— Ей, Глоріє, ти там скоро чи ні?! — лунає невдоволений голос пана Кейна десь позаду мене. — Нам ще готувати треба, пам'ятаєш?

— Пам'ятаю-пам'ятаю! Вибачте, але не можу залишити пані Геллу без подарунка. Навіть найменшого! — сміливо відгукуюся я, уважно розглядаючи надбання прилавка з різноформенними прикрасами.

Ніч дорогою назад у нас триває досить-таки напружено. То я вкотре обдумую неждане запрошення на танець, згадка про який ще не одну хвилину голочками поколює моє серце (але це не боляче, радше – приємно). То пан Аберхард подекуди без слів дарує мені незрозумілі позіри й короткочасні усмішки (боюся, ніколи не перестану шарітися чи губитися від таких його дій). То знову я переживаю щодо того, чи нормально буду давати собі раду в ролі помічника на кухні... І це ще далеко не весь список! Ох, в голові одним словом – гармидер. Гармидер із причин, будь-яка з яких не дає мені протягом поїздки додому нормально поспати.

На додачу, з самого ранечка ми вирішуємо закупитися деякими продуктами. Під час цього я всюди ходжу з альбіносом і допомагаю то з пакунками, то з вибором, поки Альнер пильнує наш транспорт.

По завершенню невеличких закупів я невдовзі прошу зупинити карету біля одного прилавочкаа, адже розумію, що їду на свято пані Гелли з порожніми руками. Впевнені слова мого пана про те, що матеріальні речі не принесуть їй стільки щастя, як щиросердне привітання, мене не відмовляють від тієї задумки. Власне, тому ми зараз тут і стоїмо. До речі, той вампірисько так нервується тому, що я вже хвилин п'ятнадцять не можу визначитися з подарунком. Ну що зробиш, якщо тут все таке гарне – аж очі в різні боки тікають!

— Ех, після закінчення цього всього я б не відмовився добре виспатися, — знічев'я стомлено зізнається вампір, смачно позіхаючи, і поволі наближається до мене. — Мабуть, перенесу кілька найближчих зустрічей на наступний тиждень. Хоча з документами все одно доведеться розібратися... — непевно озвучує свої заклопотані думки він, тим самим нагадуючи мені, що все-таки не у простого вампіра я на службі.

Хіх, будеш від тих ділових зустрічей відпрошуватися, як школяр від уроків? І лише для того, аби добре поспати. Ото вже розбещений!

Потішно хи-хикаю до своїх дум і, коротко зиркнувши вбік альбіноса, знову приковую очі до вітрини.

Але, зізнаюся, я теж була б не проти якнайшвидше відправитися на довгождане побачення зі своїм м'яким ліжечком… О, до речі, мені дуже до вподоби те намисто! Гарно личитиме до сірувато-синіх очей іменинниці!

— Загорніть мені ось це, будь ласка, — всміхаюся й обережно вказую на невелике кольє з ідеальною кількістю смарагдів різної форми. Вампір-торговець киває і квапливо виконує моє прохання.

— Вже вибрала? — пан Кейн опиняється поруч і спокійнісінько кладе руку на мою маківку, а згодом навіть безпардонно скуйовджує її. Та я, о диво, настільки захоплена обраною оздобою, що майже не помічаю його несподіваних дій (або ж сама собі зараз брешу, тому що серце, яке починає вдвічі швидше тенькати від того вчинку, ніяк не обдуриш).

— Угу, — шаріюся і спритно вислизаю з-під його міцної долоні, щоб не розлити полуничну фарбу по обличчю надто сильно. Почервоніла трохи і досить – непорозумінь нам не треба.

Згодом приймаю від продавця свою покупку. Перевіряю її, заглядаючи всередину, розраховуюся (так-так, власним коштом) і дякую.

— Покажеш ближче? — пан Аберхард зацікавлено зазирає до моєї дорожньої сумочки, а я з певним здивуванням дивлюся на нього.

— А от і ні! — демонстративно надуваюся я і з азартом відхиляю торбинку вбік. Зненацька якийсь чолов'яга пробігає повз і безчельно видирає її з моїх рук. — Агов! — шоковано кричу я, геть розгублена таким нахабством. — Поверни! — бажання кинутися за ним застигає саме в ту мить, коли бачу, як пан Кейн за кілька метрів наздоганяє злодія і вправно хапає його за передпліччя, рвучко здіймаючи те догори.

Незнайомець відразу болісно зойкає і кривить свою фізіономію.

— Поверніть пані те, що забрали. Це ж не Ваше, — дещо сердито каже мій господар, не зводячи разючих очей із представника своєї раси. Я з острахом поволі підходжу ближче.

— Стули пельку, вилупку! Що взяв – те тепер моє! — огризається чоловік, якому я б, на перший погляд, дала десь трохи більше років, ніж своєму панові. Весь такий у брудному і зношеному вбранні, що свідчить лиш про одне – живеться йому нелегко.

— Вас хіба не вчили, що брати чуже без дозволу – погано? — вкрай спокійно продовжує альбінос, як помічаю, дедалі сильніше стискаючи полонену кінцівку іншого, в якій якраз перебуває поцуплена річ. Дивно, Кейн міг би просто взяти її і відпустити його. То чому він цього не зробить?

— Кажу, що це вже моє! Ти, може, оглухнув?! — ікластий, старанно вириваючись, все корчить гримасу болю й злості, проте з неабиякою впертістю залишається при своєму. — Думаєш, що, якщо один із гріхів, то можеш зразу всім наказувати?! Ваша сімка і близько не знає, як живеться біднішим! Відпусти, білобрисий виродку, і ми розійдемося по-доброму!

Раптом він вільною рукою виймає з кишені штанів якийсь кинджал і агресивно замахується ним на мого господаря. Та різке зіткнення черевика пана Аберхарда зі зброєю вправно вибиває її з долоні нападника. Потім мій хазяїн без слів завертає захоплену кінцівку за спину злочинця.

— Буду змушений викликати охорону Одрелону, якщо Ви не віддасте моєму аімерові те, що вкрали, — досі спокійно викарбовує вампір, поки той скиглить від болю.

— Добре-добре, я віддам! — зрештою, здається чоловік, тяжко зітхаючи. Кейн розвертає його і, все ще сталево тримаючи за передпліччя, мовчки запрошує мене підійти. Я роблю це боязно і повільно, лякаючись лютого і розчарованого лиця незнайомця.

— Вистав долоні, — чітко каже альбінос, коли я остаточно наближаюся до них. Добре, що народу тут небагато, а то би вже якийсь галас здійняли...

Несміливо виконую його прохання-наказ і помічаю, наскільки серйозно і, навіть сказала би, вбивчо мвій пан дивиться на того вампіра. Здається, наче він може порішити його тут і зараз, якщо лише той зробить якийсь, бодай найменший, хибний рух у мій бік.

— Дякую, — тихо мовлю я, тільки-но в долонях опиняється моя сумочка. Зауважую, що руки тремтять від переживань і швидко забираю їх, ховаючи торбину за спину.

— Іди до карети, Глоріє, — твердо велить рятівник мого добра, дотепер не відпускаючи руку вампіра. Я збентежено киваю і, не озираючись, із поспіхом крокую до засобу пересування. Там мене безмовно зустрічає сонний Альнер і, очевидно, вирішує ні про що не запитувати. Мовчазний, як завжди.

Поки мого любого попутника немає, я каменем сиджу на дивані і чіпкими пальцями притискаю до себе сумку.

Мамцю, мабуть, небезпеки у наші часи можна чекати звідусіль…

За п'ятірку хвилин моя компанія таки поповнюється тим вродливим чоловіком. І його поява дозволяє мені остаточно не зав'язнути у стривожених помислах, які стосуються як мого майбутнього, так і майбутнього всіх аімерів...

— Що Ви ще там робили? — запитую із незвичною лячністю, припікаючи до постаті вампіра схвильований погляд. Карета плавно рушає, а він стенає плечима.

— Поговорив із ним, — без довгої затримки починає пан Кейн, трохи дивуючи тим, що і цього разу не збирається залишати мене без відповідей. — У нього велика сім'я, але, як виявилося, він уже кілька місяців не отримував зарплатню. Жінка сидить із малими дітьми, тож працювати не може. Я провів йому таку собі виховну годину і пообіцяв, що розберуся із його грішми. Швидше за все, це через те, що той вампір, якого недавно вбив Даміан, був директором заводу, де цей чоловік працює. Хоча я вагаюся, чому це мало би вплинути на видачу робітникам зарплатні… Втім, ситуації у веденні справ бувають дуже різні – у цьому я вже встиг неодноразово переконатися.

Кейн схрещує руки, трішки супиться, несхвально хитає головою якимось своїм думкам і далі з певним очікуванням здіймає на мене свої вічі кольору рубіна. Наче запитує: "Ще щось?"

— Ви молодець. Напевно, не кожен гріх так дбає про своїх підданих, навіть якщо вони від нього настільки далекі, — щиро випалюю я, сама того не чекаючи. — Ви турбуєтеся про своїх підлеглих, і це чудово!

Він протяжну, дуже протяжну мить здивовано споглядає мене, а тоді (о святі коси!) червоніє. Це чимось нагадує те, як мак розквітає на снігу (явище неможливе, погоджуся, а тому й надзвичайно захопливе). Невдовзі чоловік отямлюється і, неспішно відвертаючись до вікна, стиха бубнить:

— Дякую…

Я спантеличено кліпаю і ще тривалу секунду абсолютно не второпую, що зараз сталася. Ой, леле, ти що, так зашарівся через ті мої слова?

— Чого Ви... я ж всього-на-всього правду сказала… — і собі відчуваю згарячілі щоки, коли приходить остаточне усвідомлення недавнього явища.

Тримайте мене хтось, інакше один до дідька гожий вампірисько зараз задихнеться у моїх міцних обіймах чи оглухне від щасливих вересків!

Спокійно, Глоріє, спокійно… Вдих і видих... Нумо – вдих і видих. Не метушися зайвий раз, не треба. Вдих і ви…

Ні, ну ви бачили його? Бачили?? Та це ж ні в які межі милості не лізе! Е-е-е, дайте мені негайно ланцюги на руки й ноги, бо буде лихо!!

— Після твоїх слів я зразу згадав, що тато іноді майже так само говорив, — окликається мій незрівнянний співрозмовник, все ще продірявлюючи шибу очима, поки я, завдяки якимось вищим силам, стримую той скажений порив.

Тато, значить…

Та все одно – чому у нього така, гм, дивна реакція? Нормально ж, що батька згадав, але чого червоніти через це?

— Тож вибач мені цю виставу, — він майже беземоційно махає рукою і мимохіть поправляє комір.

— Дивак, — неждано зривається з моїх губ, а їхня хазяйка, на додачу, наказує ще своїм бровам підстрибнути.

Чекайте-но. О ні... Ні-ні-ні! Я мала це лише подумати! Чуєте? Подумати! Але аж ніяк не казати!

— Що? — альбінос у наступну секунду вельми шоковано витріщаєтеся на свого (вочевидь, безсмертного) аімера, який поволі звертає увагу на ранньо-похмурий краєвид за вікном, стараючись уникнути зіткнення двох позірів. — Як ти мене назвала? — далі допитується пан Кейн, присуваючись ближче.

І тут мені здається, немов мою фігуру зараз з усіх боків починає щось стискати. Отак стискає і стискає, ніби хоче, щоб я зменшилася. А, точно! Це ж наш добрий друг сором! Лиш біда, що моя закам'яніла туша ніяк не хоче цьому піддаватися!

— Глоріє?.. — він понижує децибели звучання свого голосу і рукою ледь дотикається до мого заціпенілого плеча.

О мої Всесильні Творці, що я маю робити? Знаю! Мені би зараз випити зілля, яке робить невидимим! Та питання – чи є у нас таке, взагалі?

— Ем-м... Ні, нічого! Я, просто… цей, е-е... — намагання сполохано виправдатися видаються повністю невдалими, змушуючи мене до краю розгублено бадати у тремтливих пальцях свою багряну сукенку.

А господар все прорізає мою страшенно зніяковілу постать своїм глибоко-враженим поглядом, який вже надто нетерпляче чекає на кращі пояснення того несподівано сказаного мною словечка.

Ой, нене моя солодка!

— Я... я мала на увазі, що це дивно – просити пробачення за те, що Ви червонієте... Це ж ніби нормальне явище, коли Вас хвалять... Ось... Вибачте, прошу, — згодом чесно шепочу я, втуплюючи очі в мешти і відчуваючи, як кров добрячою хвилею приливає до обличчя.

Ох, я ж не винна, що тоді це сказала! В емоційному приступі патякнула таке, а тепер хоч бери – і в повітрі розчиняйся від триклятої ганьби!..

— Дивачка, — раптом втішно пирхає пан Аберхард, а потім не може стримати сміху. Так, тепер уже настає моя черга здивовано на нього вирячатися. Ні, ну не чекала від Вас такого, мій любий хазяїне...

Спочатку хочеться бодай щось сказати у відповідь чи обурено відвернутися, але його рідкісна веселість настільки мила і заразна, що я знічев'я теж починаю хи-хикати. І вже за хвилину на всю карету лунає щире сміяння одного дивакуватого кровопивці і безнадійно закоханого в нього аімера.

І, знаєте... Ах, звісно, знаєте... Я ладна все віддати, щоб навіки залишитися у цих секундах. Нехай вони короткі, для когось можуть нічого не означати, але зараз... Саме для мене такі секунди — одні з найщасливіших на світі. Тому й невимовно хочеться, щоб вони нізащо не минали...

Я не вловлюю той момент, коли ми, нарешті, заспокоюємося і віддихуємося, проте помічаю, що Кейн усміхнено досліджує моє обличчя своїми задоволеними червоними вічами.

Ей, ти що, знову хочеш змусити мене пекти раків?

— Покажеш таки те намисто, яке приготувала Геллі, чи ні? — неочікувано питає вампір, схиляючи голову набік і на секунду перевіряючи час.

Точно, я ж йому тоді відмовила у такій можливості! І тепер сама не пам'ятаю, чому...

— Зараз, — легко всміхаюся і беруся нишпорити у своїй торбині. Успішно зайшовши потрібну річ, витягую її і вручаю попутнику. — Я вирішила, що цей колір личитиме до очей пані Гелли.

— Хороший вибір, — чоловік схвально киває і, ще трохи роздивившись прикрасу, повертає її мені.

У процесі не дуже довгої дороги я ще встигаю спитати, чи не могли б ми заскочити до моїх батьків, та Кейн каже, що наша карета заїхала геть з іншого боку міста, тому зробимо це іншого разу. Альбінос запевняє, що пам'ятає ту свою обіцянку і виконає її, але не зараз. Я трохи засмучено погоджуюся і водночас тішуся від думки, що він настільки серйозно ставиться до обіцяного своєму аімерові.

Більше наш дует ні про що не говорить, що дає мені нагоду гарно пороздумувати над тим дійством, яке нещодавно відбувалося.

Оце дивина... Я-то думала, що мій пан утне щось на кшталт покарання за те, що я так про нього відгукнулася. Але ж ні. Цього не сталося. Навіть навпаки... Він сказав про мене те саме. Ех, я зовсім його не розумію…

Хіба аімер має право щось таке говорити на свого господаря? Ні. Чи має право нахабніти до нього? Теж ні. І чи має право відмовляти йому у якомусь проханні чи наказі? Точно ні. То чому він до мене такий поблажливий?? Що я такого витворила у минулому житті, що мені трапився такий хороший пан?

Не сперечаюся – ця його поведінка часом викликає певну підозру. А що, якщо Кейн лише вдає такого добряка? А що, якщо він спеціально зі мною такий? Але ж... Ви мені скажіть, хіба той щирий сміх може бути фальшивим? Хіба ті до болю знайомі червоні очиська можуть брехати? Мовчати про правду – так, але не брехати...

Чи я помиляюся?

— Глоріє, ідеш? — можливо, вже вдруге перепитує пан Аберхард, знадвору подаючи мені долоню.

— Угу, — плескаю себе по щоках, аби відігнати всілякі тривожні помисли, і поєдную наші кінцівки.

Коли вилажу з карети, то ще якусь секунду, дві чи навіть три не відпускаю руку альбіноса. Чудне бажання відчути його дотик ще трохи втримує мене від протилежної дії.

— Глоріє, — пан Аберхард нетямущо вказує на мою правицю і я, мов обпечена, таки відсмикую її.

— Пробачте, — лице очікувано замальовується в колір стиглого помідора, поки я виконую прагнення якнайдалі відійти від свого вродливого співрозмовника.

— Не хвилюйся. А про що це ти так сильно задумалася? — цікавитися той, швидко наздоганяючи мене.

— Про страви, які ми будемо готувати, — видаю перше, що стріляє у голові, а вампір коротко зиркає на мене і замислено гмикає.

Взагалі-то, я не задумалася. Ну, хіба що, якщо трохи і геть не про куховарство... Просто, хотіла довше потримати тебе за руку... Але ж не сказати тобі це прямо!

Після потрапляння до своєї кімнати я перебираюся у хатнє вбрання, розкладаю по місцях всі ті речі, які на весілля брав мій пан, і, прихопивши намисто-подарунок, чимчикую до кухні.

Вже там з порога акуратно спостерігаю за тим, як Кейн щиросердно вітає іменинницю і тепло обіймає її. Я не наважуюсь перервати цю ідилію, тож приєднуюся до них лише тоді, коли мене помічають. Усміхнено вручаю ельфійці кольє зі смарагдами, при тому кажучи кілька ревних вітальних слів. Жінка захоплено дякує, навіть трішки розчулюється і ми з нею приязно обіймаємося.

Пізніше Кейн відпускає пані Геллу святкувати іменини до своїх родичів. Але разом із цим бере з неї обіцянку, щоб повернулася десь увечері, аби і з нами відзначила свій особливий день. Після проводжання гостровухої пані ми повертаємося до кухні і приступаємо спершу до складання меню, а далі вже до готування різних страв, якими ввечері маємо накрити святковий стіл.

Незвично яскраве приміщення охоплюють якісь музики, що лунають із того самого старенького радіо, поки славнозвісна пара вампіра й аімера крутиться то біля плити, то біля столу, то біля раковини, а то ще біля печі.

— Дала трохи забагато солі, — докірливо зауважує мій партнер-кухар, скуштувавши готову картоплю з грибами.

— А Ви за своєю рибою дивитеся? Он, зараз почорніє! — ображено фиркаю я, подумки лаючи себе за поганючу неуважність. Як же так??

— Та я жартую, не бійся. У тебе вийшло дуже смачно, — заспокоює мене альбінос, підходячи до грубки, на якій у сковорідці смажиться його страва. Ага, ми з ним вирішили поділитися обов'язками щодо готування тих смачненьких шедеврів.

Я більше йому нічого не кажу, а лише продовжую формувати з тіста такі собі пиріжки-крихітки, начинкою яких стає завчасно готовий м'ясний фарш. Час від часу підглядаю за роботою свого пана і дивуюся, наскільки вправно він вміє орудувати кухонним приладдям. Видно, мати в нього, хоч була строга, та зварити собі їсти сина навчила. Кожній вампірці би такого чоловіка!

Згодом відправляю зроблені пиріжечки до печі, попередньо змастивши їх збитим яйцем. Через те, що багато де в процесі приготування застосовується борошно, я майже вся тепер у ньому. Добре, що фартух є, адже інакше потім довелось би абсолютно весь одяг відчищати від подоби білої примари.

— Ти наче вперше щось місила, що так забруднилася борошном, — помічає мій образ пан Аберхард, тримаючи в руках якусь шматину й усміхаючись.

— Та ні. Я робила вперше саме ці пиріжки, тому, мабуть, так запудрилася... — стурбовано белькочу, обтріпуючи своє вбрання.

Ну не казати ж йому, що такий вигляд маю через те, що занадто часто відволікалася від роботи – за ним дивилася!

О, до речі, здається, забула сказати, що фартушина моєму хазяїнові ду-уже личить. Навіть не можу остаточно визначитися – він у ній більше звабливо-гарячий чи затишно-домашній? Якщо що, я не проти поєднання цих двох образів!

Невдовзі вампір підходить до мене, тим самим чудово відпихаючи від дурних думок, і тією самою шматкою, яку тримав у руках і яка виявляється вологою, починає безцеремонно витирати моє обличчя. І робить він це так, ніби я – якась малеча, яка не може сама себе привести до порядку.

Агов!

— Що Ви… — договорити нормально не дає те, що тканина проходиться по моєму роті. Очі Кейна раптово надовго спиняються на щойно згаданому місці, а подушечка його пальця боязко торкається моєї нижньої губи. Я у ту ж мить вражено застигаю, хоча відчуття такі, буцім мене обпалило вогнем.

У такому незбагненному положенні у нас минає приблизно хвилина, поки наші погляди не стикаються один з одним.

— Далі витрешся сама, — чоловік кладе шмату в кишеню мого нагрудника і без зайвих емоцій відступає до груби.

Я нерозуміюче суплюся і продовжую очищати себе від борошна. Зізнаюся, роблю це вкрай загальмовано, тому що, як здогадуюся, моя свідомість потребує більше часу, щоб відійти від того дійства.

І що то щойно було? Як це назвати??

Біда тебе бери, Кейне! Спробуй мені лише заїкнутися про обов'язок!

Я прочуваю, як температура тіла підскочила, проте намагаюся не помічати цього і взагалі – спихати те явище на наслідки перебування біля пічки.

Коли друга партія пиріжків змінює першу, радіо дарує нам якусь гарну повільну пісеньку.

— Одна з моїх улюблених композицій! — враз щиро заявляє мій господар. Я з деяким здивуванням перемикаю на нього свою увагу і розгублююся, коли вампір починає впевнено підходити до мене. — Ми повинні потанцювати, тому що я не можу просто так прослухати цю пісню, — неочікувано видає він, беручи спантеличену мене за руки і приступаючи до танцю. Я ж лише щось нерозбірливо мугикаю, гадки не маючи, як повинна реагувати на такий хід подій.

Музика, справді, гарна і дуже романтична (ще й танцює мій партнер добре), але, на жаль, цілком розслабитися я ніяк не можу. Втім, згадка про те, що ми це робимо у хатній одежі і фартухах, мене ні з того ні з сього веселить.

Запах вампіра навіть попри аромати різного куховарства потрапляє під ніс, дозволяючи собою насолодитися. Велика долоня, торкаючись лопаток, знічев'я притискає моє тіло до чоловіка, наслідком чого стає палання мого лиця (добре, що не в прямому сенсі слова).

Дідько, та скільки вже можна червоніти?!

— Ти на мене досі злишся через того кучера? — зненацька питає Кейн, а я чомусь одразу згадую свої сьогоднішні слова.

Еге, ти то хоч і турботливо ставишся до своїх підданих, але, мабуть, і вимоги в тебе теж чималі...

— Ні, — відказую тихенько, не наважуючись дивитися йому в очі, — вже ні.

— От і добре, — не бачу зараз його обличчя, але через мовлення відчуваю, що він усміхається.

Знав би ти, що я вже сто років як не гніваюся на тебе через це. Той твій дивний монолог, спогад якого досі щипає мою душу, тоді змусив пробачте все. А інакше й бути не могло!

Ні сіло ні впало, узріваю на порозі Вайгара, який із неабиякою цікавістю спостерігає за нашим дуетом. Ох ти ж йо!

— Нам пиріжки згорять! — гаряче вигукую я, кинувши схвильований погляд на піч.

— Твоя правда, — вампір легко відпускає мене і я хутко підбігаю до потрібного місця. Слава пиріжкам! Інакше не знаю, що би я вигадала, аби звільнитися. І чого лихий того Вайгара сюди приніс?

— Ох, майже... — з полегшенням зітхаю, витягуючи своїх діток із лігва вогню. — Якби з ними щось сталося, це було би на Вашій совісті!

— Ти смієш мене лякати? — з азартом мовить співрозмовник, та варто йому теж помітити свого двоюрідного брата, як весь той грайливий настрій стрімко змінюється. — Щось треба?

— Та ні, лиш хотів привітати вас із узаконенням. Ви ж до короля їздили позавчора, так? — непроханий гість ховає руки в кишенях своїх штанів, які, до слова, мають підтяжки, і підступно посміхається.

— Дякую. Це все? — альбінос схмурніло коситься на Вайгара, поки той і не думає йти.

— Мабуть, усе. Негарно ж буде з мого боку заважати голуб'ятам воркувати, — вампір іронічно сміється, оцінюючи реакцію свого брата.

— Сам ти голуб, Вайгаре. Тільки, будь добрий, іди сери десь в іншому місці, — крізь стиснені зуби гарчить Кейн, а я через такий незвичний лексикон свого пана аж закашлююся.

Дійсно не думала, що він – вельможний третій гріх, – може видати щось таке. Та й самого Вайгара, бач, як злість захопила, що аж жовна напружилися.

— Аби ти знав, Кейне, — починає він, знервовано засопівши, — Глорія мені сказала дещо таке, чого ти не знаєш.

Ми з моїм вампіром здивовано вилупляємося на незваного гостя, зачувши таку цікаву заяву. Здається, альбінос бажає щось відповісти, але інший розвертається і залишає нас наодинці.

От халепа... Невже... Невже цей гад мав на увазі мою любов до пана Аберхарда? Ух, треба ж було тоді перед ним таке базікнути!..

— Глоріє, про що він щойно говорив?

Слабий бас Кейна лунає трохи приглушено, а сам чоловік продовжує дірявити вхід поглядом (на жаль, не можу розібрати, яким). І від цього стає дуже і дуже страшно. Чи-то від можливості побачити його злим, чи-то від допиту, який може зараз піти...

Тихо зітхаю і розчаровано підтискаю губи. У мене не знаходиться ніяких ідей, як могла би виправдатися, тож я просто схиляю голову додолу і мовчу. Отак. Мовчу, бо банально не знаю, що говорити. Мовчу, бо боюся видати щось помилкове. Мовчу, бо ні в якому разі не хочу, щоб бодай найтонші нитки брехні були прив'язані до теми моїх щирих почуттів.

— Глоріє, ти можеш мені це розповісти? — з його боку чується тривога і певна надія, що мене трішки збиває з пантелику. Шкірою відчуваю, наскільки відчайдушним і чекальним позіром він зараз мене поїдає. Я хитаю головою, досі не бажаючи нічого казати.

Трясця, і, питається, треба було тому Вайгару сюди приходити? Не можу. Я так не можу...

— Чому "Ні", дівчинко? Що ти йому таке сказала, чого не можеш сказати мені?.. — Пан Кейн підходить ближче і підносить руку в напрямку мого плеча. Тіло боязко здригається, хоча він ще навіть не доторкнувся. Його кінцівка так і завмирає у такому стані, поки я мовчу.

Не питай у мене це. Та ще й таким тоном… Не треба. Благаю, не питай...

Несподівано у моїх очах накопичуються сльози, яких тут точно ніхто не чекає. Бісова безвихідь…

— Я... — раптом заїкаюся, намагаючись перебити чергове говоріння господаря, яке би, підозрюю, точно ввело мене в плач. — Я розкаж-жу Вам про це, — о Боги, що ти таке робиш, дурепо? Припини, негайно припини! — Розкажу, але н-не зараз... — мені насилу вдається стримати схлип, аби остаточно не розплакатися.

Вампір нічого не мовить у відповідь, а лиш опускає підняту руку, яка таки не дотикнулася до мого тіла.

— Обіцяєш?.. — з острахом шепоче він, наче викличе в мені негативну відповідь, якщо буде говорити так, як зазвичай.

Ні, не смій. Навіть не думай про це, чуєш? Не кажи цього. Не кажи, бо!..

— Так, обіцяю, — чесно мимрю я, поки знайома туга нещадно зчавлює груди. Хех, немов завчасно підписала собі документ про депортацію із його маєтку. Напевно, підсвідомість ще довго буде ображатися через те, що я – дуринда така, – її не послухала...

Пан Аберхард полегшено видихає і віддаляється. Як не дивно, далі ми все робимо в тиші (якщо не враховувати радіо, звичайно).

Мені шалено хочеться детально подумати про свій вчинок і його наслідки, але в голові – хоч мак сій. Якби я зараз опинилася в ній, ніби у якійсь кімнаті, то точно чула би, як кров біжить по венах. Думки затихли, немов гніваються на мене, а їхню хазяйку ледь не трясе від бажання бодай трішечки зануритися в море роздумів. Але не тут це було...

До самого приходу пані Гелли ми таки більше ні про що не теревенимо. Лише іноді перекидуємося побутовими репліками, але то таке, як кажуть – не рахується.

За столом ідеальна кількість смачних (сподіваюся) страв, які так і ваблять до себе. Ми з паном знаємо, що іменинниця і так у родичів погоститься, тож дуже багато не робимо. Отак, трохи смаженої риби, тієї ж картоплі з грибами, якийсь салат, назву якого в процесі готування я таки не дізнаюся, шоколадний торт і ті самі святі пиріжки.

— Я чула, що днями в дію вступив закон про повну заборону особистих стосунків вампіра й аімера, — негадано починає жінка, кладучи до рота кусочок рибини. Ми з господарем одночасно припиняємо трапезу і, ледь дихаючи, великими очима дивимося на неї.

Складається враження, наче вона має ще щось сказати, якось пояснити свої слова. Але цього не відбувається. Першим "розмерзає" альбінос, повільно ковтаючи.

— О, точно, — дещо замислено відгукується пан Аберхард. — А чому ти про це кажеш?

— Та ми щось вдома з братом про таке заговорилися, а я зараз глянула на вас – і згадала, — ельфійка розправляє плечі і її губи сіпаються у кривій посмішці. Я зневірено зводжу брови й усвідомлюю, що пора би вже йти, бо цього вечора вже більше нічого до рота покласти не зможу.

— Зрозуміло, — невесело зітхає вампір, змушуючи причепити на себе мої розгублені вічі. — Якби я згадав про це, то, може, поговорив би трохи з королем, коли ми їздили узаконювати Глорію. Той закон ще на нашому минулому семирічному зібранні запропонували якісь святі. А Його Величність і кілька гріхів – підтримали. Але були й такі, хто це не схвалював, тож ми вирішили відкласти те питання. Поставили певні умови, за виконання яких закон вступить у дію, і подумали, що будемо час від часу перевіряти стан вампірсько-аімерських справ, — він схрещує руки на грудях і провокує на чолі зморшку, яка свідчить про обдумування чогось. — Особисто я за тим не дуже стежив. Тому, мабуть, і не довідався про це в той самий час, що й інші. Або ж мені варто частіше перевіряти свої листи…

— А... що то за причини були, через які ви могли або не могли ухвалити цей закон? — несміливо цікавлюся я, ховаючи тремтячі руки зі столу на коліна.

— Пробач, але це мають право знати лише члени нашого зібрання, — з якимось холодом відказує Кейн.

— Зрозуміло… Гаразд, я вже, певно, піду. На вечір і так їсти багато не слід. Дякую за компанію, — поволі встаю зі свого місця, трохи кланяюся і, намагаючись не звертати уваги на їхні погляди, прямую до своєї кімнати.

Треба ж таке... Офіційно заборонили такі стосунки. Я вже навіть подумала, що мені це почулося... І як тепер бути? Це був знак, правильно? Знак, що мої почуття точно не повинні видертися назовні. Що вони не те, що не можуть, – не мають жодного права бути сказаними тому, до кого лине душа. І все? Кінець?

Серце несамовито гатить груди, а голова майже болить від думок про те, що все було недарма.

Так, правильно… Недарма ж я настільки старанно притуплювала ці почуття весь час. Не з проста боялася їх чи навіть злилася на них...

Ох, не плач, Глоріє, не плач. Годі вже. Скільки можна рюмсати?.. Ти знала, що це колись станеться. Завжди чекала якогось моменту, який, нарешті, скаже тобі, що твої намагання чогось варті або навпаки – марні. Шкода лише, що це виявився перший варіант. Дуже шкода…

Опиняючись у знайомих чотирьох стінах, вирішую і фізично, і духовно відпочити у ванній. Пічка нагріває воду, а поки це робиться, я вводжу у браслет код однієї хорошої подруги. Панянка довго не відповідає, що мене не дивує, адже сама теж з осторогою ставлюся до невідомих абонентів.

— Матрона слухає, — з обережністю згодом лунає по той бік. О небеса, я так за нею скучила. Наче цілу вічність не чула її дзвінкого голосу.

— Привіт, це Глорія... — тихо повідомляю, нервово стискаючи у руці рожевий рушник.

— Знала б моя мітла, кого я чую!! Де ти пропадаєш, дівко? Ото я дурна, що забула в тебе спитати той код! — відразу галасує відьмочка, і я навіть мимоволі всміхаюся. Невгамовна, як завжди.

— Вибач, я теж забула в тебе його взяти. Розказуй, як ти там? — вмощуюся біля невеликої печі зручніше і налаштовуюся на її емоційну розповідь.

Виявляється, що принцеса таки втекла від своєї строгої матері-королеви. Чомусь деталі цього повідати мені відмовляється, але я сильно й не горю бажанням знати. Також каже, що, на жаль, не може не членам групи Даміана хоч щось говорити про їхнє лігво чи найменше місцеперебування. Але то теж таке – для чого мені та інформація?

У ту мить десь глибоко озивається ображена підсвідомість, підказуючи, що я, випитавши таке, можу все розказати Кейнові, аби він уже доповів владі короля. Але таке для мене неприпустимо, тож серйозно проганяю ту пані далі ображатися.

Матрона ще щасливо каже, що більшість аімерів у команді прийняли її без зайвих проблем, і, на додачу, стурбовано белькоче, що Даміан віднедавна почав вчити її самообороні. Через це вона дуже тішиться, бо може так іноді побути з ним наодинці і про різне поговорити під час занять. Я завзято підтримую подругу в її почуттях і висловлюю віру в те, що той аімер колись точно почне і до неї відчувати щось більше, ніж товариський зв'язок.

— А ти там як? — згодом питає дівчина, поки я обдумую її розповідь і потрохи залажу у теплу водицю (попередньо роблю гучність у браслеті максимальною і знімаю його з руки).

Спершу йде мій змучений видих, а тоді беруся розказувати. Новині про узаконення Матрона, мабуть, рада ще більше, ніж я, адже це для неї означає те, що Кейн справді цінує мене, якщо зважився на такий крок. Я через те трохи дивуюся і обурююся, але їй того не видаю. Натомість згадую при ній нашу з ним перепалку, коли мою бідолашну голівоньку знову вкривали роздуми про те, що цей вампір точно проти стосунків із представницями моєї раси.

Поки відьма мене не перебиває, я ще розповідаю, як ми їздили на весілля, як зустріли Даміана, як мене дивно боліла вилиця, як альбінос запросив на танець, як ми з ним поверталися із того заходу і як готували на кухні.

Матрона радісно вітає мене з таким просуванням у наших із паном взаєминах і якогось біса нагадує про те славнозвісне зілля, тим самим викликаючи у мені сороміцькі думки. Але коли я говорю їй історію тієї обіцянки, яку нині дала своєму господареві, вона стихає – замислюється.

— Слухай, та він ревнує! — випалює відьма, а я через таку заяву надовго припиняю кліпати. — Кажу тобі! Кейн ревнує тебе до свого брата!

— Навіть якщо так... — починаю непевно мимрити, таки не розбираючи, я через це щаслива чи ще більше нещасна. — Матроно, то мені нічого не дасть... Тобі вже, може, Даміан казав, який цікавий закон у Зонтаносі недавно запровадили. Знайди мені вампіра, який буде порушувати установи королівства задля якогось там аімера. Та нема таких телепнів!

— Глоріє… — тяжко зітхає подруга, а я вже вилажу з ванни і сяк-так витираюся. — Ти настільки не впевнена в собі? Я тебе прошу! Та він щось точно до тебе має! Це не може бути просто обов'язок, який ти якраз так ненавидиш!

— Що ж, вірити у краще ніхто не забороняє… — обережно не відходжу від своєї позиції я, не маючи бажання з нею сперечатися. Тут же браслет видає звук, який характеризує попередження про його вимкнення.

— Пікалка здихає? — іронічно видає Матрона, вочевидь, теж почувши те звучання.

— Чому ти його так називаєш? — потішно питаю я, а далі сама по собі починаю сміятися. Не розумію, чому, але від деяких її словечок мені іноді дуже смішно.

— Так вже краще, а то ти майже весь час була така, наче тебе до гільйотини скоро вестимуть, — задоволено мовить принцеса, коли я припиняю хи-хикати.

— Сама ж знаєш, яка в мене ситуація...

— Знаю-знаю, тільки не забувай вірити в себе й у свої класні булки. Я б такі точно вкусила!

— Припини! — засоромлено пищу я, і пізніше ми щиро сміємося. Тепер вже обидві.

— Гаразд, будемо прощатися, а то мені завтра дуже рано вставати треба, — чую з того боку позіхання і сама повторюю цю дію. От правду ж кажуть, що воно заразне!

— Дуже рада була з Вами поговорити, Ваша Високосте, — щиро зізнаюся я, пхикнувши.

— Я теж. Дякую за розмову, Глоріє, — щасливо відповідає дівчина, навмисно ігноруючи моє звертання.

— Навзаєм, — легко усміхаюся я, відчуваючи приємне тепло всередині. — До зустрічі, Матроно.

— І тобі до зустрічі, Проклята, — під час розмови відьмочка твердо вирішує, що відтепер буде інколи мене кликати цим прізвиськом. А чому саме так – здогадуйтесь самі.

Ох, відверта розмова з нею – те, чого мені вже давно бракувало. Втім, дуже легше від цього не стає, але хоча б обдумування тієї ситуації тепер може бути вже не настільки зневірене, як було до того.

Добряче протираю свої темні коси рушником, вбираюся у новий домашній одяг і крокую до кухні. Йду туди для того, щоб вимити посуд, адже вампір завчасно доручив мені таке завдання. Та й не змушувати ж іменинницю це робити, чи не так?

Приміщення тихе і темне. Запалюю ліхтар і приступаю до виконання своєї місії.

До речі, під час купання у ванній я помічаю на своїй лівій щиколотці якусь багряну мітку. Вона мені нагадує звичайне коло, яке всередині має цяточку. Підозрюю, що той малюнок – символ мого узаконення. Тобто, тоді Даміан міг перевірити це, просто подивившись на мою ногу, так? Але він цього не зробив. В такому разі, що це виходить... Існує ще один спосіб тієї перевірки? Напевно, так і є...

Дякувати добре відомим вищим силам, багато роботи тут нема. Коли завершую, надумую ще й, у загальному, прибрати в кухні. А в процесі на одній із дальніх тумбочок знаходжу браслет пана Аберхарда, який він, скоріш за все, забув надіти (ми їх знімали, коли готували ті страви).

З роздумами повертаюся до своїх покоїв і сідаю на ліжко. Витягую з кишені той засіб зв'язку і витріщаюся на нього.

І нащо я його взяла з собою? Захотіла принести Кейнові? Гм, дійсно... Це ж ще один привід побачити свого знаменитого обранця! То чом би й ні?

На годиннику близько одинадцятої вечора. Мабуть, він уже спить... Минулої ночі ж змінював Альнера, тож не зміг нормально виспатися.

"А якщо не спить? Ти піди, принеси. Заодно і перевіриш", – додає впевненості підсвідомість. Ти що, вже не ображаєшся на мене? Щось не розумію тебе, дівко. То ти "за", то "проти". І якого милого я повинна робити це зараз? Віддам йому завтра і все!

Фиркаю своїм думкам, натягую на себе камізу довжиною по коліна і, ще раз додатково витираючи рушником досі вологе волосся, залізаю під ковдру. Але заснути швидко не вдається. Та про це і мови бути не може, якщо нині був такий насичений день...

Може, забутий ним браслет – це знову-таки знак, що я повинна зробити якийсь крок?.. Пф, абсурд. Взагалі, щось сьогодні мене забагато всяких знаків переслідують…

А... а якщо і повинна, то чому є передчуття, ніби маю зробити той крок саме зараз? Чому?? Бо нині почула про той закон, який поставив хрест на моїй надії? Бо Матрона сказала, що мій пан ревнує мене до Вайгара? Так? Чи чому?

У серці відбувається боротьба між двома уявними сторонами. І ця невпинна колотнеча, яка триває уже чималий період, не дозволяє мені опанувати ті суперечливі, глибокі почуття, які перестрашено нуртують всередині.

З лежачої пози я переходжу в сидячу і, стомлено зітхнувши, спираюся на подушку.

То що... Піти і просто віддати? Чи ще, либонь, і свою обіцянку виконати разом із тим?.. Серце підказує, що більше підхожої миті не буде, але ж звідки йому те знати... Холера, та що воно таке дурне меле? Невже не знає, що тепер Кейн мене точно відправить додому, якщо я якось видам свої душевні поривання… Та водночас слова Матрони мають крихту правди. Можливо, вона таки має рацію?..

Кімнату освітлює повний місяць, поки я вже точно понад годину сиджу на ліжку у таких-от роздумах, які все гризуть і гризуть мій і без того підірваний спокій. Ближче підсуваю до себе ковдру і коцюрблюся.

Що ж мені вдіяти? Нутром відчуваю, що мушу піти саме зараз. Але чому – зрозуміти досі ніяк не вдається. Душа немов тягнеться до того місця, у яке її хазяйка все ніяк не може наважитись піти...

Мої очі несподівано натрапляють на баночку з рожевуватою рідиною, яка знайшла собі місце на комоді, і завмирають.

Ні, ні, ні, ні, ні і ще раз "НІ"! Це найдурніше, найбезглуздіше і найнеправильніше, про що ти могла подумати за останні двадцять років свого життя. Навіть не сподівайся!

Отут не збагну – це зараз я сама себе спиняла чи підсвідомість втрутилася?..

Гаразд. Треба притьмом щось вирішувати, бо так далі тривати не може. Це ж і збожеволіти через таке недовго...

Але все ж... що я маю вибрати, якщо, до якого б рішення не схилилася, обидва в остаточному підсумку можуть дати негативний результат? Або не "можуть", а якраз і дадуть? Хіба що... є мізерна ймовірність існування третього варіанту, в який я все ще не хочу вірити…