За якусь мікроскопічну мить мій настрій зі зневірено-наляканого змінюється на розгнівано-маркітний.

От же він дурень! Дурень! Дурень! Дурень!

Я обурено зціплюю губи і, сама того не збагнувши, наказую бровам зійтися на полі бою, ім'я якому – чоло.

Світе білий, якого дідька йому захотілося покорчити з себе героя?? Кейне, ти геть з глузду з'їхав, чи що?! Це ж Даміан, трясця його матері! Да-мі-ан! Та й не один, що ще "краще"! А ти поліз туди сам! О-о-о, Боги мої, Боги! Благаю, не дайте цьому телепню наробити дурниць!..

Рознервовано зітхаю і дуже обережно підглядаю за тим, як мій божевільний пан підходить до загону небезпечних аімерів, які поголовно вбрані у темні плащі з каптурами.

Ох-х… Тільки дивись мені, чоловіче, щоб нам із тобою потім не було зле через твій нерозсудливий вчинок!..

Бачу, як вампірисько коротко озирається, ловить мій стривожено-сердитий погляд і знову повертає голову до аімерської ватаги, вдаючи, немов зовсім не помітив мене. От же ж гад!..

— І якими вітрами Вас сюди занесло, шановний? — з певним азартом починає Даміан (його постать, нехай і в плащі, я впізнаю всюди), підійшовши до мого господаря якось занадто близько.

Ой, мене від нервів аж трусить! Кейне, забирайся звідти до бісової матері!

— Думаю, це я маю у вас запитати, — стримано відказує альбінос, намагаючись зберігати безпечну дистанцію. — Їхав собі у справах, а ви мене раптом зупинили. У чомусь провинився?

— Та ні… — замислено тягне вбивця, зиркаючи вбік карети своїми глибокими блакитними очиськами. І лишень я встигаю помітити його дію, то гнеть ховаюся за незворушну постать нашого кучера і зразу відчуваю, як серце прискорює свій хід. — Її з собою не взяв?

— А що, вже так кортить завербувати до своєї банди? — голос блідолицього звучить майже безпристрасно, але мені все ж вдається вловити у ньому тривогу.

Добре, що навколо тихо (якщо не враховувати деяке фиркання коней), бо інакше сумніваюся, чи я би щось нормально чула. Відстань-то не дуже маленька. Дядько!

— А тобі не все одно, з кого кров ссати? — збриджено кидає Даміан, а я ще раз трішечки визираю.

— Міс, — ледь чутно гукає Альнер, продовжуючи спостерігати за тією цікавою розмовою. Я миттю розумію його натяк і знову ховаюся, подумки лаючись.

— Ні, уявляєш? — вже більш роздратовано видає мій пан.

— Я знаю, що вона там. Ти ж без неї – як без рук, — аімер награно регоче, вельми задоволений тим, що його підозри виправдали себе. От гадство, невже емоція Кейна все видала? — До того ж ти останнім часом почав мені занадто сильно виїдати очі. Не час би вже тебе прибрати з поля бою, гм? Як вважаєш?

Прочуваю, як всі м'язи умить напружуються і в голові гасає смертельний жаль того, що я не там і не можу нічим допомогти.

О Всевишні, чому вони обоє настільки спокійні?? Стоп, він ж уже знає, що я тут! Значить, можна поквапитися до пана!

Тільки хапаюся за клямку дверки, як гучний і суворий голос вампіра відразу спиняє мене:

— Не вилазь, Глоріє!!!

Розчаровано здіймаю брови і боязно виглядаю з-за спини вічно мовчазного ельфа.

Ти чого, Кейне?..

— У будь-якому випадку, — невдовзі видихає пан Аберхард, — пізно ти надумав зі мною покінчити.

— То ти... Невже ти її уже… — вражено заїкається Даміан, а мій господар лише спокійно киває.

— Можеш навіть перевірити. Ти чудово знаєш, як, — Кейн розводить руки і, відчуваю, посміхається.

Раптом стеження за тією картиною перериває мелодія мого рингтону, через звучання якої я ще й як здригаюся.

Мама? Точно, ми з нею вже давно не говорили! Паскудство, як же невчасно!

Дуже знехотя не приймаю виклик і, почувши ще якісь слова ззовні, несподівано вловлюю, як в одній із вилиць з'являється тугий біль. Коли він доходить до не дуже терпимої точки, я зойкаю і розгублено прикладаю до щоки холодну долоню, вважаючи, що так він буде менш відчутним. За якусь хвильку біль потрохи минає, але все-таки не повністю.

Ой, що це зі мною? Наскільки знаю, зуби так не болять… Чудні наслідки узаконення, чи що?

— Ходи сюди, Глоріє! — лунає у мій бік від альбіноса, внаслідок чого я вирішую пізніше розібратися із тим дивним явищем і обережно вилажу з карети. Прямую до тих осіб непевним і повільним кроком, іноді погладжуючи уражену незрозумілим чином вилицю.

— Ну привіт, — з якоюсь образою каже Даміан, не відриваючи від мого стану свої вічі. Скажи мені, чому ти так на мене дивишся? Чому? Я тобі що, щось винна?? — Радий бачити, — згодом зненацька додає. Мене огортає здивування.

— Про себе таке сказати не можу, — переплітаю руки на грудях і, насупившись, скупо відвертаюся.

— Ой, які ми надуті, — чую іронічні смішки знайомого голосу. — Мала дурепа, яка ще не знає, у що вв'яжеться у майбутньому.

— Вільяме, стулися до дідька, — скрегоче зубами головний банди.

— Добре, мовчу-мовчу, — провинно відходить аімер і знизує плечима.

Що означали ці його слова? Хоча, мабуть, зараз не це має значення.

— Що вам треба? — грізно випалюю я, знічев'я заступаючи пана Аберхарда так, наче маю посаду його тілоохоронця.

— Тут один із гріхів "Фотейно", як на долонях, а ти питаєш, що нам треба? — Даміан цікаво схиляється до мого обличчя, змушуючи ще сильніше напружитись і щільніше притулитися до тулуба господаря, який вирішує непорушно стояти ззаду. Щось мене ці різкі зміни у його настрої лякають…

— Ти ж досі його не вбив. Чомусь, — я вкотре зрушую брови і стараюся не зводити з нього ціпкого погляду, який іноді скаче на так званого Вільяма.

— Облиш, лиш захотілося на тебе глянути. Може, хоч трохи порозумнішала за той час, що ми не бачилися? — він сміливо тягне до моїх кіс свою руку, а я тут же хапаю його вказівний палець і згинаю. Молодик "цокає" язиком, швидко відсмикує кінцівку і вражено витріщається на мене.

— Для чого ці ігри, Даміане? — нарешті, подає голос пан Кейн, пересуваючи мою зачерствілу тушу собі під бік.

— Ти мені ледь палець не зламала, Глоріє, — чудернацько сміється видатний аімер, ігноруючи запитання мого господаря, поки я неабияк гублюся, часто кліпаючи.

А й справді… Щось сама себе не впізнаю.

Та неочікувано Даміан рвучко витягує із глибини плаща якийсь кинджал і зразу кидається на нас. У ту мить я сама не усвідомлюю, коли встигаю вискочити на свого вампіра й обхопити його руками і ногами, таким чином стараючись захистити. Проте, далі нічого не відбувається, лише прочуваю, наскільки збилося дихання альбіноса і як сильно його м’язи зараз напружилися.

— Страшно? — лукаво схиляє голову набік ватажок банди, тільки-но я наважуюсь смикано звернути до нього перелякані очі. — Аж трусишся вся, ой-ой-ой, — задоволено хи-хикає він. — Та не бійся – вампірчика твого справді вбивати не буду. Мабуть, поки що. І наразі маю важливіші справи, ніж вас тут лякати. Просто помітив знайому карету і захотів перевірити, як ви. Та й усе, — вбивця у плащі безцеремонно ховає свою зброю і поправляє на обличчі маску.

— Сказитися можна, — через мить полегшено видихаю я, акуратно спускаючись на землю.

— О, ще одне згадав, — аімер починає шолопатися у кишені плаща і потім простягає мені якийсь папірець. — Це код Матрони. Просила передати, якщо зустріну тебе.

— То вона таки пішла з вами? Бо я її тоді не бачила… — неждано виривається у мене, коли дуже несміливо беру з його рук той аркуш паперу.

— Тоді – це коли? — підозріло ставить питання видатний аімер, насупившись, а я відчуваю, як пан Кейн торкається мого передпліччя і трохи стискає його. Холера, так складно з тим Даміаном говорити, коли бачиш лише його очі і чоло!

— Нічого, забудь, — нервово мовлю я, махнувши рукою, і далі стараюся змінити тему: — Не скривдь Матрону. Інакше я тебе скривджу. Затямив?

— Ой, знайшлася одна. Лякати вона мене буде. Насмішила, — він потішно стенає масивними плечима і згодом мовчки, одним рухом руки, наказує своїм побратимам крокувати за ним, що вони і роблять. А ми з альбіносом не кажемо і слова доти, доки їхнє невелике угрупування не відходить на достатньо безпечну віддаль.

— Пробачте мені ту нахабність. Навіть сама не зрозуміла, коли встигла на Вас вискочити… — стурбовано мимрю я і схиляю пригнічений погляд донизу, стискаючи у пальцях контакти подруги.

— Нічого. Я радий, що ти прагнеш мене вберегти. Все ж таки далеко не кожен аімер кинеться захищати свого господаря, — чоловік щасливо усміхається і кладе свою широку долоню на моє плече, через що я трішки сіпаюся.

Та не встигаю отямитися, як рука вампіра швидко спускається на мою спину й одразу тісно притискає до свого торсу.

— За що ж мені такий хороший аімер трапився, га? — зацікавлено шепоче на вухо пан Кейн, поки концентрація крові в моєму обличчі враз збільшується, а його звабливий аромат невідворотно захоплює ніздрі. — Слухай, я розумію, що ти прагнеш виконати свій обов'язок, але надалі будь обачнішою і не смій отак поспішати мені на захист. Я про себе і сам можу подбати, не переймайся.

— Але ж… — бажаю запротестувати я, та він різко відхиляє мене від себе і тим проразливим поглядом пропікає мої схвильовані вічі, змушуючи понишкло затихнути. Знову цей обов'язок…

— Що я щойно сказав, Глоріє? Повтори, — серйозно наказує пан Аберхард, сердито насуплюючи білосніжні брови. Я невдоволено закусую нижню губу і знехотя починаю:

— Ви сказали, що можете подбати про себе самі… — опускаю голову і чіпляюся за тканину своєї одежі.

— І ще-е? — тягне, очікуючи, вампір, і досі не відпускає мої плечі зі своїх сильних рук.

— Щоб я не квапилася Вас захищати і була обережнішою, — тяжко зітхаю і досліджую землю, не маючи жодної сміливості дивитися йому в очі.

— Прекрасно, — альбінос плескає мене по голові і, коли я таки здіймаю на нього тужливий позір, розтягує блідо-рожеві губи у стриманій усмішці. — Повертаймося до карети.

Пан Аберхард зненацька бере мене за руку і веде до щойно згаданого транспорту, наче знає, що моя свідомість може ще трохи перебувати у такій собі прострації, через що тіло погано слухається. Альнер нерозбірливим позіром проводжає нашу пару і, коли ми залазимо всередину, неспішно рушає.

Витягую із кишені пальта карточку і звужую очі. Цікаво, чи точно це Матрони код? А якщо Даміан мені таким чином дав свої контакти? Звісно, не переконаюся, доки не спробую, але все ж здається, що цей аімер не такий. Що він чесний і завжди дотримується своїх принципів (невже так, як і Кейн?). Дивне, знаєте, відчуття. І воно незрозумілим способом заспокоює мене.

За коротку хвилину браслет на моїй руці знову дає сигнал того, що хтось намагається зі мною зв'язатися. О, так і знала, що вона скоро спробує ще раз.

— Привіт, мам, — притуляю засіб зв'язку до вуха і, хапаючи на собі дивацьку реакцію свого вродливого попутника, всміхаюся.

— Здрастуй, доць. Як поживаєш? Ти вже не зайнята?

Ох, я так скучила за її голосом і взагалі – за цією щирою материнською турботою...

— Вже все гаразд, мамусь. Мала деякі справи, але недавно якраз їх владнала, — схвильовано стріляю очима на вампіра і розумію, що нормально потеревенити з мамою у його присутності точно не вийде. — Хоча зараз не зможу довго говорити, пробач.

— Нічого, рідненька. Ти розкажи хоч трохи, що в тебе там відбувається...

— Звісно, — я черговий раз усміхаюся. — Ось, сьогодні ми з моїм господарем їздили до Стемми, щоб мене узаконити.

— Ох, люба, то він уже пив твою кров? — відверто дивується мама, а я негадано червонію.

— Так, мам, два рази, — температура личка підіймається ще більше, коли в пам'яті засвічуються ті самі моменти. — Все добре, повір. Мабуть, дарма я цього так боялася. Або ж це просто вампір мені такий добрий попався.

— І я так думаю, сонечко, — щасливо каже ненька, а я щосили намагаюся не дивитися на поганючого вампіриська, який із неабиякою насолодою слідкує за мною.

— Угу, — белькочу я, вкрай засоромлена його пильними полуничними очима. — О, а ще ми навіть побували у Вірверсалі, уявляєш? Це була дуже крута пригода, хоч і небезпечна! — мій захвати впевнено зсуває геть сором'язливість, даючи змогу краще згадати всі ті різноманітні події. — Спершу ми проникнули незаконно, після чого нас викрили. Але добре, що в мого пана такі стосунки з теперішньою королевою, які дозволили нам не отримувати кари за порушення законів королівства. До того ж я там подружилася із донькою королеви. Дуже приємна і позитивна відьмочка!

— Круто! Я щаслива, що ти так весело проводиш час, Лорю, — відчуваю, що вона усміхається, цим звертанням викликаючи у мені якісь журливо-теплі почуття із глибин дитинства. Лоря... Ой, давно-давно вже мама мене так не кликала...

— Я люблю тебе, мам. Дуже. Дуже-дуже, — раптом стиха говорю, відчуваючи, як до горла підкочується дитячий плач. — І тата люблю. Думаю, у мене чудові батьки. Найкращі у всьому нашому світі. Я безмежно вас люблю.

— І ми тебе любимо, донечко. Понад усе, — чую щирі мамині слова разом із рідним татовим басом. Цікаво, наскільки давно він слухає все разом із нею? — Зараз якраз збираємося на нічне чергування, тому теж не можемо довго говорити.

— Гаразд, бережіться, — неохоче видихаю я, врешті збагнувши, що розмова з ними (чи нею) завше дарує мені спокій і відчуття того, що, що б не сталося, дім буде тим місцем, де мене завжди чекатимуть. "Ох, ще розплакатися бракувало!.." – кумедно пхикає підсвідомість і опісля замовкає під моїм лютим зором.

— І ти себе, Лорю, — від того, що це каже тато, в мене на вустах виникає дивакувата усмішка. Згодом ми ще дві-три секунди мовчимо, і вже тоді припиняємо зв'язок.

— Чи знаєте, мені дуже тяжко говорити так, як я звикла, коли Ви весь час настільки невсипущо на мене витріщаєтеся, — збурено заявляю я і жбурляю альбіносові несхвальний позір. А той поганець досі не припиняє самовдоволено шкіритися, немов я зараз нічого і не говорила.

— Люблю за тобою дивитися. Завжди цікаво. Либонь, ніколи не набридне, — чоловік широко всміхається із заплющеними очима і згодом його гарне обличчя стає менш розважливим. — А що, маєш щось проти?

— Та ні, що Ви, мій всемогутній пане! Вам усе можна! — іронічно прорікаю я, для чогось здіймаючи руки догори. — Довго нам ще їхати? — тоді ж швидко запитую, щоб уникнути якогось дійства, яке би точно викликало в мені калейдоскоп сороміцьких відчуттів.

— Хвилин двадцять, — він зиркає спочатку на свій кишеньковий годинник, а далі в мій бік.

— То Даміан тепер знає, що Ви мене вже узаконили? — чомусь не можу збагнути, яку емоцію викликають у мене думки про це.

— Так, — чітко відповідає Кейн. — Я ж знаю, що ти більшість чула, тому не дивуюся.

— Зрозуміло, — з дурною провиною хи-хикаю я. — Слухайте...

— Слухаю, — намагається підколоти мене вампір, і задоволено всміхається, коли бачить моє збентежене порожевіле лице.

— Ви казали Даміану, що він може це перевірити, так? І він знає, як, — на моє продовження репліки чоловік спокійно киває і його усмішка повільно ховається за серйозністю. — І... він це перевірив?

— Так, перевірив, — не затримується із відповіддю мій співрозмовник, переносячи погляд із мого обличчя на потилицю кучера.

— Скажете, як? — не припиняю виявляти цікавість я, несвідомо згадуючи схожий інцидент під час поїздки, коли цей пан не захотів мені нічого розповідати.

Ніколи не можна втрачати можливість, якщо він може щось розказати!

— Гм... — пан Кейн ще раз витягає годинничок і, вдруге глянувши на час, береться задумливо вертіти його в руці. — Ти, безсумнівно, маєш право знати, але я не хочу тобі це говорити. Знаєш, чому? — він спрямовує на мене очікувальний погляд і, вловивши стурбованість на моєму обличчі, відповідає на своє ж запитання: — Тому що через це ти почнеш ще більше переживати. І не за мене, — вампір плавно наближається і, ледь торкаючись, тицяє пальцем у мою грудну клітку, — а за себе, Глоріє.

Я нетямущо кліпаю і змушую одну брову підстрибнути у здивуванні. Ну, такого, справді, не чекала. Ще цікавіше стало, що це може бути таке?

— Наскільки Ви в цьому впевнені? — я все-таки не полишаю нагоди задовольнити свій інтерес щодо цього питання, коли співбесідник повертається на своє місце.

— Повір – достатньо, щоб не розказувати тобі. Принаймні поки що.

— Поки що? — який раз за день хмурюся і стискаю губи.

До біса ці рамки, Кейне! У тебе все, що стосується моїх запитань, має дурне "поки що"! Або, якщо не це, то інше обмеження у часі.

— Маю на увазі... — альбінос стихає, старанно підбираючи слова. — Не говоритиму тобі про це принаймні до того моменту, поки вся ця тема з Даміаном хоч трохи не заспокоїться.

— І-і... за Вашими прогнозами це станеться…? — тягну я, чекаючи на продовження речення з його боку.

— Десь через два тижні, — безчуттєво мовить той.

— Два тижні? — вражаюся я. — Так мало? У Вас є якісь підстави, щоб так вважати?

— Так. Протягом наступних двох тижнів відбудеться зустріч головних членів обох кланів, на якій, як завжди, буде присутній король. Такі зустрічі відбуваються кожні сім років у маєтку короля. Там ми ділимося різною новою інформацією щодо вашої раси або обговорюємо найважливіші проблеми, які могли назбиратися за той час. Можемо ще укласти якийсь закон чи два, але це рідко.

— Ого, я про таке навіть не чула…

— От бачиш, а Даміан чув. І дуже добре чув. На тій зустрічі, що буде, ми плануємо припинити його незаконні діяння. Не може ж він убити всіх гріхів.

Чогось мені не дивно, що він тут згадав лише про своїх однокланівців. Не хвилюватися ж йому про святих.

— Звідки Ви стільки знаєте про Даміана? І як саме думаєте розібратися із його діяльністю? — я сплітаю пальці разом і зосереджую всю свою увагу на володареві білосніжних вій.

— Про Даміана знаю багато через те, що сам, на свій страх і ризик, викликався досліджувати й аналізувати його вчинки чи, взагалі, особистість. Спершу тема його дій не дуже чіпала наші клани, але на минулому зібранні, коли з його боку був здійснений замах на життя Діáнти, тобто Заздрості, ми зрозуміли, що пора з цим екземпляром щось робити. У той час він уже скоював якісь убивства, але вони були не настільки значними, як в останні кілька років. Та вампірам із "Фотейно" чи "Ателісу" все одно було лячно братися за це діло. А мною, мабуть, просто керувала цікавість, тому й висунув свою кандидатуру, — чоловік помічає, що я хочу щось запитати, але не дає нагоди це зробити. — Ми з королем вирішили, що до певного часу не будемо давати інформації про Даміана розповсюджуватися Зонтаносом. Певно, саме тому не брали окремо ніяких вампірів, які могли б розслідувати це все. А як ми з ним розберемося – тобі знати не слід.

— Зрозуміло, — гучно зітхаю я, втішаючись тим, що він відповів бодай на якісь мої запитання (як і на те, яке не дав озвучити).

Запідозрити, що ми наближаємося до місяця проведення весілля, дозволяють святкові стрічки, які висять на деяких гілках дерев. Карета обережно заїжджає на спеціальну площу і зупиняється поміж інших вишуканих засобів пересування.

— Ідемо, — за хвилину пан Аберхард уже стоїть ззовні і діловито подає мені свою долоню. — Перевдягнутися зможеш в одній із тих кімнат, — відповіддю випереджає моє питання він, вказавши на невеличку будівлю, коли я ступаю на бруківку. — Альнере, супроводжуй її і віднеси все, що їй треба. А я поки піду привітатися з іншими.

— Так, сер, — чемно киває ельф, пошолопавшись біля жеребців і відправившись до заднього відсіку карети. Молодик витягає звідти потрібні чемодани і, наближаючись до мене, чітко каже: — Ходімо, міс.

Схоплююся і крокую за ним, наостанок глянувши на постать свого господаря, який попрямував до решти гостей.

Взагалі, ця місцина дуже гарна. Всі будівлі, дерева і кущі, які тут присутні, розміщені таким собі колом, межі якого визначає височенька огорожа. Під кількома святково оздобленими павільйонами перебувають столи, наповнені їдлом, якого я ще на очі не бачила. А поміж ними ходять вампіри, деякі зі своїми аімерами, а деякі – без. Також у певній частині площі красується квартет чоловіків, які вправно орудують музичними інструментами, тим самим даруючи присутнім хороші танцювальні мелодії. На додачу, чарівності цьому дійству додає ще й те, що більша частина території освічується ліхтарями.

Ого, швидко стемніло. Напевно, все через класичну для Зонтаносу хмарну погоду (хоча зранку таке сонце яскраве було, ех).

— Міс, — гукає замислену мене Альнер, помітивши мою мимовільну паузу в ходьбі.

— Так-так, — розвертаюся до нього і ми заходимо всередину.

Швидше за все, під довгим плащем у мого пана вже готовий вечірній камзол, тому і відправив лише мене до переодягальні (чи як ще мені той будиночок величати?).

— Я Вас зачекаю в коридорі, — спокійно повідомляє мій провідник, перед тим поставивши ті чемодани на диван. Я тихо дякую і, після зачинення дверей, залишаюся сама в приміщенні, у якому є лише канапа, маленький столик, на якому стоїть запалений ліхтар, трюмо і досить велика шафа.

Ой, леле, що ж мені той вампірисько вибрав? А чи взяв хоч щось для того, щоб я своє личко привела до порядку? Добре, зараз розберемося.

У процесі розпаковування того всього, я щиро дивуюся тому, що Кейн таки взяв більшість речей, потрібних для чепуріння носа. А яке вбрання обрав, ох!

Я акуратно вбираю на себе його вибір і затамовую подих перед дзеркалом. Знову. Бо виявляється, що альбінос сюди взяв ту саму темно-смарагдову сукню, яку я міряла в перший день нашого знайомства. Атласна тканина пестить шкіру, а гіпюрові рукави й бюст, думаю, будуть частково блокувати потрапляння сутінкового холоду. Я про себе верещу від захвату того, наскільки ідеально ця одежа на мені сидить і як граційно виглядає форма перевернутої лілії. Навіть мешти дав ті, що мені тоді приносив. Він у той день так казав, що я у цій сукенці ще походжу, наче знав, що це точно станеться. Ото пан!

Вирішую поквапитися і, розібравшись із іншим чемоданом, приступаю до махінацій з обличчям і волоссям. Завдяки класним маминим урокам, обережно ззаду заплітаю темні коси у таку собі троянду і випускаю на перед зо два пасма, що додає образу легкості й ще більшої вишуканості. Прикрашання лиця, на щастя, у мене багато часу не займає. Вдається скористатися усім, що прихопив із собою вампір, і залишаюся дуже вдоволена результатом.

Вдосталь намилувавшись перед дзеркалом своїм фантастичним відбиванням, ховаю до шафи той одяг і взуття, у яких сюди прибула, вкотре поправляю свою гарнезну сукню і, загасивши ліхтар, поволі виходжу з кімнати.

— Щось трапилось? — відразу бентежуся під враженим поглядом мутно-блакитних очей Альнера, коли опиняюся у коридорі. Здається, що минає трохи менше вічності, перш ніж він отямлюється і схвильовано відводить голову.

— Ні, нічого. Вибачте, що витріщався. Маєте чудовий вигляд, — гостровухий розвертається і починає крокувати.

— Дякую, — щасливо жебоню я, несвідомо дивуючись такій його реакції на мій образ.

За десяток метрів виходимо навулицю і розходимося. Ельф для чогось повертається до карети (хтозна, може, ще щось зробити там має?), а я починаю серед натовпу шукати винуватицю цього заходу. Треба ж привітати наречених (навіть якщо не знаю, як виглядає обранець Евеліни)!

— О, — невдовзі помічаю потрібну постать серед малого скупчення гостей, серед яких є гарна молода, знайомий мені Брендон (той, що Гнів) і його аімер – Аврора. Як дивно зійшлося – того вечора їхня група теж, можна сказати, крутилася разом. — Щиро вітаю зі святом, — звертаюся до Евеліни і трішки вклоняюся. Жінка здивовано глядить на мене, а потім всміхається і мимоволі поправляє елегантну зачіску з білявого волосся. Що б там не говорило моє нелюбство цієї вампірші, а виглядає вона сьогодні чарівно.

— Леді Глоріє! — помічає мене Аврора, а тоді підходить ближче і потрохи відводить до одного з павільйонів. — Рада Вас бачити. Прекрасно виглядаєте!

— Все навзаєм, Аві, — я усміхаюся і розглядаю її беживо-золотисту сукенку, яку дуже добре доповнюють її гарні фіолетові очі.

— Розказуйте, як Ви? Вже стали слухнянішою чи ні? — з її запитання ми дві спершу сміємося, і тоді я починаю їй повідати все те, що вона може знати з моєї аімерської служби.

Посвячую її у певні нюанси нашої поїздки до відьом, трішки про мій перший раз і причину того, чому мої оченята тепер не славнозвісного веселкового забарвлення. Панянка щиро співчуває і трохи дивується тому, що я подружилася із самою принцесою Вірверсалю.

Коли настає її черга розказувати, я дізнаюся, що Аврора зі своїм господарем у справах подорожувала до ельфів. А ще Брендон профінансував нещодавну виставку її батьків, завдяки чому жителі Фімлaйнбургу змогли придбати собі всякі корисні винаходи. Захоплено мовлю, що сама хотіла би там побувати, а вона з печаллю каже, що виставка мала відбуватися три дні, але через те, що в околицях міста бачили Даміана, влада Фімлaйнбургу припинила це дійство.

— Щось він останнім часом багато де з'являється. Вам так не здається?

Я стривожено стежу за її набурмосеним обличчям і задумуюсь, казати їй про нашу з ним недавню зустріч чи ні?

— Так, я теж це помітила. Хоча, зізнаюся, радіо слухаю вкрай рідко, тому можу бути не в курсі деяких подій. Але, повірте, я помітила, — мимохіть озираюся і чіпаю себе на думці, що переживаю, чи не слідкує за нами хто. Гаразд, не хто, а саме Даміан. — Пан Кейн же ж, як Ви знаєте, збирає інформацію про його особистість. І мені коли-не-коли може щось розповідати, тому я трохи в цьому обізнана.

— Он як. Мабуть, непросте у нього заняття. Значить, сміливий, якщо самотужки викликався на таку небезпечну місію, — робить висновок Аврора, а я якось несміливо киваю, погоджуючись. — Добренько, рада була дізнатися про Ваші справи, Глоріє. Але маю йти до пана Брендона.

— Я теж, Аві. Нехай щастить, — по-товариськи усміхнено тиснемо одна одній руки й аімерша залишає мене. В той час я вирішую перекусити сиром, який так і просить себе скуштувати. Після цього відправляюся на не дуже ретельні пошуки свого господаря, заодно ще краще розглядаючи всіх присутніх і місцевість загалом. Неочікувано якась фонова музика змінюється на значно неспішнішу і витонченішу, факт чого свідчить про те, що гостей запрошують до повільного танцю.

— Глоріє! — десь ззаду гукає мене до жаху знайомий голос, і тіло моментом пронизує страх того, як же цей вампір відреагує на мій вигляд. Боязко розвертаюся на звук і натрапляю очима на вродливу чоловічу персону, макові вічі якої просто-таки пожирають мене.

— Якраз Вас шукала, — зривається з язика, хоча сама не розумію, для чого конкретно я хотіла його знайти.

Білі брови альбіноса трохи підстрибують і їхній хазяїн поволі підходить ближче, все ще не уриваючи нашого сторожкого зорового контакту, що діє на мене, мов незрозумілий дурман.

— Я говорила з Авророю, аімером пана Брендона. Й Евеліну вже привітала.

Святі коси, чому я йому звітую?! Він же нічогісінько не питав, то для чого я це роблю? А, знаю! Бо здається, що через мовчання маю ризик розплавитися під цим захланним позіром!

— Станцюємо? — притьмом цікавиться чоловік, схиляючись і вручаючи мені долоню.

А я що? А я завмираю. Отак беру, і просто кам'яною, немов та статуя, перед тим прикувавши до нього шоковані очі.

Кейне, що ти зараз, у біса, зробив? Ти запросив мене на танець? Мене – свого аімера? Свого слугу? Мені дійсно не почулося? Може, я не мала той кусень сиру їсти, якщо це через нього мені таке дивацтво починає ввижатися?!

Ненароком помічаю, наскільки здивовано і сконфужено вирячаються на наш дует декотрі (боюся, переважна більшість) із присутніх. Серце всередині віднедавна зачинає прискорено ганяти кров організмом, через те й обличчя замащується всіма відтінками червоного.

Я знічуюся і подумки топлюся в абсолютному незнанні, як маю вчинити. Матінко, що мені робити? Скажіть хтось, на милість, яка дія буде правильною??

У наступну мить вампір вельми повільно підводить на мене свої промовисті червоні вічі, які, ніби уявний спис, чеканням протинають мою грудну клітку.

Збіса розхвильована свідомість рве на собі волосся і вимальовує на моєму лиці емоцію неземної розгубленості, поки пан Аберхард досі без упину вдивляється у мої до знемоги збентежені очі.

І… у якийсь момент я починаю бачити перед собою лише його. Немає ніяких інших вампірів чи аімерів, більша частина яких дивляться на це все з несхвальністю і зневагою.

Є тільки він – божевільний, який за сьогодні вже не раз скубав мені нерви своїми вибриками. Який, наче підліток, полюбляє викликати у мене обурення чи сором. Який дуже милий, коли хвилюється. Який страшенно ладний, коли дивується чи турбується про щось. Який давним-давно владно зайняв мої помисли і надзвичайно глибоко засів у серці, не збираючись впускати туди когось іншого...

— Так, — нарешті, злітає тихе з вуст, поки мої тремтячі пальці боязно торкаються його широкої простягнутої долоні, — залюбки, — ще тихше додаю, насилу втримавши заїкання, викликане збитим диханням.

Складається враження, немов зі свідомості стягується химерна пелена, а тому до вух починають долинати осудливі й вражені розмови гостей.

Пан Кейн коротко, але задоволено, всміхається і ми неквапно приступаємо до нашого першого танцю.

— Я не збираюся питати, що це було, — неголосно заявляю у той час, як від його доторку до моєї спини тілом пробігається хороша зграя мурашок. Відчуваю, як долоні трохи пітніють, тож тішуся, що до сукні я ще наділа спеціальні рукавички.

— Я би й не відповів, — потішно видає самовільний партнер, викликаючи у мені чимале обурення (бачите, ну а я що казала?). Нараз спалахує бажання яскраво виявити своє невдоволення, але Кейн стримує мене, починаючи тихо говорити: — Все-таки як це круто – знайти того, хто тебе повністю розуміє і приймає таким, який ти є. Самому незвично, але на душі стає якось радісно, коли бачу, яка Евеліна щаслива з її нареченим.

— Цікаво, як вони зійшлися? — видаю із певною насмішкою, зиркаючи на молодят, які теж кружляють у танку. І, сказати чесно, не звертати уваги на наповнені презирством погляди інших мені, ой, як непросто. — Бо от, знаючи її гріх, думаю, який такий чоловік терпітиме настільки горду панянку, як Евеліна? До того ж взагалі дивно, що вона одружилася. Здавалося, що її гордість просто не дозволить їй це зробити.

— Знаєш, я колись так само думав, — щиро хи-хикає мій гожий співрозмовник, плавно розкрутивши мене і притягнувши до себе знов. — Але переконався, що в житті й таке буває. Вона мені сказала, що наречений – це той чоловік, який якраз прекрасно дає собі раду з її гордовитістю. Щоправда, я і близько не знаю, як він це робить, але факт є фактом.

— Ого, справді цікаво... — погоджуюся із ним я, чомусь інтуїтивно сильніше стискаючи чоловіче плече.

— Зламати мене хочеш? — підступно запитує альбінос, а його криваві очі раптом наливаються небезпечним азартом.

— Я – Вас?? Припиніть! — потішно пирхаю, значно послаблюючи свою хватку.

— Глоріє, якщо що, після цього танцю ми відправляємося додому, — знічев'я доводить мене до відома пан Аберхард.

— Чекайте, що? — я вилупляюся на нього і ніяк не намагаюся приховати своє відверте здивування. — Як додому? Вже?? Я ж так старанно чепурилася! І все – їдемо геть? Та ну! Пане, Ви що!

— Не переживай, я так із самого початку планував, — спробує заспокоїти мене він, — до того ж сумніваюся, що тобі буде до вподоби атмосфера, яку ми далі створюватимемо тут своєю присутністю.

— Все було би добре, якби не Ви! — я знову дуюся і усвідомлюю, що музика для танцю вже завершилася.

— Отже, йдемо прощатися із нареченими, — озвучує план дій вампір, безцеремонно проігнорувавши моє збурення.

Під час відповідної сцени я тримаюся трохи осторонь і подумки змиваю із себе бруд, яким мене тут продовжують поливати всі, кому лише не ліньки. Цікаво, мого пана це зовсім не турбує, чи що?

— Хіба ми не могли залишитися ще на трішки? Тут же ж є де переночувати, — я, вже перевдягнена (на швидку руку) і досі сердита, схрещую руки на грудях, поки коні починають стукотіти підковами.

— Розумієш, нам звідси до Одрелону треба їхати цілу ніч, а завтра у Гелли день народження. Я дуже хочу бути там у цей день і приготувати для неї щось смачне.

— Ой, а я і не знала! Це так мило з Вашого боку! — я плескаю у долоньки і вже думаю, що б могла такого подарувати цій хорошій жіночці. — А що будете готувати?

— Кілька святкових страв, аби накрити стіл. І ти, Глоріє, мені в цьому допоможеш, — пан Кейн розтягує свої бліді губи в беззаперечній усмішці, а я дивуюся. Що ж, видно, мою думку з цього приводу він і не планував брати до уваги. Та це нічого, бо я лише рада більше часу провести з цим нахабним вампіриськом!