Коли табун охоронців пробігає повз, я відчуваю, як Кейн розслабляється, але не до такого рівня, щоб мене відпустити. Чомусь звільняє лише одну руку від завдання тримати моє тіло і розвертає її до себе лицьовим боком (здається, це та сама, якою схопив моє порізане передпліччя).

У кімнатці хоч в око стрель, але з коридору крізь те вікно пробирається нічогеньке світло, допомагаючи не загрузнути у цій пітьмі. Я зиркаю на його долоню і помічаю, що вона пристойно закривавлена. На спині зразу виступає піт.

— Вибач, що взяв тебе за поранену руку. Не помітив… — лунає над вухом його тихий голос, міцно обійнятий провиною, змушуючи сіпнутися від своєї раптовості і шаленої близькості.

Боги мені свідки, я просто потилицею чую, наскільки загіпнозовано і спрагло він зараз дивиться на свою кінцівку. Але не поспішає її облизати… Чому ж? Це би хоч трохи полегшило його стан (і мій разом з тим).

Згодом неочікувано бере – і формує з неї кулак, при цьому хрипко зітхнувши, після чого повертає руку знову до місії, яка полягає в моєму утримуванні.

Я переповнююся відвертим дивуванням. Він нічого з нею не зробив? Серйозно??

Мовчу, поки від його недавнього жесту в сонячному сплетінні щось секунду-дві коле. Вражені очі вдивляються у темряву, намагаючись там щось розгледіти, а пальці гарячково намацують у торбинці зілля сну, яке за сьогодні ледь не все стратила.

Я маю квапитися до Даміана! Негоже мені тут з ним відсиджуватися!

— Не треба, — несміливо просить альбінос, зауваживши мої дії, але не ворухнувшись їм на противагу. — Що б ти там не хотіла зробити… Будь ласка, не треба. Глоріє…

Горло зчіплюють незрозумілі емоції, які викликає те, з яким тоном він озиває мене.

— Не смій вимовляти моє ім'я! — шиплю я, починаючи наполегливо вовтузитись, аби що швидше зникнути звідси. Та мене не відпускають (навіть коли по ногах спробувала потоптати, він терпів), уперто втримуючи біля себе.

— Я спеціально дав охороні хибні координати вашого перебування. Тому лише зараз вас знайшли. Даміан у порядку. У них все вдалося, не переживай. Зараз якраз краще розбираються із цим усім. Навіть королева відьом з'явилася. Ти би бачила, що коїться на вулицях Стемми…

Я завмираю і прочуваю, як вампір, скориставшись моїм короткочасним шоком, береться, досі притуляючись до стіни, спускатися на підлогу. Під його вагою, попри власне небажання, доводиться теж сісти.

— Як ти звідти вийшов? — без особливих емоцій питаю я, тільки-но ми всідаємося на м'який килим, який через це все навіть не встигла помітити. По два боки від мене розміщаються напів зігнуті ноги Кейна, через що напрошується висновок, що вибратися тепер буде ще складніше (най він і виснажений). Дідько, послабила оборону...

— Попросився у Даміана, — у сказаному проскакує ледь помітна смішинка, після чого репліка продовжується вже значно серйозніше: — сказав йому дещо – і він, віриш чи ні, мене відпустив. Це була угода.

— Яка така могла бути угода, щоби брат тебе відпустив? — недовірливо мовлю я, насупившись. Знаю же, які у нього з Демом стосунки. Він би точно його не відпустив, особливо, мабуть, якби знав, що той попрямує до мене...

Із часом обриси предметів у кімнаті стають дедалі чіткішими, оскільки очі звикають до чорноти. З неї виринають кілька тумбочок, стіл, крісло і шафа.

— Потім у нього самого і спитаєш, — спокійно відповідає Кейн, трішки щільніше притискаючи мене до свого торсу. Напружуюсь. — Глоріє… — я зітхаю, вже не знаючи, як реагувати на таке нахабство. Сказала ж не вимовляти! — У тебе таке гарне ім'я, ти знала? Мені інколи здається, що в ньому заховано таємниць більше, ніж у забороненій частині головної Вірверсальської бібліотеки…

Я не видаю ні звуку, стараючись бозна-якими силами уповільнити серцебиття, яке від його жалісливого і чуйного голосу поступово прискорюється. Той голос іржею невідворотно роз'їдає і так не конче стійкі лати моєї душі, яка щосили старається не піддаватися.

Нізащо не хоче, аби її отак жорстоко поранили ще бодай раз.

— Ти дуже схудла… — стривожено додає чоловік, після чого хворобливо закашлюється.

Я дивуюся, як він зміг це помітити, якщо я весь час була у плащі (та й не мацав мене так детально, щоб то зрозуміти).

Мовчки погоджуюсь. Тренування брата і, безсумнівно, всі ці душевні тортури справді мене добряче онемощили...

— Благаю, Глоріє, вислухай мене… — несподівано вловлюю, що його кінцівки трохи трусяться. Змучено видихаю.

— Ти вже все сказав, Кейне. Тоді, пам'ятаєш? Сказав усе, що мені треба було знати, одним єдиним словом. Я більше нічого від тебе не хочу чути. Достатньо наслухалася, — скоро проговорюю, намагаючись стримати просвіти образи в тембрі й усвідомлюючи, що вже не маю ніяких сил на супротивляння (тому і не виявляю більше ніякого бажання звільнитися від його рук, які досі обхоплюють мої плечі).

— Мені дуже шкода, що все так склалося… — тихо зачинає чоловік, ніби не зважає на почуте, і легко спирається бородою на моє праве рамено. — Так, я – негідник. Страшна мерзота... Справді купив тебе з метою використати задля власної безпеки. Та й так думав, що стану ближчим до Даміана, більше дізнаюся про його плани… Оскільки ти – його сестра, я припускав, що ти матимеш схожий стержень, як і твій брат. Із самого початку вирішив тебе задобрити, щоб ти точно пішла підписати зі мною той документ. Сам же розумів, що на підписування узаконення, до того ж із одним із гріхів, далеко не кожен аімер піде (навіть якщо це престижно). Особливо, коли про того гріха не дуже хороші чутки ходять і коли той аімер приблизно розуміє, що його може чекати на службі… Але ж жителі Зонтаносу не знають, що в мене є принципи, які я ніколи не порушував. Я не сплю з аімерами, якими би вони не були. Хоча моєму гріху байдуже, яка раса, головне – наситится. Але я вже давно вирішив, що не задовольнятиму його з допомогою аімерів...

Він все говорить так приглушено наче на його горло щось тисне. Я легко хмурю чоло.

Що ж… Вірити йому на слові не хочеться, але нехай… Вважатимемо, що у Даміана й інших все вдалося (появу королеви коментувати не буду). Отже, мені нема куди поспішати. Та й сил, чесно кажучи, майже не залишилося. Через те все навіть іти буде непросто. Не розумію, як він сюди біг взагалі…

— Так, ти мене задобрив. Ми підписали той клятий документ. Для чого тоді було різні сцени робити вже після цього? Можна ж було просто бути незлим. Хорошим. Не доводити моє служіння до такого, щоб у мене з'явилося бажання скасувати угоду, — нерозуміюче бубоню я, сплівши тремтливі пальці в замок.

— За той час, після твого викрадення, поки шукав тебе, я дещо збагнув. Збагнув те, що говорило про себе з найпершої миті нашого знайомства. Те, що я протягом всіх наших стосунків вперто відкидав. А ти… Ти стільки всього не знала про вампірів і аімерів. Мене це дивувало, а подекуди навіть смішило, — Кейн стихає і протяжно зітхає. Його голова так близько до мого обличчя, що розхристана білява чуприна коли-не-коли боязно торкається моєї скроні. — Пробач мені, Глоріє... Пробач, що завдав стільки болю… Завдяки нашому зв'язку я відчував, як тобі було. Мені так прикро… Під час твоєї служби, навіть до узаконення, я не встиг помітити, як деякі речі почав робити з власного бажання. Не для того, щоб ти точно погодилась на підпис. Просто так. Бо хотів. Коли усвідомлював це, то, принциповий і дещо розгублений, відразу подумки спихав на те, що роблю це для твого задобрення. А ось після підписання договору стало цікавіше… Вже не треба було тебе так задобрювати, але оті, як ти кажеш, сцени все одно хотілося робити. Складно сказати, від якого саме моменту все змінилося. Від якого моменту я почав про тебе піклуватися не тому, що то було моїм обов'язком, а тому – що серце цього прагнуло.

— Все змінилося? — з деякою злістю перебиваю його я. — Чому я маю тобі вірити, Кейне? Це ж все може бути брехнею, як і твоя мила поведінка, налаштована на те, щоб "задобрити" мене. Навіть не уявляєш, як сильно мене дратувало, а іноді й ображало те, що ти часто казав, що то твій обов'язок. Недарма ж я підозрювала, що тут щось не те. Просто, закохана дурепа, дослухатися до внутрішнього голосу ніяк не хотіла. Але ж, по правді, вампіри дійсно ніколи так добре не проводилися з аімерами. Хоч я і не була сильно обізнана у стосунках наших рас, але це знала точно. Ти просто жалюгідний і егоїстичний вампір, який захотів уберегти свою шкуру таким-от чином. І все. Правильно, це ж аімер! Я його задобрю, а тоді буду жити собі поживати, не турбуючись про власне життя! — з презирством перекривляю його ймовірні тодішні думки й обурено гмикаю.

— Що я повинен зробити, щоб ти мені повірила? — з непритаманною його стану стійкістю цікавиться альбінос, трохи послабивши кільце рук навколо мене.

— Не знаю. Я не думаю, що є щось, що змусить мене знову тобі повірити, — без роздумів відказую, втративши будь-яке бажання його слухати. Дякую, та синяків і ран на серці маю вдосталь.

Інший набирає у рот води на довгу хвилину. І за той період лише всесвітня втома не дає мені встати і просто піти (хоча там би ще з відмиканням дверей довелося розбиратись, але то таке).

— Я очікував, що ти не хотітимеш мені вірити, — невдовзі повідомляє Кейн, взявшись нишпорити рукою у внутрішній частині свого камзола. — Поглянь.

Він виставляє переді мною рулончик папірусу і розгортає його. Попри темряву, впізнаю у ньому той проклятий Богами договір про узаконення, без якого всього цього не було б.

Підробка? Навіть не знаю, чи таке є… Але тяжко віриться, що це дійсно він.

Чоловік дає мені його в руки і, пошолопавшись у кишені штанів, виймає звідти пачку сірників. З першої спроби запалює один із них і повільно підносить до папірусу, який перед тим забирає з моїх пальців.

Договір стрімко займається і на килим починають падати його нікчемні залишки. Коли голодне полум'я доходить до наших кривавих міток, вони зненацька, настороживши мене, іскряться білим доти, доки не стають попелом, як і решта папірусу.

Я заворожено спостерігаю за цим дійством, не годна повірити, що Кейн справді зробив це – позбавив себе захисту від Даміана. Позбувся того, чого весь цей час так старанно добивався.

Тепер я стаю остаточно вільною. Відчуваю, як симптоми хвороби вампірів минають (це відбувається так швидко, що аж вражає!) і залишається лише звичайна втома, викликана недосипанням та надмірним фізичним і психічним навантаженням.

Альбінос невміло гасить вогник, який доїдає ту угоду, тоді знову тремтячими руками обіймає мене, глибоко вдихає і зітхає, схиливши чоло мені на плече. Серце гатить всередині, мов озвіріле. Цієї миті навіть гублюся, не розібравши, чиє саме.

— А як… як зрозуміти те, що після мого зізнання ти вже збирався відправити мене додому? Це ж означало, що наш договір скасовується, хіба ні? — питаю я так, немов досі перебуваю у незбагненному трансі. Розумію, що якщо до цього часу ще якось тримала фасон, то відтепер це може кардинально змінитися.

Кейн мовчить. Незабаром же частково занурює ніс у мої розтріпані коси і трохи совається.

— У той момент я мало думав про контракт… — нерішучо зізнається він, попередньо ввібравши у ніздрі запах мого волосся і тим самим посадивши мене на невидимі колючки. — Хоч і сказав, що відвезу тебе додому, але у цьому рішенні був геть не впевнений. Думки тоді були більше зайняті власними принципами і тим, чому моє тіло так на тебе реагує… Звісно, мій гріх не розбирає рас, але я навчився стримуватися, коли потяг виникав до аімерів. Навіть якщо у Зонтаносі багато які вампіри використовують вас як швидкоплинну втіху. Та я – не той випадок. Мене ще раніше батьки цього вчили, а згодом я собі такі принципи і вибудував, спираючись ще й на власне досить зверхнє ставлення до вашої раси. І я, скільки б не мав аімерів і що б вони мені не говорили, завжди тих принципів дотримувався. Завжди. Але тієї ночі все змінилося. Я, хоч і відмовив тобі, та мене тоді до тебе тягнуло з такою силою, що здавалося, якщо не наздожену, то просто розірвуся. Я справді ще ні до кого не мав такого страшного потягу...

Я відмовчуюсь, схвильовано обдумуючи його слова. Складається враження, що він має ще щось сказати, але вагається. Ніби вже вирішив, що розповість це, але все одно досі має сумніви.

— Ти казав недавно, що дещо збагнув… чи не в першу мить нашого знайомства... Що це було? — ледве чутно цікавлюся я, акуратно поправляючи на плечі сяку-таку перев'язку.

Альбінос переміщає свої руки з моїх плечей на живіт і знову притягує до себе (бачте, я вже встигла трішки відповзти), вкотре добряче збентеживши мене.

— Пам'ятаєш, я казав, що колись ти обов'язково дізнаєшся більше про всі ті гріховно-святі справи? — спокійно відзивається Кейн, пальцями зім'явши тканину мого плаща. Невпевнено киваю, не маючи гадки, що за розповідь за цим піде. — Як я колись і розказував, наші гріхи – не вигадка народу, не наша власна примха. Це справжнє прокляття, яке на нас знесли Творці. Ми це не афішуємо, адже воно і так нічого не дасть… А народ нехай придумує собі, що хоче, це його право. З незрозумілих причин лише у моєї раси, з певними інтервалами часу, з'являються представники кожного із семи смертних гріхів. Ми вже не раз пробували і в ельфів, і навіть у відьом шукати таких, але ніде їх більше не було...

— А що то за святі тоді? Їм Творці навмисно дали таку святість, щоб у світі була рівновага між вами? — замислено припускаю я, коли оповідач на хвильку стихає.

Вампір черговий раз закашлюється і коротко стогне, приклавши долоню до своєї голови. Я стурбовано закушую губу зубами. Звичайно. Це ж після знищення договору лише мені стало легше...

Трохи пороздумувавши над цим, виймаю із торбини флягу з водою і вручаю йому.

— Це поки єдине, чим можу допомогти, — стримано мовлю, розуміючи, що давати йому кров ще не готова.

— Дякую, спрага дійсно мучить. Особливо, коли так багато говориш… — зробивши два щедрі ковтки, він ставить воду десь набік. Я знову формую зі своїх кінцівок замок і розміщаю їх перед собою. — Всі, як не дивно, вважають, що ті святі – відповідні протилежності гріхів. Але насправді це не так. "Ателіс" з'явився пізніше, ніж наш клан. І ми справді думали, що вони – наші істинні відповідники. Але це була омана. Потім я дізнався, що їх таємно підбирали наші королі, аби "Фотейно" не захопив усю владу. Вони не є справжніми носіями святостей. Просто підготовлені вампіри, які лише їх добре вдають. Я був здивований, коли дізнався, що це з давніх часів підлаштовують наші королі, адже завжди знав, що Їхні Величності весь час несерйозно ставилися до наших гріхів. А влади як захисники аімерів мали значно менше. Може, тому й хотіли, спотайна керуючи "Ателісом", відібрати її у нас...

— Тепер зрозуміло, чому ти тоді, в кареті, сказав, що та пані, яка Чистота, не є відповідником Хіті, хоч вона і Чистота… — задумано висловлююся я, пригадуючи нашу розмову в день мого узаконення. Там зразу і спогад про його монолог наді мною, "сплячою", виринає у пам'яті. Але про це вже вирішую змовчати.

— Носити певний гріх – означає ледь не кожного дня стикатися з якимись випробуваннями, які виникають через його прояв. І в кожного носія вони свої. Зазвичай ними вони ні з ким не діляться, окрім інших гріхів і... своїх відповідників. Відповідники – це ті, хто був посланий Всевишніми для того, щоб гріхи не були самі, щоб була рівновага, як ти вже казала. У кожного гріха відповідник може бути абсолютно різними. У когось це якась старенька бабуся, у когось – мале дитя, а ще в когось – молодий чоловік. Це залежить від того, коли вони знайдуть одне одного. Ми – гріхи – від часу нашого створення приречені до смерті ходити по світу й шукати своїх відповідників, аби вони доповнили нас, а ми – їх. Неможливо знати, хто буде твоїм відповідником, як він виглядатиме. Це можна тільки відчути. І, знаєш… я відчув. У ту саму мить, коли ти з'явилася у моєму кабінеті, коли почув твій голос, коли я побачив тебе, коли відчув твій запах, коли зазирнув тобі в очі... Як і казав, протягом всієї твоєї служби я намагався відпихати це відчуття, спирати його на щось інше. Але Богів не обдуриш… Можливо, і ти в ту мить щось відчула, але просто подумала, що це через хвилювання абощо…

Кейн знову закашлюється і відпиває ще трохи води.

Я сиджу, щиро вражена почутим. Стараюся пригадати свої відчуття під час нашої першої зустрічі і розумію, що тоді мене справді охоплювало лише нестримне хвилювання і навіть переляк. Не знаю, чи це було те, про що він говорить…

— Хочеш вір, хочеш – ні, а ти – носій Чистоти, який є прямим відповідником моєї Хіті. Я до останнього не хотів це приймати, адже не міг змиритися з тим, що моїм "доповненням" є аімер. Ти ж знаєш мої принципи… — чоловік пригнічено спиняє мову, даючи мені нагоду відчути, як він вкотре стискає пальцями мій плащ. — Я проклинав те, що все так склалося. Проклинав Богів, проклинав тебе. Проклинав, але… до божевілля бажав… Хоч я і Хіть – нестримний у статевому потязі – але стосовно твоєї Чистоти не маю права осквернити її, поки вона сама мені того не дозволить. Зі звичайними особами я міг би спати, не задумуючись, але з твоєю Чистотою все було не так просто. Вона немов мала невидимий бар'єр проти моєї Хіті, який водночас змушував мене і дико хотіти тебе, і не бути спроможним перейти межу без твого дозволу. Та є у відповідності Хіті і Чистоти один цікавий нюанс: якщо Чистота втратить цноту з кимось іншим, то їхній із Хіттю зв'язок зникне назавжди. Вони навіки залишаться розділеними, будучи не в змозі більше ніколи доповнити одне одного. Якщо ще носію Чистоти навіть так може житися нормально, то у носія Хіті справи гірші, адже він вже нізащо не вгамує свій потяг до блуду. На кожен гріх є лише один відповідник. І, доки той гріх не помре і не з'явиться інший, то новий відповідник теж не з'явиться… Якщо ж Чистота свою першу ніч проведе саме з Хіттю, то вони навічно прив'яжуться одне до одного й більше ні за яких обставин їм не буде добре в інтимних стосунках із кимось ще...

— Може, тому я у тебе так швидко закохалася? — раптом видаю я, збита з пантелику його розповіддю.

— Наскільки швидко? — периферійним зором помічаю, що він із цікавістю глипає на мене.

— Ледь не на другий день служби, здається… — засоромлено зізнаюся я, чуючи, як долоні пітніють.

— Все може бути. На тебе якраз могло так впливати те, що ти – Чистота. Хоча я точно навіть не знаю, — сумнівно відповідає Кейн, видно, щось своє згадуючи. — Можу побитися об заклад, що тому, що ти – мій відповідник, ти під час свої найпершої ночі вже досягла пікової точки насолоди. Зазвичай у вас, жінок чи дівчат, це майже ніколи не відбувається, якщо ви займатесь сексом уперше, — від його спокійних слів до мого лиця приливає кров, а температура тіла підстрибує. — Як і говорив, я, попри всю свою розпусність і здатність до дуже швидкого запалу, не міг кинутися на тебе так, як це робив із іншими. Раніше я сумнівався, що таке можливо. Тому, мабуть, тоді, коли був хворий, я настільки грубо випив твою кров. Хотів зробити все швидко, щоб не напасти на тебе з іншими мотивами. Вже тоді боявся того, що буде, якщо оволодію тобою без твого дозволу, хоча сам сказав, що переживаю за репутацію. Але, як ти сама пам'ятаєш, нічого забороненого не сталося, навіть якщо я вже був запалений. І все через те, що ти – мій відповідник, світла частина моєї темної душі. Через це ти тоді змогла стримати мій гріх.

— О Всевишні, дійсно… — шокуююся я, прикривши долонею рот, коли в голові з'являються потрібну моменти. — Я тоді справді здивувалася, як це у мене вийшло. Адже думала, що, якщо ти маєш такий гріх, то нізащо в світі не зупинишся, хоч би що тобі не казав. Вважала, що він у будь-якому разі візьме верх. Але все одно вирішила спробувати. І мені вдалося…

— Так, вдалося… Вдалося те, що нікому ніколи не вдавалося, — з почуттям смутку і дивного умиротворення підтверджує вампір. Тоді ж раптом повзе своєю правою рукою по моїй і з тильного боку сплітає наші пальці. На секунди три я зовсім забуваю про дихання. — Мій гріх тримався під ланцюгами рівно до того моменту, поки ти не сказала "Так". Тоді, в коридорі, коли я тебе спитав, чи ти справді готова мені віддатися, пам'ятаєш? Це була та сама мить. Гадаю, ти тоді теж відчула щось незвичне, щось незрозуміле. Немов на тебе на долю секунди наклали якийсь гіпноз. Взагалі, під час сексу я, скільки себе пам'ятаю, ніколи не хотів і не намагався дати моїй партнерці схожу насолоду на ту, яку отримував сам. Головним завжди було лише власне задоволення. І так із кожною, без винятків. До того моменту, поки не провів ніч із тобою… Я дарував тобі втіху не через наш свято-грішний зв'язок, все було усвідомлено, з власних бажань. І мені було дуже дивно від цього… Я ніколи і не думав, що задоволення, яке отримую під час статевого акту, може бути набагато сильнішим лише від усвідомлення того, що дарую насолоду і своєму партнерові теж. Але зараз здогадуюся, що з іншими у мене би такого не було. Та ніч, та мить, коли ти мені зізналася, і твоє "Так" були точкою неповернення, до якої я сам дозволив собі дійти. Хоча вперто не хотів визнавати, що мене по-особливому тягне до тебе. І, знаєш, я, багато думаючи над цим усім, можу сказати, що це було не лише через твою Чистоту… Я страшно хотів тебе, Глоріє, просто до звіриного крику хотів… Це зводило з розуму... І гадаю, що, незважаючи на всі ті заборони між Хіттю і Чистотою, якби одного разу серйозно наважився, якби, може, ти була вампіркою, я міг би і без твого дозволу тобою заволодіти. Грубо, жорстко, насильницько… Але все ж не зміг… Те трепетне відчуття, яке виникало, коли бачив тебе, і яке згодом лише зростало, кожного разу наполегливо боролося із кровожерливою Хіттю всередині мене… А в ту ніч вони немов поєдналися… — Кейн стихає і легко стискає наші спітнілі долоні. — Тоді я збагнув, що, що би собі не вигадував, нізащо не зміг би так жорстоко вчинити з тобою. Не зміг би таке, як робив із іншими, зробити зі своєю дівчинкою... Не зміг би, тому що… кохаю її... Знаю, що не заслуговую на це. Адже завдав тобі стільки болю... Я не вартий того, щоб любити настільки світлу й непорочну дівчину, як ти. Боюся, вона зачахне поряд зі мною... Загубить своє світло і більше не буде такою, як колись... Але я все одно кохаю тебе. Ніяк не можу спинити це пекельне почуття, яке разом із твоєю відповідністю мені довгий час відкидав геть… Тому хочу спробувати…

Альбінос, не договоривши, відпускає мою руку і, теж забравши іншу свою кінцівку з моєї талії, шурхотить своїм камзолом. Я вся тремчу від буревію емоцій, який у мені створили всі його слова, і судомно хапаюся за свої штани, відчуваючи, що серце скоро точно зламає ті бідолашні ребра, які його стримують від бажання вилетіти з моїх грудей.

Трішки вдається розім'яти кістки, пововтузившись, поки незабаром Кейн знову не обіймає мій стан і не кладе голову на плече. Іншу руку просто виставляє переді мною. І якщо до цього часу я можу лише задихатися від вражень, то тепер взагалі перестаю дихати.

З цієї майже непроглядної темряви на мене уважно дивиться вишукана золота каблучка з трьома незрівнянно гарними дімантиками всередині. Вона у пальцях чоловіка здається такою тендітною і беззахисною. Але разом з тим – дуже стійкою і величною...

— Думаю, це засвідчує всі мої попередні слова... Я вже давно зрозумів, що не уявляю свого майбутнього без тебе, але не наважувався це визнати. Та недавно, нарешті, визнав, — схвильовано, майже пошепки починає Кейн, ще тісніше притуливши мене до свого тулуба. — Глоріє, я егоїстично хочу, щоб ти носила її. Щоб була лише моєю. Щоб засинала й прокидалася в моїх обіймах. Щоб веселила мене своєю впертістю і нахабністю. Щоб зводила з розуму щирим сміхом і ділилася зі мною всіма своїми проблемами. Щоб дарувала всю себе кожної ночі і щоб кожен мій день наповнювала своїм світлом... Я ж натомість обіцяю кохати тебе завдяки і всупереч усьому. Кохати до скону віків. Бути поряд і підтримувати у тяжку хвилину, які б труднощі не послали нам Творці. Обіцяю викликати сльози тільки від втіхи, вічно оберігати тебе від усіх негараздів і мужньо боротися проти світу, який не прийматиме наші стосунки. Глоріє… — він на мить замовкає, а тоді, переживально прокрутивши перстень у тремтливій руці, обдає моє вухо теплим подихом: — Ти вийдеш за мене?

Повз наш сховок знову пробігає десяток осіб, таким чином не дозволяючи моїм думкам остаточно збожеволіти. Я сиджу, немов проковтнула язик, і невідривно дивлюся на ту бездоганну каблучку. Всі репліки чоловіка гудуть у голові, повторюючись нескінченну кількість разів.

Чи могла колишня я мріяти про таке? Навряд чи… Навіть у снах би це не побачила… А теперішня? Вона і не думала про це, адже планувала забути цього вампіра. Бажала назавжди викинути його зі свого серця. Проте...

Чистота? Я? Ми – зв'язані Творцями? Справді ж – два клубки однієї нитки… Тому, либонь, мене до нього весь той час тягнуло. А я вже встигла подумати, що це просто через те, що я – аімер – спала з вампіром…

Кейн… Він такий неможливий. Викликає у мені стільки несумісних емоцій…

Протягом всього його говоріння той розбитий і провинний чоловічий голос (один лише голос!), до самого дна сповнений нестримним жалем, нещадно протинав мою душу мечем в'язкого болю. І неважливо, що я ображена на нього чи зла. Не можу змусити себе припинити так реагувати на нього...

Що він таке робить? Мені вже бракує уяви, щоб обізвати його підхожим поганим словом… Спершу шокував тим, що прийшов сюди, що сам спалив документ, а тепер... Він з'явився сюди для цієї розмови, безсумнівно. Але… невже із самого початку планував освідчитися?

Якщо все так, як він і каже, якщо я – справді його істинне доповнення, то більше я ні з ким не зможу бути, правильно? До того ж кохання до нього, підозрюю, робить той зв'язок ще міцнішим.

Кохання… А чи дійсно це воно? Зараз навіть складно відповісти, згадуючи всі ті ночі, під час яких я всіма силами намагалася позбутися цього глибоко пророслого почуття… Його пропозиція вже ніяк не схожа на брехню. Біг сюди, майже без якихось сил, витрачав енергію на свою оповідь, щиро просив пробачення…

А чого лише варті його дотики! Вони були такі несміливі, ніби він міг поранити мене тільки кінчиком пальця. І в ту ж мить – дуже рішучі… Відчувалося, що його руки торкалися чогось дуже цінного для нього. Чогось, що він боїться налякати і що буде захищати від всього можливого зла цього світу…

У ямочці між ключицями у мене застигає жаль, який згодом переростає у грудку, що стає у горлі і заважає дихати. З очей раптом проситься вияв розгубленості і перечуленості. І я не стримую його, у той час як серце у грудях від переживань уже повним ходом розщибає собою.

Чому? Чому це все відбувається саме зі мною? Чому саме я – Чистота?.. Якщо подумати, якби не я була сестрою Даміана, Кейн би, можливо, ніколи не знайшов свого відповідника… А так… купив мене, зовсім не очікуючи, що я буду носієм Чистоти. Хоч він, як казав, дуже довго не приймав цей факт...

Але… освідчення? А як же закон? Як же суспільство? Чи він думає, що після перевороту Даміана щось зміниться? Можливо. Але все ж я дуже сумніваюся, що це швидко станеться… О Всесильні, на мене стільки всього на раз навалилося!..

— Я зрозумію, якщо ти не повіриш цьому всьому. Зрозумію, якщо не погодишся… — знічев'я звучить знедолений голос Кейна, несміливо відганяючи тривалу тишу. Його рука, яке тримає каблучку, поволі опускається на підлогу, а пальці, вочевидь так слабнуть, що перстень випадає з них. — Той час, який ми провели разом… буде для мене найціннішим… найщасливішим… І навіть сама смерть… не змусить мене забути його… Я ду… мав, що довше… протри… маюсь...

Вампір спершу кашляє, а тоді тяжко стогне, поки я вловлюю, що мене більше не обіймають.

Кейне?

Різко повертаюся до нього і, помітивши, що його повіки заплющені, а голова сонно схилена на плече, плескаю по блідо-синіх щоках.

— Кейне, ти мене чуєш? — налякано питаю, коли не відбувається ніякої реакції навіть на десятий ляпас. — Кейне, отямся! — я стрімливо притуляю персти до місця біля сонної артерії на його шиї і через хвилину нестерпних очікувань із жахом кам'янію. Пульсу нема! Або ж він б'ється лише раз на одну-дві хвилини! — О Всемогутні, що робити, що робити??

Зі скаженою швидкістю згадую вчення батьків про те, яких заходів слід вжити у таких ситуаціях, і усвідомлюю, що треба посвітити чимось у око, щоб переконатися у своїх підозрах.

Трясця, браслет розрядився! Дуже вчасно!! І Кейн свого чомусь не має… Я ж більше не маю ніяких джерел світла, щоб перевірити роботу мозку! А з сірниками це проводити надто небезпечно!.. Може, спробувати зробити масаж серця? І так більше нічого такого, що б мені допомогло, тут нема...

Прилаштувавшись біля тіла Кейна, яке перед тим спускаю на підлогу, без зволікань приступаю до виконання задуманого. Але після кількох підходів, які забирають у мене останні сили, вкотре перевіряю пульс і з відчаєм розумію, що це не спрацьовує. Мабуть, неправильно роблю або заслабо тисну… Та що тут хотіти, якщо я схожої практики ніколи не мала!..

Раптом мене осяює. Кров! Ото всесвітня дурепа! Геть забула, чого він весь той час потребував у найпершу чергу! Не допустіть Всесильні, щоб і це не допомогло!

Я квапно відкриваю чоловіку рот і судомно тремтячими палицями розв'язую шмат тканини Вільямового плаща, який красується у мене на плечі. Той, немов навмисно, не хоче піддаватися, чим змушує мене дуріти від нервів.

Довго з цим не мордуючись, беру кинджал, який попередньо виймаю із сумки, і ним розрізаю ненависну шмату. Темно-вишнева рідина тут же починає інтенсивніше покидати мій організм, а його хазяйці доводиться лише спрямувати її у привідкриті вуста вампіра. Водночас потрібними рухами провокую в нього ковтальний рефлекс.

Згодом, панічно вирішивши, що тієї крові щось йде не так багато, як мені треба, знову хапаю кинджал й одним помахом леза роблю рану ще глибшою, тоді ж почавши нестримно верещати собі в плече і стараючись бодай якось пережити цей невитерпний біль. Боюся, що зараз просто строщу власні зуби від того, як сильно їх зціплюю.

Лишень свідомість починає помітно тьмяніти, приходить розуміння, що треба вже припиняти розпинати себе. Я хутко (бодай якось) затискаю плече пораненої руки іншою, щоб кров більше так не цебеніла, і просто продовжую тримати її над ротом Кейна. В той же час невпинно молю Творців, щоб вони допомогли мені його врятувати.

Незабаром забираю кінцівку і ще раз якось-таки (повинна на той час припинити стискання плеча) проводжу непрямий масаж серця. Але моїх сил і витримки стає не надовго, тому потім, схилившись, із мокрим від сліз обличчям просто притуляюся чолом до його міцних грудей.

— Ну ж бо! Благаю, отямся! Ти ж навіть не почув мою відповідь! — скімлю я, постраждалою рукою мнучи його камзол і беззупинно трусячись. — Я згодна, Кейне! Я кажу "Так"!.. Пробачаю тобі все, чуєш?! Я до муки кохаю тебе! Тільки тепер не смій мене залишати! Я ж картатиму себе все життя! Не смій, чуєш чи ні?! Не смій!.. — волаю крізь глибокі схлипування, ледь не захлинаючись риданням. — Дурепа! Думала ж зовсім недавно, що житиму без тебе! Що потім просто забуду!.. Нахабно обманювала себе! Обманювала... Не хотіла приймати той факт, що вже нікого так не покохаю, як тебе!.. І зараз, після всьо, що ти мені розповів, думаєш, що можеш віддатися Творцям?! Ні, не дозволяй їм себе забрати!.. Прошу, Всевишні, не треба! Залишіть його тут! Йому ще не час іти!..

По всіх тих відчайдушних репліках із мого горла зривається зневірений крик. Стає байдуже, почує хтось сторонній чи ні. Уявлення про те, що втрачу когось настільки дорогого, кігтями шматує серце. Тому у цю мить я думаю тільки про його спасіння. Про життя того, кого нещодавно навіть бачити й чути не бажала...

— Пов-вернись до мене… молю, поверн-нись…

Я продовжую без упину рюмсати і жалібно просити, благати Богів повернути його сюди, не забирати. Але нічого все не відбувається і не відбувається… Та я не спиняю своїх молитов…

Проговорюю їх доти, доки в приміщенні, крім мого гіркого плачу, не з'являється ще й чийсь кашель. Відразу забираю голову від тулуба, який починає періодичної напружуватись, і приклеюю великі розчервонілі очі до Кейна.

Пів лиця вампіра закривавлене, що виглядає, м'яко кажучи, страшно, а вічі широко розплющені у здивуванні. Здається, немов він досі не тут, а ще на шляху туди, куди його вели Боги.

— Слава Творцям! — викрикую я, не тямлячи себе від щастя. Тільки-но розгублений альбінос трохи піднімається і спирається на стіну, мої долоні торкаються його обличчя і поспішно обмацують, ніби так я можу остаточно переконатися, що це не марево.

Начхавши на свою рану, яку треба би було перев'язати, припадаю до чоловіка легкими обіймами. Хочеться, звісно, притиснутися до нього що є сили, але розумію, що поки це може погано вплинути на його очуняння.

— Що трапилось?.. — з острахом мимрить вампір, спочатку бадаючи своє обличчя, а тоді обережно торкаючись до моєї спини. — Я вже думав, що по...

— Ні, — прожогом уриваю його, лякаючись того проклятого слова, — все гаразд. Вже все гаразд… Я дала тобі своєї крові. Залила її в горло, поки ти лежав. Змусила випити.

— Але чому? Хіба ж ти не...

— Ні! — я відхиляюся від нього і прямо дивлюся у стривожені червоні очі. Лишень хочу продовжити говорити, як Кейн помічає мою розятрену рану і, хутко відрізавши взятим з підлоги кинджалом частину від мого плаща, швидко робить перев'язку. — Я би не змогла просто залишити тебе…

Говорю тихо, мимоволі дивуючись тому, що для нього зараз було важливішим зупинити кровотечу, а не послухати те, що я скажу. Спрямовую погляд із кінцівки знову на вічі вампіра і беру його замальовані моєю кров'ю вилиці в обидві руки.

— Я згодна, Кейне. Згодна бути твоєю дружиною. Згодна терпіти тебе і кохати до останніх своїх днів. Згодна пробачати будь-які провини і підтримувати у всі незгоди. Я згодна піти з тобою проти цього світу, — перервавши своє говоріння, я кілька секунд шукаю на підлозі каблучку і, знайшовши її і взявши, надіваю собі на палець. — Ось, — показую долоню Кейнові і вперше за довгий час усміхаюся. Не так широко, як хотіла б, щоправда, адже поранення так болить, що не можу про нього ні на мить забути. — Я кажу "Так". Кейне, я згодна, чуєш? Ну чого ти так дивишся??

Поки він мовчки сидить, по-дитячому вражено кліпаючи, я знову хапаю його за обличчя і, притягнувши до себе, знаходжу своїми вустами ті до жаху знайомі чоловічі губи, не зважаючи на присмак солоності й металу, який згодом з'являється у роті. Альбінос спершу завмирає, але потім притьмом іде мені назустріч, м'яко обійнявши за поперек і підсунувшись ще ближче.

Цілує так щиро, безкорисливо й віддано, наче цим може врятувати мене від незрозумілої загибелі. Вправністю своїх тонких вуст остаточно відроджує у моїй пошрамованій душі минуле сяйво й остаточно вириває із пітьми ту неосяжну любов до нього, яку я впродовж цього нестерпного часу з такими потугами намагалася замкнути на незліченну кількість замків. З усіх сил старалася остаточно знищити і забути, що колись відчувала до цього чоловіка щось подібне. Але ж ні…

Після тих душевних мук і тієї його відвертої розповіді я зрозуміла, що це, справді, не просто фанатизм від неординарної зовнішності... Не просто приємність від його доброї поведінки, ні... Як би не хотіла тоді заперечити, це – справжнє кохання. Так... Кохання, яке пробачить обранцеві мого серця найгірші вчинки, яке стерпить всі його помилки, без найменшого осуду прийме назад і буде вірне йому до останніх секунд життя моєї душі.

— Здуріти можна, — щасливо видихає Кейн, коли ми відлучаємося одне від одного й уривчасто дихаємо. — Глоріє, дівчинко моя, я так скучив... О лихо, як же я скучив! — після цієї емоційної заяви мене краще садять на себе, взявши руками за талію, і зразу поривно окуповують вуста палахким поцілунком.

І він уже не такий, як минулий. Цей значно загарливіший, бажаніший і голодніший. Він розв'язує всі вузли думок і змушує лише бажати більшого.

Я обіймаю вампіра цілою рукою за шию і з таким же скаженим голодом відповідаю на гарячу ласку його наполегливого рота. Коли чоловік легко закушує мою нижню губу, я з насолодою стогну й усвідомлюю, наскільки ж відрізняється цілування з ним, коли знаю, що він кохає мене. Це просто не до порівняння!

Сама тягну його за крейдово-білий чуб і цим виликаю тихе, задоволене гарчання. Кейнові руки неждано переміщаються мені під светрик і, захопивши ще футболку, зачинають поволі здіймати одежу догори.

Я відриваюся від його вуст і, торкнувшись чолом до чола, цілою рукою спиняю його наміри мене роздягнути. Вампір дещо розчаровано зорить на мене, коли мовчки заперечно махаю головою.

Ну це точно не місце для цього! І час не підхожий!.. Хоча я би, мабуть, не відмовилася… З такою неймовірною швидкістю запалилася, що аж дивно...

— Треба йти... звід… си... — несміло кажу і затинаюся, коли шию несподівано починають вкривати палкими цілунками, тим самим змушуючи напнутися. — Кейне… будь ласка… — пошепки прошу, хоча тіло так спрагло відгукується на його дії, що розум уже від цього поступово застеляється густою пеленою.

Та поки він ще не втратив увесь контроль над ситуацією, я знаходжу пальцями місце біля рани і натискаю на нього. Гучний болісний зойк зразу приводить до тями як мене, так і вампіра.

— Дай-но сюди, — Кейн бере подану мною руку і зачинає щедро обмивати своєю слиною ділянку навколо порізу. — Хоч трохи швидше почне заживати, — схвильовано мовить він, незабаром відстронившись і облизавши губи. Далі піднімається і допомагає встати мені. Ой, хоч розрухаюсь трохи після всього!

Складаю все, що виймала, у свою торбу і ми обережно виходимо з кімнати, коли альбінос відмикає двері.

— Цікаво, як вони всі там? — вголос хвилююся я, а тоді спискую, бо раптово опиняюся на чоловічих руках. — Ей, ти чого?? Постав мене! Я сама можу йти! Та і хіба ти не…

— Ні, не бійся. Після твоєї крові я – як новенький! Те відновлення у нас дуже швидко працює. А ти-то стомлена. І через фізичні навантаження, і через рану, і через те, що кров мені дала, і через весь цей стрес, врешті-решт. Думаєш, я не знаю? Відпочивай, — завершивши говорити, він закарбовує на моєму чолі теплий цілунок.

Від безмірної щирої турботи й доброти в його голосі й очах моє серце просто плавиться. Я відчуваю, як щоки лише трішечки гарячіють, і всміхаюся. А від збагнення, що він мене любить, взагалі голова йде обертом...

*****

Перш ніж ми знаходимо Даміана й інших, минає з пів години, якщо не більше. Протягом того часу у коридорах палацу натрапляємо на якусь вбиральню і вирішуємо вмитися від крові, щоб інші, коли їм покажемося, бозна-що не подумали.

Не знаємо, що там зараз відбувається і чи можна вільно ходити замком, не чекаючи вампірів-охоронців, ми намагаємося блукати якнайтихіше і якнайакуратніше. Хоча тут, якщо згадати, й аімерів нашого гурту треба би було остерігатися, адже їм доведеться надто довго пояснювати, чому один із головних вампірів "Фотейно" зі мною (втім, якби дійшло до зустрічі з ними, то, можливо, просто вигадала б щось таке, наче я його схопила, але то навряд би спрацювало, адже я зовсім не в курсі, що там коїлося, коли Кейн покинув те зібрання і пішов на мої пошуки).

Поблизу парадного входу у нас відбувається зіткнення із Даміаном, який, виявляється, недавно говорив із одним із наших, який має стежити за ситуацією на головній площі Стемми. В блакитних очах брата з'являється глибока розгубленість, тільки-но він нас бачить. Потім вона миттєво змінюється на тривогу, а пізніше – на розу… розуміння?

Дем підходить до нас із відчайдушною усмішкою на лиці. Він не у плащі, до речі.

— Бачу, ти житимеш, — із долею сміху звертається до Кейна, який притримує мене за плече. Вампір стримано киває і лише на секунду щасливо всміхається. Що це означає? — Як ти, Лорю? — чоловік питально заглядає мені у вічі, перед тим швидко оцінивши зором.

— В нормі. Лиш би з раною швидше щось зробити, — схвильовано белькочу я, муляючись, адже не знаю, як мені серед цих двох слід поводитися. Він же нічого не зробив Вільяму за те, що той мене відпустив із Кейном? Мабуть, Віл йому розповів про рану...

Даміан, зиркнувши на моє поранення, цокає язиком і несхвально хитає головою.

— Як знайдеш Матрону, скажи, щоб дала тобі лікувальне зілля. Воно хоч на якийсь час допоможе. Я зараз повертаюся до кімнати переговорів, а тобі раджу йти на задній двір палацу і вже звідти – на головну площу. Кажу через задній двір, бо спереду двері забарикадовані, не лізти ж тобі через вікна, там високо. Йдемо, нам по дорозі, — поспішно розкидає настанови брат, починаючи рахувати кроки в незнайому напрямку й поправляючи на боці кинджал (ніби перевіряє, чи досі він при ньому). Ми з альбіносом, дещо збентежені, наздоганяємо його і багатозначно перезиркуємося.

— Даміане, — невпевнено озиваю брата я, для чогось вчепившись за рукав його сорочки, — що ви з Кейном за угоду уклали, що ти його відпустив?

Брат пирхає, а далі переводить зацікавлені очі з мене на мого (о леле!) нареченого.

— Розказати їй? — звучить запитання до Кейна. Той без краплі сумніву мовчки дає згоду. — Щастить, що в мене хороша пам'ять. Можу все дослівно переказати. Слухай, Лорь, коли головна частина мого плану вже була виконана і всі вампіри не мали ніякої можливості покинути приміщення, Кейн раптом почав мене просити, щоб я його відпустив. Клявся, що нічого не робитиме проти аімерів, а просто хоче знайти тебе. "Для чого тобі вона? У неї на тебе зараз точно немає часу. Та й нащо ти їй здався? Не фантазуй", – недбало фиркнув я, навіть близько не очікуючи, що він мені потім скаже. "Я хочу поговорити з нею, попросити пробачення і… освідчитись. Так, ти правильно почув, я їй освідчуся. Якщо вона не прийме пропозицію, можеш відрубати мені руки й ноги, вирвати язик і викинути в ліс. Зразу після розмови з нею я чекатиму тебе на задній частині палацу, якщо вона скаже "Ні"", – після ще деякої розповіді він із такою твердістю у голосі це заявив, що мені здалося, наче ним можна стіни ламати. Серйозно! — брат вигинає губи у швидкій нервовій посмішці і квапиться розповісти далі: — "Чому ти готовий піти на такий ризик? Після всього, що було, я не думаю, що вона погодиться…" – сумнівно сказав я, ще й насупився. При тому краєм ока помітив, наскільки вражено на нього витріщалися всі присутні, себто охоронці, король, мої аімери й ті головні вампіри двох кланів. Ага, ще б пак! Тут таке відбувається, а Кейн мені про якусь невідому більшості Глорію говорить! "Бо кохаю її, – впевнено прозвучала відповідь. – Ми з нею зв'язані. І я не вампірсько-аімерські стосунки маю на увазі. Життя без неї мені не потрібне. Краще померти в муках, до скону картаючи себе за те, що так жахливо вчинив із нею. Краще, ніж жити з думкою, що більше ніколи не пізнаю щастя. Я щасливий лише з нею. Вона – і є моє щастя". Так і сказав. Слово в слово, — Даміан дещо спантеличено стенає плечима і замислюється під моїм здивовано-розчуленим позіром. — Знаєш, я тоді в його очах щось таке бачив… Не знаю, що це було, але воно дало зрозуміти, що він дотримає свого слова, що б не було. Та і я вже не один рік із ним знайомий. Так – ми-то були ворогами, але встигли добре вивчити одне одного. Якби я його не знав, то точно не відпустив би, що би він мені там не казав. До того ж Кейн те все заявив у всіх на очах! Усі це чули! Не думаю, що, якби брехав, то вчинив би так. Хоча я тоді, спостерігаючи за ним, навіть вагався, чи дійде він до тебе взагалі…

— Ну годі, годі, — встає у розмову стурбований герой братової розповіді і бентежно глипає на мене, коли я м'яко беру його за руку, відчуваючи, як грудну клітку ледь не розриває від всеосяжного щастя. — Ти часом правителя Ефальрему не закликав?

— Ельфи не люблять такі справи. Але, здається, Її відьомська Величність заглянула до нього по дорозі сюди. Може, він і з'явиться, але це не точно, — зосереджено відказує Даміан і напружено озирається. Ото королева! Всюди її повно!

— Нам сюди, здається, — мовить Кейн, зауваживши якісь сходи, що ведуть наверх. Даміан киває і наостанок обіймає мене. Бажаю йому успіхів і тулюся у відповідь.

— Ти підеш зі мною, — з напругою повідомляє він Кейнові, відійшовши від мене. А я-то думала, чому Дем тоді про головну площу лише мені говорив...

Кейн тільки дивується, а пізніше складає губи в стриману лінію, переживально глянувши на мою персону. Я розтягую рот у швидкій усмішці й міцно пригортаюся до нього, усвідомлюючи, що зараз повинна відпусти його, як би сильно не хотіла протилежного.

— Люблю тебе, — стиха мовивши це, вампір ніжно цьомає мене у маківку, обхоплює руками спину і ми ще тривалу хвилину просто так стоїмо, насолоджуючись присутністю одне одного.

— Я вже думав, що ви до кінця дня не розійдетесь, — глузливо хихоче брат, лишень ми відстронюємося і обмінюємося спокійно-щасливими поглядами. — Ходімо.

Кейн із Демом продовжують крокувати далі коридором, а я іду до вищезгаданих сходів, які ведуть на задню частину палацу і на яких зненацька зустрічаюся із Матроною. Тоді ж одразу втішено обіймаю її і радію, що з нею все гаразд. Відьмочка, не на жарт стривожена і замислена, після обіймів зі мною коротко зорить за дуетом чоловіків, який віддаляється, а потім ми вдвох подаємося до потрібного місця (виявляється, вона мене шукала).

Поки йдемо, встигаю зрозуміти, що подруга настільки поглинена думками про щось своє, що навіть нічого не питає у мене про Кейна. Боюся, це "щось своє" зв'язане з Її Величністю…

На головній площі столиці стільки народу, що яблуку ніде впасти. Погода, що дивує, немов на замовлення, дуже схожа на ельфійську. Золотисто-персикові стріли вечірнього сонця вкривають галасливе сонмище і будинки стривоженого міста. Над нашими головами простягається пергамент із градієнтом від сіро-блакитного до помаранчево-багряного кольорів. Останній торкається мовчазного горизонту, наливаючи дальні вулиці містичною тінню. Ні хмаринки, дивовижно!

Приєднавшись до неспокійного скупчення жителів-аімерів (хоча і вампірів тут бачу де-не-де), ми дізнаємося, що разом із Даміаном, королем Брониславом Другим, всіма членами гріхів і святих дійсно є і королева Вірверсалю. Вона там із переговорами допомагає, так? Хоча… одна біда знає, що в них там зараз коїться…

— А де Вільям? — цікавлюся я, очима не знайшовши свата серед гамірного натовпу. Щось визволених аімерів тут теж не бачу. Либонь, вони в якомусь місці, де їм надають медичну допомогу.

— Не знаю. Востаннє його бачила з тією Інарою. Ну знаєш, та, яка Захланність. Мабуть, він зараз десь біля Даміана, — Матрона знизує плечима, мимохіть озирнувшись. Мої брови легко підстрибують, а їхня хазяйка ледь помітно тривожиться. Сподіваюсь, у нього все добре...

Прошу у принцеси лікувальне зілля і, коли мені його дають, запитую у неї про справи з її матір'ю. Проте вона дуже швидко переводить тему на мене й Кейна. Що ж, якщо не хоче говорити, значить не треба випитувати. Коли матиме бажання – розповість.

Я залюбки починаю розказувати їй про те, що було на моїй місії, і те, що робилося після неї. Навіть каблучку встигаю показати, не маючи сил натішитися тому, що сталося. Моя історія (хоч має в собі і не такі вже світлі моменти) дарує Матроні кращий настрій, через що мені на душі стає легше. Не люблю, коли вона засмучена, їй це так не личить!

Протягом пів години центральний вхід до палацу розбарикадовують аімери-добровольці, після чого звідти на окраїни головної площі вже через годину з хвостиком з'являються Бронислав Другий і Даміан. Вся багаточисельна юрба стихає, прикувавши до двох знаменитих постатей уважні й схвильовані погляди.

З цього моменту в Зонтаносі починаються зміни. Зміни, яким хтось радітиме, а хтось – обурюватиметься. Зміни, може, наразі не дуже значні, але їх наша раса потребувала ледь не з перших часів своєї появи. День, коли небо було налите визвольно-карміновим вогнем. День, який нарешті переломив хід віковічної історії вампірсько-аімерських стосунків.