— Дурепа! Глоріє, ти офіційно ду-ре-па!

Після цієї гучної і впевненої заяви я починаю переконуватися, що, можливо, дарма розказала цій відьмочці про те, що було. Добре, що тут, себто на площадці для тренувань, яка навулиці, зараз нікого нема, а то доводилось би їй рота затуляти.

Погода цієї днини з самого ранку шепоче, тому ми і вирішуємо потренуватися ззовні, раз уже випала така нагода. Мабуть, на території ельфів завжди тепліше, ніж у Зонтаносі. Аж незвично якось...

— Ну а що я мала робити? Погодитись? — фиркаю, продовжуючи сидіти на килимку і тягнутися пальцями до стоп. О, а я, на диво, гнучка. Подруга невдоволено надувається і пробігається сіро-зеленуватими очима по околиці.

— Слухай, я розумію, що тобі зараз складно, але ж це могло означати, що все не так, як ти думаєш, — з дивним відчаєм виказує вона і починає нагинатися у різні боки.

— Як "не так", Матроно? Він чітко сказав, що все те – правда. Мені більше не треба нічого чути. До того ж я тепер не можу вірити жодному його слову, якщо знаю, що Кейн може так добре когось вдавати… — з чималими сумнівами мимрю я і підводжусь на ноги.

— Але… я все одно думаю, що ти повинна з ним поговорити, — залишається наполегливою дівчина, стиснувши свої світло-малинові губи. — Кейн би не пропонував розмову, якби все було так, як він і говорив! Бий мене мітла, я відчуваю, що в тім щось не так!

— Матроно, я знаю!! — скрикую раптом так голосно, що сама не очікую, а подруга застигає. — Я теж думаю, що в тім щось не так! Але в ту мить, коли він просив... Ти не розумієш! Можливо, якби там не було Даміана… От зробилося відчуття, наче я відвернуся від нього, якщо погоджуся на цю розмову!.. Брат же мені поганого не бажає. Якраз хоче вберегти від зла, яким вважає Кейна. А тут я сама, мов сліпа, пішла б у лапи того, від чого він хоче мене захистити! Це по-дурному було б, ні? Та й мої слова, які я говорила Демові, вже б не були нічого варті…

— Тобі хто важливіший: брат чи власні почуття? — скептично видає принцеса.

— Що взяти з тих почуттів, якщо через них мені зараз так боляче?? — я зціплюю зуби і напружую брови. — Аімер не має любитися з вампіром. Крапка! Я знала це, але все одно піддалася тим дурним почуттям. Ось і відплата! Тепер такі стосунки навіть заборонені законом!

— Відколи ти стала такою правильною, га? Ну не має любитися, і що? Якщо обоє кохають, то най відправляються у якісь краї, де їх той закон не дістане, і все! Для чого ускладнювати? — щиро не розуміє Матрона, розмахнувши руками.

— Ускладнювати? Якщо обоє кохають, Матроно! Обоє, чуєш?! Оте його "правда" якраз означало те, що ніякого кохання, на яке я так сподівалася, там не було! Лише використав та й усе! Від однієї думки противно до краю…

Я примощуюся на найближчу саморобну лавку і важко зітхаю. Подруга стривожено мовчить, через що причіпляю до неї бентежний позір.

— Сама-то… ти ж втекла від королеви. Думаєш до неї колись прийти, чи як? Не боїшся її гніву?

Відьмочка на мить замислюється, а тоді протяжно видихає.

— Я би не була її донькою, якби боялася, — вона знизує плечима і я мовчки з нею погоджуюся. Безсумнівно. Чомусь я сама до цього не додумалася. — Мабуть, вона знає, де я (мабуть!). І вже забрала б мене назад, якби захотіла, хоча не факт, що я дозволила б цьому статися. Але мама цього не робить. Мітла її знає, що вона задумала... Може, їй просто цікаво, що з того вийде.

— Думаю, так і є, — впевнено мовлю я, легко плеснувши по колінах, поки в очі знічев'я потрапляє Даміан, який виходить із лісу зі світловолосим Вільямом. — Співчуваю тобі, Матроно. Тяжко, коли батьки так не підтримують тебе у твоєму прагненні бути з кимось. Хоча я сумніваюся, що і мої мене б підтримували, якби все по-іншому склалося…

— Маєш на увазі, якби тобі довелося змусити їх прийняти те, що ти хочеш бути з вампіром? — дівчина запитально піднімає брови, а я лиш несміливо киваю. — Так, було би непросто. Ще й враховуючи той закон…

Матрона стихає, а я мимохіть дивуюся тому, як швидко вона може змінити якесь своє ставлення до певних речей. Ой, Даміане, боюся, тобі ще та головоломка попалася.

— Гей, ти вважаєш, що, якщо будеш, скажімо, уникати Даміана, то він не помітить твоїх почуттів? — зненацька зачинаю я, коли відчуваю на собі збентежений позір брата, який із другом заходить на територію тераси. — Матроно, він через це хвилюється. Думає, що ти його боїшся, чи що... Ліпше поводься із ним так, як і з рештою.

— Але це складно… — зневірено видає відьмочка, взявшись бадати свої темно-коричневі коси. — Я знаю Дема вже кілька років. Він мені зразу сподобався... І я ледь не із самого початку була з ним не такою, як завжди. Адже швидко зрозуміла, що йому точно не буде до душі дівчина, якій бракує серйозності...

— Дурепа! Матроно, ти офіційно ду-ре-па!

Принцеса витріщає на мене свої розгублені очиська кольору штормового моря, а я лиш чітко підтверджую свої слова усміхнено-серйозним кивком. Чудово, тепер ми квити.

— Але ж хіба я не правду сказала? — вражено (і навіть дещо ображено) супиться молодиця.

— Маячня! — вільно заявляю я. — Мабуть, він і не знав, що ти можеш бути такою, доки не побачив, як ти з його товаришами спілкуєшся. Матроно! Він-то серйозний, але це не означає, що йому треба серйозну дівчину! Так, зараз ситуація не найкраща для того, щоб створити з ним стосунки, але ти точно не повинна корчити з себе когось. Будь собою, дурепко, — я даю їй слабого щигля і підморгую. — Щоб він полюбив тебе, а не ту, кого ти вдаєш.

Ти, може, і не помітила (або точно не помітила), що Дем уже відчуває до тебе щось більше, ніж до інших. Маю підозри, що саме через те, що він зміг побачити твою справжню сторону, у ньому і зародилися ці почуття (до невеликого вогню яких, на додачу, хмизу підкинуло ще й нерозуміння того, чому ти з ним не поводишся так само, як із рештою). Гм, можливо, тобі навіть не доведеться чекати, як це я раніше думала...

— Проклята, ти маєш рацію, але ж Дем може скоро зрозуміти, що я до нього настільки не байдужа, якщо ні в чому собі відмовляти не буду… — злякано белькоче Матрона, вже п'ятий раз заплітаючи своє волосся у дві косички. — Та й чи здалось воно йому зараз? Він геть не про таке думає...

— Повір, все буде гаразд, — я м'яко торкаюся її спини долонею і переконливо всміхаюся. — Даміан же добрий, пам'ятаєш? Ну, принаймні до своїх… Він не викине тебе з гурту через те, що ти його любиш. Це було би зовсім дурно… Є ймовірність, що він навіть сам почне на тебе частіше задивлятися після того, як ти йому зізнаєшся. Можливо, його це настільки вразить, що він не зможе думати про щось інше, крім тебе! Звісно, це все лише теорії, слабо підкріплені прочитаними романами, але все ж... — ворушу лопатками і раптом усвідомлюю, що я ні про що таке не думала, коли вирішила зізнатися Кейнові. Що ж, мабуть, у тому випадку теорії аж ніяк не виправдалися. — Навіть якщо Даміан зараз абсолютно не печеться про своє особисте життя, все має бути добре. Припини когось вдавати і будь при ньому справжньою. Він точно прийме тебе! А як ні, то я і твоя мітла так добре його відперіщимо, що надовго запам'ятає!

Ми обидві враз захлинаємося гучним сміхом, по-своєму качаючи прес, і згодом продовжуємо розминку вже з таким хорошим настроєм. Поміж тим Матрона примудряється випитати у мене деталі тієї самої ночі, про яку я тепер майже шкодую. Чи не "майже"? А може, взагалі не шкодую? Коротше, складно…

Невдовзі до нас приходить глава банди і, взявши мене за руку (немов я сама ходити не вмію), звертається до схвильованої принцеси:

— Я заберу її, ти не проти?

Вона спершу боязно завмирає, а тоді хутко глипає на мене і, вочевидь, набирається впевненості, згадавши нашу нещодавну розмову.

— Звісно! Сміливо передаю її у Ваші руки. Вона вся Ваша, капітане! — палко видає молодиця, швидко вклонившись.

— Гаразд, — несподівано хихоче Даміан, приманюючи до себе наші в міру здивовані погляди. — Вона йде тренуватися. Ти теж не байдикуй, — із приємною строгість додає він і простягає подрузі кулак.

— Неодмінно, — Матронині вічі запалюються твердістю і вона, досі переживально, подає йому свій кулачок. Після їхнього дотикання лице брата прикрашує безтурботна усмішка. Ох, я так люблю, коли він усміхається! Не дивно, що забрав Матронине серце! До слова, сподіваюся, сильних суперниць у неї тут немає...

Через десяток метрів ми опиняємося у залі для тренувань, у якому відпрацьовували кілька ударів минулого разу. Крім нас, тут більше нікого не помічаю.

— Що ж, пригадаймо ті прийоми, які ти недавно опанувала. Нападай, — Даміан, розправивши плечі, стає у якусь, як розумію, бойову стійку і тим самим змушує мене напружитись. Ем… ті, які недавно опанувала?.. Точно!

Я, слава Творцям, згадавши все тоді вивчене, кілька секунд налаштовуюсь і кидаюся на молодика. В наступний десяток моментів же розумію, що мій брат вміє прекрасно оборонятися (або то я такий поганий нападник). З тридцяти спроб я не вдарила його ні разу! Жахи!

— Теж хочу так вміти… — обурено зізнаюся я, спершись руками на коліна і стомлено відхекуючись. Дем простягає мені воду і всміхається.

— Тоді будемо сьогодні вчити оборону. Зважаючи на те, що ми лише раз відпрацьовували ті удари, ти вже чудово даєш собі раду. Я вражений! Мабуть, із захистом буде ще легше… — ставить руки на боки і трохи замислюється. — В тебе гарна пам'ять тіла. Очевидно, рефлекси добре розвинені.

— Ого, навіть не знала, що маю таке! — дивуюся я, втамувавши спрагу.

— Ти ж моя сестра, Лорь. Вдалася у свого крутого брата! — він задоволено шкіриться і гепає себе по грудях кулаком. Я сміюся. Сам себе не похвалиш – ніхто не похвалить.

— Ти мені поміж цим плануєш розповість про суть того прохання, правильно? — висуваю гіпотезу, знімаючи кофтину. Що не кажи, а стає душно.

— Правильно. Лиш слухай уважно.

Аімер умить серйознішає (риси його вродливого лиця немов стають твердими) і хапає палицю, яка весь цей час ледачо підпирає собою найближчу стіну. Либонь, це дійсно щось важливе, якщо його емоції так різко змінилися. Даміан видихає і, кинувши мені схожий патик, повідомляє:

— Зараз буду нападати, а ти відбивайся. Битиму несильно, але все одно не розслабляйся. Зроби все, щоб я не вибив із твоїх рук палицю, зрозуміла?

— Так!

Я схвильовано чимдуж стискаю в руках зброю і спрямовую на супротивника прошитий боязкою сміливістю (дивне поєднання, еге ж?) зір. Ой, чують мої коси, буде непросто.

— Я планую влаштувати державний переворот, — спокійно видає брат і завдає мені першого удару. Ай, а це болючіше, ніж я думала!

— Переворот?? — шокуююся, оговтавшись від неприємних відчуттів і відбивши його наступну атаку так, немов маю дві ліві руки.

— Саме так. Він відбудеться під час зібрання головних вампірів "Фотейно" й "Ателісу". Думаю, Кейн тобі вже щось про це розказував. Чи і це приховав? — Дем скептично згинає брову і спиняється, даючи можливість трохи перепочити. Гадство, він швидкий!

— Ні-ні, не приховав. Я ще мала з ним туди їхати… — заплутано відказую, не втямлюючи, що то за переворот має бути. До того ж Кейн буде на тому зібранні... — Розкажи детальніше про свій план.

— Звичайно, — він чітко киває, — якщо погодишся (ти маєш погодитися), то відіграєш у ньому одну з найважливіших ролей. Але спершу до основного: наш король, Бронислав Другий, як я одного разу й казав, не такий великодушний, яким хоче здаватися. Так, він захищає права аімерів, але слабо. Тому й владу має малу, адже кому ті аімери треба? Для них ми – пожива та й усе. Я це вже давно зрозумів… — молодик зітхає і знову зачинає атакувати. Дідько! — Звісно, серед всіх вампірів знайдуться ті, які нормально ставляться до аімерів і навіть дружать із ними, але таких одиниці. Вони нічого не зможуть зробити, навіть якщо захочуть. От якби хтось із тих кровопивць був так званим гріхом чи святими, це могло би на щось вплинути. Але… але таких вампірів у гріхах чи святих (бажано там і там) мала би бути більшість. Та в нас наразі не така ситуація, у чому я вже теж встиг переконатися. Отож, повернімось до теми короля.

Знічев'я тренер великодушно припиняє дарувати мені синячки, підходить до лавки і, взявши флягу з водою, кидає її у мій бік. Ага, знову попити не завадить!

Здається, немов руки чіпляються за неї несвідомо, що мене вкрай дивує, адже думалося, що вони зараз надто ослаблені, аби вправно щось вхопити.

Даміан коротко (дуже коротко) всміхається на мою щиру подяку і запрошує ще трохи розвантажити м'язи, від чого я не відмовляюся (все-таки це значно ліпше, ніж коли тебе лупцюють).

— Натякаєш, що король насправді поганий, хоч і вдає із себе борця за права аімерів? Але… поганий для всіх чи лише для нас? — на мої запитання Даміан лиш присідає ковтнувши язика і надміру уважно колупає у мені дірочку своїми проразливими блакитними очима. Коли минає мить, до мене навідується усвідомлення. — Ні, навряд чи для всіх… Тільки для нас. Нащо йому робити погано вампірам, еге ж? Але звідки в тебе ця інформація? І чи достовірна вона?

— Достовірна. Тому що у місці, про яке хочу тобі розказати, я побував особисто, — з нежданою кригою у голосі видає чоловік.

— Місці? Воно зв'язане зі злим королем, так? — трохи несміливо припускаю я, крутячи руками по колу.

— Правильно, — він потягується і тоді несподівано приземляється на поролон, який де-не-де вкриває підлогу. Я залюбки приєднуюсь до нього. Хочеться посидіти як-не-як, перепочити. — Під королівським палацом, у якому ти вже мала би побувати під час узаконення, є підземелля. Не дуже глибоке, але добре заплутане. У цьому підземеллі наш "великодушний" король у спеціальних камерах тримає аімерів, над якими проводять різні досліди.

Я з жахом витріщаю очі і заклякаю. Приголомшення зв'язує намертво, немов жорсткий шнур. Мамцю, ледь водою не захлинулася!

— Чекай-но, — після часткового "розв'язування" подаю натягнутий голос я, — підземелля, у якому над аімерами проводять експерименти?..

— Так, Глоріє. І я був одним із тих аімерів, — проказує брат із такою серйозністю, що здається, немов нею можна скали тесати.

— Але... як?.. — перестрашено шепочу я, притуливши долоню до губ. Заодно помічаю, що тіло починає смикати тривога.

— Пам'ятаєш, я казав тобі, що, коли пішов із дому, не давав про себе знати десь п'ять років? — раптом нагадує він, поки я беруся відганяти подалі жасні побоювання. — Перший із тих років я дуже наполегливо збирав інформацію про стосунки й закони наших рас. Ти знаєш, що книги нам нечасто продають, тому мені було ой, як непросто… але все ж я не здавався. Наступні два роки, зараз скажу, що по-дурному, я вдавав вампіра, аби зібрати відомості і про нашу історію, і детальніше про установи. Мені навіть вдалося (мабуть, якимось нереальним чином) потрапити в оточення нашого короля. Все-таки я вірив, що він як захисник прав аімерів повинен знати все, що мені потрібно, і точно повинен підтримати. Але, як ти вже підозрюєш, цього не сталося… Коли я, знову-таки по-дурному чи то по-наївному, розкрив йому свій секрет, він тут же наказав запроторити мене у те підземелля. І в ньому я провів останні два роки з тих п'яти, — поролон беззвучно деформується під впливом сили пальців Даміана, а я не відриваю від оповідача позіру, сповненого сумішшю відтінків жалю і страху. Вочевидь, ти так зациклився на пригадуванні тих подій, що навіть не помітив, як моя рука опустилася на твоє плече. Ти немов загіпнотизований…

— Це був справді дурний (чи наївний) вчинок – розказати йому все… – мій шепіт ненав'язливо проникає до його замисленої свідомості, змушуючи її господаря спрямувати на мене свій стомлений погляд, у якому прошмигає блиск болю. — Хіба не було би ліпше, якби ти продовжував удавати вампіра (благо, тобі це дозволяли твої звичайні очі, на відміну від моїх)? Більше би довідався, а потім би непомітно зникнув. Чи не вдалось би? І взагалі, яку саме підтримку ти хотів отримати від короля?

— Розумієш, я і так довго вдавав вампіра… — зітхає Дем, стиснувши долоні замком. — Різні чутки почали ходити, вампіри часом косо дивилися на мене. Я ж усвідомлював, що довго свою справжню расу тримати в таємниці не вдасться. Тому, мабуть, і вирішив, що ліпше розкажу про все Його Величності сам, аніж це якимось чином випливе назовні. Ну, але сталося не так, як я надіявся…

Ураз тиша вирішує непомітно всістися між нами і дозволити трішки подумати над цим. Кому над їдкими спогадами, а кому – над всім, що щойно відвідало вуха.

Таке враження, що він мені не свою історію розказує, а просто чиюсь. Його знайомого, наприклад. Дивно якось…

— Якщо ти мені не віриш, то я можу показати шрами, які отримав, поки був там. Хоча це не те, чим можна похвалитися… — спроквола заявляє брат, то зціпляючи, то розціпляючи пальці. — Звичайно, кажуть, що шрами прикрашають чоловіка, але ж не в такій кількості...

— Не треба нічого показувати… Я вірю.

Його наступний погляд настільки просочений здивуванням, шкодуванням і безпорадністю, що це насамохіть відбирає у мене спокій і будь-які сумніви.

— Дякую, Лорь, — він кладе свою долоню поверх моєї, яку я досі не забрала з його плеча, і легко стискає її. Пізніше знову сплітає персти у замок, замислюючись. — Взагалі, я до того моменту чув щось про оте підземелля, але дуже мало. А більше інформації зібрати ніяк не вдавалося… — чоловік знову видихає і на довгих кілька секунд заплющує повіки. — Звісно, спроб утечі звідти була нескінченна кількість, але все завжди оберталося проти мене. Перші п'ять місяців я справді намагався вибратися всіма можливими способами, але пізніше зрозумів, що треба братися вже за неможливі. Я банально не очікував, що звідти буде настільки складно втекти… А все через один газ, який випускали з певних отворів у стінах і який змушував швидко знепритомніти.

— Газ? — я в нерозумінні заломлюю брови. — А що, ти не міг вдягнути маску? Бодай якось захистити дихальні шляхи?

— Міг. І робив це, але нічого не допомагало. Згодом я зрозумів, що газ може проникати до організму і крізь шкіру. А його випускали тоді, коли було повідомлення про втечу ув'язненого. Далі, під час кожної спроби дістатися волі, я старався якнайкраще вивчити місцевість. Дякувати Богам, із цим проблем не було, хоча залишити те прокляте місце все одно не вдалося...

— Тоді все ж… як ти вибрався? — насторожено цікавлюся я, коли Даміан на тривалу мить стихає і стискає вуста.

— Мене витягла королева відьом. Так-так, та сама королева, — якось надто спокійно заявляє такий вражаючий факт він.

— Але чому??

На моє емоційне запитання брат стенає міцними плечима.

— Вона тоді не лише мене звільнила. Були ще якісь аімери… Взагалі, з давніх часів правителі Зонтаносу співпрацюють із королевами Вірверсалю. Мабуть, відьми були тими, хто допоміг расі вампірів не вимерти слідом за людьми… Втім, теперішня королева припинила їхню співпрацю. Вочевидь, вона дізналася про підземелля лише тоді, коли її коронували. І зразу не захотіла брати в цьому участь. Навіть не раз сперечалася із теперішнім королем щодо цієї ситуації, але він все одно нічого не змінив.

— Вона що, просто прийшла і забрала тих аімерів, які їй сподобалися? Чи як це було? — сконфужено суплюся я, згадуючи багатогранний характер (який і так вдалося побачити лише частково) цієї загадкової жінки.

— Ні, — хитає головою, — королева окремо відбирала аімерів за часом їхнього перебування. Думаю, вона уклала з Брониславом якийсь договір, у якому, швидше за все, говорилося про те, що вона не буде сповіщати народові Зонтаносу про це підземелля, а він дозволить їй кожних пів року забирати кілька (максимум – п'ять) аімерів до себе. І вона завжди брала їх, як я і казав, за часом перебування. Тобто один сидів там рік, інший – два, а інші по три, чотири і п'ять. Зазвичай, що не дивно, королева забирала аімерів-дівчат, тож у мене, певно, не було ніяких шансів. Але… — брат промочує горло водою і схиляється руками на зігнуті коліна. — Але, на диво, вона забрала мене. Довідатися, чому, я так і не зміг. Втім, підозрюю, що королева якимось чином дізналася про причину мого ув'язнення, і це її зацікавило. Все-таки одні Творці знають, що в неї на думці… — наостанок спохмурено бубонить він. Я ж лише безмовно погоджуюсь. Правителька Вірверсалю дійсно дуже неоднозначна.

— А що ти далі робив? Невже жив у Її Величності?

— Під час реабілітації, яка тривала місяців зо три-чотири, жив у неї. А потім відправився у Зонтанос. Здається, відтоді і почав ховати своє обличчя, ходити у мантії. Хоча, як потім вияснилось, навіть якби особи з оточення короля впізнали в мені минулого піддослідного, вони не мали би права знову мене запроторити, адже я був звільнений Її Величністю королевою відьом, — він вкотре зітхає і трохи вирівнюється, уп'явши заціпенілий погляд у парочку аімерів, які входять до залу і поспішають відповідними жестами привітатися із нами. — Боюсь, я у невиплатному боргу перед нею…

— Ніколи б не подумала, що вас щось таке зв'язує… — я стискаю тканину кофтини і тривожно глипаю на співрозмовника. — А... хто ще знає про підземелля?

— Всі з головних вампірів двох кланів. Але поводяться так, немов нічого нема. Воно й не дивно, — Даміан фиркає і, взявши до рук палицю, підводиться.

— То… Кейнові теж про нього відомо?..

— Ти не почула, що я сказав? — з долею роздратованісті питає аімер. Далі серйозно повторює, спрямувавши патик мені в обличчя: — Всі з головних вампірів двох кланів. Всі, Глоріє.

Я ховаю очі і, склавши губи, з видихом теж встаю.

— Кейн якось розказував, що ти здійснював замах на вбивство на одного з тих вампірів. Здається, це було на минулому їхьому зібранні… — невдовзі мовлю, намагаючись відбитись як від розігрівальних атак брата, так і від настирливих помислів про всім добре відомого ікластого пана.

— Ага, було таке, — бездумно відказує Даміан і, спинившись, швидко розминає плечі, — я тоді ще мав замало аімерів у себе в загоні і був недостатньо обізнаний у всьому. Хоча перед тим як туди піти, мені здавалося, що ліпше підготовленим я вже бути не можу, але, як ми знаємо, всім властиво помилятися… У той час я, якщо добре пам'ятаю, мав на меті напасти на когось із них і взяти у заручники. Наївний, думав, що зможу висунути якісь свої вимоги, якщо погрожуватиму життям когось із них. Одні Всевишні знають, чим би насправді це закінчилося, якби все пішло за планом. Але ми вже цього ніколи не дізнаємось. Та й навряд чи би воно пішло за планом. Це було неможливо. І, до речі, тоді королева Вірверсалю знову врятувала мій зад, але лише частково, — тренер нервово хихотить і малює бровами на обличчі розчарування. Я ж укотре подумки дивуюся тому, чому мама моєї ліпшої подруги настільки лояльна до нього.

— Ти… цього разу ти хочеш влаштувати щось схоже? Але, на додачу, звільнити всіх аімерів із підземелля, правильно? — припускаю я, мимоволі помічаючи, що починаю бодай трохи краще відбиватися від його нападів. Коли бачу німу позитивну відповідь на своє запитання, зразу продовжую: — Але як? Той газ же…

— Не бійся, Лорь, я вже знаю, як ми дамо собі з ним раду. І ви з Вільямом нам у цьому допоможете, — спокійно видає Даміан, відклавши палицю і позіром дозволивши мені зробити те саме.

— Я і Вільям? Може, я повинна буду когось убити??

— Ні, хоча місія теж буде не з легких. Але ти не панікуй. Зараз я тобі все розкажу. Та спершу ходімо перекусимо, — він ненав'язливо веде збентежену мене до їдальні і дорогою додає: — Приготуйся, Глоріє, бо наступні кілька днів будуть для твого тіла дуже непростими.

Я вчіпляю у брата злякані очі і, розгублено закліпавши, усвідомлюю, що ганятиме він мене по-дикому. Але, мабуть, переживу. Якось...

*****

— Думаєш, спрацює? — я звужую очі і кидаю їх на брата, який зараз про щось за обідом теревенить із Матроною (ух, не можу натішитись, що та дурепка тепер намагається бути з ним собою!).

Ми з Вільямом, як два головні герої Даміанового плану, за ці кілька днів встигли непогано зблизитись. Дивно, і чому він мене раніше напружував? Такий хороший хлопець, дуже щедрий (у багатьох значення, до речі).

— Не знаю… Даміан зараз не захоче відволікатися на щось, крім теми того зібрання. Ще й у переддень цього дійства! — боязно відказує співавтор одного цікавого плану, зневірено здійнявши свої світлі брови. — Але...

— Але якщо постаратися, то можна його вмовити, — промовляю я, а той трохи здивовано киває. — Він, здається, не знає, що у Матрони нині свято?

— Не знає, — підтверджує Вільям, коротко глянувши на іменинницю. Вона-то відмовлялася від мого подарунка, але не привітати її я б не змогла. Дивне дівчисько, що не кажи.

— Нумо я скажу, що її біля озера, у лісі, чекає ще один мій подарунок, іде? А там далі ти знаєш.

— Знаю, але що мені з Демом робити? Він же навряд чи погодиться… — світловолосий аімер із сумом видихає і спирається бородою на свої руки.

— Зробімо так, як і говорили раніше. Вигадай до цього ще щось, гаразд? — я обнадійливо дивлюся на нього і ніяково всміхаюся. — Ти ж так добре його знаєш, Віле! Ну, будь ласка… Це ж задля їхнього блага!

— Добре, добре, — неохоче здається молодик, безсило мені всміхаючись. Вочевидь, ти не любиш бути настирливим до нашого (аж незвично трохи!) головного. Але нічого, переживеш. Ти повинен упоратись!

Я починаю світитися вдячною усмішкою.

— До речі, скільки часу ти служив Інáрі Бáскер до того, як зустрівся із Даміаном? Вона ж, здається, одна з гріхів, так? — несподівано зачинаю я, пригадуючи наше з ним найперше обговорення дій рокового дня, який уже на порозі.

— Так, вона другий гріх – Жадоба, — знехотя мовить він, задумано відвівши очі кольру шафрану вбік.

— І як тобі було з нею? Траплялося таке, коли ти розумів, що вона справді уособлення того гріха? Чи, думаєш, це все лише чутки? — продовжую невеликий допит я, бажаючи у друга по нещастю (дуже умовно) дізнатися детальніше про його панну. Може, Кейн і про це брехав?

— Траплялося, — тихіше і несміливіше видає Вільям, а потім, схиливши чоло на передпліччя, зовсім пошепки додає: — Я відчув це сповна, повір... Власне, сама ж знаєш, що тому саме я – твій напарник у Даміановому плані.

— То те… було зв'язане з її гріхом?.. — хочу переконатися у своїх підозрах, поки невпевненість раптово сідає мені на шию.

— Ага, — мляво киває хлопець, не підводячи голови. Зажурився… Це і не дивно, мабуть.

— Ти… не був проти?

— Не був... — дещо пригнічено зізнається Вільям. — Та й хіба я міг відмовити? Вона ж була моєю господаркою…

Я мовчки погоджуюся з ним і в дивній безвиході стискаю зуби.

— Гаразд, у мене зараз знову тренування із Демом будуть, тож маю йти. Ох, він мене так вимучує, не уявляєш! — скиглю я, встаючи з лавки.

— Уявляю, повір! Дуже добре уявляю! — і собі підводиться аімер, ураз збадьорівши внаслідок того, що я відійшла від тієї неприємної для нього теми. Обоє хихочемо. — Якщо сильно докучатимуть якісь забої чи синяки, дай мені знати. Віддам тобі кілька хороших мазей.

— Дякую, але я маю! Мені Матрона час від часу позичає, — запевняю я, розмахуючи долонями і легко всміхаючись, а напарник лише з ледь помітною образою гмикає, більше не плануючи нав'язуватись.

Ближче до вечора ми з Вілом вирішуємо приступити до виконання свого геніального (ні) плану.

Я спершу відпрошуюся у брата і кваплюся на кухню, щоб дещо там зварганити. Пізніше повідомляю подружці, щоб вона о десятій з'явилася біля озера Наснаги (так воно зветься), адже я приготувала їй там ще один подарунок. Матрона, благо, не висуває ніяких підозр, і з неабиякою зацікавленістю обіцяє, що обов'язково прийде.

Тоді ж я знаходжу Вільяма і дізнаюся, що наш головний теж попався на гачок. Супер! Хоча співавтор і каже, що Даміан спочатку відмовлявся, але, коли зрозумів, що дійсно непогано буде перед важливою подією помедитувати біля цього озера, то вони таки домовилися там зустрітися.

І ось, коли підлітає назначена година, ми з Вілом уже перебуваємо в кущах поміж деревами, які густо оточують знамениту водойму. Я встигаю розстелити на березі покривало, на якому викладаю недавно спечені тістечка і чай у заварнику. Нічні квіти, що знайшлися неподалік, поволі розгортаються, зачаровуючи своїм сяйвом, а мерехтливі світлячки кружляють попри них і над самим озером. Оце так атмосфера!

— Довго ми тут будемо? Ти ж розумієш, що це неправильно? — нервується Вільям, коли ми обоє помічаємо мою найкращу подругу, яка, вбрана у легку кофтину і штанці, виникає з хащів. Тут прохолодно, до слова!

— Розумію. Ми недовго, не хвилюйся, — відшепочуюся я, подумки дякуючи собі за те, що не взяла з собою браслет. А то дивись, відьмочка, яка щось не зрозуміла, вже пробує зі мною зв'язатися. Е ні, нічого не вийде!

Згодом Матрона полишає ту ідею і трохи насторожено сідає на покривало, беручись розглядати те, що там вже хвилин п'ять (насправді більше) її чекає.

— Та Проклята не прийде, чи що? — зі збентеженим голосом мимрить дівчина, а мої руки ледве встигають стримати регіт Вільяма, який у нього викликає моє прізвисько. — Сама ж так наполягала, щоб я прийшла... Чомусь не відповідає на виклик… А може, їй стало погано??

Миттєве бажання принцеси підскочити і кинутися на мої пошуки обриває поява Даміана, на якому красується светр і ногавиці.

— Матроно? — блакитні очі запалюються подивом, коли їхній хазяїн, оглядаючи місцевість, усвідомлює, що він тут уже не сам. — Привіт. Що ти тут робиш?

Її Високість (де правди діти?) розгублюється, задивившись на постать чоловіка в оточенні світлячків і світла місяця, а потім стурбовано тараторить:

— Глорія сказала, щоб ми тут зустрілися. Але чомусь вона досі не прийшла і не відповідає на виклики. Ти не знаєш, що трапилось?

Дем ще кілька разів роззирається, наближаючись до співрозмовниці.

— Вона сказала мені, що їй стало погано, тому не вечерятиме і піде до себе в кімнату, — ага, я таке недавно повіла! Хоча певною мірою це правда, адже останніми днями моє самопочуття змушує бажати кращого. — Хтозна, може, спить уже. Глорія нині добряче вимучилася.

— Зрозуміло… — сконфужено видихає Матрона, стрибаючи зором по горнятках, чайнику і тістечках.

— А це що? Нічний пікнік? — трохи потішно цікавиться головний аімер, сівши навпочіпки біля неї.

— Навіть не знаю, — відьмочка переживально стенає плечима. — Мабуть, Глорія приготувала і принесла, але, швидше за все, вона вже не прийде, якщо погано почувається…

Аімер без слів сідає поруч і висмикує із трави кілька фіолетово-бірюзових квіток.

— Чому ти не сказала мені, що в тебе сьогодні день народження? — ні сіло ні впало з помітним докором мовить Даміан.

— Ти йому сказав?? — нечутно сичу я, а далі Вільям ледь втримує писк від страждань свого світлого чуба.

— Як це "чому"?.. — щиро губиться принцеса, поки той зриває ще кілька нічних красунь. — Я що, мала прямо так і заявити? Це якось неправильно... Ну, не знав ти, і що з того?

— "Що з того"??

Шкода, я не бачу, що в нього зараз вимальовується на обличчі, тому що сама Матрона через ту емоцію кам'яніє і вкривається добрячим шаром засоромлення. Незабаром вона мовчки стинає вуста і зі смутком схиляє вічі на свої коліна.

— Вибач… — через тягучу мить молодик із провиною зітхає. — Скільки тобі виповнюється?

— Двадцять п'ять… — зніяковіло відповідає дівчина, бадаючи у руках частину тутешнього сервізу.

— О, та ти старша за Глорію! — констатує факт Дем, після того зразу стихає. — Пробач, що я без ніякого подарунка. Можу дати лише це.

Він усім тулубом повертається до іменинниці і вбирає на її маківку невиправдано гарний віночок із квітів.

— Вау… — Матрона поспішає зняти його, щоб ліпше роздивитися. — Яка краса! Ти сам цього навчився?

— Ага. Коли ми з Глорією у дитинстві бавилися в нашому саду, я часто плів їй такі вінки.

Даміан і відьмочка секунди три тримають міцний зоровий контакт, а тоді, як помічаю, брат трохи ніяковіє, коли бачить широку усмішку моєї найкращої подруги. Молодиця щиро дякує і бубнить щось про те, що шкода, що той вінок не вічний (знають Творці, я б думала так само!), після чого пропонує співрозмовнику чай.

Взагалі, під час трапези їм стає, як видно, трохи некомфортно (самі зрозумійте, чому), поки Віл виявляє до мене дедалі агресивніше бажання вже забратися звідти. Дем знічев'я (либонь, щоб перервати ту незручну атмосферу) просить Матрону описати смак чаю і тістечок. Таке прохання її спершу спантеличує, але потім вона опановує себе і розказує все так, що мені самій хочеться сісти туди до них і теж перекусити.

— Не хочеш скупатися? — принцеса з інтересом вказує на озеро і глипає на чоловіка. Незрозумілим чином розумію, що її пропозиція дивує і нас двох, а не лише головного.

— Не знаю… Я ж не маю на собі відповідного одягу… — сумнівно озивається Даміан, оглядаючи себе.

— В тому-то і річ! — голосисто видає Матрона, жваво звівшись на ноги й акуратно знявши з голови віночок.

— Але ж вода холодна… — досі з ваганням бубонить аімер. Відьмочка фиркає і починає чимчикувати до водойми.

— Ти, та боїшся холодної води?? Який з тебе тоді глава! Не сміши мою мітлу! — вщипливо кидає йому вона, беручись квапливо стягувати з себе одяг.

Дем мовчить.

Я насторожуюсь.

Вільям ледь не пчихає (слава Всесильним, моя рука встигає запобігти неминучому розкриттю).

Подруга спиняється і, залишаючись в одній спідній білизні, стискає тремтливі кулаки.

— Якщо не хочеш показувати шрами, купайся в одязі. Хоча краще просто не думай про них. Будь ласка. Тут лише ми. Дозволь собі розслабитися, гаразд?

Вона частково обертає голову до Даміана і застигає, коли бачить, як він зачинає без слів знімати своє вбрання. Якраз на цьому моменті я розумію, що можна вже би було і піти (та й я не планувала стежити за ними весь час, просто відірватися було складно!). Дем відкладає на покривало одяг і крокує до Матрони так спокійно, немов холод зовсім не чіпає його.

— Скільки ти бачила? — через кілька хвилин тихої ходьби з напругою запитує Вільям. Ми виринаємо з лісової гущі на нашу галявину для тренувань. Животатий місяць осяює сріблясто-білим промінням всі околиці.

— Небагато. Але достатньо, щоб збагнути, що я точно, що б не сталося, повинна виправдати його віру в мене. Ми впораємося з цим, — перебуваючи у полоні замисленості, тихо говорю я. Статура у брата, до речі, нічогенька. Лиш докази його утримування у підземеллі все пасують...

Коли напарник турботливо проводить мене до нашої з Матроною кімнати, згодом таки віддавши якусь лікувальну мазь, ми задоволено розходимося, сподіваючись, що після цього нічного пікніка у тієї парочки щось та й зміниться.

Через емоційне збудження і не конче хороше самопочуття (яке і так переслідує мене весь останній тиждень; раніше воно теж було, але не таке помітне) мені ніяк не вдається заснути, тому коли принцеса (до речі, з покривалом на плечах) повертається зі свого побачення (назвемо це так), то зразу помічає мої зацікавлено-вражені очі, що на неї вперто витріщаються.

— Чому ти досі не спиш? — здивовано белькоче Матрона, поспішаючи сховати дарунок Даміана кудись у шафу.

— Та ось, за водою недавно ходила, тільки-но в ліжко залізла, як тут ти прийшла… Де тебе лихі носять, га? Вже друга ночі! Та й чому ти мокра? Я щось не чула, щоб надворі був дощ… — збурено тріскочу я, трохи підвівшись на ліжку.

— Припини на мене наїжджати, Глоріє, — бурмоситься іменинниця, перед тим добру хвилину помовчавши. — Це ж ти все підлаштувала, хіба ні?

Я ледь не захлинаюся водою, яку вирішую випити, а тоді відкашлююсь і нерозуміюче кліпаю.

— І що? Було погано? — безпристрасно видаю, схрещуючи руки на грудях. Чому таке відчуття, немов я у тім винна? Спочатку ж усе добре минало. То що, після того, як ми пішли, сталося щось погане?

— Ні, не було, — стиха відверто каже дівчина, сівши на край постелі і зарум'янівши (навіть попри слабе освітлення місяця з вікна мені вдається це помітити).

— От бачиш, — вдоволено гмикаю я. — А мокра ти чого? В озері купалася?

— Угу. Разом з ним… — соромливо мимрить відьмочка, не наважуючись заглянути мені у вічі.

— Ти хоч не дуже змерзла? Бо ще застуду підхопити можеш! Та й Даміан не ліпший!.. — відразу квокчу я, підійшовши до неї і накинувши їй на голову рушник. — Може… між вами сталося щось… особливе? — з якимось острахом згодом питаю, маючи страшний інтерес до всього, що там потім відбувалося. Матрона торкає мене збентеженим поглядом і несміло киває. Через ту несміливість складається враження, немов вона досі не може повірити, що те "особливе" дійсно сталося насправді, що то був не сон.

Я вже готуюся виявити прагнення дізнатися, що ж це було, та вона мене випереджає:

— Коли ми вже залізли у воду і трохи подуркували там, Даміан раптом сказав, що дуже радий, що я тепер не боюся його і поводжуся з ним так, як хочу. Він немов знав, що я весь час когось вдаю… Ще сказав, що така я йому набагато більше подобаюсь... Це було так щиро, Глоріє! Здавалося, немов ті слова линули з самої його душі!.. — молодиця трішки стихає і, помічаю, намагається вгамувати емоційне скорочення м'язів (хоча, може, воно відбувається ще й через холод). — Я… я ж тоді просто не стримала своїх почуттів і поцілувала його. Знаєш, ніби відчувала, що, якщо не зроблю цього зараз, то просто вибухну…

— О Боги, а він що?? — нетерпляче цікавлюся я, перед тим ледве придусивши щасливий вереск.

— Він… — Матрона висаджує босі ноги на ліжко і стривожено підтискає коліна до себе. — Це спершу шокувало його, він навіть відіпхнув мене…

Принцеса швидко спиняє мене, перш ніж встигаю небезпідставно обуритися на таке хамство. Як ти посмів її відштовхнути, поганцю?! Тебе ж поцілувала Матрона, сама принцеса відьом, хай їй грець! Та сама Матрона, до якої ти точно не байдужий!

— Після того, як Дем мене відпихнув, ми хвилину чи дві просто витріщалися одне на одного. Думаю, я через своєрідний шок не змогла заплакати, стало дуже образливо… І, коли я вже захотіла вилазити, зрозумівши, що мене відвергнули, Даміан раптом схопив мою руку і розвернув до себе. Тоді ще кілька секунд абсолютно невідривно дивився на мене, а пізніше сам наблизився і поцілував... Мене Даміан поцілував, Глоріє! — відьмочка тихо пищить, щасливо затуливши обличчя долонями, і я теж тихесенько верещу разом із нею.

— А далі що було? Ви покупалися, і пішли назад? — схвильовано мовлю я, коли ми обидві трохи заспокоюємося.

— Так. Я би хотіла ще з ним побути, але Даміан боявся, щоб ми справді не застудилися, — Матрона тепло всміхається і обертається до шафи. — А ще… Дем подарував мені отакий віночок. Дуже гарний, скажи? — Я усміхнено киваю і обіймаю подругу. Тільки-но розмикаємо обійми вона раптом щось згадує і наливається кольором черешні. — До речі... коли ми припинили цілуватись, він сказав, що ще ніколи так сильно не шкодував про те, що не може відчувати смак...

Після тих її слів із нас обох (радше, з наших облич) вдаряє уявна пара. Нічого собі братик сказанути може... Бач, уміє ж дівку засоромити!

Ми з Матроною ще з півтори години обговорюємо її нічний пікнік і те, що буде після нього, а вже тоді піддаємося сонним чарам.

Як і очікувалося, наступного ранку нам підвестися з ліжок здається непосильним завданням, але те, що до кімнати особисто заявляється Даміан (який, на додачу, ніяковіє кожного разу, коли зиркає на Матрону (а йому весь час хочеться зиркати, скажу вам)) приносить нам хороший настрій, тим самим даруючи сили на підйом. Вся нинішня пора минає у підготовці до нашого плану. Я вирішую більше не скаржитися на самопочуття і налаштуватися на те, що воно мені не завадить добре виконати свою місію. З Вільямом вкотре повторюємо те, що маємо зробити, а з братом наостанок відпрацьовуємо ще кілька нічогеньких прийомів.

А потім настає той самий вирішальний день.