— От стара відьма! — в прямому і не дуже значенні слова випльовує Матрона, нервово абияк перекладаючи книги на одній із численних полиць височенного стелажа, немов вони винні у тім, що сталося.

Королева відмовилася і від її допомоги з приготуванням того зілля, а натомість наказала повпорядковувати кілька сотень книжок у бібліотеці замку. Через власний розпач і гнітючий смуток я не захоплююся розмірами цього величного приміщення так, як могла би. Просто ходжу крок у крок за подругою і вислуховую гнівні скарження дівчини на її власну матір, інколи переглядаючи пожовклі й затхлі сторінки, які мені трапляються.

— Припини. Я ж знаю, що мої очі нічого не варті в порівнянні з його життям. Тому й думала не більше хвилини, — зненацька заявляю я через певну мить, хоча весь той довгий час, після нашої зустрічі, лише мовчала і змучено зітхала. Матрона зупиняється і витріщається на мене незбагненним поглядом.

— Ти маєш рацію, але… Мені веселка більше подобалася, — зінається вона, зніяковіло знизуючи плечима, а тоді відводить невеселі морсько-штормові очі вбік.

— Йому теж, — тихесенько кажу я із такою непосильною тяжкістю, наче ці слова важать цілу тонну.

— Ей, не засмучуйся так, Глоріє, — Матрона несподівано тицяє пальцем мені у груди, через що я підводжу на неї вічі, які тут же наповнюються неземним болем.

Але вони вже не різнобарвні… ех, ні… Тепер доведеться звикати до звичайних зелених. Відчуваю, що страшенно хочеться заплакати, але, як би не старалася, з мене виходять лише судомні вдихи й видихи.

— Мама тебе мала попередити, що після цього заклинання ще годин із тринадцять плакати не зможеш, тому не тисни на себе, — каже мені й так уже відому інформацію відьмочка, а я лише ледь чутно погоджуюся.

— Ще три години залишилося, а тоді зможу наплакатися вдосталь, — вголос тішу себе я, розуміючи, що мій стан, у загальному, зараз не найкращий. Не спала цієї ночі нормально, та й зранку королева роботою завалила. Хоча я цілком могла і не йти, але точно би вже збожеволіла, якби не приєдналася до Матрони.

— Коли будеш йти до свого вампіра? — намагається бодай трішки змінити тему дівчина, вилізаючи на драбину. І поки спостерігаю за її діями, мені згадуються цікаві миті між мною і паном Кейном, коли ми шукали інформацію про те прокляття у його бібліотеці. Відразу з’являється бажання затулити рот долонями, адже та усмішка, яка оселяється на моїх губах, дуже дивна й ностальгічна. Ай, холера, знайшла коли спогадами поглинатися...

— Не знаю, Матроно… Після цього всього мені навіть поставати перед ним не хочеться… — чесно зізнаюся і беруся крокувати до найближчої купи книжок, щоб відсортувати її, і тим самим хоч на якийсь час позбавити себе від тих думок, які, мов отрута, заповнюють мій розум і не хочуть його звільняти. І що ж може слугувати так званою протиотрутою? Хех, цікаво…

Внаслідок власної чималої замисленості я не помічаю, що ніжка драбини, на якій перебуває Матрона, раптово тріщить і моя подруга, починаючи летіти донизу, видає наляканий писк. Та не встигаю я навіть отямитися, не те, що кинутися їй на поміч, як (ніби нізвідки!) з'являється якийсь чоловік у плащі і за мить принцеса опиняється у його вправних руках.

— Д-дякую… — ошелешено шепоче вона, коли він обережно ставить її на підлогу.

— Давно ви тут? — невідомий змушує мене завмерти від знайомості свого баритону і сумних блакитних очей, які виглядають з-під чорного каптура. Неочікувано він переміщає свій вдумливий погляд із Матрони на мене і той стає якимось зім’ятим і насупленим.

— Десь із восьмої, а ти? — чомусь відьма старається здаватися безпристарсною, питаючи це.

— Щойно прийшов, — спокійно каже він, врешті, відриваючи від мене свій наповнений змішаними почуттями зір. — Нову подругу собі знайшла, Матроно? — те, наскільки схвильовано він перебирає сторінками книжки, яку взяв, цілком видає його тривогу. Що це з ним?

— Так. Знайомся – Глорія, — дівчина широко всміхається, а потім вказує на нього рукою. — А це Даміан, — ми з видатним аімером дуже довгу хвилину невідривно пропікаємо одне одного чи то здивованими, чи то зухвалими очима.

— Нам з нею вже доводилося бачитись. Лишень офіційно знайомі не були, — тут же ж повідомляє їй чоловік, вже значно спокійніше поглинаючи інформацію з якоїсь книжки.

— І я вже тебе бачила, тому можеш зняти свій капюшон, — неждано випалюю я, начхавши на ввічливість і усвідомлюючи бажану сміливість, а пізніше, розвернувшись до тієї купи книг, відчуваю на власній персоні їхні вражені вічі.

— Ага, коли в тих кущах ховалася, — з насмішкою підсікає мене Даміан, а я тільки те й можу, що заціпеніти від злості, яка знічев’я огортає мене, наче зимова завірюха.

— Чому ж тоді не вдягнув капюшон назад? Або, взагалі, можна було його й не знімати, — останнім із дратівливих слів ледве вдається пробратися крізь мої стиснені зуби. Аімер голосно пхикає, а коли хоче сказати ще щось (впевнена, уїдливе), його серйозно зупиняє Матрона:

— Досить. Ходімо, Глоріє, мама мені щойно повідомила, що вже зварила ту настоянку, — відьмочка хапає мене за руку і тягне за собою, поки я кидаю Даміану спопеляючий погляд.

— Якого дідька він досі тут?! — розлючено фиркаю я, лишень ми відходимо подалі від бібліотеки.

— Гадки не маю. Але якби не він, я би вже давно довела тебе до сказу своїм бідканням на біль і на те, як мені не щастить, — не втрачаючи не притаманну їй холоднокровність, не менш нервово каже Матрона.

— Цікаво, як йому мій новий образ? — начебто сама до себе, розважливо думаю уголос я, пригадуючи той факт, що цей Даміан останній раз бачив мене з очима кольору веселки.

— Далі сама, — вона ображено штовхає мене до дверей кімнати королеви, після чого розвертається і починає чимчикувати до якогось коридору.

— Ну пробач, Матроно, якщо наша перепалка тебе зачепила! — не конче щиро кричу їй я. Сама повинна розуміти, що ставлення до Даміана у мене не з найсвітліших.

— Прибрали там трохи? — замислено питає найвеличніша з відьом, щось витворяючи з магічним порошком, тільки-но я заходжу всередину.

— Якщо "трохи", то прибрали, — поки істерика мене досі не залишила, глузливо відповідаю я, безцеремонно вмощуючись на недалекий стілець.

— Підійди, — зразу підриває мене вона, і вже за кілька секунд я чемно стою біля неї. Напруга знову повертається. Лихо, це так виснажує, ви б знали… — Пий до дна і повільними ковтками, — володарка Вірверсалю вручає мені баночку з рідиною кольору фіалки, досі не дивлячись у мій бік. Я трохи спантеличено беру її до рук. — Коли вип'єш то через хвилину або пів заснеш. Так треба для того, щоб його властивості подіяли і засвоїлися.

— Гаразд, — я торкаюся вустами вузького горлечка і неспішно заливаю у себе це зілля. Смак такий, наче я трави наїлася, трохи бридко, проте потім між ним проскакує дивна солоність і згадка солодкого шоколаду. Повернувши їй баночку, я повільно прямую до ліжка, на якому тут уперше і прокинулася. Тоді ж моя умить чимось знесилена туша вільно падає на нього, а свідомість огортається мутним, але приємно-теплим мороком.

*****

— Скільки можна спати, сонько! Прокидайся! — дзвінкоголоса Матрона щосили тирмає мене за плечі, тим самим змушуючи з невдоволеним буркотінням підняти важкі повіки.

— Відчепися, Матроно… — сонно хнюплюся я, відчуваючи, що організм ще не готовий повністю повертатися до реаліїв цього жорстокого й непередбачуваного світу.

— Слухайте, дамочко, Ви надумали слину пускати, поки Вашому вампірові стає гірше? Ви мене дивуєте! — несподівано викрикує принцеса, а я від її правдивих слів ні секунди не вагаюся і зразу схоплююся на ноги.

— То моя кров уже нормальна? — невпевнено питаю я, слабкими руками поправляючи вулик із волосся на голові.

— Ага. Думаю, годі з бідолашного Кейна цих мук, — звучить ззаду задоволений низький тембр одного пана, через що я сіпаюся і смикано спрямовую на нього свій здивований зір.

— Що він тут забув, Матроно? — гарикаю я, розуміючи, що лють мене неймовірно швидко приводить до тверезого стану.

— Поранився трохи, а я йому допомагаю. Це мамина майстерня, а не її особиста кімната, тож нічого дивного.

Дівчина стенає плечима, а тоді підводиться з ліжка і за кілька кроків опиняється біля сидячого на кріслі Даміана.

— Вже не пече? — турботливо цікавиться вона, а коли аімер дає німу позитивну відповідь, її обличчя осяює щаслива усмішка.

Дурепо, ти ж так нічого від нього не приховаєш!.. Хоча чи взагалі вона намагається? Мені просто здалося, що в бібліотеці вона це й робила, а тут їй наче щось стукнуло.

— Покажеш мені ще раз, де кімната пана Аберхарда? — я наполегливо стараюся не звертати уваги на Даміана, який, до речі, сидить уже без свого славнозвісного плаща.

— Зараз покажу, — з дивним азартом квапиться до мене принцеса.

Видно, моя відсутність у їхній розмові пішла на користь її ліпшому настрою. Та й добре.

— Ага, йди вже, допоможи своєму гаряче улюбленому панові. Він ж без тебе і секунди не протягне, — з показною відразою говорить чоловік, змушуючи наш дует зупинитися.

— Даміане, не треба… — розгублено просить Матрона, чіпляючи на нього сповнений туги й докору погляд.

— А мені раніше здавалося, що ти не настільки бридкий, — вдавано розчаровуюся я, якнайкраще втримуючи злість і образу, які після його фрази змішуються у в'язке болото.

Хочу у нього щось викликати цим зізнанням? Гм, можливо. Дуже можливо.

— Чую від дурепи, яка через свою непотрібну закоханість не може тверезо осмислити всю складність положення, у якому опинилася її раса, — він не бариться із відповіддю, а далі чую, як встає і починає наближатися до нас.

Матрона з помітним, але слабким, переляком мовчить, перекидаючи свої збентежені морсько-зелені очі то на мене, то на нього.

Я знервовано цокаю язиком, помітно стискаючи кулачки.

— Так зізнайся уже, що хочеш забрати мене до своєї банди! — грізно наполягаю я, різко повертаючись до вбивці, який уже стоїть біля нашої двійки в усій своїй красі, спрямовуючи на мою особу киплячі від незрозумілого розсердження вічі. Я не збираюся здаватися, тому гордо піднімаю підборіддя і впиваюся у нього гострим, мов лезо меча, позіром.

— І зізнаюся – хочу, — його лице серйозне, повні губи розтягуються у терплячу лінію, а очікуючі вічі ні на секунду не відводяться від моїх.

— Розчарую тебе, Даміане, — демонстративно розводячи руками, впевнено починаю я, — можеш про це лише мріяти. Зарубай собі на носі, що я ніколи в своєму житті не стану на ваш бік. На бік жорстоких і несправедливих убивств, — упродовж цієї заяви я безстрашно тисну своїм пальцем у його напружені груди, які стримано здіймаються.

— Несправедливих, кажеш?.. — тихо перепитує аімер, вміло схопивши мою долоню. — Розплющ, нарешті, очі, Глоріє! — від того, з якими багатогранними емоціями він вимовляє моє ім'я, я відчуваю неприємне сум’яття і бажання негайно звільнити свою руку.

— Відпусти мене, — сама не можу збагнути, звідки у мене стільки душевної рівноваги, щоб зараз не кричати і не вириватися так, як мусила б.

— Не переймайся – згодом ти обов'язково будеш у моїй, як недавно сказала, банді. І коли це станеться, ти зрозумієш, що сильно помилялася щодо тих, на твою думку, великодушних тварюк. Я скоро змушу тебе остаточно змінити свою думку, і ти ще будеш за це вдячна, — Даміан скупо розмикає свої довгі пальці і тривожним кроком виходить із кімнати.

— Що з вами таке, бий мене мітла.?! — набурмошується Матрона, коли ми теж залишаємо приміщення. Мимоволі зиркаю на постать аімера і бачу, що він, швидко йдучи сходами, про щось емоційно говорить із тим світловолосим парубком, якого я тоді теж бачила. Ох, його шафранові очі такі разючі й пронизливі! Бр-р!..

— Нічого, просто якби він тримав язика за зубами, все було б добре, — відчеканюю я, не маючи більше ніякої охоти говорити про цього чоловіка.

— Ти куди пішла? Нам сюди, — смикає моє плече відьмочка, а тоді я йду за нею чіткою і цупкою ходою.

Всю орієнтацію через цього гада втратила!

— Скільки я спала? — хутко запитую я, не даючи свідомості змогу захопити мене у полон думок про недавнє дійство.

— Довго – до самого вечора, — не затягує із відповіддю принцеса, після чого ми весь час до дверей потрібної кімнати мовчимо. — Успіху, Глоріє, — криво посміхаючись, Матрона віддаляється від входу й обдаровує мене наостанок таким поглядом, який відразу нагадує мені про все-все, через що я тут опинилася і що зі мною було.

— Угу, — киваю я, проводжаючи її струнку постать вже не роздратованими, а сполоханими очима. Тепер уже зеленими очима…

Ех, я сумую за вами, веселочки мої. Тому й до дзеркала навіть підходити не хочу...

Стукіт у темну деревину набатом віддає як у стривоженому серці, так і в скронях. Тільки вуха вловлюють тихий дозвіл, я обачно заходжу всередину, спеціально якомога нижче додолу опускаючи незвиклі йому вічі.

— Як Ви? — ледве видавлюю з себе, а далі підходжу до ліжка, на якому він лежить, і зупиняюся. Вампір дуже поволі підводиться і сідає.

— Ух, недобре... Знаєш, тебе чекав, — тут же говорить пан Кейн, змушуючи моє єство заклякнути від такої нежданої відвертості.

Спокійно. Чому я так реагую на те, що і так знала? О, точно. Я чекала від нього якогось колючого слівця, а не того, що він прямо все скаже.

Хвильку подумавши, повільно сідаю на край постелі.

— Чому затрималась?.. Бачу, моє покарання уже трохи минуло. Певно, стара карга щось для цього зробила, — його незвично теплі-теплі пальці дбайливо забирають із мого плеча пасма волосся і внаслідок цього він може роздивитися місце засосу. Я боязко здригаюся, не маючи права відкинути його руку.

Зачекай, ти сказав "минуло"? Засоси, наскільки чула, так швидко не минають... Значить, королева дійсно щось наробила. Гм, або її люба доця.

— Я з Матроною заговорилась, пробачте, — з гіркою, мов полин, провиною мимрю я, з усіх можливих і неможливих сил стараючись не дивитися на нього.

Най простить мені ту брехню, але не можна навіть ненароком щось бовкнути про Даміана...

— Он як… Дочка королеви непогана, тому не маю нічого проти, — альбінос починає акуратно гладити мою голову, але коли я, не втримавши всіх емоцій, які навалюються на мене нищівною хвилею, таки наважуюсь подивитися йому у вічі, він шоковано застигає. У його зморених хворобою рубінах швидко накопичується відчутний мені незадоволено-співчутливий біль, який тужливим щемом відгукується у моєму сонячному сплетінні.

— Мені так шкода, пробачте... — благаю я, поки сльози, за якими навіть трохи скучила, збираються у моїх нових трав'янисто-зелених очах.

— Я ж тоді тому й казав, щоб ти замовчала, — розчаровано прикушує бліду губу пан Аберхард, відразу і без зайвих пояснень все розуміючи. — Ну дурепка ж, ні? — знехотя мовить він, а я знічев’я беруся голосно схлипувати і вже не можу стримати відчайдушний плач.

Вампір одним рухом нахиляє мене до себе і вже в наступну мить я розчулено пригортаюся до його гарячої грудної клітки і голосно рюмсаю, як маленька дитина, від якої забрали улюблених маму з татом. Далі чую, як він кладе своє підборіддя мені на маківку і з хрипотом зітхає.

Застояний запах різних настоянок, зіль чи старовинних паперів плутається у цій невеликій кімнатці з ароматом його міцного чоловічого тіла, який уже повністю охоплює мене рідною і дуже звабливою пеленою. На якійсь тумбі чудово виконує свою роботу ліхтар, даруючи нам непогане і навіть затишне світло. А наші тіні танцюють на холодних кам’яних стінах якийсь неспішний і дуже гармонійний танок.

Проридавши так, може, хвилин зо п’ять і таку ж кількість часу заспокоюючись, я без великого бажання відхиляюся від мого господаря і знову приковую погляд до підлоги.

Чому ж ти такий добрий, Кейне?..

— Е-е, всю сорочку мені намочила, — стомленим, але з маленькою грайливістю голосом заявляє пан Аберхард, що змушує мене тихо захи-хикати.

— Пробачте, — несміливо усміхаюся я, на довгу секунду замилувавшись його по-дитячому стурбованим обличчям.

— Пробачаю, — на силу всміхається у відповідь він, а моє серденько тане від споглядання цієї дивовижної, нехай і слабкої, усмішки. — Ну що, мій любий аімере? Виведеш мене з цього поганючого стану? — його вічі помітно насторожуються, а риси блідого лиця загострюються.

Тепер я чітко розумію, що повинна переступити через будь-який страх, незрозумілість і допомогти йому, адже це – мій першочерговий обов'язок, врешті-решт.

— Звичайно, пане Кейне. Ви ще питаєте? — риторично гмикаю я, намагаючись позбавити мого доброго хазяїна цієї дурної тривоги, а то вона вже й мені спішить передатися.

Далі неквапливо стягую з себе темно-зелене болеро, в якому сюди прибула, і, захотівши трохи звільнити частину плеча від тканини сукні, зупиняюся.

— Який бік? — питально звертаю на нього свій позір, у якому дуже силуюся не видати власну схвильованість, що вже, хай їй грець, викликає у тілі дрібне тремтіння. Альбінос весь цей час терпляче стежить за кожним моїм рухом, а коли чує питання, задумується.

— Це не має значення.

Він знову береться пильно вдивлятися у моє личко, яке раптово рожевіє, і його власниця ненав'язливо відвертається, продовжуючи своє заняття.

— Як скажете, пане, — з уже збитим диханням шепочу я, повільно й із акуратністю знімаючи верхню частину сукні до половини лівого плеча.

Дідько, це ж лише пиття крові! А в мене таке передчуття, наче має трапитися щось значно більше! Ось, певно, тому я так і нервую! Ух, ну все, варто опанувати себе!..

— Вже не боїшся? — з певним острахом цікавиться чоловік, коли я демонструю йому вільну ключицю, у той час як його насичено-рубінові очі запалюються нестримним очікуванням.

— Не боюся. Я дуже хочу допомогти, тому рада, що можу це зробити, — без жодних відмовлянь зізнаюся я і, сама того не усвідомлюючи, ласкаво кладу свою долоню на його руку. — Можете починати, — мій погляд серйозно налаштований і сміливий. Буду сподіватися, що він таким і залишатиметься найближчі десять хвилин. Шлю до біса всілякі забобони його двоюрідного брата і повністю довіряюся своєму вампірові.

— Гаразд, Глоріє. Постарайся якнайкраще розслабитися. Може, ляжеш? — пан Кейн киває на постіль, а я відразу заперечно хитаю головою.

— Впевнена, що мені буде ліпше сидячи.

— Але ж інакше тобі буде легше розслабитися, — нерозуміюче супиться чоловік, а до мене дотумкує, що він (напевно, поки що) зовсім не думає про такий розвиток подій.

Чудово. Це просто чудово. Значить, ніхто мене невинності позбавляти зараз не збирається. Прекрасно! Мамо, що це за думки?! Прости мені, грішниці такій!..

— Ну добре, — начебто знехотя, хоча насправді рада, погоджуюся я, після чого обережно опускаюся на досить м'яке ліжко.

— Я вже тобі одного разу, здається, казав, що слина вампірів має лікувальні властивості… Тому можеш не переживати – місце від укусу вже не має боліти, коли завтра прокинешся, — дещо стривожено повідомляє альбінос. Гм, справді, а я забула. — Трясця, — зненацька лається він, а я здивовано кліпаю, помітивши його чимале змулення. — Це має бути сидячи, бо мені так пити набагато зручніше. Тож, будь ласка, піднімайся…

Ну, з ким не буває. Можу без зволікань пробачити його за те, що таке пропустив. Якби я настільки мерзенно почувалася, то би й не таке проґавила.

За проханням пана підіймаюся і зручніше влаштовуюсь навпроти нього, поки він чинить так само. Тоді збентежено видихаю і стуляю очі, вважаючи, що так мені буде краще, ніж бачити всі його рухи.

— Ну ж бо, — даю, мабуть, непотрібний дозвіл я, акуратно забираючи за спину довгі коси. До вух долинає неголосний сміх мого господаря, який у самої викликає кумедну усмішку, хоча здавалося, мав би проявити якесь сум'яття.

— Розплющ очі, Глоріє. Дезорієнтація – це не конче добре, — спокійним голосом каже пана Аберхард, внаслідок чого я добру хвилину вагаюся, а вже потім виконую його наказ. — Я буду дуже обережним, — стиха обіцяє він і повільно скорочує відстань між нашими тілами до бажаного мінімуму.

Вампір підводить трішки тремтячу руку до лівого боку моєї шиї і береться лагідно пестити її ніжну шкіру, а я не відриваю від нього уважного погляду, поки тілом проходиться хвиля дивної насолоди. Це мені щось нагадує, проте зараз я... Відчуваю, що довіряю йому. Він не заподіє мені зла. Так, буде трохи (чи не "трохи"?) боляче, але він не бажає мені зла.

Чоловік далі починає подушечками теплих пальців легенько стукотіти по тому місцю, а я ще більше розслабляюся, стараючись стримати бажання відгукнутися на його тендітні дотики. Він не повинен дізнатися, що бажаний мною. Прокляття, не повинен, але це до жаху складно приховати.

Щоб мій, боюся, задоволений погляд мене цілком не видав, я спокійно заплющую повіки і тихо зітхаю. Груди стискає почуття страху бути розпізнаною і водночас дивного блаження. Ніколи не думала, що можу колись настільки вразливо реагувати на чиїсь торкання…

Згодом відчуваю, що він припиняє задіювати свої аристократичні пальці і, наблизивши обличчя до шиї, притуляє до неї свої гарячі-гарячі губи. Від раптовості цієї дії я здригаюся і щосили стискаю тканину свого вбрання у руках. Поки що присутності його ікл не чую, і це мене, чомусь, садить на невидимі голки.

Такими ж неочікуваними для мого тіла й свідомості стають його трепетні обійми – я вражено затамовую подих, коли чоловічі руки тісно огортають мене, наче дають знати, що я точно в безпеці. У цей же ж час його сніжно-біла чуприна боязно лоскоче мою вилицю.

Тілько-но доволі шершавий і жаркий язик вампіра проходиться по ймовірному місцю майбутнього укусу, моя спина без дозволу вигинається, а з рота виривається обірвана частинка тихого вдиху й видиху. Зараза! Не змогла до кінця стримати!..

Я не хочу допускати це, але лишень пан починає робити рухи язиком ще частішими і різкішими, моє тіло вже на повну труситься, а серце оскаженіло тарабанить у грудну клітку, немовби стараючись вщент її зруйнувати.

І поміж цими всіма почуттями, які мозку за раз ніяк не вдається осмислити, я зненацька відчуваю, як гострі ікла альбіноса торкаються тієї уже давно палаючої ніжної шкіри і, мілісекунду прочекавши, наполегливо впинаються у неї. Від незвичайного болю я тихо зойкаю і сильніше замружую очі, несміливо простягаючи до його спини руки, які ніби скам'яніли. Зразу після того прочуваю, що по всій задній частині мого тулуба від встромлених зубів вампіра розповсюджується дуже дивний, але неждано приємний щем, який наче добряче (але все-таки не повністю) заглушує ту пекучу муку, що виникла у місці укусу.

Коли минає, може, з десять секунд, до збитої з ніг, лежачої свідомості долинає гучний звук першого ковтка, а за ним і другого. На моїх підтиснених вустах виступає чудернацько-радісна усмішка.

Так, я шалено хочу, щоб ти цілком одужав, тож бери від мене стільки, скільки тобі треба…

Господар живиться своєю здобиччю настирливо й жадібно, проте водночас я вловлюю якийсь дивний страх, наче він боїться чимось налякати мене. Втім, я не боюся. Вже справді нічого не боюся. Десь унизу багато не знаних мені досі відчуттів млосно сплітаються у тугий вузол, а душі хочеться щасливо співати від того, наскільки я потрібна цьому таємничому вампірові.

Пан Кейн п'є ненаситно й завзято, з кожним наступним глибоким ковтком дедалі тісніше притискаючи мене до свого торсу, розжареного то бридкою недугою, то його власними діями. Зненацька мене проймає неземена слабкість і я повністю опиняюся у його руках, час від часу сіпаючись.

Мій хазяїн дуже обережно витягує довгі ікла і, вочевидь обтерши язиком свої закривавлені бліді губи, починає ним же ж дбайливо огортати уражену його зубами шкіру, через що я випускаю зсередини лише тихесенький блаженний стогін, який і так врізається у його тверді груди й безслідно розвіюється, сподіваюся, не долітаючи до чоловічих вух.

Із черговим майстерним рухом його розпеченого язика я прочуваю жадане полегшення і лише згадку про недавній біль. Пізніше вологі вуста мого пана турботливо цілують те місце на шиї.

— Гарна дівчинка, — пошепки хвалить Кейн, все ще м'яко торкаючись теплими губами моєї збудженої шкіри, поки я тяжко хапаю ротом кисень. — Моя дівчинка... — ще тихіше додає він. — Солодких тобі снів, Глоріє, — це останнє, що я чую, перш ніж перед стомленими очима проходять його вдячні темно-реальгарові вічі, а далі мені акуратно не дають впасти, з усією можливою ніжністю кладучи на ліжко і вкриваючи ковдрою.

Я провалююся у глибокий сон під ласкаві дотики його долоні до моєї маківки і легко ниючого болю від недавнього укусу.