Ще добрих два дні у мого пана є неприємно висока температура і слабкість. Нежить теж не хоче минати, а ось кашель якось більше не з'являється, що мене дивує і тішить (враховуючи доволі слабкий імунітет пана Кейна). Проте час від часу він все одно трохи хрипить.

Саме зараз я мовчки кручуся на кухні з пані Геллою, готуючи вампірові обід. Якось ніяка розмова не моститься між нами, і за інших обставин це могло би мене напружувати, та наразі я не звертаю уваги на такий стан речей. Дуже вже замислююся про "своє", як кажуть...

Як ви вже підозрюєте, тієї наїжаченої ночі я майже не сплю (або без слова "майже"). Найусілякіші думки кидаються і скачуть у збентеженій корі головного мозку з одного боку в інший, немов блохи на розпеченій сковорідці. А я все ніяк не можу зосередитися і вибрати напрямок, у якому розвиватиметься сила їхнього товчення.

І поміж тим ще й мій милий пан собі, видно, гадає, що я – його м'яка іграшка, яку під час спання можна обіймати, як тільки заманеться (ні, ну погодьтеся – руки і ноги у дорослого, добре збитого чоловіка зовсім не легенькі, тому якщо покладе зо дві на тебе, то там враз і поворухнутися нормально не зможеш). У той час я про себе цікавлюся, чи завжди мій хазяїн так дико спить? Хоча, одним місцем чую, що це так лише через гарячку, адже вона в нього тоді така, що мені здається, наче зараз втоплюся у власному поту.

Коли народ ніч розбирає, тільки-но вдається бодай якось звільнитися від власницьких обіймів вампіра, я залишаю його постіль, у ту мить поєднуючи у всіх рухах скажену швидкість і невимовну обережність.

Ох… знали б ви, наскільки мені ніяково дивитися йому в очі після такого (та й, відверто кажучи, завжди було непросто виконувати схожу дію). За його поведінкою помічаю, що альбінос нічого аж такого не пам'ятає. Хоча, якщо і пам'ятає, то говорить про це так, нібито бачив такий цікавий сон.

І я все ніяк не можу дотумкати, чому це він у той момент так дивно всміхається?.. Ніколи не вдається зрозуміти, що в нього на думці... І те, що я для нього якась особлива, мене, навдивовижу, не дуже тішить. Стоп, він наче заборонив про це запитувати! Гаразд, тоді і пектися щодо цього не буду (прочуваю, як підсвідомість хижо шкіриться і підступно шепоче: "Не зможеш, дурепонько моя солодка, точно не зможеш…" А нехай тобі заціпить, гадро ти така!)

Ось упродовж тих наступних двох днів я виконую все чітко за планом (який сама для себе склала), лиш би господар швидше видужав. Змушую його пити якомога більше теплих чаїв чи різних компотів. Також змушую їсти варену курку, яйця, чим більше овочів (які то сирі, то у вигляді запашного супу), а між тим різноманітні цитрусові, ківі або капусту. Ще раз допомагаю йому скупатися (е ні, розбійники, не подумайте лихого – я лише проводжу його до ванної!! Щоправда, не без лоскітливих думок). І кожного разу, коли прощаюся із ним на ніч, дуже шустро вилітаю із його покоїв, не даючи хворій голівонці пана навіть подумати про щось, схоже на вибрик тієї спекотної нічки.

Ой, леле… А все-таки – для чого мені небеса так часто зносять подібні випробування? Для того, аби перевірити, чи нормально я контролюю свої почуття? Чи нащо, в біса, це робиться?? "А ну, смертна Глоріє Кліффорд, ми хочемо подивитися, наскільки довго ти протримаєшся. Наскільки сильною є твоя ментальна оборона?" – це так відбувається? Чи як??

Ох, із цим усім (і моїм до дідька вродливим власником, на додачу) скоро з'їзду з глузду. Втім… нерозуміючі позіри Кейна, які він дарує мені тоді, коли я старанно тікаю від нього, відбиваючись втомою, викликають у душі дуже багатозначне надіяння.

Хтозна... Як мені відомо, під час гарячки чи то лихоманки люди (за допомогою вимерлої раси так узагальнимо це) зазвичай поводяться щиро, нічого не приховуючи (напевно, наче вони під дією спиртного чи чогось такого). То що… спираючись на його тодішню (і не лише) поведінку, можна вважати, що мій рубіноокий красень має до мене якісь теплі почуття, які вже переросли згубне й крижане слово "обов'язок"? Бр-р, не хочу більше і думати про те гадство!..

"Та не дуркуй, хазяйко. А якщо це у нього просто батьківський інстинкт такий? Ти ж йому, боюся, у доньки годишся", – вочевидь, це зараз озивається підсвідомість, не жадаючи давати мені й шансу розібратися із купою мотлоху, який уже давно утворився у моїй макітрі з найрізнорідніших думок.

Трясця! І з плином часу та гора тільки збільшується, адже маленькі відкриття тієї загадкової вампірської особистості, власник якої вже не один день хвилює моє серце, дають, відповідно, маленькі результати. Ех… Що за нісенітницю зморозила та панянка? Взагалі здуріла. Який ще, на дідька, батьківський інстинкт? Ще чого! Ти смієшся з мене?

— Глоріє, як минула ваша поїздка з Кейном до Вірверсалю? — пані Гелла неждано віддирає мене від стіни спогадів, у яку я досить швидко вростаю. Секунду-дві, попередньо смикнувшись, остовпіло витріщаюся на неї, а тоді усвідомлюю щойно почуте запитання, що змушує мене трусонути заклопотаною вихованням вередливих думок головою.

— Та… — розсіяно тягну, поки мозок ще не навів порядок із переходом зі світу згадувань до реального. — Непогано. Я познайомилася із королевою відьом і навіть подружилася із її дочкою, — слова починають бути чіткішими і впевненішими, коли спогадування тих подій дивним вогником загорається всередині, який і дбайливо гріє, і неприємно обпікає водночас. — Спочатку пан Кейн випив зілля, яке міняє стать, аби відьми нічого не запідозрили. Але потім через деякі обставини нас таки викрили. Тоді було дуже лячно, адже з’явилася сама королева, і я, слухаючи прояв її люті, відчувала, що вона може вбити нас у будь-яку мить, — у відповідь наляканому здивуванню ельфійки можу лише іронічно посміхнутися. — Але нам дуже пощастило, що ця жінка мала хороші стосунки з мамою пана, тож смерті ми уникнули. Цікаво, невже пан Аберхард не має у Вірверсалі того спеціального статусу, який би дозволив йому більш-менш пересуватися землями королівства? — риторично запитую сама себе, а тоді швидко продовжую: — Ось потім я допомагала Матроні, тобто принцесі, прятати у бібліотеці і збирати рослини на спеціальне зілля, за яким ми туди і відправилися. А ще… — потік словосполучення умить спиняється, коли мені нагадуються зустрічі з Даміаном і відмова від своїх рідних веселкових очей. — Королева захотіла певну відплату за допомогу, тому в мене вже зелені очі, — значно сумніше додаю я, похиливши приречений погляд і вирішуючи не розказувати їй про зіткнення із вбивцею.

— Люба, — жінка підходить і співчутливо торкається моїх плечей, — я вже кілька разів спілкувалася із цією королевою, тож можу впевнено сказати, що вона для кожного свого вчинку має набагато більші підстави, ніж може здатися на перший погляд.

— Але ж тоді вона погрожувала життям пана Кейна… — стараюся запротестувати я, стривожено суплячись. — Не розумію, що може бути важливішим за чиєсь життя? Які ще "більші підстави"?

— Вона би його нізащо не вбила, — переконано заперечує спокійна співрозмовниця, хитаючи головою. — Хоч ця жінка й надзвичайно корислива особа, та все ж має серце. Вона, думаю, просто залякала тебе цим, адже не захотіла викривати справжніх намірів.

— Ви справді так вважаєте? — пані Гелла припиняє теплий контакт із моїм тілом і я відходжу від неї. Потім допитливо досліджую впевненість у її сірувато-синіх очах.

— Так, — трохи усміхнено киває, — з розповідів батька Кейна знаю, що королева ще та вертихвістка – вміє багато що зробити собі на користь. Він теж декілька разів із нею зустрічався.

— Гм… — наближаюся до печі і знімаю уже готовий овочевий суп. — Дякую, що розказали. Я буду мати на увазі…

Невже це може означати щось жахливіше? Або те, що мої очі не назавжди стали зеленими? А й справді – королева не казала, що це навіки!.. Матінко, яка ж вона все-таки незбагненна жінка...

— Немає за що, Глоріє, — ще раз розтягує повні губи у добрій усмішці пані Гелла. — Тобі дякую, що розповіла. Все-таки я хвилювалася за вас обох, а Кейна зараз не хочу напружувати говорінням. До того ж відчуваю, що йому там нелегко довелося. Під натиском і вредним характером Її Величності не кожен довго витримає…

— Ваша правда, — я нервово хихочу і набираю у миску зварену страву, яку згодом планую віднести у покої пана. — До речі… — несподівано згадую дещо важливе і ловлю себе на припущенні, що варто би було з нею цим поділитися. Та й є відчуття, що скоро вона буде мені, мов мати. Така добра й чуйна. Не дивно, що мій господар часто міг у неї ховатися від гніву своєї неньки, хі-хіх.

— Маєш ще якусь новину? — пані Гелла ненав'язливо намагається підштовхнути мене до продовження репліки, бо ж щось я застигла.

— Так-так! Хочу сказати, що пан Кейн уже пив мою кров! Уперше! — з дивним захватом заявляю, глянувши на збентежену представницю ельфійської раси. — Безперечно, спочатку було страшно! Але все минуло добре. Навіть якщо я через один інцидент відчувала провину за те, що мої очі тепер не такі, як раніше, адже помітила, що панові вони подобаються… — настрій знову спускається униз, внаслідок чого і слова стають тихішими, сумнішими.

— Я не знаю, через що ти там відчуваєш провину і не хочу зробити тобі гірше, проте… Скажу, що Кейн не раз говорив мені, як захоплюється твоїми очима. Для мене було дивно чути від нього таке, якщо чесно. Адже раніше він майже ніколи не вихваляв риси чийогось обличчя так щиро і відкрито. Мабуть, йому вони дійсно дуже подобаються, навіть якщо їх уже немає, — раптово каже жінка і лагідно всміхається, коли наші погляди зустрічаються. — До речі, вітаю із пройденням найголовнішого кроку у вампірсько-аімерських стосунках. Ти молодець, Глоріє.

— Д-дякую... за все… — схвильовано видаю я зі змішаними почуттями сорому, щастя і жалю. — Мені над цим треба подумати, певно… — беру миску до рук і готуюся іти до кімнати хазяїна.

— Оце вже ні, дитино. Поки ми тут були (і не лише), я помітила, як ти думаєш. Повір, іноді мізкам теж треба відпочивати. Вгамуй це трохи, гаразд? А то ще, гляди ж, якусь болячку заробиш, — на її неочікуване зауваження мої брови здивовано повзуть чолом вверх.

— А я і не гадки, що Ви могли щось таке помітити, — чесно зізнаюся, із дивним відчаєм потираючи частину обличчя долонею. — Дякую за турботу, Гелло, я старатимусь. Хоча, як відомо, нас тягне до всього забороненого, тож сумніваюся, що з цього щось вийде, — ніяково посміхаюся і, притримавши посудину вже обома руками, починаю тримати курс до покоїв альбіноса.

Хоч пані Гелла повернулася сюди ще вчора, та все одно залишила догляд за хворим Кейном на мене, за що я їй вдячна. Все ж таки, якщо поступово все згадати, то у його теперішньому стані моя і тільки моя провина. Жінка за цей час лише зо два рази до нього заходила, щоб трохи поговорити і перевірити його самопочуття. Може, справа ще й у тому, що Кейн сам їй щось про мене повів? Не знаю…

— Як чуєтеся? — я поволі заходжу всередину потрібного приміщення і звертаю на лежачого вампіра в міру стурбований погляд.

— Здається, вже краще, — спокійно відказує він, не відриваючи від мене уважних очиськ кольору рубіна. — Будемо сьогодні теж у доміно грати?

— Як бажаєте, — коротко всміхаюся я, відчуваючи у його голосі миле дитяче прагнення, — але спершу – обід.

Альбінос мовчки погоджується і приступає до активного наминання мого куховарства за обидві щоки.

До речі, забула вам розказати, що протягом цих двох днів ми з ним граємо у доміно і шахи. Щоправда, у перше частіше, а то від другого він відмовився вже тоді, коли був переможений мною зо п'ять разів поспіль. Ну а хто винен, що тато навчив мене добре грати в шахи? Хі-хі.

Ось у доміно він перемагає мене значно частіше, а недавно ще й вигадав таке, аби тому, хто програв, загадувалося якесь бажання. Лишень ми, слава Богам, доходимо згоди у тому, щоб те бажання було в межах розумного (а то хтозна, що його хвора голова вигадає). Тому, оскільки я нерідко буваю переможеною, то що там хіба не роблю… Я і акробатством займаюся, і позую перед ним у найкумедніших образах (найкращі моделі Зонтаносу ховаються), що супроводжується його нестримним хихотанням, і навіть розповідаю про всілякі свої життєві ситуації, які то веселі, то повчальні, то ганебні, то зовсім чудернацькі.

А подумки сама перед собою визнаю, що такі ігри за цей нелегкий для нього період нас непогано зближують. І це аж ніяк не може не гріти мого серця.

— Ура, я знову переміг! — радісно заявляє очевидне пан Аберхард, поки я ображено зітхаю, досліджуючи гральні пластинки насупленим позіром.

Ні, ну справді – скільки можна? Це ж нескладна гра! То чому він майже завжди перемагає?!

— І що загадаєте мені цього разу? — я вичікуюче сідаю на крісло і невдоволено схрещую руки на грудях, підвівши на щасливого чоловіка майже вдавано обурені вічі.

— Гм-м... — демонстративно задумується він, зручніше сідаючи в ліжку і шастаючи зором по добре освітленій незвично яскравим весняним сонцем кімнаті. — Я хочу, щоб ти… — чоловік ураз спиняє свій проникливий погляд на мені і сканує персону невинного аімера з ніг до голови, від чого я не на жарт розгублююся. Далі так само різко відводить очі і, як помічаю, бажає, аби я його поквапила.

Що це з ним? Температура наче не така висока, щоб його лихоманило...

— Щоб я що? — таки не втримується моє терпіння, поки підсвідомість починає підозрювати щось не конче добре. Вампір трохи хмурить свої біляві густі брови, поволі підсуває коліна до грудей і раптом ховає у них своє ладне обличчя.

Кейне, що з тобою, на дідька, відбувається?

— Щоб ти… — ще раз видає, але вже значно тихіше, легко обхоплюючи руками ноги. — Я хочу, щоб ти дала мені своєї крові… Ось, — покривало, яке опиняється між його довгими пальцями, стискається, що дає мені знати про чималу збентеженість пана Кейна. У наступну мить він крадькома зиркає на мене, і тому помічаю певну тривогу в його червонющих очах.

Чекай, ти сказав "крові"?

— Ох, — шаріюся я, щиро дивуючись такій заяві. — Це бажання ніби не переходить межі розумного, тож я не проти. Все-таки це мій першочерговий обов’язок, — серйозно кажу я, не розуміючи його поведінки.

Невже це для нього було так складно? Він що, робив це (просив) уперше? Не вірю.

— Гаразд, але… — альбінос неспішно обертає голову до мене і я, швидко аналізуючи його зовнішній вигляд, усвідомлюю, що температура тіла хворого вкотре підскочила. А бодай тобі! — Але я боюся, що під час цього або після можу накинутися на тебе із зовсім іншим мотивом… А це буде неправильно, навіть якщо того хоче мій гріх.

— Ох... — повторно хапаю ротом повітря я, конкретно засоромлена власною уявою і його дитячою схвильованістю.

— Звісно, я б міг спробувати, але поки мене ще не почало сильно лихоманити, я свідомо розумію, що можу просто не підкорити бажання тіла, через що можеш постраждати як ти, так і моя репутація, — ображено бубонить чоловік, витріщаючись на витіюватий тюль, що акуратно прикрашає стовпці балдахіна.

І я, і репутація? Гм… Щодо репутації – не знаю, а особисто я, мабуть, не була би проти віддати тобі свій перший раз. Далі би ще пишалася цим, як бозна-хто. Хоча… Все-таки відмовлюся, адже ще заманливіше було би, якби ти не був хворий. А так…

О Боги, що за думки, Глоріє?! Через таке неподобство твоя бабуся точно вже кілька разів у домовині повернулася!

Я раптом відчуваю, як шкіра обличчя починає зрадницько пашіти. Аякже, я, виявляється, теж захворіла. Гадство!

— Якщо все це може, як Ви кажете, погано скінчитися, то Вам краще почекати доти, доки температура Вашого тіла не внормується, — намагаюся говорити врівноважено і без зайвих позірів у його бік, мимоволі мордуючи тканину домашньої сукенки пальчиками. — Тоді вже спокійно поп’єте моєї крові.

— Може, й так, — одним лише видихом погоджується ослаблений співрозмовник. Бач, а ще недавно так гарно тішився, що переміг мене у доміно. Дивина з твоїм організмом, Кейне. Дивина. — Але я вже чотири дні не пив крові, через що мені стає ще гірше… Та й думаю, що одужаю значно швидше, якщо вип’ю її... — рум’янощокий пан надуває свої боязко-рожеві губи і ще раз зітхає.

Ой, мамо!..

У наступну мить я підводжуся і, підійшовши до нього, беруся безцеремонно досліджувати його гарне лице руками.

— Напевно, через те, що у Вас періодично висока температура і шкіра червоніє, я не помітила тих судин. А вони справді вже з’явилися… — замислено стверджую зауважений факт і не звертаю уваги на дивний погляд мого господаря, який продірявлює у моїй нахабній персоні дірку. — Можливо, якщо я таки дам Вам своєї крові, щоб усе минуло без проблем, треба буде зв’язати Ваші руки. Що на це скаже… — моє тіло зненацька хапають обома руками і, наче воно якась пір’їна, перекидають на ліжко, тим самим вихоплюючи з рота наполоханий зойк.

О Святі! Я-то думала, що ти слабосилий, коли хворий!

— Я ж, здається, попереджав, Глоріє, — трохи захриплим голосом каже пан Аберхард, загрозливо нависнувши наді мною і розмістивши долоні по два боки від моєї голови. Я перелякано втискаюся спиною у м’який матрац і шаленію від гучних звуків несподівано прискореного серцебиття у власних скронях, поки тіло кидає у жар.

— Зачекайте, я н-не думала, що Ваш гріх так легко може взяти Вас п-під контроль, — стурбовано тараторю я, стараючись його бодай якось заговорити.

Людоньки (вимерлій расі присвячується)! Ніколи не звикну до того, що він під час хвороби може настільки швидко змінитися із милого хлопчиська на дорослого чоловіка!

Я хвацько розстібаю два ґудзики на погрудді сукні і звільняю ліве плече від тафти. Зіниці вампіра помітно видовжуються, а самі очі набувають більш насиченого темно-червоного забарвлення.

О мої коси, я ж усе правильно зробила??

— Цікаво… — з незрозумілим задоволенням шепоче пан Кейн, а тоді підіймає руку і, торкнувшись моєї голої шиї, теплою подушечкою пальця веде вниз, до ямки на ключиці, внаслідок чого моє застигле тіло поглинає потік сиріток. Там він на дві-три секунди спиняється і переводить мутний погляд із мого перестрашеного обличчя кудись нижче.

Ні, Кейне, невже ти зараз…

Мені за той коротенький момент здається, що його свідомістю справді починає керувати хтось інший. Хтось, кого йому дуже складно підкорити... Його гріх.

Ой, лишенько! А мені думалося, що все це просто такі собі вигадки!

Не встигаю отямитися, як його палець знову продовжує рух і тепер пересувається до проміжку між грудьми, через що все внизу мого живота млосно тьохкає.

— Господарю, послухайте мене, — насилу спинивши наполегливий стогін, я неочікувано беру лице альбіноса в долоні і звертаю його палаючий позір на себе. — Зараз Ви... вип’єте моєї крові стільки, скільки Вам треба. І… — слова збиваються через ускладнене дихання, а руки пітніють від бентежності. — І більше нічого зі мною не зробите. Зрозуміло? — я все ще не відпускаю його вилиці і продовжую серйозно заглядати в ті вампірські голодні вічі, чужинець у яких змушує мене неабияк лякатися подальшого розвитку подій. Благородне чоло мого хазяїна хмуриться, а очі тіршечки світлішають. — Повторіть, будь ласка, — з нежданою строгістю мовлю я, помічаючи на його тонких губах відтінок лихої посмішки.

— Зараз я вип’ю твоєї крові стільки, скільки захочу, — з утіхою воркоче чоловік, після чого пальці тієї самої руки беруться, як я розумію, безпардонно розстібати ще один ґудзик моєї хатньої сукні.

— І-і? Ви не все повторили, — я рішучо хапаю його кінцівку і вправно втримую її від непристойних діянь. Наші погляди знову стикаються, наче суперники на арені якихось боїв без правил, що готові перемогти за будь-яку ціну. Мені до біса складно, але я все ж намагаюся витримати цю рубінову хвилю невдоволення, яка мене моментально накриває.

— І я... більше... нічого з тобою не зроблю... — врешті, гірко вичавлює кровопивця, відводячи розчарований зір убік і розслабляючи полонену мною долоню. Я здивовано завмираю і не можу повірити в те, що сталося.

Ух ти... Я щойно що... перемогла його гріх?

— От і добре, — щасливо всміхаюся і відпускаю його кінцівку, прочуваючи у єстві надзвичайно дивне полегшення і такий же присмак тріумфу.

— Пробач, — альбінос довгу хвилину вражено бадає зором постіль, а потім, взявши за плечі, обережно змінює моє положення на сидяче і провинно глядить у мої дзеркала душі.

— Ви не можете його контролювати? — зацікавлено і водночас тривожно ставлю запитання я, навдивовижу, не відчуваючи жодного дискомфорту від прямої зустрічі наших очей. Обличчя пана розгублене і досить зніяковіле, що додає йому ще більшої гожості. Через цю неземну милість мені так і хочеться притиснути його до своїх грудей і ніжно погладити по голівці, запевняючи, що все гаразд. Але на даний момент не можна розслаблятися (та й що би він про мене подумав, якби я таке утнула?).

— Кого контролювати? — здіймає брови вампір. — А… — на мить стихає і замислено схиляє голову. — Не те, що не можу… Це дуже складно… Й інколи мені здається, що я ніколи не могтиму його контролювати. В більшості випадків, що б я не робив, він майже завжди домінує, — ці приречені слова якимось чином дають мені підказку про те, що за ними може піти певна розповідь. — Це почалося приблизно з вісімнадцяти років або тоді, коли мій організм уже повністю статево розвинувся. Десь відтоді я почав вести розпусний образ життя, якщо сказати коротко і не вдаватися у подробиці. У той час я часто сварився із батьками і навіть не раз тікав із дому. Вони, наскільки мені відомо, схилялися до того, що це звичайний підлітковий вік, коли я сам не знаю, чого хочу, але це було не так. У свої вісімнадцять я вже чітко знав, ким хочу бути і для чого. Але ось ця тяга до статевих стосунків нерідко змушувала мене забувати про все на світі, лиш би задовольнити ту Хіть, яка сиділа в мені. І, знаєш, у такі миті справді здавалося, що мною керує щось незрозуміле. Що той "я" так би не вчинив, а ось цей – може. Либонь, ти після цього, що я тобі розказую, вважатимеш мене мерзенним, але я не можу відмовитися від тієї сторони себе, як би сильно цього не хотів. Вона – невід’ємна частина моєї особистості, і залишиться такою, доки я не помру… — він трішки замовкає, коротко оцінює мою рекцію неспокою на лиці, а далі знову опускає вічі, турботно стискаючи в руках білосніжне простирадло. — Я раніше думав, що це так буде лише певний час, що згодом все минеться і я буду… нормальним, як усі інші чоловіки. Але невдовзі я зустрів Гелвіна, тобто Обжерливість, із яким трохи подружився і який так щиро поділився своєю проблемою, наче знав, що мене переслідує щось схоже. Можливо, він відчував, хтозна... Пізніше і я йому про своє розказав, а він тоді почав повідати мені про те, що вичитав у одній старезній книзі якоюсь невідомою мені мовою і що може пояснити наші дивні ситуації. Виявляється, із покоління у покоління серед представників нашої раси існують такі образи семи смертних гріхів, що колись були закладені в основу нашого світу істотами, які його створили. Я більш детально про це розповісти тобі не можу, адже це заборонено Творцями, пробачай, — пан криво посміхається і знову серйознішає. — Після цього ми з ним стали кращими друзями і, попри навчання, відправилися на пошуки таких же грішних вампірів. Згодом ми, дякуючи дивовижним пошуковим здібностям Гелвіна, всіх-всіх знайшли і вирішили триматися більш-менш разом, аби, якщо щось, ділитися інформацією щодо цього гріховенства. А ще довідалися, що вже споконвіку вампіри, які носять якийсь гріх, стають головними у клані. Це щось типу спадку... У палаці короля навіть проводиться спеціальний ритуал, щоб довести, що ти справді є одним із гріхів. Король перестав це серйозно сприймати після того, як з'явився "Ателіс". Він розумів, що ми йому владу не віддамо, а тому й не намагався розібратися у тому, чи дійсно те все – правда. От навіть якщо ми, гріхи, між собою не дуже дружні, все одно мали знайти точки дотику, щоб не дозволити нашому клану впасти під "Ателісом". Все-таки наш був заснований першим... Та й всі ті крамниці чи заводи, якими ми володіємо, переходять нам у "спадок". Швидше за все, через те, що народ Зонтаносу так мало знає про наше гріховенство (про це взагалі ніколи публічно не розповідали), ходили всілякі чутки, тому наші робітники й почали прирівнювати нас до тих сімох смертних гріхів... Втім, вони не помилилися. А король, вочевидь, досі сприймає це як якусь нісенітницю... Гадки не маю, що ти там про це все знаєш, але запам’ятай, Глоріє, що дуже важливо перевіряти ту інформацію, яку ти десь вичитала.

— Щось я не розумію… — мої брови сходяться над переніссям, видаючи замисленість хазяйки. — А що тоді з "Ателісом"? Вони що, такі самі, як вся ваша сімка, тільки навпаки, так? — на мою цікавість вампір лише стенає масивними плечима і з ледь помітною провинною усмішкою прикладає вказівного пальця до своїх тонких вуст. — Зрозуміло, — невесело видихаю я, розчарована неможливістю довідатися більше про їхні кланові суперечності.

— Не засмучуйся, Глоріє, — знічев’я лагідним голосом підбадьорює чоловік, — я думаю, ще настане час, коли ти все дізнаєшся.

— Якщо Ви так кажете, — "Ще й із такою приголомшливою усмішкою", – скажено хочеться додати, але я якось-таки стримую цей незбагненний порив, — то гаразд, — усміхаюся у відповідь і відчуваю, як щоки загоряються теплою червоною барвою.

— То що, нумо продовжимо? — нагадує про моє початкове завдання трохи схвильований господар, якому до дідька личить безлад на голові. Або ж він… таким чином ще хоче відвернути мою увагу від недавньої вельми цікавої розповіді. — А то я ду-уже зголоднів, — він ніяково хихоче, а потім пильно вдивляється у моє лице, поки у його світло-кармінових очах спалахує небезпечний блиск.

— Звісно, залюбки, — радісно відказую я, ще раз стягуючи тканину на плечі, яку за час нашої розмови (чи то, радше, його монологу) вже встигла підтягнути.

— Пробачиш мені грубість? — спотайна запитує чоловік, ледве торкаючись гарячими пальцями мого звільненого від одягу місця, що викликає у душі певне побоювання.

Все-таки я ще до цього зовсім не звикла…

— Яку саме, мій пане?.. — акуратно підсуваюся ближче і несміливо заглядаю у його криваві вічі, налиті вампірською жагою. Підсвідомість тихо підказує, що я пробачу йому все на світі. Все, що б він не зробив. І… я з нею згідна. Але страх від цього усвідомлення чомусь аж ніяк не зникає.

— Цю, — пан Аберхард одним натиском руки на мою спину притягує мене до себе і, швидко пройшовшись по шиї жарким язиком, різко встромляє у неї свої довгі ікла. Я голосно зойкаю і вільною долонею щосили стискаю передпліччя вампіра, поки інша впирається у його твердий тулуб. Дихання на певний час нажахано затамовується, а серце в бюсті береться безжально дубасити ребра.

Угх, грубість, так грубість…

Через десяток секунд той колючий біль, що нещадно прошиває усю спину й грудну клітку, дуже поволі вщухає, але невеликій кількості сліз все ж вдається втекти з очей, які я з самого початку стражденно заплющую.

Ковтання мого господаря великі, пожадливі, гучні і такі квапливі, наче у наступні кілька хвилин сюди має хтось увірватися і перервати його. При цьому він дедалі щільніше притискає мене до себе (попри мої ж несміливі супротивляння), тим самим підвищуючи температуру мого тіла вдвічі, а то й утричі.

Хоч і відбулося це так рвучко і дуже неприємно, згодом я відчуваю у тілі м’яку слабкість, яка ще більше затуплює наслідки грубих дій альбіноса.

Дивацтво… А здавалося, що біль буде лише посилюватися. Мабуть, ти дійсно був дуже голодний, що настільки швидко захотів усе зробити…

Минає туманних дві-три хвилини, перш ніж гострі зуби пана залишають мою шию, і це дозволяє нарешті розслабити свою фізіономію і ту руку, яка щодуху тримається за нього. Натомість чоловічий язик ще кілька разів обережно "обробляє" постраждале місце. І згодом теплі вуста дбайливо вкривають його невимовно ніжними цілунками, які викликають полегшення у серці і чудернацький лоскіт у животі.

— Пробач мені, дівчинко… — тяжко шепоче пан Кейн, досі продовжуючи цілувати і незвичним чином лікувати вкушену ним ділянку. — Я мусів зробити це так, бо інакше, думаю, далі би просто не втримався і… Сама розумієш…

— Це було грубо, — щиро й ображено хникаю я, схиляючи голову на його міцне плече. Коли він плавно відсторонює мене від себе, стрічаю його жалісливий погляд із непідробним шкодуванням. Альбінос облизує закривавлений рот і провинно закушує губи, які внаслідок пиття крові набувають значного природнішого кольору.

— Пробач… — знову співчутливо шепотить вампір, розчаровано зводячи білі брови і ласкаво витираючи струмочки сліз із моїх червоних щік своїми широкими долонями. — Будь ласка, пробач, Глоріє... Я більше так не робитиму… Обіцяю, — він знічев’я акуратно притуляється своїм гарячим чолом до мого і заспокоєно стуляє повіки, все ще тримаючи одну з долонь на моїй вилиці, поки я стурбовано вивчаю його ладне обличчя. Солоні доріжки знову зриваються з очей, а груди наповнює чудний щем.

Мамцю, як же я все-таки його кохаю...

— Угу, — розчулено схлипую я, розуміючи, що повністю пробачаю йому цю грубість.

Дихання пана Кейна безтурботне і повільне, немов він очунюється від усього, що щойно відбулося. Зізнаюся, і мені від цього оправитися не завадить…

Сама невпевнено заплющую вічі і поступово відчуваю, як сльози більше не мочать моє лице чи його руку. Серце вже значно спокійніше стукотить усередині, а думки залишають той незрозумілий ураган, помаленьку розбігаючись по своїх місцях. Ще більшого умиротворення додає те, як вампір лагідно гладить мою потилицю і як запах чоловічого тіла без жодних парфумів пестить ніс.

Невдовзі білявий неспішно відсувається, поправляє тафту на моєму плечі і з усе ще розпаленими світло-багряними очима, які не відводить від зони мого декольте, турботливо застібає ґудзики верхньої частини сукні. І я в цей момент не можу збагнути, боюся його зараз чи ні? Бо є чуйка, що гріх знову може його підкорити і я тоді вже нічогісінко не зможу з цим вдіяти, хотітиму того чи ні.

— Дякую тобі, — тихим басом видає альбінос, перечіпляючи зір із бюсту на моє схвильоване обличчя, яке одразу заливається поганючим рум’янцем. На його слова лише слабо всміхаюся і здригаюся, коли рука пана неждано лягає на моє стегно.

Е ні, шановний, ми ж наче домовилися.

Я повільно беру його жарку долоню і здіймаю її вверх, прямо перед лицем господаря, після чого незадоволено хитаю головою. Він ображено підтискає губи, проте все ж не супротивляється.

— Що хочете на вечерю? — цікавлюся, поки шустро злажу з ліжка і трохи тремтячими руками наливаю у горня досі теплого відвару. Пан Кейн, важко зітхнувши, зручно влягається у постелі і, приймаючи від мене напій, супиться.

— Довіряю вибір своєму аімерові, — після якихось роздумувань і пиття цілющого настою заявляє вампір. — Ти ж додаєш до своїх страв ту приправу, еге ж?

— Яку при… — я завмираю і миттю все усвідомлюю. — Ні, не додаю, — з голови негадано йде уявна пара, а лице добряче червоніє.

Холера, геть про це забула. Варто, певно, чим швидше те кляте зілля викинути!..

— О, тоді вони в тебе дійсно смачні вдаються...

— Ага. Ну, я піду, — не бажаючи продовжувати цю дурну тему, розвертаюся і, захопивши з собою порожню миску, на ослаблених недавнім дійством ногах прямую до виходу.

— Зачекай, Глоріє, — гукає мене хворий, на що я запитально піднімаю брови і дивлюся у його бік.

Як знала, що він щось таке видасть.

— Що трапилося? — врешті, зрозумівши його несміливість, підходжу ближче і схиляю голову набік.

— Мені Гелла недавно приносила один лист… — замислено починає він, більше закутуючись у ковдру і чомусь уникаючи спіткання наших позірів.

— І? — не витримую я, безчельно вилупляючись на чоловіка, якому вельми личить розгублено-задуманий образ.

— Ну… — пан Аберхард доволі зніяковіло потирає своє аристократичне чоло і наступної миті прямо мене розглядає. — Гордість, тобто Евеліна, якщо пам'ятаєш, запрошує нас до себе на весілля, яке відбудеться у ці вихідні. Я просто подумав, чи ти не проти десь перед цим відправитися до короля на узаконення? Чи краще після?

— Оу... — вражено видихаю я, дивуючись новині з весіллям і усвідомлюючи, що щось мені занадто мало відомо про те узаконення. — Поки не знаю. Ви, краще, розкажіть детальніше про той договір, тоді я зможу вирішити.

— Та там нíчого розповідати, — знизує дужими плечима вампір, зиркнувши кудись убік. — Варто прийти до короля і підписати у нього спеціальний документ, який далі слід уважно оберігати. Власне, підписування робиться кров’ю як твоєю, так і моєю. Після цього вампір і аімер повинні добре поїсти і поспати, адже процес узаконення забирає багато енергії. Все зрозуміло? — він спершу усміхнено дивиться на мене, а далі переносить погляд уже на балдахін, перш ніж встигає помітити, як моє личко зафарбовується підступним рожевим.

От дідько! Коли вже я перестану так часто червоніти від його поглядів у мій бік??

— Так, — чітко киваю і поспішаю влаштувати заломлення своїм смужкам на чолі. — А там, тобто у тому процесі, що, задіяна якась магія?

— Так. Вона колись давно була, скажімо, позичена нам від однієї королеви відьом. Проте, як ти розумієш, теперішня правителька Вірверсалю не дуже ладна ділитися із Зонтаносом своїми магічними штучками. Але це не біда, тому що вона вже не перша така. І, на додачу, та здібність, яку опанував той найперший король, який це і почав проводити, має генетичну спадковість, тобто передається від батька до сина чи дочки, — Кейн на мить серйозно задумується, а тоді продовжує: — Хоча ходять чутки, що з кожним спадкоємцем та здібність (чи як це ще назвати?) починає слабшати, і згодом все одно доведеться знову звернутися до відьом.

— Он як… — мугикаю я, перебираючи у руках посудину з-під обідньої страви. — Зрозуміло.

— То... як би тобі хотілося? — повертає до початкової теми хазяїн, прив’язуючи до мене свої зацікавлені очі-рубіни.

— Думаю, нехай буде до весілля. Аби потім можна було зі спокійною душею святкувати, так би мовити.

— Чудово, — всміхається пан, виставляючи на показ довгі ікла. — Тоді можеш іти збиратися. Напевно, ввечері вже можна буде вирушати, щоб на ранок бути на місці, адже може минути немало часу, перш ніж ми знайдемо того короля.

— Постривайте, але ж Ви ще не повністю одужали… — заперечую я, та мене зразу зупиняють:

— Не хвилюйся за це, — безпечно мовить він. — До вечора маю бути, як новенький, якщо випив твоєї крові.

— А хіба не можна було з самого початку так зробити? — хмурнішаю я.

— Ні, тому що так влаштовані вампірські тіла. Спершу обов’язково треба, щоб організм сам трохи поборовся із недугою, а якщо вона ніяк не хоче минати, то можна випити крові аімера. Це надзвичайно швидко допомагає зцілитися.

— Ого, зрозуміло… — я часто киваю і поправляю свої коси. — Гаразд, тоді я піду готувати вечерю, а потім збиратимуся у дорогу.

— Молодець. Я ще трохи подрімаю і пізніше теж почну ладитися, — чоловік смачно позіхає, і я бережливо вкриваю його покривалом.

Після цього тихо виходжу з кімнати і тупцяю на кухню, інколи легко дотикаючись до місця укусу.

Сподіваюся, таке справді більше не повториться, а то це був зовсім не приємний досвід… Мабуть, аби такого не було, в майбутньому слід буде частіше давати йому своєї крові.

*****

По смачно приготованій і вечері я ще раз заглядаю до пана і, перевіривши, що йому на правду стало набагато краще, відправляюся на збирання. У його процесі вмикаю на радіо якусь музичну хвилю і надспівую ту чи іншу композицію.

— От халепа! Як я могла забути взяти у неї код?? — розчаровано переглядаю контакти свого засобу зв’язку і розумію, що цікаво потеревенити з Матроною не вийде. Приїхали… Паскудство, ото голова й два вуха!

Невдоволено пирхаю і беруся знімати чергове вбрання, яке, думаю, не годиться на узаконення. Так, треба щось зручне і трохи святкове…

Починаю ще раз перебирати свій гардероб і замислююсь про ту ж дочку королеви.

Дивно, я лише зараз згадала про те, що тоді, коли ми ховалися від Даміана у кущах, із цим аімером не було Матрони. Гм… і що це може означати? Їй не вдалося втекти? Чи вона просто вирішила втілити свій задум трохи пізніше? Все-таки іноді (якщо не завжди) дуже складно зрозуміти, що коїться у її голові...

Та й із тим зіллям бач, що вигадала! Ото вже дівка! Таке враження, що лиш би і пхалася у чиїсь сердечні справи! Ох, швидше би з нею зустрітися, а то я навіть скучила…

Поки спокійно розгулюю кімнатою в одній лише блідо-рожевій спідній білизні, насолоджуючись гучною музикою, розумію, що піти до короля у не дуже довгій темно-багряній сукні, такого ж кольору черевичках і з чорним болеро (незамінна частина мого образу) – буде чудовою ідеєю.

— Глоріє, ти чула новину про… — неочікувано крізь шум радіо звучить тривожний голос пана Кейна, змушуючи мене навіть сіпнутися.

Коли неквапно розвертаюся у потрібний бік (аби перепитати, адже він чомусь не договорив), то бачу, як мій симпатичний господар шоковано завмирає у прочинених дверях і повним ходом їсть мою постать своїми розжареними маковими очима.

Я спершу нерозуміюче кліпаю, але, добре помічаючи в його погляді трохи знайомий загрозливий спалах, усвідомлюю свій зовнішній вигляд. І через це нутрощі крижаніють, а тіло вибухає червоною фарбою.

О Боги, невже я не почула, як він постукав і ввійшов?!