Дорога до нашого (досі не віриться, що спільного!) рідного гніздечка займає близько пів дня. Тому розумію, що, говорячи "навідати зранку", Даміан, швидше за все, мав на увазі – виїхати в цю пору. До слова, коли молодик мене будить (десь біля п'ятої; видно, побоявся, що просплю), Матрони на місці вже нема, а лиш перед самим відправленням подруга вибігає до нас із готелю й міцно обіймає мене на прощання, бажаючи обом щасливої дороги. Підозрюю, вона була би рада й Даміана обійняти, але, видно, засоромилася.

У потязі мені вдається надолужити те, що не доспала у лігві аімерів. Хоча, якщо бути чесною, через гамір інших пасажирів це дається мені непросто (та й лавка наша не така довга, як того хотілось би моїм ногам). У якості подушки використовую невеликий рюкзачок, який попередньо зичить Матрона, і Даміан згодом дбайливо вкриває мене своїм плащем. А там вже далі, попри шум і незручність, погойдування потяга і тепло від братової одежі роблять свою справу.

Погода в Одрелоні привітно-сонячна, хоч повітря надто холоднаве, як на середину весни.

— А яке ти прізвище зазвичай використовував, коли доводилося вносити кудись дані про себе? — знічев'я цікавлюся я, розправляючи комірець светра, поки ми вже на своїх двох тримаємо курс до потрібного будинку.

Знайомі вулиці, якими колись у дитинстві гуляла з друзями, викликають ностальгію. Дивно, я ж не настільки давно тут не була. То чому так тужливо на душі?.. І так неспокійно...

— Взагалі, мені таке досить рідко доводилось робити. Але, якщо й доводилось, то я брав мамине прізвище, — без зайвих роздумів відповідає брат, теж із помітною журбою розглядаючи околиці.

— Гм… "Даміан Мéдлі"... А гарно звучить, — я прискіпливо смакую таке незвичне поєднання ініціалів і спрямовую на стриманого попутника сповнений інтересу погляд.

Хто ж ти, Даміане? Який ти аімер? Я так мало знаю про тебе, але вже так довіряю... Ото дивина, скажи?.. Мабуть, буде наївно так вважати, але… може, це зв'язок рідних душ впливає на все? Іншого пояснення поки не знаходиться.

Ми повертаємо за ще один бік нашої вулиці і помічаємо на горизонті рідну домівку. Тут же моє серце починає стривожено тьохкати.

— Не думав, що колись так хвилюватимуся перед тим, як заявитися до власних батьків, — неждано зізнається Даміан, а тоді озирається і поправляє рюкзак на плечі (до речі, він їхав сюди не в образі аімера-визволителя, тобто без ніяких масок, каптурів і плащів).

— Знаєш, я теж, — щиро підтримую брата і, секунду подумавши, беру його за руку. Спершу він здивовано зиркає у мій бік, а тоді лагідно всміхається і розуміюче стискає мою долоньку.

— Я дуже щасливий, що ми знову разом, Лорю, — раптом мовить Даміан, дивлячись тільки вперед. Я у міру спантеличено глипаю на нього. — Розумію, що ми мало знаємо одне про одного теперішніх, адже вже давно не в тому віці, коли дерева були великі, але… попри все, Лорь, ти маєш знати, що можеш довіряти мені, що б не сталося.

Ми спиняємося перед початком території батьківської хати, і чоловік, легко смикнувши мою кінцівку, змушує подивитися йому прямо в очі. Цікаво, чому він саме зараз почав про це говорити?

— Знаю, що я нічого особливого не зробив, аби заслужити твою довіру, проте пам'ятай, що з самого твого народження я – твоя опора. Так – раніше я трохи плювався отрутою і точно дратував тебе, але відтепер збираюся створювати між нами лише позитивні спогади. Ми повинні багато надолужити, чи не так? — він на мить замовкає, очікуючи від мене відповіді. Я ж лише стурбовано опускаю вічі і кволо киваю. Вагаюся? — Розумію, що зараз тобі складно, але в найближчому майбутньому мені дуже потрібна буде твоя допомога. Діло буде непросте, і від нього, боюся, залежатиме доля нашої раси... Можливо, це надто гучно сказано, але не суть. Вибач таке егоїстичне прохання, але ти допоможеш мені? Допоможеш нам?

Я з тривогою кліпаю і то підводжу на нього зляканий погляд, то вивчаю ним і без того знайому місцевість.

Навіть лячно стає...

— Якби я конкретніше знала, чим саме буду корисна, було б легше відповісти… — непевно висловлюю думки, поволі відпускаючи його руку й через десяток кроків разом із ним опиняючись навпроти потрібної хвіртки.

— Не хвилюйся, я розкажу все, коли повернемося до готелю. Ми, звісно, могли б обійтися і без твоєї допомоги, але в такому випадку багатьох втратимо… А мені б цього не хотілося, — Даміан змучено зітхає і, обнадійливо усміхнувшись, боязко торкається мого плеча. — Гаразд, Глоріє, поки забудь. Пізніше поговоримо про це.

— Деме, — м'яко гукаю занепокоєного брата і, вкривши його долоню своєю, сміливо запевняю: — я сказала, що не відвернуся від тебе, що б не сталося, пам'ятаєш? Це, думаю, означає й те, що підставлю плече в тяжку хвилину. І не тільки. Тому, яким би не було те прохання, я допоможу. Ти ж все-таки мій брат. До того ж витягнув мене з полону брехні (нехай поки не повністю)... — я тужливо всміхаюся і незрозумілим чином підкорюю емоційне тремтіння, яке вже готове мене захопити. — Я вдячна тобі за це... хоча досі з важкістю пропускаю крізь серце кожну думку, яка бодай якось стосується мого пана. Сподіваюсь… скоро його можна буде впевнено назвати колишніми.

— Я теж на це сподіваюсь… — каже так тихо, немов боїться образити мене цими словами. Видко, розуміє, що я ще зовсім не остаточно відпустила Кейна. — Дякую, Лорь, — він несподівано притуляє мене до своїх грудей і залишає на маківці короткий цілунок. Серцем розливається приємна теплінь. — Я справді ціную твою підтримку, — щиро шепоче Даміан, а я обхоплюю його тулуб руками і зітхаю, силуючись втримати непотрібний плач. Йой, коли вже врешті припиню бути такою розлізлою?

Раптом двері дому відчиняються, і на подвір'я виходить вкрай знайома жіночка старших літ, несучи в руках маленький кошик із мокрим вбранням.

Мамо, вже стільки всього сталося, відколи ми не бачилися... Хоча насправді минуло мало часу...

Ми відсторонюємося одне від одного і, спершу збентежено перезирнувшись, безперешкодно проходимо у двір, про що відразу повідомляє дзенькіт старої хвіртки.

У ту ж мить господиня спрямовує свої добрі блакитні очі вбік брами, бажаючи глянути, хто це завітав, і застигає. Тривалу хвилину вона остовпіло вирячається на нас (які спинилися, до речі), немов хоче зрозуміти, чи дійсно це видиво реальне. Тоді я не можу не всміхнутися їй, якось так нервово і трохи злякано, але все ж радісно.

Згодом вона випускає кошичок із рук і хутко прикриває долонями рот, вочевидь, збагнувши, що ми таки справжні.

— Дереку!! — вражено кличе тата, який зараз, швидше за все, читає газету за горням чаю.

— Що, мила?! — відразу лунає гучне з дому, а згодом батько з газетою (таки вгадала!) в руці переступає поріг і, помітивши дивну поведінку дружини, прямує до неї. — Щось трапилось? Знаєш, там така цікава стаття є про…

Мозок різко спиняє його рух, лишень вічі кольору бузку натрапляють на наш дует. Він із чималим подивом здіймає товсті брови і береться часто кліпати, мабуть, теж стараючись упевнитися у реальності того, що (радше, хто) зараз перед ним.

А ми стоїмо, немов нас хтось закопав. І ніхто навіть кроку зробити не пробує. Лиш розгублено й водночас щасливо всміхаємося їм обом.

— Ельзо… — невдовзі шоковано видихає рідний до неньки, все-таки повіривши своїм очам, а потім прикладає долоню до чола.

— Мам, тат… — несміливо в унісон починає наша пара, багатозначно зиркнувши одне на одного і знову взявшись за руки. — Ми вдома.

Мати ошелешено глипає на свого чоловіка, а той, отямившись від побаченого, на мить дотикається до її плеча і коротко усміхається.

— Любі… — схлипує вона, не в змозі стримати емоційний вихор, а тоді з обіймами кидається до нас. Ми чуйно пригортаємо її до себе і просто мовчимо, поки моє горло починають душити сльози.

Тато спроквола підходить трохи пізніше, наче дозволяє дружині спершу самій побути з нами, а тоді огортає нас теплом своїх рук.

— Не віриться, що цей день дійсно настав, — тихо мовить він, ще більше схилившись до нас. Потім ніжно цілує мене у скроню і турботливо куйовдить чуб сина. Я ж, почувши зворушене угукання мами, втрачаю будь-яку витримку й остаточно розчулююся, дозволяючи солоним краплям вмити обличчя. Душа наповнюється безкраєю втіхою.

Вони стільки переживали, стільки ночей не спали... Але, здогадуюся, після того, як Даміан пішов, ні разу не засуджували його. Зрозуміли і прийняли вибір сина. Можливо, вони навіть пишалися ним. Десь глибоко в серці, самі того не усвідомлюючи. І вже ж – їм було так складно…

Може, коли я підросла, тому й згадували про нього вкрай рідко, адже це могло негативно вплинути на моє бачення світобудови. Та й він їх, здається, просив якось так мене виховувати. До того ж, без сумніву, їм було неприємно щоразу говорити про сина так, наче його вже нема (особливо протягом тих п'яти років, коли він нічого про себе не повідомляв). Ой, Даміане, ти стільки клопоту їм завдав…

Хоча зараз про це вже пізно говорити. Мабуть, вони жили тим єдиним днем, коли ми з тобою разом переступимо поріг нашого дому. І, дякувати Всесильним, рідні таки дочекалися цього. Страх, та мені складно уявити, якого вони зараз зазнають щастя, отак обіймаючи своїх дітей, які нарешті зустрілися і разом прийшли до них.

Коли через хвилин п'ять (я воліла би довше так із ними постояти, але ненька наполягає, щоб ми ліпше швидше зайшли всередину) опиняємося вдома, Даміанові доводиться розповідати завчасно узгоджену зі мною історію того, як же ми з ним знайшли одне одного. Взагалі, брат ту оповідь вирішує сильно не змінювати, а я йому й не заперечую. Лиш поки про мого пана ми обоє відмовчуємося.

Згодом мамця, почувши, що ми нормально не снідали, надумує нам щось нашвидкоруч зварганити. А я домовляюся із нею про те, що ми візьмемося за ті самі знамениті пиріжки з малиною, на що вона з радістю погоджується.

Поки наші любі чоловіки чимось маються на задньому двір, а тісто потроху росте, ми прятаємо на кухні, а поміж тим і розмова зав'язується.

— Глоріє, люба, а що в тебе тепер із твоїм вампіром-то буде?

Мама на мить припиняє мити посуд і приклеює до мене повні тривоги очі. Я, припинивши замітати (по правді, тут і так чисто), не маю сміливості подивитися на неї прямо, а тому тільки зітхаю.

— Ти не плануєш до нього повертатися? У вас же ж угода... Не схоже, що ви її скасували. До речі… пан Аберхард кілька днів тому приходив сюди. Якраз тебе шукав. А я після цього й не знала, що думати… Та й ти не відповідала на мої виклики, — з легким докором закінчує свою мову рідна, продовжуючи вправлятися із брудними каструлями.

— Вибач, браслет розрядився, а я його все ніяк не заряджу... Пан Аберхард приходив? А що він казав?.. — я, піднявши вражено-зацікавлений зір, невідомо для чого стараюся вивідати більш детальну інформацію про їхню зустріч.

— Говорив, що одного ранку не знайшов тебе у твоїй кімнаті. Боявся, що, може, тебе викрали, адже у вас не було ніяких непорозумінь, тож ти не мала би піти від нього (до того ж, в такому випадку, угоду треба би було розірвати). Ще питав, чи нам хтось підозрілий нічого про тебе не казав… — жінка стихає і віддається пригадуванню, затяжну хвилину вивчаючи мою схвильовану постать. — Знаєш, із його слів і поведінки я зрозуміла, що, як ти і казала, він дійсно хороший вампір. Так турбується за тебе… Інший вже давно міг би сам скасувати угоду і купити собі нового аімера. А твій так не зробив. Тому я вважаю, що варто буде щось придумати і поговорити з ним про все це…

— Поговорити… — витискаю із себе я, а в пам'яті моментально виникає наша з ним остання зустріч. Боюся, ми вже поговорили…

— Так, люба, поговорити, — серйозно киває мама, а тоді з якоюсь суворістю додає: — адже не можна так просто все залишити, нічого йому не сказавши. Негарно це буде... Знаєш, я завжди хвилювалася, що ти можеш потрапити в руки якогось поганого пана. Але, вочевидь, мої побоювання були марними, адже тобі трапився чудовий вампір. Розумію, що ми з тобою мало про нього говорили, але моє серце відчуває, що він справді хороший. Ще й досвід у служінні як власний, так і з розповідей колег, дає своє… Ну, в будь-якому разі, не знаю, на скільки ти тут, але раджу якнайшвидше все вирішити з паном Аберхардом, — вона спершу супиться, згадуючи щось неприємне, а потім у щирому спантеличенні збільшує свої блакитні очі. — Лорю?..

Я схоплююся і поспішаю недбало стерти рукавом светра й пальцями сльози, які, мов нізвідки, вже встигають окропити обличчя.

Лихо, як це сталося??

— Ой, я… я не… — спроба бодай якось виправдатися – аж пальці знати, через що навіть смішно стає. Але, попри ту іронію підсвідомості, мене ні сіло ні впало захоплює гучне ридання, через що мати ще більше розгублюється і, кинувши роботу, підбігає до доньки.

Я схиляюся навколішки і, хникаючи, ховаю лице у долонях.

— Доцю, що трапилось?? — мама розтривожено обіймає мене за тремтячі рамена і допомагає поволі перебратися з підлоги на табуретку. — Чому моя золота дитина плаче? Що змусило її лити такі гіркі сльози? — вона, стоячи, приголублює до себе і долонею ласкаво торкається моєї маківки. — Розкажи матері, красуне моя. Не вмивайся так слізьми. Може, воно того не варте...

Почувши таке, я зачинаю ще дужче сквирити і притискатися до рідної. Ці її слова і, на додачу, спогади про ті події викликають у мені нестерпиму печаль, яка без жалю обпікає змордовану душу.

Справді – чи варте воно того? Мама-то не знає, що я так зараз повелася якраз через того "турботливого" пана, якого вона недавно вихваляла.

Знаю, мамо, знаю. Він хороший. Допоможе, коли треба, розрадить, підтримає. І слівцем ущипне, і настрій підніме, і помідори змусить поварити. Вимогливий уміру й дуже добрий. І, здавалось би, все чудово.

Тільки є "але". Одне страшно паскудне і їдке "але", яке я воліла би хоч власноруч похоронити: Кейн те все робив із корисливими намірами.

Так. Саме так.

А я тепер досі не можу остаточно повірити, що він... використав мене… просто використав...

Знаєте, ненька просить розказати – і я розказую... Розказую все. Нічого не приховуючи. Від мого першого дня у Кейна до моменту нашої останньої розмови.

Ех, а я вже думала, що всі сльози залишу в базі аімерів…

Помічаю, як у процесі тих відвертостей до кухні заходить Даміан, але варто йому зрозуміти, що відбувається, як він миттю повертається до тата.

Мама періодично ставить запитання, дивується чомусь, супиться і журиться. А, коли я завершую, вона ціле століття, якщо не два, мовчить.

— Пробач... Не хотіла на тебе все це звалювати... — з прикрістю зізнаюся я, відчуваючи неабияке напруження від тиші, поки жінка все ще без слів береться за ліплення пиріжків. Далі я, вже з меншою охотою, ніж раніше, починаю їй допомагати.

— Що ти таке кажеш, мила? Я ж хвилююся за тебе! Дякую, що поділилась зі мною цим... І не проси пробачення! Колись я, мабуть, точно дізналась би... І ліпше вже з твоїх уст, ніж із чужих! — обурено вигукує рідна, розкачуючи тісто. Кутик моїх губ щипає млява усмішка. — Але, що не кажи, жахливо вийшло… Дійсно, аж не віриться…

— Так, аж не віриться… — замислено погоджуюся я, на хвилину спиняючись напихати готові кружечки начинкою. — Досі здається, що це якийсь сон. Що насправді все не так... Що він збрехав... Але я в його очах бачила, що то була правда… — задригаюся, коли пам'яттю прошмигає той вирішальний момент. Хоча чомусь мені тоді здалося, що він сам не хотів, аби то була правда. Втім, може, лише здалося.

— Так, доню, очі завжди показують те, що ми відчуваємо. Лиш іноді не всім дано зрозуміти, що там видно… Таке в житті буває, сонечко: добрі виявляються поганими, а погані – добрими... — вона тужливо зітхає і дозволяє смутку застелити її вічі кольору небес. — Мені так шкода, що тобі довелося відчути це на собі...

— Не варто, мам... — несміливо озиваюсь я, дотикаючись до її худорлявої руки. — Всі ми помиляємося, чи-то у вчинках, які робимо, чи-то в особах, яких зустрічаємо. Думаю, від цього ніхто не застрахований… Я повинна була ліпше дослухатися до своєї підсвідомості. Може, тоді б не було так боляче. Тоді б не закохалася у нього так... — я ловлю її співчутливий погляд і, відвівши вічі, знову приступаю до роботи. Тим часом щем серця вгамувати ніяк не вдається. Кожне слово, будь-яка згадка про вампіра щоразу пронизує його товстою колючкою. — Але, що б там не було, мені хочеться вірити, що той біль мине. Що він мине разом із цими непотрібними почуттями. Все минає, і вони минуть. Принаймні я впевнена, що замість них скоро з'явиться чи ненависть, чи злість, чи байдужість, яка їх і перекриє...

— Лорю, — стиха зве мати, — якщо це справжнє кохання, воно не мине. І ніяка ненависть, злість чи байдужість його не перекриють... — її голос звучить пригнічено, адже вона розуміє, що цими словами ніяк не полегшує мій стан. Я здіймаю на неї повний приреченості зір і тягну нижню губу зубами.

— Що ж, тоді молитимусь Всемогутнім, аби це було не воно. Аби моїм справжнім коханням став чоловік, який щиро полюбить мене у відповідь. Без ніякого підступу.

Так, так, так – зараз все це звучить впевнено і, сказала б навіть, переконливо, але насправді ти ж розумієш, що це якраз воно? Ну розумієш же, правда? Так, але "розуміти" – не означає "прийняти".

Справжнє кохання, кажеш, мамо? А чи хотілось мені бодай раз за весь час служби Кейнові не відкидати той факт? Здається, ні. А якщо й хотілося, то я цього не пам'ятаю.

Із самого початку усвідомлювала, що з цього нічого не вийде. Що так не має бути. Що це неправильно. Що це засуджують, зневажають. А тепер ще й – карають. Усвідомлювала. Усвідомлювала, але… Попри це – дозволила цій любові зростати. Не могла опиратися. Не вміла, не знала, як. А може, і не хотіла...

І поплатилася. А тепер всю решту життя намагатимуся випалити те почуття із серця і забутися в іншому чоловікові.

Невже так все і буде? Мені судилося до кісток покохати Кейна, аби в кінцевому результаті жити з іншим? Так справді було написано?.. Напевне... Адже інакше би він збрехав. Інакше би не грав цю надзвичайну роль...

Ох, ті розсіяні, загублені думки, відчуваю, ще довго дрейфуватимуть в океані моєї свідомості, керуючись пориваннями наївної, а тому і скривдженої душі...

Ненька після моїх слів більше нічого не каже, вочевидь, приймаючи рішення своєї дитини.

Знаю, мам, тобі хочеться мені допомогти. Але, по правді, я не знаю, чим ти можеш зарадити. Мені ліпше вже від того, що я тобі про це розповіла. Навіть якщо при цьому довелося вкотре покраяти серце...

— Мамо, можна вже виймати? — я чіпляюся за лопатку і нетерпляче тупцюю біля печі. Хоч є різні новітні засоби випікання тіста, та мама завжди ці пиріжки пекла таким чином.

— Ще трохи почекай, — усміхнено радить вона, формуючи останню смакоту (щоправда, ще сиру). Далі несподівано підходить до мене й обіймає. — Все налагодиться, дорогенька. Не слід банувати за тим, що вже не зміниш. Це пусте... З часом тобі стане легше. Зустрінеш кращого чоловіка, який тебе точно не образить і навіть ще більше закрутить голову.

Я перечулено киваю й обіймаю жінку у відповідь, після чого ми обидві слабо хи-хикаємо. Тільки б не знати їй, що з наявністю бажання здійснення її слів моє серце щойно пошматувала скорбота. Настільки жасна скорбота, що від неї вити хочеться…

Знічев'я на територію кухні вривається Даміан, з вигляду якого так і зрозуміло, що з татом у дворі порався.

І чого ти так дивишся, га? На витрішки сюди прийшов?

— Демчику, — ненька помічає новоприбулого і поволі відхиляється від мене.

— Я... — хлопець розгублено зиркає то на одну, то на другу, а тоді тривога ліпить із його губ лінію. Мама неочікувано вкриває міцне плече сина долонею і з розумінням усміхається.

— Іди, милий, заклич батька до сніданку. А то він зранку лише й уміє, що чай свій пити.

На її турботливо-роздратовані слова брат тільки ніяково киває і, черкнувши по мені схвильованим позіром, подається до потрібних дверей. Жіночка повертається до мене і довгу мить муляється, підбираючи слова.

— Я вже не гніваюсь на нього, не переживай, — раптом м'яко запевняю я, прочитавши в її стурбованих зірницях очікуване прохання. Мати дарує мені усмішку, яка пронизує душу приємними сонячними промінцями.

— Мої господиньки, — тато, який швидко виникає позаду, щасливо обіймає нас і цьомає кожну в маківку. — Після наших фірмових пиріжків у колі сім'ї можна хоч завтра помирати.

— Тат! — обурюємося ми з Даміаном, а батько з мамою наливають кімнату таким щирим сміхом, який ще довго грітиме наші серця.

Спершу ми снідаємо вівсянкою із фруктами, а на десерт беремо ті славнозвісні пиріжки і чай. Протягом трапези не можу вивітрити з голови думки про те, що Даміан зовсім не відчуває смаку. Всевишні мені свідки, взяла би – і віддала йому бодай половину від того, що відчуваю сама. Може, тоді б не сидів тут весь такий радий-нерадий…

Ближче до вечора зобов'язуюся і татові все розповісти про свого горе-коханого, але роблю це вже у присутності Даміана й мами, яка мене (на відміну від мовчазного брата) час від часу підтримує. Звісно, без ще одних моїх сліз і порції філософських лекцій від батька не обходиться.

Він іноді настільки напруго і жорстко ставиться до схожих речей, що я починаю шкодувати, чому не перейняла від нього цю рису. Ех, що маємо, те маємо...

Після мого чергового емоційного виговорювання ми вирішуємо на дивані у вітальні розігнати ту гнітливу атмосферу переглядом старих дитячих фотографій із альбому, який від мене батьки повсякчас ховали (та що там! Я зовсім не знала про його існування!)

— О, я пам'ятаю цей момент! Ти тоді ще піску наїлася! — брат починає реготати, пригадавши те, а ненька потішно хи-хикає. — А потім ще й болото почала товкти!

— Себе згадай! Наче ти в дитинстві нічого такого не пхав до рота! — огризаюся я, знервована тим, що зі свого боку не можу про нього чогось такого згадати, аби пошпетити його. Взагалі, в мене тих спогадів (принаймні ясних), пов'язаних із ним, – на макове зерно!

— Він-то таке не їв, але, — тато на хвилю віддається роздумам, звернувши нашу увагу на себе, і швидко продовжує: — чомусь пізно почав сам ходити на горщик. Тут десь якраз має бути момент, коли ми сфотографували його після чергового "злочину". А плакав тоді як…

— Тат, припини, — Даміан конкретно ніяковіє і виявляє бажання перегорнути ганебну сторінку, проте чоловік спокійно знешкоджує ту жалюгідну спробу.

— Пхих, плакав, — порскаю я, не годна стримати сміху, і сповна вдовольняюся роздратованістю брата. Батьки ж спершу лише світяться усмішками, а невдовзі щасливо притискають нас до себе, тим самим утримуючи від зайвого кровопролиття (хоча щодо його зайвості я би посперечалася).

Пізніше, особливо після ще одного буркотіння засоромленого Даміана, всіх чотирьох захоплює щире й заразне сміяння. Воно ще довго лунає у стінах цього будинку, відбивається від них і посилає свою реверберацію прямо в наші серця, даючи нагоду вдосталь насолодитися цією миттю, повністю прочути її безтурботність і неповторність.

*****

Вихідні у батьків минають надто швидко, через що я готова люто коренити когось, але згодом все ж змиряюся, адже не знаю, кого. Просто придавлюю у собі те всесвітнє невдоволення і загортаюся у затишні татові обійми. Мама ж лагідно голубить до себе рославого сина.

Надворі з часу нашого приїзду відчутно тепліє, вже й натяку нема на холодний вітер. Хмаринки ліниво розтягуються по підвечірньому небі, а різносортна, вже трохи спляча рослинність навколо дихає гармонією.

— Точно не можете надовше залишитись? — жалібно, може, в десяте питає ненька, погладжуючи Дема по русявій чуприні.

— Ні, мамо, — зі смутком зітхає він, вкотре огорнувши її плечі. — У мене є невідкладні справи в Ефальремі. Та й Глорія захотіла перед поверненням туди зайти до Кейна і забрати свої речі.

— Хіба це безпечно? Не боїшся, що він перехопить її і ще шантажуватиме тебе? — батько підключається до розмови і разом зі мною підходить до них. — Або тобі щось зробить...

— Лоря сказала, що має план. Я їй довіряю, — спокійно заявляє брат, при тому впевнено всміхнувшись. Не можу не усміхнутися у відповідь, після чого киваю стурбованим батькам.

— Знаєте, було б добре в нього там і договір забрати або змусити позбутися його, але то, мабуть, навряд чи вийде… — непевно пропонує тато, коли ми починаємо крокувати до брами. — Просто не хочу, щоб Глорія мучилася через той зв'язок…

— Ніхто не хоче, — переконливо мовить Даміан, плеснувши рідного по плечі і зі співчуттям глянувши на мене так, немов знає, що ці два дні я майже не спала. І провинилася у цьому маркітна тривога, яка зачинала захоплювати моє серце кожного разу, коли я залишалася сам на сам зі своїми думками.

— Так, я хочу бути вільною від цього, — зневірено стискаю губи і з тяжкістю видихаю. — Не думаю, що вдасться Кейна вмовити скасувати угоду (він же заради того якраз купив мене і все те зробив), але я вірю, що Даміан колись знайде той документ і знищить його. А я йому допомагатиму з пошуками, — ловлю вдячний позір брата і світло всміхаюся. — Мабуть, із часом той зв'язок стане гіршим, і я не відчуватиму все так сильно.

— Ох, успіхів вам, любі... І бережіть одне одного, — журливо просить мати, міцно обійнявши нас. — Скажіть хоч, коли приблизно знову завітаєте?

— Десь через два тижні постараємося, але це ще дуже не точно, — Дем провинно посміхається і цілує мамцю у щоку.

— Любимо вас, — чистосердно кажуть вони після того, як ще раз усі обіймаємося, і ми виходимо за ворота. — Нехай щастить!

— Будьте здорові! — щиро кричимо назустріч, із тугою махаючи їм і сідаючи до завчасно викликаного братом фіакра. Транспорт швидко рушає, і нам залишається лише дивитися убік рідної хатини і стомлених часом батьків.

Упродовж всієї поїздки, яка триває близько години, Даміан намагається випитати у мене про той знаменитий план, але я весь час "віднікуюсь", пояснюючи, що нічого такого в нім нема, і прошу, щоб він просто дозволив мені взяти все у свої руки.

Фіакр спиняється за кілька будинків до маєтку всезнаного третього гріха, і ми розраховуємося з кучером.

Поки беремося неспішно чимчикувати до місця, з якими у мене пов'язано багацько різноемоційних спогадів, я звертаю зір угору, таким чином намагаючись навіяти душевний спокій.

Складається враження, нібито на небесному покривалі майже кожна з білих подовгастих хмар – мов недбало розкачане тісто, яке вимісили з помаранчевим джемом. І що ближче хмара до сонця, яке неквапливо ховається за ліси й будинки, то насиченішою вона стає. А що далі, то набуває щораз холодніших відтінків. Котрісь хмарини більш пухкі, котрісь – не дуже. Та є й такі, саме особливо товсті, що йдуть "проти всіх правил" – незважаючи на відстань від останніх променей світила, залишаються обурено-синього забарвлення.

— Глоріє, ти там чого стала? — Даміан, уже вбраний у свій образ убивці (напевне, про всяк випадок взяв його у рюкзак; диви, який завбачливий), лише за другим разом достукується до моєї захопленої надзвичайним видивом свідомості.

Ай, я би вічно цим милувалася! Хоч бери та змальовуй! Лиш би хист бодай трохи був...

— Іду! — я схоплююся і, поправивши наплічник, завзято доганяю брата.

— Ти точно хочеш це робити зараз? — сумнівно видає чоловік, тільки-но ми стаємо на бруківку, яка застилає подвір'я.

— Ей, ми вже тут! Геть ці запитання! — рішуче відгукуюся я, а тоді продовжую ходьбу. Сміливості несподівано додає те, що помічаю пані Геллу, яка порається у невеликих клумбах, що знайшли собі місце прямо під вікнами маєтку.

Дивно, я думала, вона лише кухаркою тут працює (ну, і ще лікаркою час від часу). Але, вочевидь, ця жінка на всі руки майстер. Або ж їй просто подобається це заняття.

— Глоріє! Люба! — вражена ельфійка підривається і вже квапиться збентежено обійняти мене, як Даміан різко стає поміж нами.

— Не турбуйся, вона своя, — запевняю настороженого брата, стараючись розслабити його.

— Але ж вона йому служить. Хтозна, що в неї на думці, — молодик дірявить налякану жіночку очима, в яких блистить недовіра, але згодом таки відступає назад.

Фух, добре, що хоч кинджал свій не вийняв...

— Дякую, Деме. З усіх мені тут знайомих лише один може бути небезпечним. Якщо ми його зустрінемо, я обов'язково дам знати, — кладу руку йому на плече і вручаю стриману усмішку, десь всередині шкодуючи, що сама не маю сили добряче вперіщити тому Вайгареві. — Пані Гелло, можете, будь ласка, повідомити Кейнові, що я прийшла за своїми речами? Не хочу бути схожою на грабіжника, — я ніяково посміхаюся і питально дивлюся на гостровуху.

— Звісно-звісно, — трохи сконфужено киває вона, швидше за все, не розуміючи, чому я так неофіційно назвала Кейна і чому забиратиму своє добро.

— Я більше не служитиму Кейнові. Пробачте, та зараз не маю нагоди Вам розказати, чому все так склалося, — все ж повідомляю я, відчуваючи як неперервну тугу, так і провину через її розгубленість.

— Це ваша справа, любцю. У будь-якому разі, я рада, що познайомилася із такою чудовою дівчиною. Якщо щось, заходь мене навідати, якщо ще твій новий пан тобі це дозволятиме, — вона легко всміхається і знімає садові рукавички. Гм, сумніваюся, що в мене буде новий пан... — Скажи, прошу, як мені представити твого попутника?

— Це Даміан, — відрекомендовую брата я, вказавши на ного долонею. Чоловік стурбовано хитає головою.

— Той самий??

— Той самий. Але він не заподіє Кейнові зла, — ну, принаймні поки що.

— Гаразд… — боязно видає пані Гелла. — Піду скажу Кейнові, а ви можете йти. Все-таки цей маєток для тебе не чужий.

— Ваша правда. Дякую, — я беру Даміана під руку і ми з ним (вже після ельфійки) заходимо всередину.

Знайомі стіни вселяють у серце жаль за минулим. Хоча пролягло дуже мало часу, але таке відчуття, наче я тут вже рік не була...

Поки йдемо, Даміан завжди тримається поруч (навіть коли я хочу вже відпустити його) і пильно стежить за малопомітними змінами емоцій на моєму обличчі. Можливо, саме це не дає мені поглинутися спогадами, які і без того спричиняють розсікання єства.

— А що, якщо він викличе охорону, аби позбутися мене? — тривожиться брат, коли ми заходимо до моєї кімнати. Я ж усвідомлюю, що він більше хвилюється за мене, а не за себе. Це одночасно і тішить, і трохи дратує.

— Я буду йому погрожувати, — серйозно відказую я, витягаючи з шафи сумку, в яку мають поміститися всі мої речі. Не встигає Даміан детальніше дізнатися про ті мої слова, як моє сонячне сплетіння зненацька проштрикає настільки сильне здивування, що дихання уривається, а сама падаю навколішки.

Матінко...

— Що сталось?? — аімер злякано підбігає до мене і присідає.

— Він уже дізнався, — на видиху даю знати я, не маючи гадки, як заспокоїти враз здичавіле серцебиття. Здається, наче в ту мить очі були готові рогом вилізти.

— Жартуєш? У тебе з ним той зв'язок настільки сильний?! — шокується Дем, піднявшись.

— Не думаю… Напевно, річ у тому, що він надто сильно здивувався… — з незбагненною провиною протискаю крізь зуби я, невтішно розуміючи, що ті відчуття ще не скоро минуть. — Допоможи мені, будь ласка, аби ми тут були якнайменше часу.

— Звичайно, — він, збентежений, підходить до комода і береться витягати з нього все, що там є.

У процесі зборів брат хоче ще щось випитати, але я відмовляюся говорити. Через напад того глибокого подиву втрачаю минулу духовну стійкість, а тому вирішую всі сили витратити на її відновлення. Але вдається не дуже, бо відчуваю, як той подив наполегливо переплітається із тривогою і страхом.

Знаю, що Кейн обов'язково зустрінеться з нами, але що тоді буде? Про що ми можемо говорити? Та й чи варто з ним говорити, взагалі?..

Притьмом горло зачинають стискати лещата осмути, яка аж душу вивертає. Я, без жодних хлипань і слів, продовжую тремтячими руками похапцем складати одяг у торбину, лиш сльози ллються і ллються, немов їм нема краю. Затискаю спухлі губи і витираю червоний ніс хустиною.

— Лорю… — шепоче Даміан, помітивши мій стан і спинившись.

— Ненавиджу це… Не хочу… — щиро скиглю я, ковтаючи наслідок своєї душевної слабкості. Чоловік хоче підійти, може, щоб зарадити, але я хутко виставляю руку. — Не треба. Я так швидше заспокоюся.

— Як скажеш... Але знай, що ти завжди можеш на мене покластися, — з якоюсь образою запевняє він, змушуючи мене ледь не подавитися тим камінцем, який застряг у горлі.

— Я знаю, — гаряче шепочу і, поки зір розмивається, а кінцівки хапають дрижаки, розчулено додаю: — дякую.

Прочуваю, що моя разюча журба перекриває ту жахливу тривогу збоку Кейна, тому на душі стає трохи легше. Мабуть, вампір відчуває те, що я зараз, то най тепер він помучиться. Якщо, звісно, для нього воно має бодай якесь значення.

Дякувати Богам, все вдається зібрати за хвилин двадцять. І того часу вистачає, аби я більш-менш опанувала себе. Даміан бере в руки спаковану сумку і, даючи мені можливість востаннє оглянути кімнату, мовчки стає біля дверей. Зітхаю.

У коридорі нас власною персоною зустрічає власник маєтку. Його напружене бліде обличчя нитками обшили сині судини, а під проразливими очима кольору рубіна намалювалися темні кола.

Не дивися на мене так. Не дивися... Не смій.

— Ви...

Тільки-но Кейн хоче зробити крок до нас, я хвацько витягую з пояса Даміана кинджал, із допомогою якого брат позбавив життя не одного кровопивцю (благо, запам'ятала, де саме він його тримає). Тоді спрямовую зброю на свою долоню і пропікаю так званого пана сміливим поглядом.

— Зробиш щось йому – буде боляче нам обом, — сталевим тембром заявляю я, впевнено приклавши лезо до шкіри. Двоє чоловіків вражено витріщаються на мене. — Не чіпай! — гаркаю до Дема, коли той виявляє бажання забрати своє. Він невдоволено стискає вуста і звертає ціпкий погляд на розгубленого вампіра, який згодом супиться.

— Ну і? Як життя? — раптом із презирством цікавиться аімер. — Бачу, що не дуже. Не хочеш часом позбутися того документа, щоб вільно купити собі нового аімера? Або хоч скажи, де ти цей папір ховаєш?

— Даси нам поговорити наодинці? — майже беземоційно питає у Даміана альбінос, а в мене аж сирітки на шкірі вилазять через один його стомлений голос.

— Ага, щоб ти там ще її крові напився? Аякже, — відрізає Дем, вражений такою нахабністю, і стискає лямки моєї сумки. Хмурю чоло через неприємність того, що він не вірить, що я можу себе захистити. Хоча звідки мені знати? Кейн же точно сильніший за мене. Навіть якщо має не найкраще самопочуття.

Але все одно здається, що він не здатен на щось таке, як насильне пиття крові. А, точно... Це мені говорить ще той бік мене, який досі не може повірити, що все те було брехливим... Я ж тепер, можна сказати, зовсім не знаю його. Який він насправді?

— Глоріє? — Кейн спрямовує на мене очікувальні вічі і протяжно видихає (видно, я кожного разу сіпатимусь, коли ти вимовлятимеш моє ім'я). Далі він несподівано скривлюється і хапається за руку.

— Така відповідь влаштує? — я віддаляю кинджал від долоні, по якій уже біжать багряні цівки, і показую її чоловікові. Його зіниці звужуються і видовжуються, а червоні вічі наливаються пломенистістю. Вампір напинає жовна і голосно ковтає.

Хочеться попити, еге ж?

— Ходімо, Глоріє, — розсерджений Даміан вихоплює свою зброю, бере мене за передпліччя і починає тягнути за собою. Я, на силу звільнившись від хватки брата, спиняюся перед Кейном і, повільно здійнявши поранену руку, притуляю її ураженим місцем до його блідих губ.

Від цього контакту у нутрощах щось моментально зв'язується і розривається. Ох...

— На прощання, — стиха видаю я, поки м'які, але пошерхлі чоловічі вуста торкаються моєї шкіри.

Їхній власник із усією можливою здивованістю зорить на мене, а потім, зненацька (хоча я наче й готувалася до цього), плавно проходиться по рані гарячим язиком, змушуючи мене смикнутись. Ураз пронизую чоловіка багатозначним позіром і на мить, зморена його нерозгаданістю, стуляю повіки, перед тим ще згадавши, що слина вампірів має цілющий ефект.

Та лишень він починає підводити свою кінцівку до моєї, я хутко відходжу і стаю біля Даміана, який із прикушеним язиком спостерігає за цим дійством.

— Незважаючи ні на що, це був прекрасний час. Шкода тільки, що… був. Дуже шкода… — не дивлячись на Кейна, з ледь стримуваною тугою висловлююся я, а тоді серце проймає дикий щем. У цю мить мені, на жаль, не вдається розібрати, кому саме з нас належить це відчуття.

Ми з братом приступаємо до поспішної ходьби.

— Ти ж… — заїкається він, схвильовано і з певним осудом скосившись у мій бік.

— Не кажи. Нічого не кажи, — обриваю його я, підозрюючи про зростання нового плаву сліз, адже вважаю, що без ніяких розмов мені вдасться йому запобігти.

Але ні – він таки накриває мене. Накриває безжалісно, без надії на порятунок. Відверто кажучи, я вже задовбалася стільки плакати...

Коли ми опиняємося надворі й відходимо подалі від особняка, сідаємо на самотню лавочку і Даміан, попередньо викликавши фіакр, лагідно обіймає мій тремтливий стан. Приголублює до себе і просто мовчить, поки його виснажена перепадами емоцій сестра захлинається риданням.

Набридла. Вже так набридла ця гризота…

Може, можна би було піти до короля і попросити його якось, скажімо, без знищення того документа скасувати наш договір? Хоча сумніваюся, що таке можливо… Просити ж Кейна віддати цей папір все одно, що дмухати проти вітру. А Даміановим способом ми, боюся, ще не скоро відшукаємо його… Доводиться лише надіятися на те, що той зв'язок справді згодом ослабне. Просто задля цього мені більше не треба ні бачити Кейна, ні чути.

Проте все-таки є передчуття, що та зміюка до білого снігу буде ссати моє серце...

Пізніше (Дем знімає свій образ убивці), коли ми залазимо до транспорту, брат наполягає на перев'язці рани, але я відмовляю, сказавши, що зробив Кейн і що завдяки цьому поріз, який і так не глибокий, швидко затягнеться.

Вся путь до вокзалу минає у злагодженій тиші, яка, маю визнати, застилає наші душі (чи принаймні мою) бажаним спокоєм.

— Я втомилася… — змучено видихаю і, вкрившись Даміановим плащем, лягаю йому на коліна. — Від цього всього… — але найбільше – від тих сердечних надривів...

— Я вірю, — він починає гладити мене по волоссю і швидко піднімає руку, коли я раптово перевертаюся на спину. Лавка у поїзді твердувата, варто зазначити.

— Коли приїдемо, ти розкажеш мені про те, як я можу допомогти, так? — зазираю у проникливі очі кольору безхмарного всемогутнього неба, беру їхнього хазяїна за кінцівку і кладу її на себе.

— Звичайно. Без тебе нам буде складно, — його повненькі губи розтягуються у витриманій усмішці. Я з обавою вивчаю те симпатичне обличчя і згодом теж усміхаюся.

— Ох, швидше би приїхати…

Дем нічого не відповідає на такі думки вголос. Тільки ковзає замисленим поглядом на вікно і сильніше стискає мою долоню.