Від жахливого кошмару, який не дає моєму серцю і душі спокою всю цю нескінченну ніч, мене будить оксамитовий голос мого господаря.

Ох, чому це саме він?..

— Глоріє, прокидайся. Вже час снідати, — його широка долоня обережно забирає пасма волосся з мого чола, і я стомлено відкриваю очі, білок яких досі червоний через вчорашні сльози. Йой, а повіки, відчуваю, як спухли…

Пан Аберхард поводиться так, наче нічого не сталося. Може, мені зробити так само?

— Що з твоїми очима? Ти хвора? — турбується альбінос, а я лише заперечно хитаю головою, відвівши зніяковілий погляд вбік. Не треба. Не треба Вашої награної доброти.

— Як Вам спалося, пане? — переводячи тему, несподівано питаю ще не розхриплим голосом, через що він легенько посміхається. О, так набагато краще. А то бачити цю тугу в його гарних очах просто нестерпно. А обличчя, здається, ще більше вкрилося тими судинами. Ех…

— Непогано, дякую, — вампір повільно встає з мого ліжка і відходить до дверей. — Нумо, Глоріє, сніданок тебе вже чекає. Тобі-то ще треба вбрання підготувати. Не валяйся довго, будь ласка. До речі, вже можеш зняти бинти, якщо тобі в них незручно.

— Гаразд. Скоро буду, — тихо кажу я, і далі він залишає мою кімнату, внаслідок чого можу полегшеного видихнути. Все не має так бути. Не має.

Стомлено піднімаюся і, протерши заспані очі (дідько, як вони печуть), починаю вдягатися. Потім, не поспішаючи, зачісую свої коси у високий хвіст. Кілька секунд розглядаю себе в дзеркалі. Гм, виглядає непогано.

Вирішивши не дотримуватися поради мого пана, бинти не знімаю. Нехай ще там побудуть.

Пильно оглянувши коридор, виходжу зі своїх покоїв і починаю бігти що є сили до вбиральні. Добре, що запам'ятала, де вона. Після того, як завершую там всі справи, так само лечу до потрібного пункту призначення. Нізащо не хочу зустрітися із його двоюрідним братом!

Дякувати Богам, мені вдається дістатися до їдальні вчасно, та ще й цілою і не наляканою.

— Не заблукала, я бачу, — цікаво зауважує мій пан, після того як я трохи захекано сідаю за стіл навпроти нього.

— Угу! — щиро усміхаюся, намагаючись викинути дурні думки з голови. — Смачного, — коротко мовлю, усвідомлюючи, що зараз мені не хочеться бути з ним багатослівною.

— Дякую, і тобі.

Я знову щось угукаю у відповідь і приступаю до трапези. Гм, млинці із суничним джемом, та ще й ароматний зелений чай. Дуже смачно, чесно кажучи. Так-так, стараємося думати аби про що, лиш би не про вчорашні події!..

— А на котру годину призначений той вечір? — допиваючи чай, запитую я. Пан кидає на мене цікавий погляд.

— Було би бажано бути там на шосту вечора, — спокійно і з певною серйозностю у голосі відповідає чоловік. Зразу відчуваю, що для нього це не ігри.

— А де це буде відбуватися?

— У сусідньому місті.

— Воно, часом, не Арендрáль називається? — припускаю я, здивовано давши ймовірній кухарці в руки свій посуд і тихо подякувавши.

— Так, саме так.

— Ми довго будемо туди їхати, еге ж?

— Чому ж? Три з гаком години – це, мені здається, не дуже багато, — вголос роздумує він, задерши голову догори. — Якщо будемо про щось говорити, то цей час швидко пролетить. Чи не так?

— Ага, Ваша правда, — щось аж лячно стає від цих його впевнених слів. Про що ж ми можемо там говорити? — Гаразд, дякую за смачний сніданок. Я піду вибирати вбрання, себто готуватися, — помітивши одинадцяту годину на годиннику, підіймаюся з-за столу і йду до виходу.

— Можеш не квапитися, адже часу в нас ще достатньо. Якщо на шосту, значить нам треба виїхати десь пів третьої, — повідомляє вампір, зиркнувши на свій браслет.

— Добре, буду знати, — після цих слів я визираю з-за арки і, знову пильно оглянувши коридор, починаю бігти до своє кімнати.

Коли успішно дістаюся до потрібного приміщення, вмикаю якесь стареньке радіо, яке знайшло собі місце на комоді, і починаю весело витанцьовувати під мелодії, які з нього час від часу лунають. В такому темпі й минає моє вибирання одягу (та й не лише) на цей важливий вечір. Ой, в моєму житті таке вперше!

Раптом музику на радіо змінюють новини і я вирішую трохи послухати, цікаво стоячи перед дзеркалом і приміряючи до себе чергову сукенку.

"Сьогодні в передмісті Арендралю було знайдено понівечені тіла трьох вампірів, – долинає до мене беземоційний голос журналістки. Вампірів? А я відразу очікувала почути про аімерів… – Хтось із ними розправився настільки жорстоко, що охорона міста навіть не змогла визначити їхні особи. — О Всевишні! Не змогли визначити особи? То що ж з ними треба було таке зробити! — Очевидці стверджують, що це міг бути той самий злочинець, якого вже довгий час розшукує влада як короля, так і двох кланів".

Злочинець? Чомусь вперше про нього чую… Хто він? Голос ведучої хоче ще щось сказати, але зв'язок несподівано зникає, радіо просто шипить.

— Ні-ні-ні! Ану працюй! — я трясу його в надії, що воно знову запрацює, але нічого не виходить. Погань… Це ж говорилося про місто, в яке ми будемо їхати. Може, він досі буде там? Я повинна була знати це!

Змирившись, тисну на кнопку вимкнення і знову підходжу до довгого дзеркала. Так-с, ця сукня досить непогана, і до такого вечора підходить. Думаю, візьму її і ці темно-малинові мешти на невисокому каблучку.

Розглядаю себе в багряній сукенціі довжиною трохи нижче коліна з тоненьким чорним поясом, яка обтягує і тим самим підкреслює всі вигини мого стрункого тіла. А це декольте не дуже глибоке? Трохи обурено підтягую тканину на грудях вище і задоволено поправляю широкі лямки сукні. Краса. Добре, що спина не дуже гола. Треба буде взяти до нього моє улюблене болеро.

Знову порившись у свому великому гардеробі і знайшовши потрібну одіж, приміряю її. Гарно! Ще й волосся розпущу, аби додатково мене від холоду захищало, хі-хіх.

Остаточно підготувавши все до вечора, я, поки ще маю вільну годину, одягаюся в хатній одяг і знову йду вивчати маєток. Все ж тут уже треба бути обачнішою. Пан Аберхард же говорив, що може й не прийти вчасно, якщо я знову натраплю на того Вайгара.

Та стається так, що я, проходячи черговим коридором, таки натрапляю на неприємного знайомого. Трясця! Оце мені щастить!

Між нами приблизно десять метрів відстані, а в мене вже мурашки від страху по тілу пробігаються.

— О, кого я бачу! — грайливо починає він, помітивши мою скромну персону, і ускорює свій крок.

Я ж нічого не відповідаю, а лише зляканими очима стежу за ним і роблю те саме, що й він, лише в протилежному напрямку. Випадково бачу на його щоці великий синяк, який залишився від удару мого господаря. Так йому й треба!

— Тікаєш від мене? Я ж тобі нічого поганого не зробив, — на його слова заперечно хитаю головою і впевнено вказую на одне з перебинтованих зап'ясть. — Ой, ну пробач, я не хотів, — не хотів, значить. Та щоб ти згорів, покидьку! Через твої бісові слова я не можу нормально дати кров пану Кейну! Не можу йому довіритися! І мені від цього боляче…

Хочеться щось сказати, та я не бажаю, щоб він навіть знав, як звучить мій голос. Остаточно обернувшись від нього, починаю бігти настільки швидко, наскільки можу. А він починає гнатися за мною.

Думай, Глоріє, думай! В кімнату не можна, бо він буде знати, де вона, а мені цього не треба. Куди ж тоді втекти? Кабінет чи покої пана Аберхарла досить далеко звідси, в мене не стане сил бігти аж туди. Гадство, що ж робити?

Точно! Я тут недавно бачила зброярню, потрібно в ній сховатися. Ну ж бо! Ще один поворот, щоб той гад не побачив, в якій кімнаті я зникла!

Звернувши за черговий кут, я кулею влітаю у прочинені двері і, намагаючись якнайтихіше їх зачинити, біжу ховатися під один зі столів, на якому лежить різна зброя. Дуже пощастило, що тут не замкнено.

Затримавши дихання, чую, як його швидкі кроки уповільнюються, проходять біля кімнати і зупиняються. От біда! Ні, ні, ні!

Вампір хапається за клямку дверей і хоче відчинити їх, але цього не стається. Його рух зупиняється.

Що?

Чому?

— Вайгаре, ти щось хотів звідси? — несподівано чую спокійний голос мого господаря. О, дякувати Богам, він тут. Але, Глоріє, краще не вилазь. До вух долинає звук того, як мій кривдник відпускає клямку.

— Та, просто, я тут забув свій меч, коли тренувався, от і хотів забрати…

Цей гад бреше, як дихає!

— А, зрозуміло. А ти в мене тоді дозволу питав, аби тут тренуватися? — з цікавістю лунає докір у словах пана Кейна.

— Ні, забув спитати, вибачай, — знехотя відказує Вайгар, а мене це чомусь злить. Та йому взагалі байдуже! От нахаба!

— Щоб такого більше не повторилося. Як твій меч виглядає? Я його заберу, — холодно питає альбінос, взявшись за клямку, а я лише завмираю.

— Ні, брате, не треба. Я сам візьму, — схвильовано заперечує той.

— Дозволь зробити послугу, — пан Кейн зараз, мабуть, награно посміхається. — То який він, твій меч? — через те, що той Вайгар бурмоче опис холодної зброї, я не можу розібрати його слова. Потім до вух долітає голос господаря і звук, як двері відчиняються.

От халепа! Краще не показуватися, навіть якщо це пан Аберхард. Що є сили намагаюся втиснутися в стіну, до якої припертий стіл, щоб він мене ненароком не побачив. Добре, що світло не ввімкнула, а то точно помітив би. Взявши потрібний йому предмет із одного зі столів, вампір повільним кроком виходить із приміщення і зачиняє за собою двері. Далі я їхньої розмови не чую. Трохи розслабляюся і полегшено, але тихо видихаю.

Не помітив? Невже?

Потім ще якийсь час мовчки сиджу під столом, вслухаючись, чи далеко вони пішли. Коли вже кілька хвилин не чую їхніх ні голосів, ні кроків, вилажу з-під своєї схованки і випрямляюся. Ох, аж ноги заніміли.

Що ж, мені зараз і так немає що робити, тому огляну тут все.

Горя прикупивши знаходжу вимикач і одним рухом проливаю світло на цю цікаву кімнату, повну різних-різних обладунків і холодної зброї. Гм… для чого це все йому? Ті два клани ж не воюють так відкрито, для чого ж тоді? Для самозахисту? Просто, щоб бути у формі? Може, й так.

Озирнувшись, я обережно і трохи боязко беру невеличкий і на вигляд дуже гострий кинджал в руки. Ох, ще ніколи не тримала таку зброю. А він досить важкий.

Починаю сміливо і водночас акуратно ним розмахувати, наче я з кимось б'юся. Як це захопливо! Раз, два, три – удар! Раз, два, три…

— Ой! — зойкаю я, тому що через мою неуважність зачіпаю якийсь великий меч, і він падає на підлогу, голосно задзвенівши. Жах! Поспішно відкладаю інший предмет зброї вбік і пробую підняти той, що лежить на холодній підлозі. Ого, який важезний. Чому ж я така незграбна-то?

— Глоріє? — несподівано відволікає мене знайомий і приємний голос десь позаду. Я застигаю. Ой, ой… — Що ти тут робиш? — повільно підіймаюся (я сиділа навпочіпки) і, так само обернувшись, бачу мого здивованого господаря. Який же він гарний, коли дивується!

— Я... я, просто, я… — із запинками починаю, боязко смикаючи спідницю і дивлячись на підлогу. Він жп не злиться, що я залізла сюди без дозволу? Хоча... в мене була нормальна причина.

— Ну? — чую, що він починає повільно підходити до мене. Не хочу йому говорити щось про Вайгара. Через секунду помічаю, що в якийсь із моментів розмахування кинджалом встигла ним же поранити руку, і зі свіжої рани виступила кров. О ні, кров!

— Не підходьте! — відразу кричу я, виставивши руки перед собою, а вампір шоковано зупиняється. Дурепо, рука ж поранена! Усвідомивши це, зразу ховаю її.

— Глоріє, що трапилося? — турбота наче несправжня. Цікаво, який у вампірів нюх? Можливо, він уже знає. От лихо!

— Я... вивчала Ваш маєток і заглянула сюди. Спробувала мечем помахати, як кажуть, — підводжу голову і криво посміхаюся. Ай, а рана лише зараз почала боліти. Нічого ж, що я збрехала?..

— Гм, зрозуміло. А що, ніколи не брала до рук зброю? — просто відчуваю, що вампір насправді хоче спитати щось інше. Щось про поранення, напевно. Не барюся з відповіддю, щоб не викликати підозру:

— Так, ніколи. Тому дуже цікаво було спробувати.

— Хочеш, я можу тебе навчити? — чоловік знову починає підходити.

— Я сказала, щоб Ви не підходили. Будь ласка, — проігнорувавши його запитання, знову виставляю руку, але вже цілу, наперед і намагаюся серйозно дивитися на нього. Він вкотре зупиняється.

— Аімер думає наказувати своєму господареві? — цікаво запитує пан Аберхард, схрестивши руки на своїх міцних грудях, а я ніяковію від його незрозумілого погляду і правдивих слів.

— Н-ні, я не наказала, я... Я попросила.

— Он як. Ну гаразд. Якщо ти просиш, я не буду підходити, — дякувати Творцям, можу видихнути з полегшенням. Йому ж можна вірити? — Глоріє, ти від мене щось ховаєш? — підозріло питає вродливий альбінос, глянувши на руку, яку я тримаю за спиною. Ні, ні, ні, тільки не це!

— Ем... Ні, що Ви!.. — ай, що ж сказати? Думай, Глоріє, думай! Від нервів починаю несвідомо кусати нижню губу і розгублено шастати очима по кімнаті.

— А що тоді?

— Ну… — поки я мнуся, шукаючи дуже потрібну мені відповідь, пан Кейн знову починає, але дуже повільно й непомітно наближатися до мене. І чому ж я просто не пішла звідти? Дурепа! Тоді нічого такого б не сталося. — Мені... мені потрібно до вбиральні! — несподівано випалюю я, після чого швидко оминаю його постать і з усієї сили починаю бігти до дверей.

Та не тут це було! Навіть не встигаю отямитися, як він хапає мене за непоранену руку і одним різким рухом притягує до себе. Ох ти ж! Я ледь не спискую, коли мій ніс зустрічається із його твердою грудною кліткою. Там, певно, непогані м'язи під сорочкою.

Зляканими очима дивлюся в його цікаво-серйозне лице, трохи відходжу і нахабно намагаюсь вирватися, досі ховаючи поранену кінцівку за спиною. Але його рука і не думає відпускати мою. Тримає достатньо сильно, що я не можу звільнитись, але мені й не боляче.

— Пане, я ж просила, щоб Ви не підходили... — зніяковіло бурмочу, опустивши погляд.

— Не підходити через це? — альбінос висмикує мою правицю, на якій весь бинт вже встиг почервоніти від крові, і ледь стискає її у хватці. Як так сталося? Рана ж була неглибокою! Звідки стільки крові? Це погано, холера, дуже погано!..

— Відпустіть.,— намагаюся вивільнити полонену руку, але він ніяк не пускає. Потім непомітно кривлюся від болю. — Будь ласка... — благаю я, приречено глянувши у його спокійне обличчя. — Ви не повинні були це бачити…

— Чому? — таке враження, що він сміється з мене. Що означає "чому"? — Лише через те, що твоя рука поранена? Лише через кров? Тому що я – вампір? — злиться?? Справді злиться? Чи, може, ображається? — Це не можна так залишати. Ти ж навіть не знаєш, де аптечка.

Я провинно схиляю голову на його правдиві слова. Пан Аберхард мовчки відпускає поранену руку і трохи поспіхом веде мене до виходу за цілу так, що мені доводиться плентатися за ним.

Ми мовчки йдемо-біжимо довгим коридором, після чого заходимо до якоїсь маленької кімнати, яка наскрізь просмерділася запахом ліків. Медпункт!

Мій пан зачиняє за нами білі двері, відпускає мене і наказує, вказавши на стілець:

— Сідай.

Я покірно скоряюся, не сказавши ні слова. Ох, що ж це зараз буде?

— Ви гніваєтесь на мене? — несміливо звучить з моїх вуст, поки він перебирає щось в одній з тумбочок.

— Так, Глоріє. Я на тебе гніваюсь, — через його відповідь я з провиною опускаю голову і бурмочу:

— Пробачте, будь ласка. Я більше не буду туди заходити без дозволу.

— Ти справді туди сама зайшла? По своїй волі? — альбінос припиняє свої дії і вичікуюче дивиться на мене. Від почутого запитання піднімаю на нього схвильований погляд.

— Чому Ви так подумали? — ну ніяк мені не хочеться говорити йому, як я там насправді опинилася.

— Розумієш, мені здалося дивним, що Вайгар забув у мене мій же меч, — я миттєво витріщаю на нього нічого не розуміючі очі. Але... але… — У вампірів хороший нюх, щоб ти знала. Мій двоюрідний брат не міг просто так товктися біля зброярні, розумієш? Коли я підійшов до нього, то почув твій запах. Потім почав з ним говорити... Ти ж там від нього ховалася, чи не так? — мені немає що робити, крім того як просто погодитися з ним, боязко кивнувши. — Глоріє, — гукає мене вампір, і я знехотя дивлюся на нього, — чому ти не показалася, коли я увійшов? — пан Аберхард підходить до мене і сідає поруч на лавку.

— Я думала, що Ви будете на мене злі, тому що я зіткнулася з Вашим двоюрідним братом і тому, що я зайшла до зброярні без дозволу... — белькочу я, ховаючи очі від його проникливого погляду.

— А що, було б краще, якби Вайгар тобі щось зробив?

— Н-ні, пане.

— Тобі треба навчитися довіряти мені, Глоріє, — слова болюче проколюють серце, і я стискаю губи в одну тонку лінію. Я знаю це. Та поки що ніяк не виходить. — Ти будеш зі мною жити ще довго, тому це обов'язково. Звичайно, ти ще не моя, але скоро нею станеш, — щойно до мене доходить сенс слів, моє обличчя спалахує, як червоний помідор. Помітивши мою миттєву реакцію, він стримано посміхається і пояснює: — Маю на увазі, коли я вип'ю твою кров і узаконю тебе, ти будеш моїм аімером.

— Зрозуміл-ло, — ох, пробач мені, мамо, за мою розпусність... Та хто б про щось інше подумав? Я вас прошу!

— Дай руку, — обережно виконую прохання і вампір починає акуратно розбинтовувати її. — Потрібно спершу зняти цей брудний бинт, а то заважає. Нам через хвилин двадцять треба буде виходити, а ти ще не готова. Та й я не кращий... Ти, я бачу, завжди вмієш знайти проблеми на мою голову.

— На Вашу голову?! — щиро пирхаю я.

— Звичайно. Це ж мені про тебе дбати, якщо з тобою щось трапиться, — відкладає бинт вбік і перекисом промиває всю кінцівку. Я кривлюся, коли рідина потрапляє на поранення.

— Припиніть це. Ви зі мною, як з малою дитиною, — обурююся я, а пан Кейн лише спантеличено зиркає в мою сторону.

— Нехай як з дитиною. Але це мій обо…

— Ваш обов'язок, я знаю, — нахабно перебиваю його я. А що? Мені образливо чути ці слова. Краще вже сама їх скажу, тільки б він не говорив.

— Глоріє, ти щойно огризнулася? — неприховано дивується альбінос. Ой, ой… А й справді, що це мені стукнуло?

— П-пробачте, будь ласка, мені мою нахабність.

— Отак вже краще.

Так, Глоріє, стримуй свої емоції, адже ти не в себе вдома. Можливо, потім він до цього звикне, а зараз не треба.

— І як же ти примудрилася так порізатися? — риторично запитує господар, цікаво пропалюючи неглибоку рану, яка трохи кровоточить, цікавим поглядом. Я напружено стежу за ним і розчаровано стенаю плечима.

— Сама не розумі… Ой! Що Ви робите?! — спискую я, відчувши, як його літепні губи ніжно торкаються моєї рани.

— Не пропадати ж їй даремно. До того ж у вампірів слина має лікувальні властивості, — чоловік плавно відривається від руки і, не зводячи з мене свого пильного позіру, облизує поренене місце гарячим язиком, через що я легенько кривлюся і хочу рефлекторно відсмикнути кінцівку, та він не пускає. — Смакота, — коротко каже вампір, облизавши губи і відійшовши. Всесильні ж мої! Аж подих перехопило!..

Пан Аберхард знаходить у одній із тумбочок якусь засушену рослинку і, приклавши її до моєї новоспеченої рани, міцно прикріпляє пластиром.

— Якщо там хтось із вампірів дізнається, що в тебе це відкрита рана, тобі не пощастить. Будь надалі обачнішою, будь ласка, — альбінос відходить від мене і відчиняє двері, а я лише тихо агакаю. Потім хочу подякувати, але мене перебивають: — Можеш йти збиратися. Тільки швидко. Через десять хвилин я тебе чекаю біля воріт, — говорить наостанок мій пан і виходить. Ох ти ж! Я відразу підриваю п'яту точку з крісла і лечу до своєї кімнати. Так, потрібно запам'ятати, де медпункт.

Безперешкодно діставшись до пункту призначення, я миттєво вдягаю попередньо вибрану сукню, взуваю мешти, швидко розчісую свої довгі чорні коси, накидаю болеро, надіваю перші ліпші кульчики, на швидкоруч запихаю дрібні, але такі, що можуть стати у пригоді, предмети в невеличку чорну сумочку і жену до виходу з будинку, намагаючись при цьому нічого собі не зламати.

Глянувши на годинник, який є на браслеті, подумки лаюсь через те, що минуло вже тринадцять хвилин, а мені дали лише десять. Паскудство!

Через кілька секунд захекана стою перед не знати чим задоволеним паном Кейном, спираючись руками на коліна. Ох… Думала, серце стане. Для чого ж такі величезні маєтки будувати?!

— Запізнилася, — докірливо каже мій безмірно вродливий партнер на цей вечір, глянувши на мене звисока. А він, як завжди, чарівно виглядає. Йому дуже личить червоний колір. І волосся так гарно зачесана набік. Ах…

— Пробачте, — схоплююся я. Дурепо, не думай про нього в такому плані!.. До речі, скільки разів я ще сьогодні буду просити пробачення?

— Забудь. Поїхали, — він бере мене за цілу руку і по-джентльменськи допомагає сісти в карету. Я тихо дякую. Потім чоловік обходить транспорт і швидко сідає біля мене. Через мить засіб пересування рушає. Мені здається, що за кермом той самий ельф-посланець, але я помиляюся.

Надворі, як зазвичай, похмуро. Ви ніколи не помічали, що коли на небі панують тьмяні хмари, вечір світліший, ніж тоді, коли небо чисте? Дивне явище, чесно кажучи…

— Пане Аберхарде, — несподівано звертаюся я, глянувши в його бік. Згадала одну інформацію. Чудова тема для розмови, мабуть.

— Слухаю, — відгукується певною мірою беземоційно. Що вже сталося?

— Якщо знаєте, розкажіть, будь ласка, про злодія, якого шукають ваші клани разом із королівською владою і який убиває вампірів.

Почувши моє прохання, альбінос різко переводить на мене свої здивовані червоні очі, зіниці яких миттєво звужуються, через що мені стає дуже не по собі. Щось не те попросила?..