Від жахливої незручності цієї ситуації я дерев’янію і отетеріло витріщаюся на незваного гостя, прихід якого примудрилася зовсім не помітити. Відверто вражений і щиро захоплений побаченим красень стоїть мовчки, наче загубив язика у роті.

Невдовзі я прочуваю, як від його враз знавіснілого погляду, що невпинно встромлює невидимі голки у кожну частину мого майже повністю нагого тіла, по спині доброю когортою топчуться мурахи. Робиться враження, буцім усе довкола збентежено застигло у якомусь незрозумілому передчутті… і ми, що не дивно, разом із тим.

Мабуть, у такому трансі у нас із ним минає десь хвилина. Ні звуку, ні шороху – нічого. Лиш я, ледь отямившись, ду-уже повільно тягну з ліжка покривало, яким планую у наступний момент закритися. Вампір знічев’я робить один чіткий крок у мій бік – і я відразу клякну, адже здається, що чим більше буду робити зайвих рухів, тим гірше потім все може закінчитися.

Ні, ні, ні! А-а-а, нене моя, які в нього очі!!!

— Що Ви хотіл-ли? — боязно мимрю я, врешті збагнувши, що не німа, і не відпускаючи свій (сподіваюся) майбутній захист із цупких пальців. Пан Кейн помітно ковтає, наче якийсь хижак, який до бісової матері голодний і, хоч бачить перед собою прекрасну беззахисну здобич, стримується із усіх можливих і неможливих сил.

Я перестрашено бігаю очима по його вродливому обличчю і благаю Вищі сили про помилування (бодай якесь). Як раптом він, ще довгу секунду спопеляючи мене неоднозначним карміновим позіром, заплющує свої вічі (і робить це так, немов йому тоді завдають нестерпного болю).

Я ж тоді, зметикувавши, миттю успішно втілюю план із приховування свого надбання. Альбінос зі змореним виглядом тре повіки і знову щедро нагороджує мою особу своїм рубіновим полоном, у якому мені насилу вдається не захлинутися (вочевидь, усе завдяки адреналіну). Далі він неспішно відходить назад і, спираючись на стіну біля входу з досі прочиненими дверима, гучно зітхає. Це зітхання таке стомлене, зле і до смерті розчароване, що на підсвідомому рівні розуміється – якби я у ту доленосну хвильку не прикрилася, мені би тоді… Коротше, одні Боги знають, що би тоді сталося.

Подумки встигаю подякувати і цим же ж Богам, і радіо за те, що воно своїм звучанням не дає збожеволіти від тієї напруги в повітрі, яка ще трошки – може викликати в цьому чоловікові дещо дуже небезпечне (або, не побоюсь цього слова, декого).

— Ти не чула мого стуку, тому я й увійшов без дозволу… Пробач… — здавлено видає він, розгублено розглядаючи приміщення. Його легкий бас лунає напівприглушено і дає можливість второпати, що, найімовірніше, славнозвісної біди вдалося безнапасно уникнути. У той час я ще краще закутуюсь у рятівне покривало і поволі сідаю на ліжко, відчуваючи легке тремтіння.

— Нічого… Це я винна, що не почула… — засоромлено белькочу, розуміючи, що щоки гарячіють ще дужче, ніж раніше. — Що Ви хотіли сказати? — несміливо здіймаю на нього зацікавлені очі і дивуюся тому, наскільки наполегливо мій господар остерігається перетину наших поглядів. Втім, напевно, йому це на користь. Чи, радше, нам.

— Гелвін мені недавно повідомив, що у Сте́ммі днями бачили Даміана, тому… — він для чогось спиняє своє мовлення, та невдовзі знову веде далі: — Будь ласка, вдягнися у щось більш зручне, адже всяке може трапитися. Та і все-таки ми не на свято йдемо, — Кейн неспішно відхиляється від своєї опори і занурює руки в кишені чорних штанів.

— У столиці хіба не повинно бути багато охорони? Чого нам боятися? — стривожено не можу збагнути я, трохи набурмосившись.

От уже цей Даміан! Всюди його повно! Навіть з’являється дурнувате відчуття, що він нас переслідує!..

— Маєш рацію, але ж ніхто не знає, що може статися на шляху туди або звідти. Розумієш, про що я, Глоріє? — пан Аберхард уже більш спокійно дірявить мене своїми серйозними темно-реальгаровими очиськами, вкотре змушуючи кров прилинути до і без того червоного обличчя.

— Розумію, але… Ви часом не збиралися їхати до Стемми з якоюсь охороною, чи що..? — я стурбовано стискаю свою м'яку броню у руках і вельми занепокоєно скочую погляд до босих ніжок.

— На превелике здивування інших гріхів, я рідко беру з собою у дорогу чи ще кудись якусь охорону, — вампір стенає порядними плечима і поволі хапається за клямку. — Банально не люблю це діло... Вважаю, що краще бути впевненим у собі і власній силі. Вміти самому подбати про себе і тих, хто тобі важливий, аніж доручати це якимось незнайомим особам, — він супить брови і звертає увагу вже на коридор.

— Зрозуміло… — стиха мимрю я, уже по-дурному уявляючи картину, на якій мій пан героїчно рятує нас від якихось бандитів (хоча, либонь, цілком можна би було уявити Даміана, але щось мозок не конче хоче таке робити). — Гаразд, вберуся у щось зручне, — він на мої слова тільки киває і виходить, чітко зачинивши за собою двері.

Воу… Аж не віриться, що все минулося… Напевно, Кейн лише під час хвороби не може нормально контролювати свій гріх. Може, тому зараз нічого такого і не сталося? Тому що він – стримався? Дивно, якщо чесно… Я думала, що пан Аберхард якраз зовсім не може себе стримувати від такого контакту з жінками. Де ж тоді логіка? Він же ж, у такому разі, як нормальний чоловік, хіба ні? От якби цей вампір ніяк не міг стримуватися від того статевого потягу, який у нього виникає під час споглядання схожої картини, то тоді зрозуміло. А так... Щось не можу збагнути, у чому в такому випадку полягає сутність його гріха? Або я просто пропустила якусь деталь…

У схожих роздумах нарешті приводжу себе до порядку, вдягнувшись у вибрану одіж і впоравшись із чепурінням лиця й волосся, яке перевтілюється у дві темні косички. Виходжу з кімнати і, попередньо затримавшись у вбиральні, вже за не один десяток кроків опиняюся навулиці.

Прохолодне вечірнє повітря очищає мозок від зайвих думок і прекрасно допомагає заспокоїтися. Весна у цих краях нерідко зимненька, тож моє тіло відразу дякує мені за вибір теплого пальта. Невеликі каблучки стукотять по бруківці, а бешкетник-вітер наполегливо намагається зірвати з моєї маківки гарненький капелюх.

— Готова? — альбінос трохи нетерпляче красується біля нашого елегантного транспорту, оцінюючи мій образ пильним поглядом. Я впевнено киваю і поспішаю залізти всередину (добре, що мій попутник у такі моменти майже завжди поруч і чудово допомагає у цьому).

— Звідси до столиці, здається, їхати десь усю ніч треба. З нами не буде ще одного кучера, щоб змінити Альнера? — стурбовано питаю я, коли ми обоє всідаємося і карета в супроводі іржання коней рушає.

— У мене мало кучерів. Один із них зараз щось прихворів, а іншого я недавно звільнив. Тому сам зміню Альнера, коли знадобиться, — вампір серйозно сплітає руки на твердих грудях і невідривно дивиться у шибку.

— А чому Ви звільнили третього кучера? Це часом не той, який возив нас на вечір до Гордості? — припускаю я, зацікавлено здійнявши одну з брів.

— Він-він, — знехотя відказує пан Кейн. — Звільнив тому, що цей ельф не хотів добре виконувати мої накази. Якщо я сказав не виявляти до аімера найменшої цікавості – значить не виявляти. А він, вочевидь, цього не розумів, — чоловік хмурнішає і на секунду зиркає на моє здивоване лице.

— Чекайте, то Ви його звільнили лише через таку дрібницю? Лише через те, що він тоді подав мені руку і всміхнувся?? Це ж елементарна вихованість! — невдоволено пирхаю я і вражено вилупляюся на свого хазяїна.

— Так, лише через це. Я не терплю у себе непокірності, навіть найдрібнішої. Всі мої слуги чоловічої статі не мусять ніяким чином бути причетні до моїх аімерів. Особливо у моїй присутності. Хіба якщо я сам їм щось не накажу, — він спирається підборіддям на долоню і насуплено вдивляється у різноманітні будинки Одрелону. Дивися на мене, коли ми розмовляємо!

— Але ж це була така дурничка! Невже вона варта того, аби позбавляти людину її хліба? Ви настільки схиблені на своїх аімерах?? — я із сердитим розчаруванням заломлюю темні смужки і формую з долонь кулачки. Вампір обурено видихає.

— Ще кілька таких, як кажеш, дурничок, і ти могла би вже відчувати до нього якусь симпатію. Згодом вам би захотілося завести особисті стосунки. А це, як ти знаєш, у період служіння аімерам заборонено. Я просто стараюсь дотримуватися наших законів, — пан Аберхард гнівно прорізає мене своїми червоними вічами, показуючи явне незадоволення такою моєї поведінкою. Проте я не збираюся відступати, навіть якщо йому це не до вподоби. Трясця, де ж у цьому світі справедливість?!

— Це був звичайний вияв культурності! Ну почав би він мені трохи подобатися після цього, і що з того? Невже ніхто навіть банально симпатизувати Вашим аімерам не може?? Я теж знаю наші закони і не порушувала би їх!

— Скажи мені, чому це я повинен тобі вірити? Думаєш, у мене вже не було таких випадків? Та тому я своїх аімерів і позбувався завчасно! Не терплю те, що вони не схиляються перед нашими законами і заводять якісь інтрижки під час служби. До того ж такі аімери завжди любили потім клеїтися і до мене, навіть якщо знали, що я категорично проти таких стосунків! — пан Кейн стискає щелепи від злості і тягучо вдихає повітря. — Мабуть, вони думали, що, якщо я такий гріх, то можуть мене причарувати, проте не тут це було – я ще маю якусь гідність, принципи і самоповагу. Після того, як викривав їхні плани – кожен із них відправлявся додому.

— Невже всі аімери, яких Ви мали, були такими поганими? — недовірливо цікавлюся я, поки губи перетворюються у тугу лінію.

— Не всі, — непевно хитає головою він, знову не дивлячись на мою постать.

— Навіть якщо якісь аімери і були таким неслухняними, то не факт, що в цьому зразу й інші Ваші слуги винні.

— Як не винні, Глоріє? Як? Та якби вони теж сумлінно виконували мої накази, то такого би не відбувалося.

— Гаразд, пане. Але ж із тим кучером Ви могли просто серйозно поговорити. І якби щось таке повторилося, тоді би вже звільнили. Для чого ж так зразу…

— Так треба, — строго відрубує пан Кейн. — Щоб інші слуги на тому прикладі розуміли, що непокору я терпіти не збираюся.

Я зім'ятим позіром досліджую його розлючену персону і, безнадійно зітхнувши, більше нічого не збираюся говорити. Відвертаюся до свого вікна, знімаю взуття і підсуваю коліна під голову, починаючи замислено спостерігати за вулицями вечірнього міста, які проскакують повз. Зовні береться сіятися густий дощик, змальовуючи скло краплинами.

Ото вже не чекала, що в нього до цього аж настільки жорстке ставлення… Я не можу точно сказати, що не почала би відчувати до того ельфа симпатію, але закон би стовідсотково не порушувала. Та ще якщо згадати, що на ту мить моє серце вже захопилося почуттями до цього таємничого вампіриська...

Чекайте-но, що ж це виходить – у мене і найкрихітнішого шансу немає на його визнання? На те, що він відповість мені взаємністю чи хоча б не відвергне? Пан Аберхард же ж сказав, що категорично не приймає такі стосунки… То як тепер бути? Мені, справді, мовчати? Мовчати про ці пекучі почуття до останнього дня своєї служби? А після неї мучитися у пошуках якогось аімера, якого точно не любитиму так сильно, як цього білошкірого чоловіка? Ох, не можу (і страшенно не хочу) повірити, що так дійсно треба...

Але ж як тоді пояснити деякі його дії? Хіба це був тільки той дурнуватий обов'язок? Не може бути! І чомусь мені складно віриться у те, що він ставився до своїх попередніх аімерів так само, як до мене… Навіть якщо так, то невже вони все одно порушували той закон про заборону стосунків? Може, пан Кейн їм і подобався, але вони розуміли, що він, швидше за все, не прийме їхню симпатію, тому і, щоб відволіктися від цього своєрідного рабства (думаю, я можу це так назвати), починали зустрічатися із кимось із його слуг. Чи як це все відбувалося?

Ох, невже тоді у деяких словах Вайгара таки є логіка (і немаленька)? Що попередні дівчата-аімери теж хотіли його задобрити, але в них нічого не виходило. Так він тоді, здається, казав. Справді? Якими би вродливими вони не були?.. Мабуть, у мого пана принципи дійсно сталеві, раз він за цей час ні разу від них не відійшов…

Матінко, від цього усвідомлення мені стає до дідька лячно і сумно… Не кажіть, що в мене, воістину, немає жодних сподівань на те, що він не відсахнеться від моїх почуттів, що не відправить додому… Спершу мені здавалося, що цей вампір уже знає про мою любов до нього, але після ось цієї розмови я розумію, що він таки не підозрює про це… Певно, це тільки на краще. Хоча, я ж не знаю, наскільки довго він не буде цього помічати…

Ух, знову-таки – це не може бути просто обов'язок! Не може пан Кейн так турботливо і ніжно ставитися до мене лише через те дурне слово! Я – дівчина, може, наївна, але такі речі розрізнити вже можу! Тобто це означає, що він точно відчуває до мене ще щось, окрім дотримання вампірсько-аімерських настанов. Навіть якщо, не здивуюся, сам у собі це придушує…

Ех… видно, до пори до часу можу себе заспокоювати принаймні цим. Проте, коли саме прийде той час – нікому невідомо. І моя свідомість не може допетрати, хоче її хазяйка, аби ця мить настала якнайшвидше чи щоби вона ніколи не настала…

Ці різновидні думки, мов ножі, безжалісно ранять серце і водночас, наче мініатюрні вогники, гріють збідовану переживаннями душу. Душу, яка до того самого фінального моменту віритиме, що є ще якась надія. Нехай вона ефемерна, нехай до неї можна торкнутися одними лише кінчиками пальців, але вона є. І поки вона буде утеплювати своїм полум'ям, що тліє, моє єство, я не здаватимусь. Нізащо не зраджуватиму своїм почуттям.

За тим усім навіть не звертаю увагу на те, що надворі вже давно остаточно потемніло. Ліхтарів ніяких нема, адже навколо лише ліси й ліси, а дощ все стукотить і стукотить по вікні, незбагненним чином заспокоюючи мою розтривожену свідомість. Вона вже, безсумнівно, втомилася від цих любовних страхів. А я як втомилася, не передати… Доводиться тільки розгублено завмирати між рішенням назавжди закінчити це і продовжувати, мордуватися до часу, поки мій хазяїн сам все не дізнається…

Як засинаю, мимоволі скручуючись на канапі, не маю більше жодного бажання щось казати своєму панові. Мені лиш би пірнути у магію якогось сну і на той час абсолютно позбутися усіх цих гризот… А те, що буде завтра зранку, – буде тільки завтра. Тому поки що я можу дозволити собі забутися у сновидінні, яке плавно поглинає мене під ненав'язливу мелодію плачу небес.

*****

— …Ні, нехай ще спить. Ми не поспішаємо…

Крізь паволоку втоми й сну до вух долинають ледь чутні чоловічі голоси. Тілу тепло, а голові зручно. А ще відчуваю, що ноги затерпли від довгого перебування в одній позі.

— Як скажете, сер. Тоді я, з Вашого дозволу, відійду перекусити, — скоріш за все, це Альнер, який трішки занепокоєний тим, що я досі не прокинулася.

— Звісно.

Прочуваю, як широка долоня торкається моєї маківки і починає її обережно гладити, від чого по венах розтікається приємне умиротворення. Далі відбуваються чиїсь незначні рухи і звук відчинення дверцят карети. Студене раннє повітря пробирається всередину засобу переміщення і безцеремонно відганяє від мене блаженну теплість із солодким сновидінням. Внаслідок цього я мимоволі скривлюю свій вид і поволі розліплюю заспані повіки. Світанкове сонце відразу нещадно ріже очі, змушуючи тут же повернути їх до попереднього стану. Моє тільце ще щільніше скручується і притискається до того, на чому розміщується голова.

Чиясь долоня змінює місце з моєї маківки на плече і я ще раз намагаюся розплющити вічі, та зненацька наді мною звучить тихий тембр одного вродливого і проблемного вампіра:

— І як мені вдається терпіти всі твої вибрики, гм? О Боги, яка ж ти емоційна, Глоріє… Чому тебе настільки турбує доля особи, з якою ти зустрічалася не більше двох разів? Наївне, добре дитя, яке весь час бореться саме з собою. Яке то боїться усього на світі, то може з неосяжною сміливістю стати на захист того, що йому цінне, — ці дивні слова лунають із майже непомітним фатином усмішки, який лагідно пестить мою душу. — Великодушне, щире дитя, яке іноді таке доросле, що мені навіть страшно стає. А інколи таке беззахисне, що його не можна не приголубити. Дитя, яке тривожить моє серце так, як ще ніхто інший не тривожив... — після цієї фрази я розумію, що кров по тілу починає ганяти в рази швидше, а кінцівки – труситися від чудного хвилювання (тільки він нехай думає, що це від холоду).

Ой леле, що ж ти таке верзеш, Кейне? Вже гадаєш, що я сплю, а значить – можна всякі дурниці говорити? Дурниці, від яких хочеться щасливо плакати і пищати, дідько мене хапай!.. І нічого, що дитиною назвав!

— Ні, Глоріє, я не схиблений на аімерах, — ще тихше продовжує чоловік, поки мені здається, що зараз вибухну від цих несподіваних емоцій. — Мабуть, я просто схиблений на то…

— Сер, там скоро їхатиме карета Чистоти! — неждано перебиває мого господаря світловолосий ельф, від чого я добряче здригаюся. — Вибачте, та я так зупинився, що тут дві карети не пролізуть, тож мусимо рушати, — на повідомлення молодика Кейн його лише підганяє, через що той, чую, хутко заскакує наперед і за хвилину коні беруться частувати дорогу ударами своїх підков. — Пробачте, я не думав, що тут о такій годині ранку ще буде хтось їхати.

— Та годі тобі, Альнере, з усіма буває. Ти ж пів ночі не спав, от і спинився не там, де варто було.

У той час, як вони говорять, я вкотре звільняю зір від облоги повік і намагаюся усвідомити все, що нещодавно чула від свого пана.

Паскудство… Від однієї лише згадки про той монолог дихання прискорюється, серце береться посилено тарабанити грудну клітку, а всередині живота з'являється дивацька невагомість.

О Боги, о Боги… Невже він в останню мить хотів сказати "Тобі"??? Е-е-е, це нечесно! Нечесно! Чому Альнер його перебив? Ну чому?? Тепер я ніколи не дізнаюся, що саме мій пан там хотів сказати! А якщо це могло бути щось, на подобі зізнання?!

Я на тремтячих руках підводжуся і розумію, що весь той період моя голова гостювала в альбіноса на колінах. Поправляю свій зовнішній вигляд з удаваною сонливістю (де після таких висловлень представника протилежної статі вона може бути?) і мовчки бадаю спокійне обличчя пана Аберхарда, який відсувається трохи далі і лише секунду-дві глядить на мене у відповідь.

Неочікувано з'являється бажання ще певний час показувати йому, що мене досі не відпускає невдоволення від нашої учорашньої розмови. Принаймні так він не питатиме, чому я така замислена і таке інше. Маю нагоду конкретно порозбирати все почуте по полицях серйозно збентеженої свідомості.

— Чистота – це одна із семи вампірів "Ателісу", так? — раптом ставлю питання, згадуючи про слова нашого кучера.

— Так. Розéтта Лайчéст, — без особливих почуттів відповідає пан Аберхард, тримаючи руки в кишенях темно-зеленого плаща.

— То ви з ними ворогуєте, правильно? — стараюся часто не кидати на співрозмовника ніяких позірів, бо є відчуття, що тоді він зразу зрозуміє, що я все чула (все те чула).

— Ні. Це, радше, вони з нами, — з нерозбірливою емоцією фиркає він.

— Ця пані – третя зі святих, чи не так? Тобто вона – відповідник Вашому гріху, хіба ні? — периферичним зором бачу, як вампір із певним здивуванням зачіпає за мене свій разючий погляд.

— Так всі вважають. І всім дивно, чому між кланами ворожнеча, якщо глави наших організацій чудово доповнюють одне одного. Пробач, та я не можу тобі розповісти причину, чому Чистота з "Ателісу" – аж ніяк не є відповідником Хіті з "Фотейно", — він черговий раз вдумливо відвертається до скла і більше не промовляє ні слова.

Оце дивина. Може, цей вампірисько сам собі щось вигадав і через ворогування кланів не може знайти спокій? Спокій, який чекає його у компанії цієї Розетти, чи як її там?.. Чомусь я впевнена, що ті святоші були створені для того, аби притупляти гріхи. Типу, Творці привели на цей світ і тих, і тих, аби була якась гармонія. Це логічно, хіба не так? То чому ж пан Кейн переконаний, що Чистота – не допоможе йому з його гріхом? Не розумію… Холера, і дізнатися у нього про це більше не вийде!..

Втім, якщо він тоді сказав, що я ще зможу взнати про ті всі справи детальніше, то не буду завчасно зневірюватися. За що ж мені така честь, цікаво? Бо я – особлива? Бо я – дитя, яке тривожить його серце? Ай, зараз підірвуся від цього калейдоскопу відчуттів! Наче й злюся, що дитиною назвав, але ж яке щастя, що він до мене настільки не байдужий! Божечки, це немов якийсь сон! Ніби я досі сплю!

Для остаточної перевірки свічу собі мачку і відчуваю, як шкіра на ураженій частині лиця починає пашіти.

— Щось сталося, Глоріє? — володар виразних вилиць несильно хмуриться, сконфужено помічаючи мої дії.

— Ні, нічого, — якомога стриманіше відсікаю я, споглядаючи доволі сонячну погоду за вікном, поки подумки дурію від радості.

Коли зупиняємося, пан вискакує із карети і швидко допомагає мені теж вийти. На якийсь час прощаємося з Альнером і прямуємо порожніми провулками до одного з найбільших маєтків міста, який видніється на недалекому пагорбі.

Мешканців Стемми в такий час на вулицях вкрай мало, тож це дає змогу якнайкраще роздивитися екстер'єр будинків, яких тут – хоч лопатою горни. Я ніколи раніше не була в столиці, тому роззираюся навсібіч, захоплюючись різноманіттям дизайнів і форм.

Щедре сонячне світило тільки недавно почало вилазити з-за дахів різних домівок і магазинів (проте тоді вже встигло врізати мені в очі, погань). Над нашими головами велично простягається ранковий небесний намет, вишитий із помаранчево-блакитних ниток і доповнений поодинокими білими скупченнями.

Ах, але й краса!

— Ходімо, — коротко мовить чоловік, який уже добряче віддалився, поки його аімер, стоячи, любується дивовижею вранішньої Стемми. Я схоплююся і квапливо наздоганяю свого пана, якого, вочевидь, не на жарт турбують якісь роздуми.

Вся дорога до так званого палацу короля минає у мовчанні. І я щосили намагаюся вдавати ображену (чи то обурену), коли помічаю на собі позіри вельми не балакучого співбесідника. Хоча, знаєте, навіть не думала, що це буде так складно – корчити з себе похмуру, якщо сама ледь не свічуся від утіхи.

На щастя, не конче впливового правителя Зонтаносу і за сумісництвом захисника прав аімерів ми знаходимо швидко. Вампір, мабуть, років ста сорока. У його темно-каштановому волоссі, що торкається плечей, мій "соколиний" зір помічає блиск сивини. Від карамельно-карих очей віє стриманістю і тривожною таємничістю, що мене трохи напружує, поки Кейн говорить із ним про причину нашого приходу. Взагалі, цей чоловік досить статний і зростом аж ніяк не програє моєму господареві. Лиш у ходьбі і неспішній міміці відчувається, що він уже не такий молодий.

— Гаразд, зачекайте у тій кімнаті. Я зараз принесу все необхідне, — ми киваємо на слова Його Величності і крокуємо до вказаного приміщення. Ним виявляється якась простора і світла кімната, схожа на страшенно елегантну вітальню.

— Не хвилюйся, це буде недовго, — подає голос альбінос, коли наш дует сідає на шкіряний диван багряного кольору. — Після цього всього зразу відправимося на весілля.

— Що? На весілля?? — остовпіло вирячаюся я, поки брови підскакують вверх. Одразу в кору мозку стукає думка про те, що вчора закінчилися робочі дні, тобто сьогодні – вихідний. — Але ж як, пане? Я думала, що весілля принаймні наступного тижня. Ви би хоч сказали! Я ж нічого з собою не взяла! Ой, що ж робити?! — злякано хапаюся за голову і занурююся в океан варіантів, один із яких має вирішити це поганюче становище. — Та й як так вийде, якщо нам після узаконення треба добре виспатися?

— Не кіпішуй, Глоріє. Весілля відбудеться у більш вечірню пору. Якраз десь в одному з районів Стемми. Нам не обов'язково приходити на саму церемонію, ми ж не родичі. Та й після узаконення тобі самій захочеться спати. Тому ми до вечора поспимо, і тоді поїдемо. А щодо вбрання… Я у задній відсік карети склав твою сукню, туфлі й інші дрібнички, — усміхнено повідомляє він, точно отримуючи задоволення від мого виявлення непідробної паніки.

— Що? Але ж коли Ви встигли? — хазяїн очей кольору крові потішно знизує плечима і мовчить. — У Вас точно є якісь надздібності, — вражено бурмочу я. — Невже не можна було попередити? — дарую йому несхвальний погляд і суплюся.

— Ні, бо тоді ти би ще довше збиралася. А нам не варто було затримуватися. Ну пробач, якщо тобі не до душі те, що я визначився з твоїм образом замість тебе…

— Не в цьому річ, — приречено зітхаю я.

— Не бійся, тобі точно сподобається, — вампір впевнено шкіриться і тим самим змушує мене йому беззаперечно повірити.

— А якщо ні, то я Вам ще тиждень крові не дам, — нахабно показую язика і, мов бешкетна дитина, тішуся його щирому здивуванню.

— Та невже, Глоріє? — єхидно цікавиться він. — Відколи це аімер може так відкрито погрожувати своєму панові? — його бліді вуста вкриваються підступною посмішкою, викликаючи у мені незрозуміле жадання негайно кудись сховатися.

— Бачу, ви добре ладнаєте, — всередину заходить король із невеличкою скринею у руках. Чоловік підходить до нас і кладе її на столик, що розділяє два дивани. — Підведіться, — чітко каже він, махнувши руками. Ми миттю виконуємо наказ (чи це таке прохання було?). Його Величність розказує нам, які слова треба промовити і наша пара починає перечитувати їх із пожовклого аркуша, щоб запам'ятати (хоча я впевнена, що пан Кейн уже давно знає їх напам'ять).

— Можемо починати? — питає у мене альбінос, поки я вкотре повторюю у голові не дуже довгу промову.

— Так, — трохи схвильовано даю дозвіл. Глава держави витягує зі скриньки згорнутий папірус і обережно розкочує його. Предмет, видно, що старий, із витіюватими візерунками і невеликим текстом невідомою мені мовою. Якась старозонтанівська, чи що?..

— Отже, спершу Ви, — чоловік вказує на Кейна і той, затяжну секунду подивившись на мене, береться мовити:

— Я, Кейран Аберхард, – вампір, який від цієї миті привласнює собі аімера – Глорію Кліффорд. Клянуся оберігати її, дбати про неї і людяно ставитися впродовж усього періоду її служби, аж до останнього дня. Не вимагати кров, а лише просити. І в разі чого – обов'язково звертатися до Бронисла́ва Другого, — вампір замовкає і, вловивши погоджений кивок Його Величності, дає мені знак починати. Це я у наступний момент і роблю.

— Я, Глорія Кліффорд, – аімер, який від цієї миті стає власністю вампіра – Кейрана Аберхарда. Клянуся віддано служити йому, слухати його і ставитися із повагою до останнього дня своєї служби. Давати йому кров, коли він просить, і в разі допомоги – обов'язково звертатися до Бронислава Другого, — спокійно закінчую і відчуваю в єстві дивний посмак від цієї промови. Пан Кейн тихо хвалить мене і знову серйозно дивиться на короля. Останній стуляє повіки і здіймає руки догори.

— Я, Бронислав Другий, – правитель цієї держави і захисник прав аімерів повідомляю, що творці бачать чистоту ваших намірів. Отож, вони дозволяють вам уступити в цей зв'язок, — він повертається до попереднього положення і вручає кожному з нас по кинджалу. Холодна зброя витончена і на вигляд дуже смертоносна.

— Я перший, — доводить мене до відома мій господар, після чого лезо кинджалу сильно торкається його вказівного пальця, з якого потім виступає червона рідина, змушуючи блідолицього поморщитися. Пан Бронислав розвертає до нього папірус і той на потрібному місці малює кров'ю хрест.

Тепер черга доходить до мене. Роблю все те саме, тільки на різання бідолашного пальчика вагаюся більше, ніж мій партнер. Та невдовзі кармінові краплини все одно викочуються зі шкіри і скривджена подушечка малює такий же хрест на вказаній зоні.

Після цих дій король урочисто промовляє якісь слова (знову-таки невідомою мені мовою) і ті два криваві хрести разом з усім текстом папірусу на хвильку спалахують золотистим кольором. Ух ти!

— Готово. Тепер маєте смачно поїсти і виспатися, — Його Величність згортає документ про узаконення і, зав'язавши його якоюсь вельми дорогою стрічкою, вручає Кейнові.

— Дякую, — несподівано промовляємо ми в унісон і навіть одночасно вклоняємося. Згодом прощаємося із главою Зонтаносу і рушаємо до завчасно вибраного паном готелю.

Там обираємо номери і смачно снідаємо (ну нарешті!!). Під час довгожданої трапези перекидуємося враженнями від процесу узаконення, і ще я дозволяю вампірові пришвидшити процес одужання свого пальчика його слиною (гадство, так і знала, що червонітиму через це!). Вже по тому, як допомагаю панові перебинтувати поранене місце, ми влягаємося спати (обоє у різних кімнатах, аби ви розуміли). І засинаю так швидко, що навіть подумати ні про що нормально не вдається...

*****

— Скільки нам їхати до того весілля? — цікавлюся я у той час, як карета плавно рушає. Виспатися вдається прекрасно і немає жодних дивних відчуттів після узаконення. А, ні. Все ж є одне – порізаний палець неприємно ниє.

— Десь пів години. Дорога лежить через ліс. Евеліна недавно повідомила мені, що вибрала спеціально місце, трохи віддалене від Стемми, аби було не так шумно. Я їй сказав, що ми прибудемо десь біля сьомої, — відповідає мій гожий попутник, задумавшись на спині нашого вічно мовчазного кучера.

— А коли й де ми перевдягнемося? — питаю те, що мене бентежить уже не одну хвилину.

— На місці все зробимо, не переймайся, — спокійно каже Кейн, а тоді раптово заломлює свої білосніжні брови.

— Ей, зупиняймося, добродії! — знічев'я десь спереду звучить награно-цікавий чоловічий голос.

— Сер? — Альнер майже непомітно повертає голову, очікуючи на слова вампіра, який з невимовною пильністю вдивляється наперед карети. Я відчуваю прилив підступної тривоги до серця і тому зразу стараюся якось опанувати її.

— Зупинися, — озвучує своє рішення господар, поправляючи барки плаща. Потім уже хоче виходити, як знайомий нам обом баритон спиняє його:

— О, Деме, а ми хіба не його бачили, як ішли від Вірверсалю?

Обоє застигаємо і тягучу мить не ворушимося, детально аналізуючи почуте.

— Це хіба не той аімер із шафрановими очима? Здається, його звати Вільям, — злякано шепочу я, несвідомо вчепившись пальцями за рукав чоловічого плаща. — Він же ж із банди Даміана!

— Чш-ш, — шипить до мене альбінос, прикладаючи довгого пальця до вуст. — Це я вже зрозумів. Зараз вийду і розберуся. Будь тут. Нехай вони не знають, що ти зі мною.

— Але ж це Даміан! І він не один! — перелякано заперечую я, стараючись утримати його від небезпечного вчинку.

— Альнере, не рипайся, доки я не повернуся, — ігноруючи мої емоційні поривання, наказує ельфові він, на що той чітко киває.

— Ні, Ви не можете! Чому ми просто не поїдемо?? — досі не відпускаю його я, прочуваючи, як від страху в очах починають збиратися сльози.

— Чш-ш, не бійся, я надовго не затримаюсь. Головне, не виходь, доки не буде потреби. Якби ми просто проїхали, вони би нас догнали. І тоді все би було трохи по-іншому. Ліпше непорозуміння вирішити спокійно, чи не так? — вампір стримано всміхається і кладе свою прохолодну долоню на мою вже тремтячу руку, яка відчайдушно тримає тканину його одежі.

— Ні, не треба. Будь ласка, — пошепки прошу я, приреченими вічами роз'їдаючи його гарне спокійне обличчя.

— Я повернуся, не хвилюйся, — ще раз запевняє мене він, після чого акуратно відчіпляє мою кінцівку від свого плаща. Тоді підносить її до губ і тепло цілує, не відриваючи від мене проникливого погляду.

— Бережіть себе… — зчавленим від перестраху голосом ледь чутно мовлю я, невіднятно спостерігаючи за тим, як пан Кейн черговий раз поправляє комір свого одягу і поспішно виходить із карети.