Крізь зщеплені знемогою повіки наполегливо продирається світло, змушуючи мене поморщитися, тільки-но я починаю поволі розплющувати їх, тим самим звільняючи очі від темряви. Відчувається страшенна сухість у горлі, немов його натер піском, а пошерхлі губи розтулені й з них випускається ледь чутний вдих і такий же стомлений видих. Перші п'ять-десять секунд я зовсім не розумію і не пам'ятаю, що відбувалося зі мною до моменту цього туманного самопочуття.

— Ох, знала б моя мітла, невже це він тебе так засмоктав?

Лишень до вух долітає цей різкий, досить низький і щиро здивований жіночий голос, мій мозок миттєво трезвіє, бо ж у наступну мить ще й крижані пальці неслабо натискають на місце покарання мого пана.

Я одразу схоплююся і, набравши добрячий черпак безстрашності з незрозумілих глибин свідомості, тут же пекуче тріскаю власницю того зверхнього тембру по її холодній кінцівці.

— Не торкайтеся! — розлючено шиплю їй у лице, мов якась дика кішка, а потім для більшої безпеки відсуваюся ближче до стіни, біля якої приперте ліжко, на якому зараз перебуваю.

— А то що? Поб'єш мене? — королева з викликом зводить догори одну з темних брів, продірявлюючи мене своїми насичено-синіми очима, мов нещадним свердлом, а тоді вдіває рукавички. Я ж спершу й не усвідомлюю, що таким тоном зараз розмовляю із самою правителькою відьомського королівства.

От халепа, та її ж зовсім не впізнати без того капелюшища!

— П-п-п-пробачте, благаю! — боюся, в мене голос ще ніколи настільки не тремтів. Тіло відразу переймає весь страх серця і починає судомно труситися, поки язик, більше не в змозі нічого мовити, намертво прилипає до піднебіння, а зуби до болю зціплюються.

— Ой, не подобаються ж мені ці ваші вампірсько-аімерські справи, — раптом невтішно хитає головою жінка, випроставшись, а потім подається до якоїсь, на перший погляд, занедбаної високої шафи без дверцят, до неможливості набитої різними пошарпаними книгами, старими піалами, подертими сувоями, різноформинними баночками, маленькими коробочками чи ще якимись пожовклими паперами.

Мамо, чого там на тих хитких полицях тільки нема!

У той час як я застигаю, шоковано досліджуючи то цю шафу, то все приміщення загалом, найвеличніша з відьом порпається у якійсь шухляді.

Кімната світла завдяки великим вікнам, крізь які ненав'язливо потрапляє вже післяобіднє сонячне проміння, а ще простора і з такою високою повалою, якої я ще ніколи не бачила. На ній тяжко висять якісь припалі кілограмами пилюки люстри. Весь простір із усіх країв заставлений різноманітними тумбочками, столами, парочкою крісел, ще одним ліжком і десятками незрозумілих мені приладів.

Жадібно шукаючи тривожними очима будь-яку зачіпку, яка б говорила про наявність мого вампіра у кімнаті, я розчаровано розумію, що його тут немає, через що в душі з'являється жахлива пустка, яка починає приреченими думками виїдати крихти беззахисної надії.

Де… де пан Кейн? Що вона з ним зробила??

— На, випий, — до мене несподівано летить невеликий скляний бутель, та я вчасно оговтуюсь і хапаю його ослабленими руками.

— Що це? — із болем, що дряпає сухе горло, хриплю до дивної жінки я, підозріло вирячаючись на прозоро-зеленкуватий вміст "великодушно врученого" мені предмету.

— Я знаю, що тебе мордує спрага. Випий, — безпристрасно відповідає королева.

Я недовірливо звужую погляд, концентруючи його на тій посудині, а тоді, таки наважившись, підношу її до потрісканих, наче земля у нестерпну засуху, вуст і починаю повільними маленькими ковтками наповнювати свій організм цією незрозумілою рідиною.

Гм, добре, що смак непоганий – гірко-солодкий, хоч пити можна. Ох, яка благодать…

Знічев'я у дерев'яні двері хтось із усієї сили стукає, змушуючи мене неслабо здригнутися і звернути на славнозвісний вхід увагу, а тоді до кімнати залітає розпатлана довговолоса шатенка, вбрана у якусь чорну сукню, черевички і відьомський капелюх. Незнайомка великими очиськами, що налиті кольорами штормового моря, проходиться по всій кімнаті і, помітивши мою скромну особу, безцеремонно вказує на мене пальцем, вражено кажучи:

— То вона – той самий проклятий аімер, що з вампіром незаконно проникнув до Енарсалю?! — відьмочка поспішає зачинити за собою двері й хутко підбігає до мене, очікуюче застиглої внаслідок її незвично-бурхливої поведінки.

Вона сказала "проклятий"??

— Матрóно! Скільки разів я тобі говорила, щоб ти не вривалася до мене без попередження! — жінка хапає чудернацьку дерев'яну паличку до рук і, щось прошепотівши, вказує нею на новоприбулу. Але, скільки б не чекала, з дівчиною нічогісінько не відбувається.

— Ти ж знаєш, що це закляття на мені не спрацьовує, мамо! — вередливо показуючи язика, розвертається до старшої відьми, як стає зрозуміло, молода принцеса.

— Неслухняне дівчисько, — обурено пирхає королева, цупко відклавши паличку на найближчий стіл. — Все б на тобі діяло, не була б ти моєю дочкою.

— Що маємо – те маємо, — спокійненько знизує плечима інша, а тоді знову приковує до мене захоплений погляд, через що я більше притискаюся спиною до стіни. — Я – Матрона! А ти? — відьмочка з украй нечемними каштановими кучерями, що самовільно розкидаються по її спині й грудях, простягає худеньку руку й не відводить від мене глибоко-допитливого позіру.

— Глор-рія, приємно познайом-митись… — досі не знаючи, як реагувати на те, що відбувається довкола, шоковано белькочу я. Згодом несміливо простягаю свою кінцівку до неї, а та її у відповідь вельми енергійно тисне.

— Мені теж приємно! Ох, ну в тебе й надзвичайні очі! — світить білими зубами відьмочка, а я мимоволі помічаю на її овальному обличчі кілька маленьких шрамів. — Мамо, а де тоді той вампір??

— Тобі не треба знати, — строго відрізає королева, приступаючи до перебирання різними баночками у тій шафі.

— Ти гірша поганка з усіх поганок! — набурмошується моя нова знайома, легенько стискаючи кулачки. — А якщо сюди знову прийде Даміан, і я цього не знатиму?? — через її питання я перестрашено оторопіваю і своїми питальними очима вчіпляюся у спину зайнятої королеви.

— Нічого йому не станеться, — з крижаним спокоєм відповідає на дивне зауваження доньки вона.

— Що це означає? Ви знаєт-те Даміана?? — врешті, мені стає сміливості прямо запитати те, що тут же з'являється на думці.

— О, а невже ти теж з ним знайома? — так звана Матрона зацікавлено наближається до мого сконфуженого лиця, вільно сідаючи поруч на ліжку.

— Ага, ще б вона його не знала, — фиркає замість мене королева Вірверсалю, — він же визволитель її раси. Думай, що питаєш, Матроно, — коли прокручую її слова у голові, всередині виникає доволі незвичне відчуття... Відчуття несправедливості?

— Він ніякий не визволитель! Цей чоловік убивця, бо ж тільки те й може, що позбавляти життя ні в чому не винних вампірів! — протестуюче голосно заявляю я, з упевненістю вирівнюючись. — Недавно навіть вампіра з тих святих убив! І для чого?! "Ателіс" же ж має набагато добріших вампірів, ніж "Фотейно"!

— Ти смієш підвищувати на мене голос у моєму ж замку? — ставить уїдливе питання відьма, і хоч беземоційно, та від неї так і віє тією темною аурою жорстокості й строгості. Я через це знову скоцюрблююся, усвідомлюючи всю свою беззахисність перед цією могутньою жінкою. — "Ні в чому не винних"? — із вміло стримуваною люттю у зверхньому тоні перепитує вона. — Та що ти можеш знати про цих зловісних кровопивць? Та з якого клану вони б не були, у нашому світі не повинно існувати такої дискримінації! Я просто шокована, що ти як аімер не бажаєш свободи своїй расі! — через її фрази я відводжу замислено-пригнічений погляд вбік і довгу хвилину-дві мовчу.

А яке їй до цього діло, взагалі?..

Не хочу свободи для власної раси? Ніколи про це не думала… Мабуть, через те, що мені завжди здавалося, що це не настільки погано – більше тридцяти років комусь служити, не маючи жодного права завести якусь сім'ю чи звичайнісінькі особисті стосунки.

Боги, а варто лишень ще раз повторити це собі у голові – і я зрозумію, наскільки абсурдно все звучить...

Не у всіх же ж, як у мене! Не всі закохуються у своїх вампірів! Може, є такі, що всім єством бажають винищити їхню расу, задля звільнення своєї. І такі аімери якраз зібралися разом із цим Даміаном…

Я що, справді весь цей час була настільки сліпою?..

— Ви щось знаєте про здоров'я пана Аберхарда? — тихо запитую я, намагаючись перевести напружену й неприємну розмову в інше русло.

— Він взагалі не мав би дожити до сьогоднішнього дня, — відразу серйозно говорить королева, сідаючи на найближчий стілець, а я зводжу на неї обпечений різкими словами погляд, який точно хоче дізнатися більше. — Ти мала би знати, що коли вампір купує аімера, то той у нього "сидить" спеціальний випробувальний термін, який у кожних триває різну кількість часу, — я уже з більшою впевненістю киваю, тільки-но вона питально дивиться на мене. — Коли такий термін минає і обидві сторони не мають ніяких заперечень, вони відправляються до вашого короля, в якого підписується спеціальний документ. І тим самим вампір узаконює право власності на придбаного ним аімера. Але ж у Зонтаносі існують щодо цього діла відповідні закони. Ось один з них і каже, що будь-якому вампірові строго забороняється пити кров узаконеного аімера, що, зі свого боку, певною мірою стосується й останніх. Узаконений від не узаконеного ззовні майже нічим не відрізняється, тому краще мати свого і не робити собі й іншим проблеми. До чого я веду? Хочу сказати, що той твій вампірисько випив кров аімера, який уже підписав цей спеціальний договір зі своїм господарем. І, що мало хто знає, два-три дні, рідко чотири, після цього інциденту у кровопивці, що порушив закон, виникає лихоманка, так звані сині судини по всьому тілу, запаморочення, кашель, біль у м'язах і ще купа всяких болячок, які, зрештою, призводять до фатального кінця. Тож, як не дивно, закон створений саме для безпеки вампірів, але бувають випадки, коли вони за ним не слідують, через що й помирають, — відьма знизує плечима й задумано переводить проникливий погляд із моєї схвильованої персони на вікно. — І чому ж ти, Кейране, так необдумано вчинив?

Вона неочікувано звертається до мого господаря, а після рухів дерев'яною паличкою на ще одному ліжку, що знайшло собі місце в іншому кінці кімнати, просто нізвідки з'являється лежаче тіло пана Аберхарда.

Вампір мовчки вдивляється у високу стелю, наче стараючись зайти у ній відповіді на відомі тільки йому питання, і зовсім не звертає уваги на те, що твориться навколо.

Краєм вуха чую, як Матрона затамовує вражений подих, побачивши альбіноса.

— Він не сказав мені, що його аімер вже узаконений, а я банально забув спитати, — тяжко видає з себе вампір, а я помічаю, що його голос і, взагалі, весь зовнішній вигляд уже набагато кращий, ніж був до того.

Чекайте, то він чув усю нашу розмову, чи що??

— Думаю, наступного разу ти будеш "банально" про це думати, перед тим як робити таку всесвітню дурницю, — починає напучувати його жінка, нервово стукаючи пальцями по столі. — Тобі пощастило, що в мене є кров не узаконеного аімера. Проте, всю я тобі давати не збираюся, а тієї кількості, що ти випив, недостатньо, аби повністю прогнати ту біду з твого організму, — роздратовано говорить королева, не дивлячись на вампіра, а він лише й може, що стомлено і, напевно, погоджено зімкнути повіки. — Все, тобі ще варто відпочивати, — вона підводиться і, швидко опинившись біля нього, бризкає на мого пана якимось дивним синьо-фіолетовим зіллям із пляшечки на її поясі, й альбінос тут же, скоріш за все, засинає, а далі його тіло починає поволі зникати, що мене знову дивує.

— Але він ладни-и-ий! — захоплено тягне принцеса, замріяно притуливши долоні до порожевілих щік, а я нерозуміюче кліпаю, починаючи досліджувати її незвичну реакцію пильними очима. — От би я хотіла народитися аімером, і щоб він мене купив… — задумано й вельми солодко ділиться відвертими думками дівчина, поки я заломлюю свої тоненькі брови, намагаючись докінця дотумкати сенс сказаного нею.

Відьмочка хоче ще щось мовити, але знічев'я королева, спрямувавши паличку, жбурляє у неї грудку білої рідини, і та миттєво замовкає, відкашлюючись від нежданої атаки. При тому на мене не потрапляє жодної краплі.

— Хоч трохи помовчиш, — крізь зуби гарчить жінка, далі гмикає і, повернувшись до столу, вкотре береться на ньому щось готувати або записувати.

— Скажіть, що Ви з ним зараз зробили? — запитую я, з усіх сил стараючись куди подалі відігнати підступні думки, зв'язані із зажерливими ревнощами.

— Побризкала зіллям сну, а потім, із допомогою одного закляття, перенесла в іншу кімнату, в якій він спочатку й перебував. А на свою любу доню вилила зілля мовчання, — вже менш нервово відказує Її Величність, а я, вперше за весь час, помічаю на її русявій маківці сиві волоски. — Обоє будуть виконувати свою роботу зо три-дві наступні години. Тож Матрона тебе більше не потривожить своєю енергійністю. До того ж не зможе тобі сказати, як саме це хитромудре закляття знімається.

Молода дівчина благально дивиться на мене, а тоді пробує щось сказати, але з її горла не виходить жодного звуку. Чисто як німа! Це і лячно, і смішно водночас.

— А написати? — підтримуюче зиркаю на нову знайому я, звертаючись до її строгої матері.

— Як буде мати можливість – най пише, — безтурботно відповідає та, а Матрона зі мною радісно перезиркується.

— А звідки Ви стільки знаєте про вампірів і аімерів? — ставлю насторожене питання я, поправляючи розтріпані коси. — Бо я такого не читала у книзі про раси нашого світу.

— Та книга вже стара, як світ, — зневажливо каже правителька Вірверсалю, зупиняючись щось перетирати у неглибокій посудині. — І до того ж – мені відомо, що у вас аімерам мало які книжки взагалі дозволяється читати. Видно, ти не простих батьків дочка. Глорія, так? Звідки ж Кейран тебе таку дістав?.. — риторично запитує вона, на довгу мить затримавши скануючий погляд ультрамаринових очей на мені. — Звісно, старі книги – це завжди добре, але не у випадку ваших справ, тому що ледь не з кожним роком багато що міняється, досліджується і робляться нові й нові відкриття. Я маю так званий сучасний посібник "Вампіри й Аімери", який зі значними зусиллями створила сама. Було дуже складно, але воно того варте, тому що тільки в світі з'являється якась нова інформація на ту тему, то вона через деякий час сама по собі записується у сторінки цієї книжки.

— Хіба таке буває?? Дивовижно! — викрикую я, щиро дивуючись почутому. Відьма задоволено всміхається. — А звідки у Вас кров неузаконеного аімера? — може, з мого боку це трохи схоже на нерівноцінний допит, але поки вона не заборонить питати чи не виллє зілля мовчання вже на мене, я буду використовувати цю надзвичайно рідкісну можливість – наживо поговорити з королевою відьом.

— Тобі краще цього не знати, дитино. В мене є чималі зразки крові всіх істот цього материка, — почувши ще одну вражаючу новину, я серйозно задумуюся над тим, як же ж ця пані їх всіх здобула. — Як я вже казала, Кейранові для повного одужання тої крові мало, а це означає, що недуга може завтра чи після завтра повернутися. Про ситуацію із тим прокляттям, яке на тебе наклав Даміан, я вже знаю, але без відповідних інгредієнтів допомогти не зможу із приготуванням зілля. До речі, самі ви б його ніколи до пуття не зварили, — насмішливо заявляє королева, а я ображено надуваюся.

— Але ж ми вже зібрали трохи потрібних рослин. Їх недостатньо? — з надією цікавлюся я, поки Матрона весь цей час лише те й робить, що за чергою зиркає на мене і на свою маму.

— Недостатньо. І треба ще зо три інгредієнти. Ось, — відьма чітким кроком підходить до нашої пари і вручає мені якийсь папір, — я тут розписала все, що тобі треба дістати. Бери з собою цю вертихвістку і чим швидше все буде в мене, тим краще для твого вампіра, — я беру до рук аркуш і, дослідивши його зміст (вона попри назви з описом ще й легенькі ілюстрації дала), встаю з ліжка. — Ануляція, — раптом чую від жінки, і тут же її дочка голосно вбирає легенями повітря, наче їй не давали дихати весь цей час, а не просто забрали голос.

— Думала, що помру! — знесилено зітхає дівчина, лягаючи на ліжко, яке я вже починаю обережно застеляти.

— Підводься, ледарко, допоможеш їй, — королева штурхає дочку в плече, а та, щось невдоволено промимривши, поволі здіймається на ноги. — Глоріє, — звертається до мене Її Величність, а я здригаюся від того, наскільки незвично з її вуст звучить моє ім'я, — коли зілля буде готове, ти його вип'єш і дасиш крові Кейрану. Думаю, ти і без мене це прекрасно знаєш.

— Т-так, — зніяковіло відповідаю я, тремтячими кінцівками беручи свій рюкзак і закидуючи його собі на плечі.

Ось він! Цей вирішальний момент мусив колись настати! Але ж як мені страшно!..

Хоча, якщо все пригадати, то можна подумати, що зараз все має бути набагато краще, ніж у наш перший раз, а то я вже значно більше знаю про мого пана і давно позбулася тих противних залякувань Вайгара.

— Беремо мою мітлу! — лишень ми з принцесою покидаємо територію приміщення, гучно заявляє вона.

Коридори у замку довгі, сирі, темні й зовсім не привітні, на додачу, всі стіни зроблені з якогось каменю.

— Мітлу? — здивовано перепитую я, поки наш дует спускається широкими сходами. — Але ж я не вмію на ній літати…

— Нічого, будемо разом на одній, не бійся! — підтримує мене Матрона, легко тріснувши по спині.

— Ти мене повезеш? — доволі боязко цікавлюся я.

— А то! Буде круто, от побачиш! — з вогняним азартом тупотить на місці відьма, а я починаю нервово посміхатися на її впевнені слова і, назву це так, бойову готовність. Через десяток хвилин ми залишаємо замок, скориставшись якимось, вочевидь, чорним виходом.

Як потім стає відомо, мітли у відьом можуть перевозити на собі до трьох осіб, незалежно від їхньої маси тіла. Перш ніж я наважуся сісти на ту покручену дерев'яну палицю, Матрона мене заохочує разів, може, зо двадцять.

Ну, знаєте, коли мені повідомляють, що летітиму більше години над частиною Вірверсалю на висоті ледь не пташиного польоту, в мене повністю зникає будь-яке бажання приєднуватися до новоспеченої помічниці.

Але згодом я, на силу, таки оволодіваю своїм немаленьким страхом висоти, ще й пригадуючи правильні слова вельможної відьми.

І, ти ба! Виявляється, на мітлі літати дуже зручно, якщо не зважати на вітер, що постійно дме в обличчя, а ще мене з самого початку вводить у сум'яття Матронина заява, що ніхто з відьом не сідає на свій засіб пересування так, як я уявляла. Всі на них переміщаються чи то стоячи, чи то присівши, чи сидячи боком.

Отже, так ми з нею і летимо трохи більше години, час від часу перекидаючись якимись нечастими репліками. Видно, керування мітлою потребує у них неабиякої концентрації, якщо відьмочка, попри свою жвавість, так рідко до мене щось говорить. Трапляється мить, коли дівчина розтовкмачує мені, що ми переміщаємося настільки високо для того, щоб було швидше, тому що, якби летіли нижче, то інші би точно заважали.

Під час цієї подорожі я маю нагоду на всі двісті відсотків намилуватися краєвидами Вірверсалю, у якому, навіть не знаю, чи буде шанс ще хоч раз за життя побувати.

Величні густі й ніби вічно насуплені ліси переливаються морсько-зеленими кольорами, а місто, через яке ми тримаємо курс, – таке різнобарвне, живе і мальовниче, що ніколи на думку б не спало, що тут більшість мешканок цього королівства носять темне вбрання. На меншій від нашої висоти повним ходом туди-сюди пролітають чимось заклопотані відьми і, скажу вам, дещо незвично спостерігати (хоч і височенько було, та бачила я досить добре) за всією метушнею вулиць, крізь які прокладається наш шлях, і не бачити жоднісінького представника сильнішої статі.

От у процесі збирання потрібних інгредієнтів Матрона знову повертається до образу говіркої і невгамовної відьми. Інколи мені здається, що через це вона менш уважна, але, лихо, їй якимось чином вдається назбирувати тих рослин більше, ніж це роблю я.

Протягом усього виконання нашого завдання дівчина розповідає мені трохи детальніше про саме королівство, деякі старовинні установи, які не міняються уже з самих часів його заснування, а ще про те, що пані королева не так часто (як би цій непосидючій особі хотілося) кудись відпускає її за межі замку, через що вона трохи зраділа, що зможе зі мною тут провести свій час.

Мене навіть встигають охрестити найкращою подругою і сплести на голову прекрасний віночок із небачених досі квітів, який я потім турботливо ховаю у наплічник (сама не знаючи, для чого).

Коли шатенка відходить кудись для того, щоб купити нам якогось їдла для поповнення енергії (а то мій шлунок вже довгий час нічого не мав у собі), я залишаюся сама, не припиняючи заглядати до паперу і зривати рослини саме так, як там сказано.

Раптом до вух долинає шурхіт кущів і чиїсь невисокі голоси. Я інстинктивно тікаю з поляни, захопивши мітлу і з рюкзачком, а потім ховаюся у найближчих корчах.

Тембри у цих персон точно не жіночі… Невже чоловіки? Але як??

— То ти думаєш, що це допоможе і його вбити? — доволі знайомим мені голосом запитує один із незнайомців у капюшоні, а тоді знімає його, внаслідок чого я можу непогано роздивитися обличчя чоловіка.

Волосся русяве й доволі коротке. Заокруглене підборіддя прикрашає помітна щетина. Ніс по-дитячому курносий, губи повні й легенько усміхнені, а небесно-блакитні очі проникливі й серйозні.

Стоп, а цей вельми вродливий пан мені когось нагадує…

— Даміане, якщо вдалося одного, то вдасться й іншого. А чом би й ні? До того ж королева нам, що б там не було, повинна віддати ту штукенцію, еге ж? — ставить риторичне питання його світловолосий співрозмовник, упевнено засвітивши очима кольору шафрану.

Ох, яка разюча зовнішність! Всі риси його молодого обличчя такі гострі й чіткі, що аж припинити дивитися складно!

За секунду помічаю за тими двома ще з квартет якихось осіб, серед яких є навіть дві дівчини.

Чекайте-чекайте! Він щойно сказав "Даміане"??

Усвідомлення слів того молодика вдаряє у голову з блискавичною швидкістю і різким болем, змушуючи мене на незвично довгий проміжок часу затримати дихання, ще більше й обережніше ховаючись у лісних хащах.

Лиш би не помітили! Лиш би не почули!

Через жах, що сковує тіло і затуманює свідомість, я не до пуття відчуваю, скільки хвилин минає від тоді, як припиняю чути їхні розмови.

Хоч і розумію, що вони аімери, тому не повинні би були мені нічого зробити, але я гадки не маю, чому настільки боюся їх…

— Глоріє, що ти тут робиш? — від несподіваності звучання дзвінкого голосу Матрони я перелякано підскакую і голосно пищу.

Побачивши мою дику реакцію, дівчина починає заливатися щирим сміхом, а оскільки він заразний, я, потроху оговтуючись, підхоплюю її. І вже згодом ми знову приступаємо до пошуку й зривання потрібних рослин.

— То чому ти так злякалася? — вже який раз намагається випитати у мене нова подруга, а я, як і раніше, не конче маю бажання говорити.

Та коли зненацька свідомість ставить перед фактом те, чим займається той убивця і його шайка, мої руки починають труситися, а сама вкриваюся холодним потом.

Вони ж ідуть до королеви! Ні! Пан Кейн!

— Даміан… — шепочу я, наче зчумлена, а тоді хапаюся за сукенку відьмочки і починаю перестрашено й безперервно тараторити: — Тут був Даміан! Він іде до королеви! Матроно, я повинна негайно туди потрапити! Він може вбити пана Аберхарда! Прошу, полетімо назад! Я не можу залишити мого пана в небезпеці, я мушу… — не даючи мені змоги завершити скажений потік слів, принцеса знічев'я бризкає у мене білою рідиною, через що я одразу замовкаю.

— Заспокойся, Глоріє, будь ласка, — зніяковіло просить відьмочка, знімаючи рукавички з рук і з провиною дивлячись на мою сконфужену фізіономію.

Вона прямо зараз що, використала на мені зілля мовчання??

І справді – роблю спробу щось мовити, але не видаю ніякого звуку. Трясця! За що ти зі мною так жорстоко, Матроно?..

— Не бійся, він не повинен йому нічого зробити, — замислено відвернувшись, намагається заспокоїти сполохану мене дівчина. А далі, знову глянувши на моє стривожене обличчя, запитує те, що я якраз хочу знати: — Чому настільки впевнена? Та тому що я мамі завжди завчасно повідомляю про його прихід, а я ватагу Даміана вже бачила, коли поверталася до тебе. Чесно кажучи, не думала, що ти так саме через нього у тих кущах зачаїлася. Не переживай, мама не дасть скривдити твого вампіра, як би насмішливо це не звучало, — Матрона спокійно стенає плечима. — Ануляція, — згодом промовляє, а я відчуваю дивну свободу у горлі. — І, щоб ти знала, таке заклинання цими словами не кожен може зняти, — зауважує вона, поки мої руки вкотре беруться зривати потрібні інгредієнти. Нічого їй не відповідаючи, я поглинаюся власними думки.

— Матроно, розповіси мені, будь ласка, що вас зв'язує із Даміаном? — акуратно прошу я, коли минає, може, з десять німих хвилин, і ми припиняємо рачкувати, сідаючи трошки перекусити.

Помічниця відповідає на мій очікувальний погляд своїм трохи зім'ятим.

До слова, я помітила, що вона стала якоюсь більш стриманою після появи Даміана.

— Він один із небагатьох чоловіків, які мають особистий дозвіл королеви на перебування на території Вірверсалю, але не більше двох днів. До того ж пересуватися їм краще лісами чи, інакше кажучи, малолюдними місцями. Мама прийняла цього чоловіка разом із його бандою, мені здається, лише через те, що він займається визволенням свого народу. А вона, як ти вже здогадалася, жінка вольова і ніколи б не стерпіла такої дискримінації щодо своєї раси. Може, саме тому волі хоче і для інших, — напружено ділиться цікавою інформацією Матрона, а я на мить навіть припиняю жувати смачний пиріжок.

— А ти її не підтримуєш у цьому? Чи як? — прямо запитую я, без можливості зловити прихований сенс її слів.

Співрозмовниця певний час муляється, ховаючи стурбовані очі й перебираючи зеленою травою, а тоді тихо-тихо каже:

— Ні, я підтримую маму, просто… — на секунду замовкає і, враз сильно червоніючи, зізнається: — Я в нього… Я в нього закохана… — мої вічі від такої заяви шоковано збільшуються.

Звичайно, мені невідомо – коли це сталося, як і скільки часу вони вже знайомі, але все одно складно усвідомити.

— Це погано, що ти так знітилася? — питаю я, щиро не розуміючи її стану.

— Ну, я впевнена, що мама ніколи в світі не дозволить мені мати з ним якісь стосунки… — відьмочка підводить на мене засмучений, повний глибокого розчарування погляд, а в мене аж серце болісно тьохкає.

Ох, я й не гадки, що в нас із нею схожі ситуації. Лишень у неї, боюся, складніша…

— А хіба королева повинна давати тобі дозвіл? Вона ж сама мала колись бути в таких стосунках, інакше б ти на світі не з'явилася, — говорю очевидне я, стараючись підтримати подругу.

— Буде дуже погано, якщо я її не послухаю… — ніби налякане цуценя, говорить Матрона, і тут я чомусь згадую про дрібні шрами на її вродливому лиці.

— А якщо ти попросиш цього Даміана, щоб він забрав тебе до себе? Часом не хочеш поповнити його загін? — пропоную імовірний вихід зі скрутної ситуації я, взявши її за тремтячу руку. — Але тоді, щоправда, ти, швидше за все, частково будеш моїм ворогом, — я приречено здіймаю брови, утворюючи на чолі горизонтальну зморшку.

— Я не знаю... — замислюється над почутим дівчина. — Розумієш, я не впевнена, що можу хоч трохи схожо, як він, боротися за чиюсь свободу, до того ж не власної раси. Даміан же ж якраз у мами попросив навчити його тому прокляттю, що на якийсь час змінює кров, хоча воно було для нього дуже складне, а ще його нечасто можна застосувати. І знаєш, що він віддав натомість, щоб вона його цьому навчила? — я нерозуміюче й уже злякано хитаю головою на її жалісливе питання. — Даміан віддав їй здатність відчувати смак, уявляєш? От подумай, як це – не відчувати смаку, що б ти не їв! Глоріє, я точно не настільки віддана зову серця, як він! Навіть якби хотіла, я не думаю, що зможу задовольнити його сподівання, якщо вони ще будуть!.. — розгублена відьмочка затуляє червоне обличчя долонями і несподівано починає гірко плакати.

Йой, вона навіть така ж плакса, як я…

Все ж, після щирого виговорення комусь переживань своєї душі, я б і не так рюмсала.

— Ну, не плач, Матроно… — я обережно приготаю її до себе й починаю ніжно гладити маківку, поки дівчина судомно схлипує і зволожує моє вбрання солоною рідиною. — Треба вірити, що все колись налагодиться. Я спробую тобі допомогти, хоча ще не знаю, як саме, але хочу допомогти, бо ж у самої є схожа проблема, — тяжко зітхаючи, пошепки кажу я, коли Матрона боязко обіймає мене у відповідь. — Ми повинні впоратися із усіма перешкодами на шляху до щастя, і в мене є велике бажання зробити це разом…

Дивно ж як – вона настільки швидко мені довірилася (хоч ми навіть неповний день знайомі), наче підсвідомо відчувала, що я нікому про це не розкажу, немовби знала, що моє серце переживає подібну тривогу.

— Дякую тоб-бі, Глоріє, — звучить її тремтячий, приглушений почуттями голос, а я зі щемом у грудях усміхаюся.

— І тобі дякую, Матроно, — відповідаю самими губами, а тоді розмикаю руки. — Мені щось підказує, що ми вже достатньо назбирали потрібних трав, тому повертаймося, гаразд? А то дивись – надворі вже давно почало сутеніти, — я питально дивлюся на подругу по нещастю і лише очима всміхаюся. Вона поспішно витирає мокре обличчя і мовчки киває. Тоді ми встаємо, збираємося і, всадившись на мітлу, починаємо летіти до замку.

Виявляється, що ближче до ночі мітли самі по собі починають освітлювати власникам шлях, а як цей механізм працює – Матрона мені розказувати відмовляється. Поки тримаємо курс на житло королеви, у моїй голові нуртує чималий вихор із різних думок. І найбільше з усіх мене зараз гризе те, як я буду давати своєму панові кров і що захоче правителька Вірверсалю у відповідь на свою великодушну допомогу…

Вся дорога минає у мовчазній обстановці, адже, видно, кожна з нас поглинена власними роздумами. Хоч, попри те, я все-таки встигаю задиватися на нічну столицю (як стає зрозуміло) і засвітлені дивними вогниками ліси.

Коли опиняємося у потрібному місці, надворі вже панує темрява. Ми поспішаємо до королеви і, почувши дозвіл, заходимо до вже знайомого мені приміщення. Тут же жінка просить свою доньку вийти з кімнати, через що та співчутливо зиркає на мене і, залишивши свою сумку, виконує прохання матері. Я, мов на голках, наближаюся до королеви й віддаю їй всі рослини, які ми зібрали.

— Годиться, — коротко каже вона, краєм ока оцінюючи розмір нашого надбання.

— Вам не треба допомогти з варінням зілля?

— Ні, твоєї не треба, в мене для цього є Матрона.

— Тоді я можу йти? — з дрібним сподіванням на краще, невпевнено питаю, адже ж у планах зараз маю навідування мого хворого пана (вже дізналася, де він перебуває, поки Матрона проводила невеличку екскурсію замком перед приходом сюди).

— Стій, — одним чітким словом спиняє мою ходьбу вона, через що я застигаю. — Не смій казати Кейранові, що тут є Даміан. А ще я хочу нагадати тобі про твої слова. Чи ти думаєш, що моя допомога безкоштовна? — скептично дивиться на мене королева, а я відчуваю миттєвий страх, що віддає незрозумілим холодом у животі.

— Я пам'ятаю: зроблю все, що скажете, — наче камінь, вичавлюю із горла я, опускаючи принишклий погляд додолу.

— Так краще, люба, — нутром відчуваю, що її губи зараз розтягуються у єхидній посмішці. — Так от, я хочу, щоб ти віддала мені свої очі, — перш ніж до мене доходить сенс її бажання, я приречено витріщаюся на неї.

— Мої оч-чі?? — до неможливості нажахано перепитую я, з усієї сили стискаючи лямки рюкзака у руках.

— Якщо бути точнішою – хочу колір твоїх очей. Я заберу у тебе цей, а натомість дам зелений. Це моя умова, а інакше – вампір помре тут і зараз, — відьма вичікувальним поглядом дірявить мою очманілу від страху постать. Я раптом прочуваю, що спереду все стає розмитим і по щоці котиться якась рідина, вивільнена організмом внаслідок нестерпної безпомічності.

Ні… Колір моїх очей – інакше Кейн помре?..