

Знічев'я Кейн знову підсаджує мене на себе, силуючи вчепитися за його плечі, і наближається до ліжка. Стає прямо навпроти й неквапно опускає моє тіло на м'яку ковдру. Тоді перериває наше палке цілування і киває головою на свою одежу.

— Розв'яжи, — тихо наказує він, спираючись руками на постіль.

Я з деяким острахом здіймаю тремтливі руки і починаю потрохи розплутувати мотузочки. У цей час господар повільно переводить свої невситимі вічі на мої напіввідкриті від поривного дихання вуста, точно задумавши щось скоїти у наступну хвилину.

І ці підозри беззаперечно справджуються – чоловік раптово кидається на мої губи, наче несамовито спраглий на стакан рятівної води. Через силу і нежданість його натиску я ледве не валюся на ліжко, але все-таки залишитися у більш-менш сидячій позі допомагає та сорочина, за яку тоді ж відчайдушно хапаються мої пальці.

Розмістивши руку на моїй потилиці, альбінос таким чином притягує до себе і береться пожадливо захоплювати мій рот. Пристрасно, владно і переконливо. Мабуть, черговий раз доводячи як мені, так і самому собі, що це – його територія, яку ніхто, крім нього, не сміє чіпати.

Незабаром від виявленої вимогливості мені навіть стає боляче і я тихо зойкаю. Пан Аберхард відразу припиняє свої дії і стривожено глядить на мене.

— Пробач... — щиросердечно шепоче він, облизуючи трішки закривавлені губи, а далі проходиться язиком по місцю на моєму роті, яке зачепив іклами. — Більше боліти не повинно, — вампір коротко цьомає мене і знову вказує на свою сорочку. Я без найдрібнішої образи, зачарована його дбайливістю, продовжую розв'язувати ті зловісні шнурочки.

Коли місія успішно виконана, Кейн стягує вбрання, відкладає його на край ліжка і постає переді мною зі своїм голим торсом, на який я тоді, біля річки, дуже безпардонно задивлялася. Ще й зараз проміння місяця так гарно срібнить його бліду шкіру...

Несміло простягаю руку до пресу і, під пильним позіром червоних очей, дотикаюся до напруженого тулуба. Долоня пітніє через нервування, поки її хазяйка з цікавістю і захватом окреслює пальчиком кожен контур виточених м'язів. Чую, як чоловік від моїх діянь із усолодою важко дихає, і від того в мене навіть вуха наливаються жаром.

Згодом Кейн підходить ближче і поволі залазить на своє ложе, у той час як я забираю кінцівку з його стану і зі схожою швидкістю відсуваюся назад.

— Не хочеш зняти?.. — спотайна ставить запитання він, глянувши на мою камізу. Я тут же засоромлено закриваю руками своє і так вбране тіло, а одного кутика його тонких губ торкається задоволена усмішка. — Не бійся... Я не зроблю тобі боляче, — запевняє пан Аберхард, прикладаючи долоню до моєї гарячої щоки. Тоді довгу хвилину безперестанно поглинає мене очима, в яких я бачу незвичний союз лагідності й пристрасті.

У наступний час наші губи знову пломенисто поєднуються. І далі вже настільки довго не розлучаються, що мені здається, наче зараз знепритомнію від нестачі повітря. Вуста мов смачно блукають одні в одних, не маючи сил і бажання знайти "вихід". Такий стан речей, безсумнівно, забирає у мене здоровий глузд і посилює задурливу жагу до набага-ато тіснішого контакту.

Чогось не вловлюю той момент, коли опиняюся перед ним в одних трусиках, і, відповзаючи до спинки ліжка, цнотливо прикриваю свої груди чи то руками, чи то довгими темними косами.

— Не ховайся, — благає Кейн і наближається, трохи відкидаючи ковдру і викликаючи в мене скажене хвилювання. — Ти прекрасна...

Мені від такої заяви уриває подих, а він спокійно бере мою гомілку і починає нігтем ледь-ледь торкатися до шкіри, водячи ним то вгору, то вниз. А наслідком цього стає томливе викручування нижньої частини мого єства (що його власницю навіть дивує).

Потім вампір схиляється і зачинає короткими поцілунками рухатися доверху, тріпотливо збуджуючи кожен найближчий сегмент шкіри, який періодично потрапляє під його жаркий подих.

Цілує з такою невимовною ніжністю, буцімто моє тіло – це дуже крихка конструкція із гральних пластинок доміно, що стоять, і сильніший натиск його вологих губ може зруйнувати її, запустивши своєрідну ланцюгову реакцію їхнього падіння.

Проте, мені несамовито хочеться, аби та реакція відбулася, аби його вуста наполегливіше контактували з моєю уразливою шкірою, яка, інколи, боюся, над міру гостро реагує на будь-які його доторки.

— Я вже до біса давно так ні на кого не заводився, — з манливою хрипкістю повідомляє Кейн, підводячи голову і невпинно дивлячись на свого аімера, який відверто губиться від озвученого. — Я хочу ще краще тебе пізнати, дівчинко моя... І ти навіть уявити собі не можеш, наскільки сильно мене підриває лише одна згадка про те, що я маю на це твій дозвіл... — він береться плавно прошивати територію моєї шиї, ключиць і грудної клітки п'янливими цілунками, які до нестями приємно дурманять свідомість і випускають із горла неголосні звуки втіхи (неабиякої втіхи!). У той час альбінос ще акуратно кладе мене на ліжко горізнач й іноді ласкаво пестить плечі, руки, живіт або ніжки.

Рецептори епітелію у тих зонах збентежено тремтять, хвилюються, нібито до них ще нічого й ніколи не торкалося. Наче пан Аберхард – перший із перших, хто зруйнував цю невидиму оболонку незайманості та ввірвався на незвідані землі. Втім, все так і є…

І, знаєте, вони прийняли його. Прийняли з невимовною вдячністю і нездоланним бажанням навіки залишити у своїх володіннях… Сподіваюся, так само й інша, значно потаємніша, частина мого тіла прийме цього вампіра, беззаперечно віддасться йому і навіки вирізьбить у моїй пам'яті його незрівнянний образ.

— Мені вже доводилося кілька разів відчувати смак твоєї шкіри, але, знаєш, цього мало, Глоріє. Ду-уже мало... — тягучо говорить Кейн поміж поцілунками, які полум'яні й заразом ніжні, майже невагомі, і які створюють відчуття, що тіло посипають гарячими пелюстками троянд. — Глоріє, я хочу смакувати тебе і відчувати так добре, щоб від цього просто зривало дах...

Він промовляє все це таким чином, наче подумки зі страшенною насолодою куштує кожну літеру. Немов із неймовірною лагідністю пестить ті всі слова, і тільки до мого імені ставиться по-особливому турботливо... Немов ласо насолоджується одним лиш уявленням про сказане, поки мої щоки палахкотять від сорому, всю обливає потом, а вдолині все скручується у тугезну зав'язь від терпкого збудження.

Неочікувано рот вампіра припадає до моїх грудей, а тоді захоплює одну пипку зубами й, покручуючи, тягне її. Я "ахаю" від такого вибрику і, тільки-но він припиняє, усвідомлюю, що почувала в той момент більше задоволення, ніж болю.

Пізніше причіпляю до нього затуманені від незвіданих відчуттів очі й безрезультатно намагаюся заспокоїти серце, яке вже давно дуріє від того, що відбувається.

— Пан-не... — тихесенько кличу його я, коли долоня Кейна м'яко лягає на найінтимнішу зону мого тіла. Відчуваю, як там все намокло і як пульсує від присутності чоловічої кінцівки.

— Що ж ти зі мною коїш, Глоріє?.. — стогне альбінос, а пізніше, не відриваючи від мого вишневого лиця свого уважного зору, починає натискати на те вразливе місце двома пальцями. А невдовзі – ще й ковзати ними назад і вперед.

Я здивовано здіймаю брови, забуваю про дихання і розумію, що від приємності його рухів зараз голова піде обертом. Пальці вампіра й не думають спиняться, а лише пришвидшують свій ритм із кожним наступним моїм задоволеним зойком.

— Можеш звертатися до мене на "ти", — спантеличує раптовим дозволом він, коли на хвилину припиняє ті солодкі муки.

Я шоковано витріщаюся на нього і чую, як від того разючого погляду мурашки старанно намотують величезні кола під шкірою. Мамцю! Це вже ні в які ворота не лізе! Я тут скоро просто вибухну!

— Ну ж бо, дівчинко, звернися до мене на ім'я... — щиро просить він, трохи натиснувши на моє лоно. Я вражено хапаю ротом повітря і не можу вгамувати уривчасте дихання, стискаючи ковдру пальцями. — Ну, скажи це...

Знавісніле серцебиття гуде у вухах, а думки перестрашено кидаються з одного кута голови до іншого.

— Кейне... — врешті, чуттєво шепочу я, магічним чином наважуючись і відверто дивуючись, як мені при тому вдається не запнутися.

— Молодчинка, — мовить альбінос і швидко захоплює мої губи пристрасним цілунком. На додачу, продовжує масажувати ту мою збуджену ділянку, яка з неабиякою насолодою відгукується на його ласку.

Згодом Кейн поволі переходить з рота на решту тіла. І здається, що його палахкі вуста зараз танцюють із моєю чутливою шкірою якийсь повільний танець, який потім невтомно переростає у шалене танго, змушуючи мене з незрозумілим мученицьким блаженням наполегливо випинатися їм назустріч.

Від дій його пальців я стогну і, стуляючи очі, починаю мимоволі махати стегнами, щоб швидше досягти найвищої точки насолоди.

— Ні-ні, ти повинна досягти піку лише тоді, коли я буду в тобі, — захланно видихає мені в живіт Кейн, провокуючи в грудях млосний щем. А коли забирає свою вмілу руку, то всі м'язи внизу невдоволено стискаються. Він хапає за край моїх вологих трусиків і зачинає акуратно стягувати їх.

Я до смерті стурбовано вовтужуся і, спостерігаючи за його гожим лицем, несвідомо радію тому, що в кімнаті стало темніше, ніж було до того.

Відклавши останній елемент моєї білизни кудись набік, він береться знімати з себе штани. Я зводжу докупи стегна, стараючись бодай чимось прикритися, і весь той час дивлюся лише йому в очі. Вампір же також безперервно дивиться у мої.

А тільки-но він залишається переді мною у чому мати народила, я спрямовую боязко-цікавий погляд до його паху й щосили наливаюся багряною фарбою.

— Пан-не… ем-м… Кейне, я... — від незвичності такого звертання і побаченого заїкаюся, а далі дужо шаріюся від однієї лише думки про майбутнє дійство.

— Чш-ш, не лякайся... — по-доброму заспокоює він, беручись гладити вигин моєї талії. — Я подбаю про тебе, дівчинко, — зігнувшись, шепотить на самісіньке вухо, через що я вкриваюся тремтінням і спрагло ковтаю слину.

Незабаром сіпаюся, коли прочуваю, що його пальці знову намацують мої інтимні складки й зачинають там то кола малювати, то просто ковзати у різні боки.

— Ох! — від до дідька приємних чуттів я скрикую і, для чогось підводячись на лікті, зустрічаюся із його задоволеними очима.

Не думала навіть, що в торканні через тканину і без неї буде така велика різниця!

На додачу, він губами створює вологу стежку від моїх грудей до живота, поки ненатле жадання змушує мене з не відомою досі насолодою вигинатися у відповідь. Натягуватися, як тятива лука, щиро бажаючи довести цю втіху до вершини, яка з кожним рухом його пальців відчутно наближається.

Та Кейн, як і того разу, чи не в останній момент зупиняється і, притримуючи мої стегна руками, розміщує їх у себе на тазі. Не встигаю я хоч якось обуритися на непізнане раювання, як ледь не згораю від сорому, коли до мого збудженого лона дотуляється щось тверде і пульсивне.

— Ти точно впевнена?.. — раптом хрипко запитує він, трохи дужче впираючись у мою ерогенну зону. — Готова? — мускули внизу нестямно витягуються, прагнучи якнайшвидше заповнити порожнечу в собі, а їхня власниця невинно заливається кармазином і хоче втекти подалі від цього пронизливого погляду чоловічих очей.

Робиться враження, наче він знущається з мене. Я, збентежена і голодна (умовно), зараз лежу перед ним. На його ліжку. У його кімнаті. Гола. Добровільно на це все погодилася, а той вампірисько таке питає...

Я зачинаю ще частіше здіймати груди і напинаю пута, коли Кейн секунду треться об моє інтимне місце своїм.

— Так, — тихо-тихо підтверджую я, охаючи від його дій. — Прошу́... — палко благаю, сама від себе такого не чекаючи. — Будь ласка, Кейне... — далі молю я, задихаючись від почувань і шаленіючи від готовності прийняти його, яка мене безжально розтинає.

— О Глоріє... — емоційно видає чоловік, а вже в наступну хвилину відсторонюється і, вхопившись рукою за мою дупцю, плавно проникає всередину.

Я здригаюся і, вчепившись пальцями за його передпліччя, зойкаю від незнайомих відчуттів. Уривчастий подих альбіноса покриває шкіру сирітками, а всі м'язи в моєму лоні так хутко скорочуються, ніби хочуть якнайкраще обмацати те, що їх щойно заполонило.

Кейн не ворушиться, турботливо даючи мені час, аби призвичаїтися, і тільки трепетно переплітає пальці наших вільних рук у замок.

Через певний період його очі натрапляють на мої, і я несміло киваю. Побачивши потрібний дозвіл, вампір окреслює моє тіло спекотним поглядом і починає рухатися. Повільно-повільно.

Я до цього швидко звикаю, тому невдовзі беруся наполегливо маяти тазом у відповідь, силуючись прискорити його нестерпний темп. Нутро вже прагне поривчастості, нестримності, тому відверто обурюється на такі діяння.

Кейн несподівано всміхається, згинається до моїх губ, поки їхня хазяйка невдоволено сопить, і бере їх у полон ненаситного поцілунку, який виявляється для мене дуже бажаним.

Віддаюся його вустам із легкістю і пожадливістю, при тому вловлюючи, що поштовхи чоловіка нарешті стають швидшими, вимогливішими й жадібнішими.

Блаженно стогну в усмішку, що знову вимальовується на блідому обличчі, й отримую несказанну радість від мимовільного усвідомлення, що його гарячі поривання зараз звернені лише до мене однієї. Стає якось абсолютно байдуже, що він міг так само жадано торкатися до інших, так само загарливо цілувати їх чи приносити їм схоже задоволення. Головне, що саме у цю буремну мить цей дивовижний чоловік зі мною і... дарує себе тільки мені.

Раптово Кейн спиняє темп, розлучає наші руки й, тягнучи мене на себе, повільно підводиться. Я ж, збита з пантелику, обіймаю його стан і ліпше фіксую ноги на тазі. А коли він разом зі мною опиняється на своїх двох, то починає помаленьку ходити кімнатою.

Такий своєрідний екстрим мене дивує, але через це хочеться ще щільніше до нього притиснутися, від чого я ніколи не відмовлюся.

Альбінос проникає у мене так швидко й глибоко, що це майже, майже боляче. І від надзвичайної тонкості цієї межі між болем та насолодою я ледь-ледь не зомліваю. Ще міцніше хапаюся спітнілими руками за його статну шию, мов за рятівне коло, і в нестримному пориві солодкої знемоги навіть кусаю за дужі плечі. Інший же задоволено гарчить і продовжує вельми неквапно крокувати темним приміщенням, цупкими пальцями вчепившись за мої сідниці.

Притьмом думки про його сьогоднішні найменші торкання до мого нагого тіла вриваються у затьмарену моментом свідомість і змушують вкотре спалахнути від пекучого сорому.

Боги ж мої, невже я здатна бути такою розпусницею??

Від схожих помислів відвертає те, що Кейн припадає вустами до моєї шиї і, досі уривчасто рухаючись у мені, намочує її гарячим язиком. Я у відповідь роблю так само і, на додачу, впинаю нігті в його широку спину. В якусь мить усе тіло з маківки до п'ят густо пронизують п'янкі нервові імпульси, які з кожним глибоким поштовхом вампіра щоразу посилюються і, досягаючи апогею у паху, потужно вивергаються хвилею неземного блаженства.

Я сіпаюся і кричу від отриманої втіхи, поки руки навколо його дужих плечей слабнуть. Скоро чую, як чоловік сідає на ліжко й, із захватом вимовляючи моє ім'я, теж доходить до піку.

О Всемогутні, до цього часу я й уявити собі не могла, що в житті буває настільки добре... І до того ж не знала, що цей процес забирає стільки енергії і сил!..

Стомлено обіймаю свого обранця й втихомирено вдихаю запах його м'якої білої чуприни, поки до серця дуже потрошечки повертається звичний ритм. Той теж горне моє втомлене тремтливе тіло до себе і, занурюючись носом у скуйовджені коси, тепло цьомає за вухом.

Пізніше він неквапно розвертається й з усією можливою акуратністю кладе мене на свою постіль. Далі ж, залишаючи моє сите лоно, дбайливо закутує всю у ковдру. Сам відходить і, під наглядом моїх захоплених очей, витягає із шафи ще одне покривало. Тоді повертається і лягає поруч, вкриваючись принесеною річчю.

— А чому ми під різними ковдрами? — спокійно цікавлюся я, невідомо розуміючи, що помиюся уже завтра, (зараз на це зовсім немає сил) і ні на секунду не відводячи від нього щасливого погляду.

Здається, що, якщо припиню на нього дивитися, то прокинуся. Тобто виявиться, що це все було прекрасним сном. От лишень забула врахувати один нюанс – таке шаленство навряд чи насниться...

Вампір трохи розгублюється від мого запитання, а потім підсувається ближче і схвильовано досліджує моє зрум'яніле обличчя.

— Я взяв собі окрему, тому що... не хочу до тебе торкатися, — я нетямущо кліпаю і трохи замружуюсь, коли він забирає із мого спітнілого чола пасма волосся. — Розумієш, я б на цьому не завершував, навіть якщо спав сьогодні погано. Та знаю, що ти знесилена. Якщо ж ми будемо під однією ковдрою, то я точно не стримаюся і знову забажаю заволодіти тобою. Швидше за все, це налякає тебе... А я цього не хочу, Глоріє, — тихенько пояснює свої попередні слова він і провинно посміхається.

— Тоді Ви... — я враз запинаюся, згадуючи один наш діалог, і пригнічено шаріюся під чиїмось нетерплячим позіром. — Тоді т-ти... хоч руку мені д-дай... будь ласка... — невпевнено прошу, розчарована неможливістю обійняти його під час сну, і поволі простягаю йому кінцівку, яка трішки труситься.

Кейн ще раз усміхається і висуває з-під покривала свою. Але з'єднує тільки наші пальці, і то так обережно, наче може поранити мене своїм дотиком. Я хочу повноцінно взяти його за руку, але альбінос мовчки дає знати, що це буде занадто. Через це з образою зітхаю і, присунувшись, акуратно цілую його велику долоню, тим самим викликаючи у її власника здивування.

Невдовзі я знову відлізаю й усміхнено споглядаю те, як у червоних очах навпроти запалюється знайоме бажання. Проте, Кейн, очевидно, опановує себе і, заплющивши повіки, протяжно видихає. А згодом знову безперестанку дивиться на мене.

Я ж усією душею і тілом скажено волію, аби ця найчудовіша у світі мить ніколи не закінчувалася. Аби ми з ним назавжди завмерли у своїй особистій вічності, де не треба нічого виправдовувати, доводити чи від чогось відсторонюватися.

Де є лише він і я – ми. Де цей чоловік постійно глядить на мене так, як зараз – поглинаючи у безмежжя доброти, ніжності й лагідності своїх іскрометних кривавих очей. Через той погляд, який, думаю, він сам не усвідомлює, я ладна за милу душу віддати йому весь час, який мені відведено у цьому несправедливому світі.

Кожен день, годину, хвилину і секунду готова любити його. Любити щиро і вірно, попри будь-які, навіть нездоланні труднощі. Віддавати себе всю у часи перемог і поразок, щастя і горя, здоров'я і хвороби. Безумовно любити, хай хоч серце від цього зупиняється. Любити... До останнього подиху.

— На добраніч, Глоріє, — Кейн стиха пестить вуха своїм рідним голосом, дбайно вкриваючи мої плечі ковдрою.

— Добраніч, Кейне... — все ще із завмиранням єства озиваюся я, підсуваючись ближче до нього. Пізніше ховаю очі за повіками і, щаслива, потрохи лину до світу сновидінь.