Ранок несміливо пробивається до сонної свідомості, власниця якої аж ніяк не хоче прокидатися. Проте коли з'являється усвідомлення того, що мені зараз якось занадто спекотно, повіки самі по собі поволі розплющуються.

Я ж не під периною заснула, то чому так душно?

Перед очима все розмите, внаслідок чого далеко не зразу розумію, що в цю мить перебуваю до блідого чоловічого тіла настільки близько, що зір навіть не має можливості сфокусуватися. Починаю часто кліпати і в наступну секунду все значно ліпше відчувається. Тяжкувата рука слабо полонить мій поперек, а тверді груди зрідка мирно здіймаються. Згодом вуха, попри безлад у моїй голові, вловлюють чиєсь тихе сопіння над маківкою – і тут я все згадую.

Святі ж пиріжки…

Щоки обпалює сором, а серцебиття непереборно дуріє. Виникає бажання зникнути з цієї кімнати або взагалі з цього світу, поки причина моїх переживань не прокинулася. Але, на жаль, я немов застигла.

Ой, леле... То я точно не збожеволіла, так? І вчора справді все це було?.. О Всевишні, невже…

Потрохи стямившись від невимовного шоку, беруся дуже обережно вовтузитися, у той час як м'язи нижньої частини тулуба подекуди приємно понивають, ненав'язливо нагадуючи про вчорашні витівки. Припускаю, що вампір досить міцно спить, коли ду-у-уже акуратно стягую його кінцівку з себе й він при цьому ніяк не реагує. Далі зачинаю помаленьку сунутися назад, прагнучи якнайшвидше вилізти з-під цих, як стає зрозуміло, двох ковдр і втекти до своєї кімнати. Хоча що там потім робитиму – не гадки.

Спиняюся на половині шляху тоді, коли у мозок вдаряється збагнення, що на мені зараз і найменшого клаптя одягу нема.

Ді-і-ідько! От халепа! Що ж робити?

Трішки висуваю голову і тривожно роззираюся. Покої альбіноса доволі світлі, але, що дивно, не від сонця, а від скупчення хмар, які незабаром точно щось із себе випустять. Вічі відчайдушно вишукують моє вбрання, поки нервування з кожним наступним подихом сплячого дедалі більше посилюється.

Знайшла!

Починаю неспішно вивільнятися з того душного м'якого простору, разом з цим не відриваючи ціпкого погляду від рятівного вбрання. Та раптом чоловіча рука хапає мене за талію і повертає у найпочатковіше положення.

— Куди ти зібралася, м-м?.. — сонно й невдоволено бурмотять над головою, тісно притискаючи до себе. Вся відразу пітнію ще дужче, ніж до того, і ловлюся на кумедній думці, що він поставив це запитання, швидше за все, навіть не розплющивши очі.

Вирішую промовчати і ніяк не опиратися, а тільки повільно просуваю руку між його торсом і своїми грудьми. Мамцю, та я ж абсолютно гола! Обличчя паліє, а дихання добряче збивається. Чую згори щось, схоже на насмішку, а тоді мене, взявши за плечі, відсувають трохи подалі.

Проникливі червоні очі, швидко оцінивши моє лице, дивляться якось надто здивовано і з нерозумінням, викликаючи хотіння сховатися від них під ковдру (чи, у нашому випадку, під ковдри). Згодом Кейн знічев'я розтягує свої чітко окреслені губи у теплій, настільки щасливій усмішці, що це вже геть-чисто збиває мене з пантелику.

— Якщо так не хочеш, то зробимо по-іншому, — Кейн знову подає свій нерозхриплий від сну голос і, не даючи нічого второпати, розвертає мене до себе спиною. Пізніше, пошурхотівши покривалами, присуває до свого тулуба. Але замість напружених м'язів мене зустрічає м'яка тканина, через що і дивуюся, і заспокоюся.

— Д-дякую... — шепочу засоромлено й розгублено, адже зовсім не знаю, яку реакцію повинна показати, поки він обчіпляє мою постать обома руками.

— Скромна, мов та ромашка, і пустотлива – як дитя, — несподівано видає чоловік, щільніше притуляючись до мене. — Звідки ж ти така взялася? — його тихий тембр гарячить кров, а вуста ніжно торкаються шиї, цілуючи її крізь волосся. Від цієї дії вампіра я сіпаюся і, неслабо збентежившись, трішки соваюся на місці. — Зазвичай, навіть якщо я лягаю пізно, то все одно ніколи не сплю до одинадцятої. Але з тобою сон такий милий, що перервати його було б найстрашнішим гріхом, — Кейн турботливо гладить долонями мій живіт, толерантно не торкаючись до грудної клітки, і лагідними цілунками виводить на плечах якісь узори. Та коли контакт його губ зі шкірою стає палкішим і наполегливішим, я десь внизу намацую в себе знайому солодку тягу.

Ой, ви це зараз серйозно?

— Пане, я б... — боязно скиглю, сама не розуміючи, що саме хочу йому сказати (тому, мабуть, і не закінчую думку). Той спиняється й акуратним рухом пальців забирає з шиї пасма моїх кіс. Тоді гучно втягує носом повітря і пошепки запалює ні в чім не винне вухо:

— Я вип'ю трішки, гаразд?

Ребра ледь не тріскають від натиску безжальних серцевих пострілів, а в животі виникає якась прірва. Тривалий десяток секунд промовчавши, я таки частково оговтуюся і даю майже непомітну згоду. Радію, що хоч трохи головою махнути змогла, а то серйозно вам кажу – зараз будь-яка клітина тіла боїться рухатись (якщо не враховувати здичавілого серця, звичайно).

Вампір, зауваживши позитивну відповідь, вкрай обережно дотикається вустами до місяця, яке недавно звільнив від мого волосся. Я якнайкраще стараюся розслабити себе, але, лишенько, це виходить не дуже вдало. Особливо тоді, коли гарячий язик альбіноса обдаровує беззахисну шию незнайомими натисками. Кожен її дюйм зачинає з острахом розпалено дриготіти, поступово відгукуючись у мене в лоні.

— М-м, яка ж ти смачна… — чоловік втягує губами мою збуджену шкіру, тим самим вивільняючи зсередини стогін від незвичної приємності, і згодом неспішно відпускає її. Далі ще раз пристрасно цілує, а тоді швидко заганяє в ту згарячілу ділянку свої гострі ікла. Колючий біль без зволікань проштрикує плече і частину спини з правою ключицею. Я ледь чутно зойкаю і чимдуж хапаюся пальцями за чоловічі руки, які досі мене обіймають.

Вампір ковтає дуже повільно, немов продовжує якесь задоволення, немов хоче безперестанку живитися мною цілісінький день, якщо не більше. Я стискаю губи і глибоко дихаю, намагаючись вгамувати нестримне тремтіння. В процесі цієї довгої "трапези" Кейн із кожним ковтком дедалі дужче притуляє мене до своїх грудей. Через те здається, що скоро я навіть через ковдру відчуватиму його напружений торс. Хоч це в нас було лише три рази, проте мені вдається помітити, що він щоразу, коли п'є мою кров, любить притискати мене до себе. Невже так боїться, що втечу?..

Дуже незабаром тіло заповнює приємне знесилення. Чоловік виймає довгі ікла і, послабивши свої кінцівки навколо мого живота, ніжно обціловує постраждалу шию. Пізніше неквапно розвертає мене у свій бік.

Складається враження, наче на хвилин десять я потрапляю у якусь іншу реальність. На свідомість хвилями накочується сонливість, у вухах щось іноді шумить, а перед очима проскакують якісь мушки.

— Глоріє, як ти? — стривожено питає Кейн, торкаючись долонею моєї щоки і боязко вдивляючись у мої зелені вічі.

Я мляво хитаю головою і скривлююся від поколювання у скронях. Пізніше відчуваю несильне запаморочення, а тоді виникає незрозуміла задишка.

Ох, скільки ж ти випив, якщо я зараз так погано почуваюся?..

— Пробач, — одним єдиним словом встромлює у моє серце ніж, поки я прикриваю повіки після того, як він починає ніжно гладити мене по маківці. — Вибач, дівчинко, я трохи не стримався… Скоро все має минути, — провинно шепоче, залишаючи на гарячому чолі тендітний цілунок. Попри всю слабкість, мої вуста напружуюють м'язи лиця доброю усмішкою. Не переймайся, Кейне, я задля твого блага готова й не таке терпіти. Цікаво лиш, чи ти відчуваєш те саме?..

Разом з такими думками мене в свої нетрі викрадає дрімота, якій я охоче віддаюся, тісніше пригортаючись до свого непутящого пана.

*****

— Глоріє… — ласкаво гукають вже, може, втретє, але дотики руки альбіноса до моєї голови такі приємні, що хочеться, аби він нескінченно мене так будив. Невдовзі я таки розплющую вічі й ледь не тану від цієї задоволеної усмішки, яка зараз осяює його гоже обличчя. — Ти спала лише п'ятнадцять хвилин, але це здавалося мені вічністю. Врятувало лише те, що я зміг спокійно розглядати тебе. Ти ж нікуди мене пустити не хотіла, — коли бачить мій щирий подив, його усмішка стає ще ширшою і ще щасливішою.

— Я не хотіла затримувати… Вас, — з провиною мимрю, розуміючи, що свої дії під час сну абсолютно не контролюю.

Зненацька у двері стукають, через що ми обоє завмираємо і спрямовуємо свої позіри у потрібний бік.

— Кейне, можна ввійти? — стривожений голос пані Гелли зароджує у мені тандем небаченого страху й сорому, який миттю вириває із сонної паволоки.

— Заходь, — безпечно мовить Кейн, змушуючи мене, різко повернувши голову, оторопіло вирячатися на нього.

— О ні, ні, ні, ні, ні, — тихо й перелякано туркочу я, якнайліпше занурюючись під ковдру, поки двері цих покоїв поволі відчиняються, а над головою лунає чийсь задоволений і ледь стримуваний регіт. Слава Богам, мені вдається добре сховатися, перш ніж Кейн вітається з ельфійкою, яка заходить всередину.

Він що, знущається з мене??

— Доброго ранку, — схвильовано відповідає вона, а я згадую, що десь на ліжку має бути мій одяг (нехай його мало, але він таки є), через що подумки тріскаю себе по чолі. Прокляття! — Ой, бачу, ти добре почуваєшся, а то я вже думала, що захворів. Знаєш, останнього разу ти до такої години спав ще тоді, коли був підлітком. Щось трапилося? — пані Гелла, непевно, наближається, а я затримую дихання (холера, тут до біса спекотно!) Та згодом вона спиняється, і я намагаюся якнайнепомітніше видихнути. — До речі, чому в тебе одяг на ліжку? І для чого аж дві ковдри? Невже ти змерз? Може, справді застудився і в тебе був озноб?? Дозволь я поміряю температуру, — панянка хоче підходити, та інший її відразу зупиняє:

— Ні, не турбуйся. Серед ночі щось холодно стало, тож я взяв собі ще одне покривало. І, будь ласка, не поводься зі мною, як із малим, — з певним обуренням просить альбінос, і я клянуся, що він у цю мить навіть червоніє.

Паскудство, от би це зараз бачити!

— Скільки б тобі не було, для мене ти завжди залишатимешся малим. Тож навіть не смій заперечувати щодо турботи, — з потішною строгістю заявляє жінка, через що я ледве стримую хихотіння. Відчуваю, як пальці чоловіка трохи сильніше чіпляються за мої плечі, і напружуюсь.

Чого це він?

— Дякую, що ти в мене є, — знічев'я каже пан Аберхард, послаблюючи свою хватку. І говорить це з такою неосяжною вдячністю, що в мене аж душа сонячним промінням наливається, навіть якщо це сказано не в мою адресу.

— От же бешкетник! Не сором мене так! — розгублюється гостровуха, щасливо сміючись, поки мої губи мимоволі теж формують усмішку. — Ну ж бо збирайся і снідати, бо їжа холоне. Невже ви з Глорією вчора так втомилися, що нині ні тебе, ні її зранку на кухні не було? — це запитання вона, швидше за все, ставить сама собі і, вже після обіцянки пана невдовзі з'явитися на трапезу, виходить з приміщення.

— Ви геть подуріли?? — пошепки щиро обурююся я, висуваючись зі сховку і нарешті нормально вдихаючи кисень. — Зовсім здуріли! — ще раз виказую свій шок, не припиняючи закутуватися у ковдру й озиратися, лиш тепер голову залишаю назовні.

— З тобою і не до такого дійти можна, Глоріє, — спокійно каже той, починаючи усміхнено пасти мене своїми задоволеними очима.

— Ще чого, — соромливо бурмочу я, продовжуючи вовтузитися, і вже скоро спискую, коли вампірисько хапає мою м'яку броню і ривком зводить нанівець всі минулі старання. Хутко затуляю себе руками й довгими косами, поки навіть вуха нагріваються (що вже там про обличчя говорити). Злякано витріщаюся на поганця з гострими іклами й намагаюся не сплавитися під його пекучим поглядом. Незабаром він вирішує помилувати свого аімера, накриваючи моє наге тіло покривалом, і стрімко скорочує між нами відстань.

— Спокусниця... Така мила, що точно збожеволіти можна, — нахилившись до вушка, шепотить Кейн, змушуючи смикнутися і вкрай густо замалюватися багряним кольором. Потім він тендітно цілує у маківку і, міцно обійнявши мене (поверх ковдри, за що я йому вдячна), тулиться вилицею до моєї скроні. — Геть я через тебе розпустився... Не знаю навіть, що мені тепер з тобою робити, Глоріє... — з незрозумілим розчаруванням зітхає він, одним лиш реченням застилаючи мою душу тривогою. Та тут же не дає тужливим думкам осідлати розум, бо без поспіху підводиться і видає: — Тобі варто прийняти ванну, тож іди, — він розвертається до мене спиною і, потерши шию, починає з чимось соватися. Вдягається, мабуть.

— Гаразд, — белькочу я, сідаючи і притримуючи на собі ковдру. Бігаю очима в пошуках свого вбрання, і вже за мить знаходжу його (добре, що нікуди не ділося, а то всяке могло статися). Обережно тягнуся до камізи й, захопивши її, з блискавичною швидкість вбираю. Потім серед того скупчення ковдр нишпорю за трусиками.

— Припускаю, ти знаєш, де на цьому поверсі ванна? — Кейн трохи обертається в мій бік і питально вигинає білосніжну брову. Я ж схвильовано киваю, пригадуючи той час, коли він хворів. — Добре. Лиш май на увазі, що там поки нема дзеркала. Постійно забуваю сказати, щоб купили, — чоловік стає на ноги й прямує до свого гардеробу, поки мої щоки черговий раз спалахують, тільки-но в зір впадає невеликий слід від власного вчорашнього розпусництва у нього на плечі і декілька менш помітних на міцній спині. Ой, хочу негайно зникнути!..

Попри такі думки, моя губа сама собою неочікувано затискається зубами, варто лиш узріти, що він зараз перебуває в одних трусах, які вкрай добре тримаються на його пружній п'ятій точці. Світе білий, які булки!

Після дослідження кількох полиць шафи вампір раптом розвертається і, помітивши, як мій сороміцько-захланний погляд скаче по його майстерно зліпленій статурі то вгору, то вниз, загадково посміхається. Далі плавно підходить ближче, спирається руками на ліжко прямо навпроти мене і цікаво схиляє голову набік.

— Скласти тобі компанію?

Вічі кольору маку, б'юся об заклад, уже уявно роздягають мене, а їхній привабливий власник ще трішки наближається. Коли ж я повністю розкуштовую ту неждану пропозицію, мої легені припиняють свою найголовнішу функцію, на секунду піддаючись повному закляканню.

— Ні! Дякую!! — сама не встигаю збагнути, коли опиняюся біля дверей і, щедро замальована забарвленням очей одного вампіра, стрілою вилітаю в коридор.

Ненько, що це щойно було?? Він мене там подумки з'їсти хотів?!

Стоп, а трусики? Я, здається, їх таки не знайшла... Ой, а рушник? Я ж не взяла! Ех, сподіваюся, там хоч якийсь буде…

Через кілька кроків (благо, потрібна кімната дуже близько) зачиняю за собою ще одні двері і, роззирнувшись, полегшено видихаю. Дуже не хочеться змивати його прекрасний аромат, що застиг на моєму тілі, але раз він так сказав, то нічого не вдієш...

Налаштовуюся на швидке купання і беруся до нього ладиться. Сяк-так зав'язую волосся, не плануючи його мочити, і пускаю воду. Коли опиняюся у ванній, то дивуюся. Гм, цікаво… тут вода вже нагріта. І пічки ніякої не бачу... Мабуть, воно все з нижнього поверха йде, чи як?.. Втім, неважливо. Добре, що чекати не довелося.

У процесі легкого купання інколи (насправді постійно) згадую все, що відбувалося минулої ночі, а тому моє обличчя не раз можна порівнювати зі стиглим помідором, якщо не черешнею…

І як тепер бути? Я його зовсім не розумію… Не знаю, як повинна зараз поводитися. Страшно сказати чи зробити щось не те, адже здається, що це призведе до мого відправлення додому… Хоча хтозна – може, та поїздка все одно станеться?.. Боги, я ж нічого не відаю! Навіть приблизно! Що він про це думає? Як після того буде ставитись до мене? Як це все тепер треба називати? Ми ж порушили закон, врешті-решт!..

Коли вилажу, в голові вихор зі схожих думок і не збирається вщухати. Все гасає і гасає околицями свідомості, змушуючи мене подекуди зашарітися чи зажуритися. Паніка захоплює тоді, коли знаходжу в цій кімнатці лише один невеликий рушничок, яким вся точно не зможу прикритися.

Видно, недарма голову не захотіла мити. Добре, звісно, що хоч він є...

Обтираюся знайденою річчю і вирішую вдягти камізу, аби вже зовсім голою не йти коридором. У планах маю повернутися до своєї кімнати, але згадую, що в одних покоях десь красується частина моєї білизни, тож повертаюся туди.

— Ти швидко, — констатує хазяїн цих чотирьох стін, стоячи перед шафою у темно-багряних облягаючих штанях і цікаво зиркаючи в мій бік.

— Пробачте, що не постукала, — знічев'я схоплююся я, зачиняючи за собою двері.

Він за весь той час досі повністю не вдівся?

— Ай-яй-яй, дівчинко, покарати тебе треба, — із несхваленням і забавою заявляє Кейн, повністю розвертаючись до мене. — Що скажеш?

Я злякано застигаю і стараюся вловити очима найменшу міміку його лиця. Пізніше переводжу погляд на свої босі ноги і зніяковіло чіпляюся тремтячими пальцями за спальне вбрання.

— Ем, я... Я більше так не буду. Вибачте мені, будь ласка... — тихо прошу, підозрюючи, що це й так нічого мені не дасть.

— Гаразд, вибачаю, — умить приємно дивує мене він, а тоді сильніше шокує продовженням своєї фрази: — але натомість ти маєш дозволити мені себе перевдягнути.

Вирячаю на чоловіка по-дитячому розгублені вічі, не маючи змоги мовити й слово. Оце так умова!

Дещо надумавши, починаю мовчки підходити до великого ліжка, щоби в разі чого захиститися з допомогою покривала. Спрямовую погляд на постіль і з неймовірною швидкістю шукаю річ, за якою сюди якраз і повернулася. От, коли знайду, можна буде ганебно намастити п'яти салом. А там вже буде, що буде. Думаю, на сьогоднішній ранок мені вже вистачає емоцій…

Ось вони!

Тягнуся рукою до знайдених трусиків і раптом здригаюся, коли Кейн хапає моє зап'ястя, таким чином зупиняючи. Я тут же приліпляю до нього зір з якимось страхом і приреченістю.

— Зачекай, — той не відриває від мене до муки знайомих червоних очиськ, перебуваючи на відстані пів метра. — Я ж сказав, що хочу сам тебе вбрати. Ти не почула?

Я зневірено зціплюю губки і протяжно видихаю – здаюся (насправді ні). Альбінос насторожено відпускає мою завмерлу кінцівку і з тумби неподалік бере до рук блідо-рожеву шовкову сорочку.

Я ж розумію, що так просто втекти навряд чи вдасться, тому шпарко вилажу на ліжко й ховаю всю себе у ковдру.

— Ей, — спотайна хихоче вампір, наблизившись до мене, — це треба забрати... — він дуже повільно простягає руку до м'якого предмету, якого хоче позбутися, а я відразу відсуваюся назад і ще більше закутуюся, при тому заперечно смикаючи головою.

— Н-ні, дайте мені просто піт-ти, — бентежно белькочу, злякано кліпаючи і подумки б'ючи себе за те, що не змогла схопити ті, хай їм грець, труси!

— Ти хочеш, щоб я дійсно збожеволів? — Кейн прикриває верхню частину обличчя долонею, а на нижній вимальовується азартно-приречена усмішка, через споглядання якої у мені відгукується щось незрозуміле. Незрозуміле, але дуже приємне. — Глоріє, будь ласка, ходи сюди, — м'яко наказує пан, але у відповідь я знову висловлюю німе засудження цієї ідеї. Кейн з допомогою своїх білих брів формує на лиці розчаровання, а тоді тихо говорить: — Не бійся, дівчинко. Пам'ятаєш, я вчора теж казав, щоб ти не боялася? Казав, що не зроблю тобі боляче, — от чесно – мені ніколи не вдається встежити за змінами твого настрою. То ти небезпечно-грайливий, то вже якийсь мило-наляканий. — Тобі ж не було погано, чи не так? Я ж не збрехав?.. — у проникливих очах сіється такий жахливий відчай, немов від моєї відповіді зараз залежить його життя.

— Все було чудово... — кажу придушеним від почуттів голосом настільки тихо, що сама себе ледве чую. — Навіть більше, ніж чудово... — м'язи лона несподівано нагадують про недавнє млосним щемом, а на моєму розпеченому обличчі вже точно можна щось смажити.

На жаль чи на щастя, сказати про те, що маю страшне бажання, аби те "чудово" повторилося, я не наважуюсь. Лише поволі вилізаю зі схованки і боязно сідаю на край ліжка навпроти чоловіка. Весь той час ні разу не здіймаю на нього позіру, а то і без прямої зустрічі наших очей у мені зараз нуртує буря.

— Молодчинка, — радо відгукується Кейн, після чого стиха наказує: — підніми руки.

Я повільно виконую сказане і соромливо зморщуюсь, коли він бере камізу за краї і тягне її вверх. Вже за якусь секунду-дві мене прикривають лише мої густі коси. Хвала небесам, що вони такі довгі!

Я ставлю долоньки на згин стегон і потужно шаріюся, коли крадькома вловлюю його звабну посмішку.

— Я ж там все бачив, дурненька, — потішно нагадує вампір, а згодом схиляється до вуха, з насолодою тихо додаючи: — і навіть був.

Низ живота знемогло викручується, а груди заполоняє зрадливо-гучне і нестримне серцебиття. Невже йому настільки подобається заганяти мене у фарбу?!

Він бере спершу одну мою руку і (не без моєї допомоги) спокійно запихає її у рукав сорочки, потім так само чинить з іншою. Далі ковзає долонями по плечах знизу вгору, прямуючи до самої шиї. Коли опиняється там, то акуратно забирає назад мій єдиний захист і легко прикладає вказівний плець до ямочки на ключицях. Я опускаю до неможливості засоромлений зір, у думках радіючи, що сорочка бодай трішки прикриває мої беззахисні груди.

Кейн же, ледь-ледь торкаючись, зачинає вести між персами рівну лінію. У мене уривається дихання і виступають сирітки, а коліна самі по собі стискаються докупи. Таке відчуття, наче подушечка його пальця обпікає, робить у тому місці якусь вічну мітку, хоч і ледве дотикається.

Невдовзі альбінос, судомно ввібравши кисень, забирає руку і, поправивши одежу, береться застібати її невеличкі ґудзики. Я весь той час майже не дихаю, тільки трішки трушуся й уважно стежу за його аристократичними руками.

— Ось так, — завершивши, Кейн повертає частину моїх кіс на попереднє місце і робить кілька кроків назад. — І ще це, — він бере з ліжка мою горе-білизну і, підійшовши, обережно кладе її мені до рук. — Ти ж саме їх шукала, так? — на його інтерес лише коротко киваю і, вкотре червоніючи, мну отриману річ. — До речі, що ти там у ванній робила, що в тебе на голові такий безлад?

Мій сором переходить у здивування, після чого я обмацую свою маківку. І справді, на дотик все схоже на те, немов по ній вихор пройшовся...

— Маєте дзеркальце? — питаю несміливо, коли пан Аберхард починає вдягати багряну кофтину.

Чомусь у його кімнаті досі не натрапила на якесь велике дзеркало.

Чоловік без слів вручає потрібний предмет і з якогось дива починає на мене дуже пильно дивитися, через що робиться більше, ніж ніяково.

— Ей, нормально все з моєю головою, просто волосся трохи скуйовджене, — обурююся я, досліджуючи своє відображення. — Що Ви собі вига... дуєте... — мовлення уповільнюється, бо в одну секунду усвідомлюю, що з того боку на мене дивиться пара дуже знайомих веселкових оченят. Спершу мої брови шоковано підстрибують, а тоді в хід іде вражений вереск. Після чого – руки чи, радше, рука, якій хочеться ще ближче роздивитися те диво, яке зараз бачу.

Це вони? Мамусю, це справді вони?? Мені точно не здається? Ох, рідненькі!

Зводжу захоплений зір на Кейна, який стоїть поруч, широко всміхаючись, і відчуваю на обличчі вологу. Через секунду зістрибую з ліжка і припадаю до чоловічого тіла міцними обіймами.

— Я теж радий, — щасливо шепотить він, трепетно приголублюючи мене до себе у відповідь. Я дивним чином стримую втішений плач і лише кільком солоним краплинками дозволяю вийти назовні.

— І давно це? Чого Ви мені не сказали, пане? І чому вони раптом повернулися?? — стурбовано питаю я, трішки відхилившись від вампіра. Він кладе край чола на мою маківку і хмуриться.

— Відколи ти розплющила очі, вони були такими. Я зразу не сказав, бо хотів, щоб ти сама це побачила, — з усмішкою відказує альбінос, а далі знову серйознішає. — У мене є підозри, що, швидше за все, та стара відьма щось замислила. Можливо, повернення справжнього кольору твоїх очей зв'язане з минулою ніччю, але це ще не факт. Тільки одне з моїх припущень… — внаслідок цих вдумливих слів я заломлюю брови і сильніше притискаюся до його торсу. — Мабуть, варто буде потім більше про це дізнатися...

— Ага, — занепокоєно погоджуюся я, поки широкі долоні з турботою гладять мою спину і плечі.

— Слухай, а звідки ти те зілля вчора мала? — від такого цікавого запитання я відчутно напружуюсь і виявляю бажання звільнитися від цих теплих обіймів, але його швидко придушують, щільніше притуляючи до себе. — Приправа, еге ж? — колить мене зауваженням вампірисько, тихо хи-хикаючи. Що-о??

— Та н-ні, це не!.. — роблю таку собі спробу виправдатися, але потім розумію, що це марно. — Угу, прип-права... — програшно бубню я, не маючи сил стримати уявну пару, яка йде з мого обличчя. Агов, коли вже я стану печеним раком? До того ж думала, що він тоді справді повірив!

Вдовольнившись моєю непідробною реакцією, той ікластий поганець починає потішно реготати. Я ж обурено соплю і ледве змиряюся з тим фактом, що стати невидимою від ганьби зараз ніяк не вийде.

На сніданок, попри прохання пана, вирішуємо відправитися трохи в різний час, адже мені ще потрібно краще себе причепурити. Ну, не йти ж туди в одній сорочці і трусах!

Витрачаю на все це хвилин десять, тож незабаром вже сиджу за столом разом з хазяїном цього маєтку, у якого, до речі, вологувате волосся (видно, навіть встиг помитися, поки я збиралася). Надумую його сорочину прилаштувати зі спідницею і, здається, виглядає зовсім не погано.

Пані Гелла, по-бабусиному поганьбивши обох за довге валяння в постелі, усміхнено подає нам омлет (не хочу образити мою любу неньку, але омлет цієї жіночки найсмачніший у світі) і недавно заварений чай. Тоді бажає смачного і залишає нас удвох.

Хвилин зо п'ять в повітрі плаває побутова тиша, та пізніше пан Аберхард робить мені раптове зауваження щодо звертання, тим самим заводячи розмову і розмальовуючи моє лице в колір полуниці. Щоб швидко змінити тему, я ставлю питання про ту цікаву мітку на нозі і висловлюю свою гіпотезу щодо її значення.

— Так, маєш рацію – це один зі способів перевірити в аімера наявність узаконення, — підтверджує мої думки він, приступаючи до пиття чаю (до слова, мабуть, пані Гелла зробила нам новий омлет, бо інший від часу приготування точно би вже охолов). — Більше ззовні це ніяк не можна виявити. Не хочеться згадувати, але тоді, коли я попросив у Брендона його аімера, щоб випити крові, то просто полінувався змусити її показати ту мітку. За що потім і поплатився, звичайно, — чоловік несхвально смикає бровою і замислено відводить криваві очі до вікна. — Зрештою, я думав, що в нас із Брендоном хороші стосунки, але, видно, лише я один так вважав, якщо він не відмовив мені в проханні. Мав би сказати, що його аімер вже узаконений, — мій ладний співрозмовник насуплюється і схрещує над столом руки. — Або, можливо, він просто забув про це. Та я в цьому трохи сумніваюся… Хоча, щоправда, бувають такі вампіри, для яких узаконення аімера – звичайне діло, тобто воно настільки неважливе, що вони потім можуть про це навіть забути.

— То, можливо, пан Лаел якраз є одним із таких вампірів? — ділюся міркуваннями я, відчуваючи, що хочеться, аби той брюнет таки виявився непоганим товаришем Кейна. Чомусь думається, що якщо Аврора хороша, то і її господар теж не має бути гіршим.

Чи це надто наївно?

— Можливо, — зітхає блідолиций, — я потім поговорю з ним про це.

Після цього тема нашої бесіди плавно переходить до поїздки на те семирічне засідання всіх гріхів і святих, яке відбудеться наприкінці не цього, що буде, а ще наступного тижня (його, виявляється, трохи перенесли). Кейн каже, що ми маємо відправитися разом, як і інші аімери зі своїми гріхами чи святими. Хоча під час самої зустрічі аімерів до приміщення не впускають. Ще він повідомляє, що у мене є можливість відмовитися, тобто не їхати з ним, якщо не хочу. Я думаю про те, що, певно, буду дарма возитися туди-сюди, але коли усвідомлюю, що зможу погуляти Стеммою (а не просто забігти до неї у справах), сумнівів щодо складання компанії моєму панові вже немає.

По завершенню сніданку я відправляюся до бібліотеки, а Кейн – остаточно розібратися з паперами. При тому той вампірисько встигає натякнути, що через декого і дещо він якраз це вчора перервав, а інакше би вже мав спокій. На таке підступне звинувачення я не приховую обурення і чую, як до обличчя приливає кров.

Обідня похмурість Одрелона мжичкою дотикається до вікон, бажаючи проникнути всередину будинку й вселити мені гнітливий настрій. Проте, що б не було, цьому ніколи не судилося відбутися, адже зараз у моїй душі сяє сонце.

У великому приміщенні (добре, що завчасно попросила ключі) затишної атмосфери додає самотня свічка, яку я вирішую запалити, щоб пролити на сторінки цікавого роману більше світла. Хоч і сказала, що книжка, над якою зараз сиджу, цікава, але в процесі читання мої думки все одно добре не тримаються цієї історії. Вони літають поміж переживань про те, якими тепер стануть наші з паном стосунки.

Чи повинна я питати в нього щось про це, чи краще мовчати і чекати, поки він сам не скаже? Як буде правильно? Я ж зараз зовсім не тямлю, як маю з ним поводитися... Боюся, що за якесь не те слово чи дію він, знову-таки, відправить мене додому. Хоча водночас є відчуття, що Кейн так не зробить. Але чому я так вважаю? Через те, що зрозуміла, що він до мене все ж таки не байдужий? Чи чому? Ех, втім, це не скасовує того, що ми порушили закон… Чи це, точніше сказати, я змусила пана Аберхарда його порушити? Не знаю…

А ще чимало хвилює дивне явище повернення рідного забарвлення моїх очей... Невже Кейн має рацію і це дійсно якось зв'язане з тим, що між нами було? Від одного припущення робиться моторошно... Та й та мітка… Якщо тоді Даміан її на мені не бачив, то як зрозумів, що я – узаконена? З допомогою того другого способу, про який говорив пан Аберхард? Ну, швидше за все...

Згодом таки (либонь, якісь небесні сили допомогають) віддаляюся від того всього буревію думок і поринаю у книжку. Все ж варто відпочивати від усіх цих хвилювань, хоча б на годинку чи дві.

Покинувши бібліотеку, прямую до кімнати свого пана, щоб віддати йому ключі. Перед тим, як постукати-ввійти, спиняюся, бо чую, що він із кимось розмовляє по браслету.

Я вирішую спокійно почекати, поки вуха схоплють якісь слова про від'їзд до Стемми і минулу ніч. Розумію, що співрозмовник, вочевидь, уловивши настрій Кейна, хоче більше в нього про це розпитати, але той відмахується, твердо кажучи, що всі деталі цієї, цитую, гарячої нічки залишиться з ним.

Я черговий раз за сьогодні спалахую і, спам'ятавшись, відскакую від дверей. Ой, навіть не встигла збагнути, коли почала підслуховувати! Ото нечему мати виховала!

Починаю збентежено крутити ключ у руках і підходжу до одного з величезних вікон, маючи охоту заспокоїти себе розгляданням краєвидів.

Надворі вже нічого не падає, проте з дальніми деревами і кущами танцює уривчастий вітер. Іноді його гуляння доходять і до мене, відображаючись лячним виттям. Хмари кольору брудних калюж поскупчувалися і коли-не-коли щось там собі буркотять.

Гм, на грозу збирається, чи що?

Я знову повертаюся до дверей покоїв вампіра, як раптом всім коридором гримить звук розбиття вікна, змушуючи скоцюрбитись. Скло летить в усілякі боки, поки мої руки встигають бодай якось прикрити голову. З десяток коротких секунд часткове оглушення викликає дезорієнтацію.

Згодом я, поволі підводячись, з острахом розвертаюся на звук хрускоту скла й відразу мружуся, коли в обличчя зненацька чимось бризкають. Цей хтось швидко й міцно обчіпляє мій стан, знерухомлюючи, а тоді починає тягти мене назад.

— Ти підеш зі мною, — звучить збоку досить знайомий голос, дужче стискаючи мене в кільці, коли я вже беруся перестрашено кричати і наполегливо пручатися. — Ну-ну, не бійся, я тобі нічого поганого не зроблю, — якимось розважливим тоном додає невідомий, а я через те верещу ще сильніше.

— Глоріє!!

Навпроти з'являються поспішні кроки Кейна, та свідомість знічев'я поступово слабне, тим самим зменшуючи мої опирання. Дідько, що відбувається?.. І хто цей гад? Невже… Той Вільям??

За метр-два від нас помічаю трохи нечітку фігуру вампіра, який спершу біг, а тепер чомусь завмер. Стоїть і з жахливим безсиллям дивиться на мене, стискаючи кулаки.

— Правильно, дорогенький, – не підходь, бо їй буде ай, — лише зараз усвідомлюю, що мене вже утримують однією рукою, а іншою до шиї прикладають щось гостре. Трясця, а хто казав, що нічого поганого не зробить?..

Хочеться щось крикнути до наляканого альбіноса, але слова голками застрягають у горлі. Назовні виходить лише незрозуміле хрипіння, кидаючи мене у дикий відчай. Далі вже не вдається зрозуміти, в яку саме мить кінцівка Даміанового спільника сильніше стискає моє тіло, а ноги більше не торкаються землі. Останнє, що бачу, це розчаровані червоні чоловічі вічі, які волають про лють і жаль, а потім – лише темрява, темрява, темрява…