У дану мить я борюся із двома вкрай суперечливими бажаннями: розвернутися і кинутися йому в обійми або проігнорувати те експансивне звертання і продовжити свій шлях. Розумію, що ті аімери чекають саме на мої дії. Від мого рішення залежить те, станеться тут щось чи ні. І це усвідомлення мені, гм, до вподоби.

Знаєте, якби не Даміан і його слова, я би без найменшого сумніву вибрала перше бажання. Але… серце підказує, що зараз позачергово слід розібратися з тим, для чого я і хотіла повернутися до цього вампіра. Тоді вже можна буде точно вирішити, як маю чинити.

Якщо не доведеться звідти тікати, щоб прямо спитати в нього те, що мені пече, – чудово. Невідомо, звісно, чим це все зараз закінчиться, але, думаю, з батьками стосовно померлого-воскреслого брата поговорю іншим разом. Поки що слід владнати питання, зв'язане з моїм паном.

Я роблю тривалий видих і дуже поволі обертаюся. Від миті його гукання минає кілька нещасних секунд, а таке враження, що цілий день. Ловлю очима два стривожені рубіни й знову завмираю. Щем від туги й нестачі присутності цього чоловіка в моєму житті невпинно розтікається тілом.

Ох… Протягом цих днів, поміж тими всіма тривожними роздумами, я геть не помічаю того, наскільки сильно скучаю за його голосом. За цими ніжними дотиками, провокативними словами і багатозначними поглядами…

Але поки хвилює лише те, чи справжнього мені так бракувало. Якщо це була лише ілюзія турботи (у що я всім єством не бажаю вірити), то нема за чим страждати. Втім, це я так легко подумала. А наяву все буде в рази противніше, якщо всі ті його емоції й почуття таки виявляться несправжніми…

Ні, це не може бути так. Глоріє, припини про таке думати, і тоді цього не буде (сподіваюся). Гадство, ти ж знаєш свого пана. Знаєш точно ліпше, ніж Даміан. То чому ти повірила йому і тепер гризешся тим, що все те добре – фальш?

А може, я все-таки не настільки добре його знаю?..

На таке жахливе припущення підсвідомість лише несміливо стихає і посилає до грудей характерні для стурбованості сердечні поривання.

Обличчя Кейна зморене, немов він кілька діб не спав. Одяг де-не-де зім'ятий, а біла чуприна – бентежно розтріпана.

Господи, дух перехоплює так, наче вперше його бачу.

Раптом дивуюся, коли поруч із ним зауважую насторожених Брендона Лаела і його аімера – мою знайому – Аврору. З'являються підозри, що десь поблизу можуть бути ще якісь вампіри, адже всі такі напружені, ніби в будь-яку секунду може відбутися безжальна сутичка, варто комусь хибно ворухнутися.

— Чого вам треба? — врешті, Даміан напруженим голосом розриває цю затяжну тишу, підійшовши ближче до мене. До речі, він вже встиг натягнути на голову капюшон і шарфоподібну маску на лице.

Кровопивці дещо схвильовано перезиркуються, і Кейн робить незначний крок вперед (між нами зо п'ять метрів відстані).

— Я прийшов повернути свого аімера, — він каже це досить твердо, але якесь (майже незначне) тремтіння у голосі видає його переживання. — Глоріє, ходімо зі мною.

— Можеш забути про це, — непохитно відрубує головний аімер, стискаючи руків'я свого кинджала. Кейн супиться.

— Не тобі це вирішувати, — далі неприязно видає він, а я відчуваю, що вагається. Наче боїться чогось. Але чого? І чому я нічого не кажу?

— Вона вже все знає, — раптом доводить його до відома Даміан. Далі ж трішки розслабляється, коли, як і я, узріває на обличчі вампіра картину розпачу.

Серце несподівано проймає страх. Та такий, що в мене аж дихання запинається.

Що це? Невже… той зв'язок? Мені щойно що, його почуття передалися?

Кейн розтуляє рот, але так нічого і не мовить. Перекочує вражені криваві вічі з Даміана на мене і з прикрістю зчіпляє тонкі вуста. Я стурбовано досліджую його реакцію і водночас намагаюся притиснути ту неземну наляканість всередині, але вдається невдало.

Холера, не хочу я це зараз відчувати! Не хочу!

— Скажи, Кейне… — цим непевним початком звертаю на себе увагу всіх присутніх і усвідомлюю, що гадки не маю, яким саме чином повинна подати свої питання. Згодом назбирую в тембрі більше чіткості і, сконцентрувавши погляд лише на потрібному вампірові, продовжую: — Це правда, що ти знав, що Даміан – мій брат? — на цих словах помічаю щире здивування Аврори і її пана, але стараюся не звертати на те уваги. Взагалі стає якось байдуже, що тут є ще хтось, крім нас. — Правда, що ти, керуючись цим фактом, використовував мене задля свого захисту? Правда, що спеціально хотів викликати у мені якісь почуття своєю добротою, аби я швидше дала згоду на узаконення, а сам спирав все на обов’язок? Правда, що вся та турбота і ніжність були нещирими? Що ти просто вдавав із себе хорошого господаря, лиш би я вже точно підписала з тобою ту угоду? Все це правда?

Не впізнаюся, бо вважала, що під час цих запитань голос явно мав би сіпнутися. Я мала б якось розхвилюватися, принишкнути, злякатися. Але натомість – міцно дивлюся у його червонющі очі, розуміючи, що саме вони повинні дати мені відповідь. Я лише у них побачу, чесний він зі мною чи ні.

— Ну, Кейне? Скажи, а тоді нехай вона сама вирішує, що їй робити, — Даміан дає напарникам сигнал припинити готовність до бійки і схрещує руки на грудях, трохи вийшовши вперед (кинджал досі тримає при собі). Я тільки на маленьку мить глипаю на новоспеченого брата і бентежуся, коли наші вічі добряче припікаються одні до одних.

Чому він на мене так дивиться? Невже має страх, що всі його слова виявляться просто дурними гіпотезами? Було б добре. Дуже добре… Далі варто було б лише навідатися до батьків і розпитати у них про нього.

— Кейне? — я знову переміщаю переживальний позір на причину всіх своїх серцевих потуг і, вловивши у пальцях тремтіння, легко хапаюся ними за Матронину кофтину.

Той недавній страх уже трохи відпускає серце, а замість нього між собою починають мірятися вагомістю розчарованість і сподівання. Від цих двох несумісних почуттів я навіть трохи розгублююся, адже зовсім не розумію, яке з них відчуваю більше.

Кейн тривалу хвилину тримає свої розтривожені очі навпроти моїх бентежних. Потім робить між молочно-білими бровами зіткнення і, спрямувавши голову вбік, приречено заплющує повіки. Далі ж формує з долонь кулаки і промовляє тихе:

— Правда.

Мої коси нахабно перебирає вітер, який умить стає знавіснілим. Тому, мабуть, і небо ще густіше вкривається брудно-сірим полотном. Навкруги, крім присутніх, більше нікого нема. Немов жителі цього містечка спеціально не звертають на цю вулицю, аби не переривати нашу розмову.

Я стою, як стояла, а всередині з'являється безкрає спустошення, поки свідомість старанно працює над спробами не зважати на чіпкий, чіпкезний погляд Даміана.

Відчуваю, як через почуте кров відливає від обличчя, а серце із жахом терпне.

— Правда?.. — приголомшено перепитую я, ледве сіпаючи губами, наче те безжальне слово може залишити на них вічний опік. Здається, ніби цією дією даю йому шанс вберегти мене від всеохопних душевних мордувань.

Альбінос спрямовує погляд із дерев на мене і тим самим змушує душу покотитися. У тих серйозно-зневірених очах бачу, що їхній власник не бреше. Не бреше…

— Так, правда, — чітко підтверджує він, досі забиваючи у моє єство цвяхи своїм змістовним позіром.

Та і так слабка надія, що донедавна жевріла, остаточно згасає. Її заливають холодною водою, а потім зверху ще присипають землею і все те наполегливо топчуть.

Що, з дощу та під ринву?..

Ноги через неосяжний шок трохи слабнуть, змушуючи хитнутися, а по жилах починає струменіти морок.

— Як же так…

Ошалілий зір спускається до землі, а в голові створюється незрозумілий шум. Не впасти на коліна допомагає Даміан, який безперестанку спостерігає за мною.

Стеклий щем врізається у душу, щойно приходить повне усвідомлення ситуації.

— Лорь, ти в порядку? — тихенько турбується головний аімер, підтримуючи мене за плечі. Спершу виникає вражене задихування, а пізніше я хапаюся перстами за плащ славнозвісного брата і поволі вирівнююсь (хоча шалене тремтіння від цього не зникає).

— То що… — перестрашено заходиться виринати з-під каменя здавлений образою голос, несвідомо готуючи мене до вищих нот. — Те все було брехнею? Але ж… Ти ж не міг так добре… Невже насправді не існує… — лаконічно висловитися із кожним подихом стає дедалі тяжче, бо нещадність правди затягує у болото власних страхів і переконань.

— Глоріє, ти його почула. Тепер ходімо, щоб влада ельфів мені потім ніяк не дорікала, — просить Даміан, у той час як я трохи виходжу вперед і невідривно проколюю постать Кейна поглядом, по самі вінця повним смертельного відчаю. Знічев'я десь вдалині показується витончена блискавиця, залишаючи по собі загрозливий гуркіт.

— Та як ти міг!! — раптом виривається назовні емоційний крик, якого навіть сама від себе не очікую. — Невже тобою керувала тільки та жага бути захищеним від Даміана?! Всі ті емоції, слова, вся та лагідність і доброта насправді були підробкою?? Я була особлива ще тим, що є сестрою вбивці, якого розшукує влада?! Ти тоді саме це не хотів мені сказати, так? А якби у Даміана був брат або взагалі нікого з рідних не було?? У тебе б нічого не вийшло! Тобі просто пощастило, що я – така наївна дурепа – його сестра! — вампір на силу не перериває стик наших очей, а Даміан, як помічаю, хоче взяти мене за лікоть, але все ніяк не наважиться. — Кейне, я віддала тобі все! Все, що мала! І сподівалася, що ти зробиш те саме! Але ж я не знала, що твої істинні мотиви настільки гнилі! Навіть… навіть запрошення на той танець було нещирим? І воно було для того, щоб підкупити мене?? Мабуть, тому ти тоді так швидко й захотів піти геть, бо не зміг би терпіти те, як би інші на тебе дивилися! О Всемогутні, ти ж з аімером танцював! Та де ж таке бачено, еге ж?! — лайка розгніваного неба вкотре лунає порожніми околицями, поки від усіх цих прямо озвучених слів моя душа починає жалібно скімлити. — Взагалі, для чого ж тоді ти після узаконення продовжував так добре до мене ставитись? А, точно! Я ж могла скасувати угоду, якби мені щось не сподобалося! Ти що, збирався бавитись зі мною доти, доки не розберешся із Даміаном?? — груди починає стискати шкодування, голос хрипне, а в очах збирається волога. Ні, не плач, Глоріє, тільки не плач. Ще цього бракувало! — На додачу, використав мене, як чергову іграшку для тілесної втіхи! А я вірила! Щиро вірила, що ти до мене відчуваєш щось більше, ніж обов'язок, ніж дурну статеву тягу! Що саме тому ти провів зі мною ту ніч! Але, виявляється, все не так! Що ж тебе змусило переступити свій вічний принцип – не спати з аімерами? Ти ж і так тоді б не відправив мене додому, чи не так? То чого заплямував свою честь?! Бо не зміг стримати гріх? Лише через це, так??

Кейн стоїть, вже опустивши вічі, і не видає ні звуку. А це може означати лише одне… І через збагнення цього я вже не можу стримати прикрих сліз, які, разом із на диво рясним дощем, зачинають оброшувати гаряче обличчя.

— Яка ж ти погань… падлюка… сволота!! Сподіваюся, ти зі мною достатньо набавився… Бо більше такого шансу не буде, — уже значно тихше додаю, стараючись не виказати плачу в тембрі, який із кожною секундою стає дедалі крихкішим. Несподівано Даміан м'яко торкається мого тремтливого плеча. — Так вміло приховував себе справжнього, що я відразу відкидала будь-які підозри щодо цього… А треба було таки бодай раз більше прислухатися до голосу підсвідомості…

— Лорю, з-за того повороту вже якісь ельфи вийшли. Навіть якщо ми з довгими вухами, це все одно може викликати непорозуміння, особливо коли помітять твої очі. Краще ходімо, — збентежено просить аімер, поволі розвертаючи мене до себе. Стрічаюся з його глибоко-жалісливим поглядом і підтискаю тремтячу губу.

— Я хочу зникнути, — розбито заявляю, не маючи сили та бажання витерти з розпашілого лиця і солону рідину, і холодні краплі, які вже добряче намочили всю мене.

— Нумо я тобі дам зілля сну, гаразд? Може, стане легше. Ти і так, наскільки знаю, останніми днями погано спала, — непевно пропонує він, надіваючи на моє тіло свій плащ і його каптуром вкриваючи мокру голову.

Я слабо киваю і згодом роблю два маленьких ковтки (завчасно попереджають, що випити треба трішки) потрібної бразолійної рідини, яка бовтається у невеличкій пляшечці й на смак нагадує зелень. Потім востаннє роблю напівоберт до тієї трійці осіб і, помітивши у Кейна відсутність прагнення себе виправдати, знесилено падаю у руки братові.

Зараз хочеться просто забутися. Не думати про це ще принаймні кілька годин. Не чіпати свого стривоженого серця, бо здається, наче воно може не витримати. Хочеться заспокоїти сполохане єство. Хоча б на деякий час…

*****

З неприємного сну витягують чиїсь теплі пальці, які боязно торкаються мого спітнілого чола. Брови невдовзі заломлюються, а повіки неможно привідкриваються, дбайливо дозволяючи очам поступово відвикнути від темряви.

— Як самопочуття? — із неспокоєм цікавиться Даміан, що сидить поруч, коли я повільно повертаю до нього голову.

— Води, — спрагло прошу, легко заворушивши пошерхлими губами. Аімер киває, встає зі свого місця і виходить з кімнати. Не встигаю ні про що до пуття подумати, як він уже повертається з глечиком і горням у руках.

Згодом допомагає мені підвестися і вручає посудину. Я кволо дякую і під час блаженного пиття усвідомлюю, що слід уже починати нормально спати. Тобто самій, а не від зілля. Потім ще й помічаю неприсутність своєї співмешканки, що трохи стривожує.

— Ти спала, здається, п'ятнадцять годин. Зараз шоста ранку, — повідомляє Даміан. Ого, довгенько… Та й чому він уже на ногах в таку рань? — Сподіваюсь, ти не застудилася, а то сильно змокла… Будеш щось снідати? Чи лише поп'єш? — він забирає з моїх рук порожнє горня і кладе його біля глека на стіл.

— Мабуть, лише поп'ю. Не звикла так рано їсти, — чесно мовлю я, перед тим трохи подумавши.

Складається враження, наче я зараз абсолютно не пам'ятаю про те, що було десяток годин тому. Але коли все раптом, мов спалах, нагадується, – на протяжну мить припиняю дихати.

Даміан мав рацію…

Те нещадне усвідомлення, немов гострезне вістря, ріже серце, встромлюється у душу і призводить до кровотечі. Кровотечі, яку я не можу спинити. Не можу, якою б не була наполегливою.

— Чому, Творці? Чому це сталося саме зі мною?.. — притьмом ображено скиглю, затуляючи обличчя долонями, а далі знесилено заливаюся слізьми. Та вони, на жаль, ніяк не можуть полегшити всю жорстокість правди, яку я весь час так старанно відтручувала.

Адже… вважала, що Кейн не такий. Що Всемогутні послали мені особливого вампіра. Вважала, що він… любить... мене…

Насправді ж – помилялася.

Даміан сідає поруч і, огорнувши мої рамена, тісно пригортає до своїх грудей.

— Треба було йому тоді ще раз вмастити, еге ж? — лунає зверху його маркітний голос, поки з мого горла надходить уривчасте хлипання.

Зрозумівши суть запитання, я тихо угукаю і міцно чіпляюся за чоловічу сорочку, в той час як руки брата ніжно гладять мою спину.

— Я б із радістю, але не хотів, щоб тобі знову було боляче, — від невимовного дбання й жалю у його словах я не витримую і починаю ще дужче ридати, голосно вбираючи повітря і сильніше притискаючись до чоловіка.

Хоч і почула особисто від Кейна відповідь на свої запитання, але повірити у неї все одно складно. Складно так, що здається, наче я разом із прийняттям того факту відриваю частину себе. Себе наївної, яка щиро плекала надію на те, що все буде добре. Що Даміан просто збрехав, бажаючи переманити мене до себе. Що альбінос насправді не здатен на таку підлість. Але, як виявилося, здатен...

Злива надворі завзято лупцює всю навколишню зелень, зажурені вікна і суворі дахи будинків. Стіни доволі тьмяного приміщення іноді вкривають тіні наших тіл і наявних предметів, які з'являються через поодинокі стрибки блискавки.

Серце від всеосяжної образи скніє дедалі сильніше, а його власниця все рюмсає і рюмсає у затишних чоловічих обіймах, не маючи бажання і сил приймати трикляту реальність.

Не знаю, скільки минає часу, відколи я якось-таки заспокоюся і стихаю, продовжуючи лише шморгати і чомусь позіхати. Даміан ненав'язливо пестить мої плечі, а пізніше знічев'я цілує в маківку.

— Не хочеш пройтися? — раптом питає він, акуратно відхилившись.

— Але ж там такий дощ… — з нерозумінням заперечую я, потираючи заплакані вічі.

— Я маю на увазі територію готелю. Тут є місце, що виходить надвір, але під дахом – тераса. А якщо захочеш піти далі, то візьмемо парасолі, — роз'яснює аімер, огортаючи мене теплою блакиттю своїх виразних очей.

— Тоді гаразд, — я дещо ніяково знизую плечима і мляво встаю, заразом поправляючи розпирхані темні коси. Вірю, що невеличка прогулянка трошки допоможе мені позбутися цієї їдкої туги.

Коли більш-менш наводжу порядок зі своїми зовнішнім виглядом (хоча ознаки плачу ще не скоро минуть і, до речі, марлю на рані я вже не ношу), вбираюся у ліпший одяг і беру на пояс флягу з водою, ми з Даміаном виходимо у передпокій. Як у коридорах, так і там (що щиро дивує!) вже повним ходом можна зустріти аімерів, які чимось маються. Одні щось серйозно обговорюють, другі навпаки – весело теревенять, через що отримують обурені погляди перших. Треті кудись квапляться, а четверті – десь далі трапезують, розклавшись на кількох диванах. Крім того, більшість із них встигають усміхнено з нами привітатися, коли наш дует проходить біля них.

Ого, а якихось навіть навулицю занесло руханкою зайнятися! Не думала, що тут є такі паливоди...

— Лише недавно всі з ліжок позлазили. Я завжди даю їм пів годинки, щоб остаточно прокинутися, — подає голос попутник, вочевидь, помічаючи моє здивування.

— У вас тут завжди всі так рано встають? — ставлю питання я, вкотре осягнувши досі розпухлими очима всіх присутніх і саме фоє загалом.

— Останній місяць-два – так, окрім неділі, — його руки ковзають у кишені ногавок, поки на обличчя вилазить цікава усмішка. — Зазвичай потім вони або тренуються, або ходять кудись у справах (які я їм назначаю), або дискутують на тему однієї важливої події, про яку тобі теж згодом судиться дізнатись.

— Он як… Мабуть, ти їх тут не шкодуєш, — я з певним співчуттям вигинаю брови й мимохіть тішусь тому, що вдається бодай трішки позбутися тих гризотних думок про зраду. Його безсердечну зраду моїм щирим почуттям.

— Еге ж. Особливо останні кілька тижнів… — Даміан набуває більш серйозного вигляду і, помічаю, пірнає у якісь свої бентежні помисли.

— О, а не знаєш часом, де Матрона? — викидаю я, таким чином стараючись не впустити у нашу розмову атмосферу задуманості й тривожності. Той у міру вражено глипає мені у вічі й підкошує свої повні вуста (ну точно, як у мами!).

— Поїхала в сусіднє місто з Вільямом по деякі зілля. Я міг би його самого відправити, але, раз маємо в групі такого чудового спеціаліста, то чом би й не скористатися її знаннями.

— Серйозно? В таку погоду? — шокуюся я, подумки співчуваючи подрузі, а інший лише з легкою провиною ворушить лопатками.

Ми заходимо на простору терасу. До вух відразу навідується тарабанення товстих крапель по даху, а холод щедро торкається не прикритих ділянок тіла.

Даміан спирається на огорожу і трохи мружиться від бризків, які вітер спрямовує до нас. Я чиню так само, стаючи поруч. Чую, як він робить довгий видих і швидко хапаю одну ідею з мільйонів думок, які зараз ширяють у голові.

— Взагалі, як тобі Матрона?

Ну що ж, якщо вже моє кохання провалилося в урвище, то нехай хоч Матронине досягне успіху. Я зроблю все для цього!

Звертаю на нього позір, наповнений інтересом, і десь далеко не розумію, чому ми тут зупинилися і морщимося від дощу?

Даміан на певний період віддається своїм думам, а потім повертається до нашої бесіди.

— Дівчина, як дівчина, — смикає дужими плечима чоловік, із незрозумілих причин поправляючи свого русявого чуба, який вже встиг зволожніти. Нервуєш? — А чому питаєш? — гарячково зиркає на мене, з'єднує пальці в замок і починає їх досліджувати. Лиш я хочу щось відповісти, роззявивши рота, як він продовжує: — Вона відповідально ставиться до всього, що я їй кажу. Ніколи не питає зайвого. А ще завжди якась напружена і, вважаю, надто сильно печеться щодо простих речей, — Даміан дарує вустам боязку усмішку і зітхає. Ти ба… Я не чекала, що моя подруга з ним така. — Але... я став помічати, що Матрона з рештою членів групи значно більше відкрита і весела, ніж зі мною. Це мене... хвилює. Не можу зрозуміти її поведінку. Чому вона стає якоюсь іншою, коли я опиняюся поруч? Невже викликаю у неї страх? Чи, бува, образив її чимось, а вона не хоче говорити про це?

Ми відходимо від так званого паркану і сідаємо за круглий столик, що тулиться до стіни. Мимоволі зауважую дівчину-аімера, яка виходить на терасу з тацею у руках.

— Подумала, що вам не завадить зігрітися, — чорнява дівчина подає нам горнятка з гарячим чаєм і всміхається.

— Дякую, — дещо здивовано мовимо ми (до того ж одночасно), а вона ще раз, але вже ширше, усміхається і залишає нас наодинці.

Тут всі такі добрі... І від них зовсім не відчувається ніякого підступу.

Я сьорбаю ароматне пійло (цукру замало, але то таке) і зненацька згадую, що Даміан зовсім не відчуває смаку. Цікаво, як це... А втім, ліпше не знати.

Разом із тим розумію, що він зараз дивиться на мене так, немов просить допомоги. Хоче розібратися із тим непорозуміння (ім'я якому – Матрона) і думає, що я можу щось порадити.

Гм, скільки тобі там? Тридцять чотири? А поводишся так, наче ти підліток (хоча, либонь, не мені це казати), який ще геть не розбирається у дівочих почуттях.

— Не знаю, Деме, — сумнівно видихаю я і зразу вловлюю його здивований зір, що виникає, найімовірніше, від мого несподіваного звертання (самій незвично, але воно саме собою виривається). — Не думаю, що Матрона боїться чи якось ображена на тебе. Швидше, вона себе боїться.

Так, мабуть, цій запальній відьмочці страшно, що вона може видати свої почуття у не підхожий для того момент. Що після цього, якщо вони не будуть взаємними, не зможе нормально говорити з тобою чи просто бути в одній компанії.

— Себе? — кліпає Даміан. — Але чому? Не розумію, — згодом супить чоло і бігає блакитними очима по витіюватій скатертині.

Грому вже давно не чути і, на додачу, дощ послабив свої атаки.

— Ну, вона в мене трохи дивачка, — коротко кажу я на виправдання принцеси й розправляю плечі.

Вибач, Даміане, все так зразу сказати тобі ніяк не можу. Мені як Матрона, так і її мітла цього не пробачать.

— Я спробую потім поговорити з нею на цю тему, якщо тебе це заспокоїть.

— Було б добре, а то не хочеться, щоб між нами були якісь недомовки… — зізнається він, теж відпиваючи напою, що зігріває зсередини.

Так, маю визнати, що є підозри, що ти до неї теж не байдужий, але поки твої почуття не настільки сильні, аби ти їх чітко усвідомив. Мабуть, вважаєш, що це просто турботливе ставлення до соратника. Тож, як би не хотілося, але Матроні доведеться ще трохи почекати. І, певно, твоє нерозуміння ситуації навіть нам на руку.

Пара аімерів на декілька хвилин замовкає, дозволяючи природі чіткіше звучати як навколо, так і в їхніх головах.

Деколи поглядаю на мовчазного родича і дивуюся тому, наскільки мало треба було часу, аби я припинила сприймати його як ворога. Аби моя злість на нього зникла. Сподіваюсь, те чуття безпеки й турботи щодо Даміана справді не хибне, як це виявилося з Кейном...

Раптом у черепній кулі засвічується спогад про вчорашні події, що тут же стає причиною появи терпкої журби.

— До речі, я тут дещо згадала… — несміливо починаю, в'ївшись поглядом у керамічну чашку і стиснувши її пальцями. — Після нашої першої (умовно) зустрічі я розмовляла з Авророю – аімером Брендона Лаела. І вона сказала, що ти вбив її попереднього пана… Мені цікаво, якщо існує той зв'язок, то як так відбувається, що ти вбиваєш вампірів, а їхні аімери, наскільки знаю, не помирають? — з тривогою питаю і роззуваюся, після чого підпихаю коліна під голову й обіймаю їх.

— Слухай, я ж не дурний, — іронічно відгукується Даміан, спершись на спинку стільчика. — Перед тим, як здійснити вбивство, я спершу знаходжу документ про узаконення, після чого знищую його, і таким чином позбавляю аімера від того зв'язку з його хазяїном.

— Знаходиш? Але як? Він же бозна-де може бути!

— Маєш рацію, — киває брат, розмістивши руки на грудях хрестом. — Якби не це, я (чи ми) міг би вбивати кровопивць значно частіше. А так… інколи самі пошуки того паперу тривають з місяць. Бували навіть рідкісні випадки, коли сам аімер того вампіра погоджувався із цим допомогти.

— Ого… — я спочатку дивуюся, а пізніше злякано задумуюсь. — А скажи… Ти так само плануєш знайти той договір у Кейна? Плануєш потім… його... вби… вбити?.. — я впинаю у Даміана схвильовані очі.

— Мені здається, що він завжди тримає його десь при собі. Але це не дуже точна інформація… — без сильного бажання відказує він, спрямувавши неспокійний погляд у ліс, що розкошує на задній території готелю. — Мабуть, вбити поки не планую. Знаю, що це станеться, але ще зовсім не скоро. Проте, нам треба знайти той договір, аби тебе з Кейном більше нічого не зв'язувало (а речі свої якось потім забереш). Ти згідна?

Даміан питально скривлює одну з густих брів й оточує мене глибокими блакитними озерами. В тих озерах є і страх, і тривога, і надія, і принциповість…

— Хоча, напевно, це дурне запитання. Хто б не хотів звільнитися від такої підлої мерзоти, — пхикає аімер і прихиляє до рота горня.

— Ага… — ледь чутно видаю я, тяжко зітхнувши.

Не збагну... Чому в мене зараз таке відчуття, наче думка про звільнення від Кейна приносить і втіху, і жаль?.. Ех, наївне серце… Боюся, воно його ще до сьомих віників не відпустить.

— Що ж, думаю, ми вже остаточно прокинулися, тож до роботи! — співбесідник знічев'я плескає в долоні й різко встає, тим самим вбираючи на себе мій здивований позір. — Ходи на розминку. Нині будемо трохи тренуватися. Ти ж не проти?

— Мабуть, ні, — доволі швидко озиваюсь я, трохи оговтавшись від тужливих помислів, які вже були б раді забрати мене до себе. — Швидше за все, фізичні навантаження допоможуть мені відволіктися від думок про всі ці події.

— Так і буде, — Дем переконливо всміхається і, підійшовши, долонею розтріпує волосся на моїй маківці. — Лиш довго не журися, гаразд? Ти тепер тут, зі мною. Те, що в тебе було з Кейном, – минуле. Постарайся якнайшвидше відчепити його від себе і видихнути з полегшенням. Повір, Лорю, він не вартий того, аби його кохала така чудова дівчина. Ще й так щиро і невинно, — я притуляюся до чоловіка і, коли мене міцно обіймають у відповідь, ховаю обличчя в нього на грудях. Скорбота зчавлює горло, а пальці починає тіпати. Ой, все, зараз станеться нове коло сліз.

— Буде складно. Дуже... Я повинна буду багато думати про це… Але обіцяю – я більше не відвернуся від тебе. Що б не сталося, — старанно придушуючи плач, чуттєво шепочу і вдихаю його аромат, який нагадує черешню.

— Я вірю, що в тебе все вийде. Ти набагато сильніша, ніж думаєш, — спокійно й упевнено звучить над головою баритон, додаючи мені якоїсь духовної міці. Я киваю і щільніше притискаюся до брата. Все-таки як добре раптом знайти когось рідного, хто буде поруч і підтримає у лихий час, незважаючи на всі твої минулі помилки...

Після кількох хвилин таких теплих і зворушливих обіймів ми прямуємо у спеціальне приміщення (мабуть, раніше це був якийсь невеликий зал для вельможних гостей, але аімери переробили його на місце для тренувань), де беремося за розминку. Тут, крім нас, ще кілька пар бігають колами, розвантажують мускули або відпрацьовують якісь маневри чи-то різні трюки.

Розім'явшись і таким чином підготувавши м'язи до більшого навантаження (добре, що дозволяється швидко переодягнутися у щось зручніше), Даміан починає розповідати про найголовніші удари й напади, які мені слід буде опанувати. Я його тоді не дуже уважно слухаю, тому що ще зі шкільних років не люблю теорію. От коли приходить черга практики, стає цікавіше.

Тренер із брата суворий, але добрий (дяка Всевишнім!) Тож, тільки-но він бачить, що я надто стомлююся, дозволяє мені трохи відпочити, що роблю із задоволенням, попиваючи водицю і спостерігаючи за рештою аімерів. Коли ж, по успішному (нарешті!) виконанню кількох прийомів, мій шлунок голосно й обурено заявляє про свої потреби, наш дует відправляється до їдальні.

Ту смачну картоплю із салатом їм так, що аж за вухами лящить, поки Даміан усміхнено за мною дивиться, мляво перебираючи вміст своєї порції. Очевидно, це йому вже давно не приносить ніякого задоволення. Лише сухе задобрення голоду, звичайне поповнення енергії. Еге ж, доля маслом губи не змастила...

До обіду у тренуваннях час минає, мов політ стріли. Пізніше Даміан відпускає мене, вимучену, до кімнати, а сам іде в якихось своїх справах.

Вже там я, як той міх з-під солі, падаю на ліжко і далі насолоджуюся на диво приємною втомою, додатково збагнувши, що в процесі всіх тих вправ у голові справді не знаходилося місця для журливих думок.

Проте, зараз – зовсім інша ситуація. Фрагменти вчорашньої зустрічі разом зі спогадами щасливо проведеного часу з Кейном виринають із дна свідомості (куди їх наполегливо заганяла) і зачинають наново розтинати серце.

Неправдою… Все було неправдою…

Невже? Серйозно все-все? До останнього слова, погляду, жесту? А може, він тоді збрехав?..

Ні, Глоріє, ти бачила ті його очі. І вони… Вони не брехали.

— Ах, ніколи б мені більше їх не бачити! — приречено викрикую, скрутившись на постелі клубочком і загорнувшись у ковдру. — Якщо ж все те було фальшивим, то чому мої почуття – справжні? Чому мені так боляче?? Вони теж мали б бути підробкою!

Складається враження, наче тоненькі струни моєї беззахисної, наївної душі скручують у ґудз і жорстоко тягнуть звідти. А потім взагалі виривають, залишаючи безчуттєво чахнути – вмирати.

Заодно виникає нестримне бажання, аби цей жах відбувався не зі мною, аби мене хтось просто забрав з цього світу. І стер пам'ять? Можливо. Я б погодилась на це, але душа так побивається за всіма тими радісними митями, прожитими з вампіром, що точно не дозволила б мені це зробити. Та й водночас не хочеться забувати брата, батьків, друзів…

Дідько, припини! Нехай той кровопивця більше ніколи не з'являється у твоїй голові! Так, тобі тоді було добре, він піклувався про тебе, був лагідним, але це вже не повернеш! До того ж, подумай логічно, нема за чим мучитися, якщо те все було нещиро. Це була лише його гра, Глоріє. Звичайна гра…

Та хто в таке грає, трясця вашій матері?! Все здавалося настільки правдивим, що зараз у факт протилежного повірити просто неможливо! Мої нутрощі вивертає назовні через це!..

Я повільно перевертаюся на спину і хрипко зітхаю. Переді мною постає усміхнене обличчя Кейна, яке неспішно поглинається пітьмою. Прорвавши невидиму дамбу, нестримні сльози починають мочити скроні.

Як ти так міг… як…

Думки, ніби невпинна річка, шалено розтікаються на незліченну кількість струмочків. І мені зараз дуже складно зловити той правильний "струмок", якого так потребую. Який полегшив би ці серцеві надриви і... дав надію на те, що невдовзі я таки зможу позбутися цього душевного болю – забуду.

— Глоріє?.. — неждано й тихо гукає Матронин голос, після чого вона сама опиняється біля мого ліжка. — Ти… я… — дівчина хоче щось сказати, але, видно, через мій вигляд сильно бентежиться. Невдовзі вона сідає поруч і, очима спитавши дозволу, залазить під ковдру. — Мені дуже шкода, — чуйно шепоче відьмочка, приголублюючи мою голову до свого декольте. Її серце б'ється прискорено. Схвильоване. Ех, Матроно...

Я слабо схлипую і мну руками її светр, що пахне весняним дощем.

— Це так жорстоко… — скривджено хникаю, не володіючи змогою зупинити ридання. — Не можу повірит-ти, що він справді лише вдавав із себ-бе хорошого… Його очі, вон-ни ж… — коли внаслідок уривчастого дихання не договорюю, принцеса сильніше обіймає мене, не кажучи нічого у відповідь.

Ні, Глоріє, це вже все. Мабуть, Матрона теж дійшла до схожого висновку.

Більше нічого не буде так, як раніше. Мені залишається лише мордуватися у спробах забути його і виховувати у собі духовну стійкість. Бо, як я зрозуміла, без неї в цім світі краще нікуди не пхатися. Адже навіть найдобріше ставлення до тебе насправді може бути підробкою...

Так, забути… Але сказати чи подумати набагато легше, ніж зробити.

Я трішки заспокоююсь і відчуваю, що мовчання подруги позитивно на це впливає. Вона акуратно гладить мою потилицю і глибоко дихає.

Так, забудь про все, що відчуваєш до цього вампіра. Нехай його очі, до щему в грудях рідні очі, тепер на якусь іншу дивляться так, як колись на тебе. Нехай ті ніжні руки торкаються до іншої, як у свій час до тебе. Нехай той ласкавий голос чарує іншу. Вже не тебе...

Після уявлення подібних картин єство захоплює відчай, а з розраненого серця виринає ошаленілий крик. Воно безжально пошматоване підлістю і фальшю. Кричить на все горло бідненьке... Так плаче, так плаче... І я беруся наново ридма ридати разом із ним, пригортаючись до Матрони. Ледь не захлинаюся гіркими сльозами, які щедро омивають моє розпашіле обличчя, і тремчу від усіх цих душевних потерпань.

Чому, Боги? Чому я не відчуваю до нього ненависті?.. І чому так желіпаю за тим, що було несправжнім? Хіба я не мала би після розкриття правди злитися на Кейна, лютувати? Але ж ні, я просто ображена. До краю ображена його аморальним вчинком... Несправедливо, це достобіса несправедливо!..

Несподівано Матрона роз'єднує наші обійми і встає з ліжка. Тоді ж зразу виходить з кімнати. За той час, поки її нема, я стараюся втихомирити свій судомний плач, який ніяк не хоче припинятися, і відбитися від усіх тих думок, що зароджують всередині несамовитий жаль.

Відьмочка швидко повертається і простягає мені горнятко з якимось запашним відваром.

— Добре, що лиш недавно заварила. Попий, він заспокоїть, — радить вона, помітивши моє нерозумінням.

Я вдячно дивлюся на подругу і, підвівшись, починаю пити. Приємна тепла рідина розтікається організмом, без затримки даруючи умиротворення. І через нього, як не парадоксально, з'являється бажання трохи поспати. В наступну мить я якраз збираюся його виконати, знову вмостившись на постелі.

— Дякую, — чистосердно мовлю до Матрони, змучено опустивши повіки. Потім чую, як вона краще вкриває мене ковдрою, і поступово лину в сон, поки зліва в грудній клітці досі наявне прикре ниття.

*****

Хвилин двадцять (чи більше) після млявого пробудження (з обіднім сном у мене так завжди) я, повечерявши у Матрониній компанії, вирішую попросити у подруги якийсь зошит, аби записувати у нього свої переживання. Що не кажи, а здається, що так зможу швидше це все пройти.

— Дівчат, можна до вас? — спершу лунає стук у двері, а вже пізніше – стурбований тембр Даміана.

— Можна, — спокійно дозволяю я, раз зиркнувши на вхід і далі продовживши писати. Матрона щось зосереджено читає в себе на ліжку.

— Слухай, Лорю, — чоловік ковзає пальцем по вилиці і, коли ловить мій запитальний погляд, продовжує: — я завтра зранку хочу навідати батьків. Ти поїдеш зі мною, правда ж?

Я певну мить здивовано мовчу, а тоді, підскочивши, схвильовано видаю:

— Звісно! Ти ще питаєш?!

Він легко всміхається і подається до дверей.

— Гаразд, тоді я зайду за тобою о шостій. Бажано вдягнутися в щось тепліше, бо кажуть, що в Зонтаносі зараз похолодання, — повідомляє наостанок брат, а я чітко киваю. Згодом повертаюся до напівпустого листка, який освітлює настільний ліхтар, але відразу розумію, що сконцентруватися на думках більше не вдасться.

Вочевидь, замість Кейна ту його обіцянку виконає Даміан. Можливо, це навіть на краще. Хоча хтозна…