— …Будеш моєю? — кровопивця повільно наближається до моєї шиї і я кожним її міліметром відчуваю його бридке гаряче дихання. Злякано здригаюся і замружуюсь, при тому намагаючись вдарити чоловіка ногою, проте він зводить мої старання нанівець, ще сильніше притиснувши мене до стіни.

Що ж робити? Що робити?! Глоріє, зроби щось! Будь ласка, зроби бодай щось!..

Силуюся обурено закричати, але виходить лише роздратовано замукати йому в долоню. Клянуся, якби він так сильно не тримав, я би її вкусила! Разом з тим дико напинаюся, бо прочуваю, як цей гад торкається моєї шкіри зубами, підступно сміючись.

Ні-ні-ні, благаю! Тільки не це! Будь ласочка, не треба!

Очі поступово наповнюються слізьми, а дихання стає уривчастим, поки я починаю дедалі активніше пручатися, як лише дозволяють моє положення і сили.

— Глоріє! Глоріє, відгукнися! — раптом чую стурбований крик пана Аберхарда з коридору, через що, окрилена надією на порятунок, несподівано беруся ридати і якомога голосніше пищати кривднику у руку. Згодом двері з гримотом відчиняються, впускаючи до кімнати неяскраве світло лампи з коридору. В наступну мить мій перестрашений і заплаканий погляд кидається на високу постать пана Кейна, який щойно увірвався до приміщення. Незнайомець відразу зупиняється, відпускає мене і відходить, помітивши на собі його лютий позір.

— Ой, а що це за незвані гості посеред дня? Хоч би в двері постукав. Невже батьки манер не навчили? — з глузливим докором говорить чорнявий вампір, наче нічого такогощойно й не робив, поки я падаю на коліна й шоковано віддихуюсь. Всевишні, він прийшов…

— Якого дідька ти з нею робиш, Ва́йгаре?! — гнівно кричить мій рятівник і, різко наблизившись, із розмаху заціджує вампіру своєю правою у щелепу так швидко й сильно, що той навіть не встигає вчасно зреагувати і, не втримавшись на ногах, падає на підлогу.

— Виродок... Це не твоє бісове діло... — зло бурмоче чоловік, поволі підіймаючись і тримаючи на вдареному місці долоню.

— Якщо я дізнаюся, що ти ще раз до неї торкнувся… Ти знаєш, що станеться, тож краще не провокуй мене. Второпав? — холодно кидає пан Кейн, після чого переводить червоні очі, сповнені люті, на мене і вони трохи добрішають. — Ходімо, Глоріє. — підійшовши ближче, він спокійно піднімає мене за плечі (я, наче лялька,, скоряюся йому) і бере за зап'ястя, та з моїх губ зривається болісний зойк, після чого я різко відсмикую руку. Альбінос дивується і зупиняється. — Болить? — на його запитання невпевнено киваю. — От покидьок, — шипить він крізь зціплені зуби, кидаючи іншому вампіру зневажливий погляд, а потім виводить мене з кімнати, акуратно взявши за передпліччя. — Як так трапилося, що ти там опинилася? Він тобі щось зробив? — пан Аберхард зупиняє ходьбу, коли ми вже далі відійшли, і бере моє зблідле обличчя в свою руку. Ого, вищий за мене на цілу голову, якщо не на півтори.

— Я... просто... довго шукала свою кімнату... — провинно починаю я, відвівши схвильовані очі вбік. — Випадково сплутала ту кімнату зі своєю, а цей чоловік мене раптово схопив, — від згадування тієї миті в мене по всьому тілу пробігаються мурашки. — В-він мене ледь не вкусив і... — хочу договорити, та через неочікуване гарчання альбіноса замовкаю. Здається, наче ця його здість мене лякає більше, ніж недавня зустріч із тим вампіром…

— Точно не вкусив? А через що ти зойкнула? Поранила руку? — стурбовано (що мене дивує) запитує пан Кейн, звільнивши моє лице. А в наступну мить обережно торкається долонею до місця, яке ледь не прокусили ікла неприємного незнайомця. Потім коротко зиркає на мої руки.

— Н-не вкусив, як бачите, — зніяковіло відповідаю я, боязко відійшовши на кілька кроків. Не хочу, щоб він торкався до мене там. Чоловік дивується і з певною провиною забирає кінцівку. — Я не поранилася, просто він так сильно мої зап’ястя стиснув, що, боюся, залишаться синяки…

Вампір зітхає.

— Це мій двоюрідний брат Вайгар. Мерзотник ще той, — пан починає повільно йти коридором, а я кваплюся за ним. Надворі вже давно звечоріло. — За проханням його батька, він живе у моєму маєтку. Це була його кімната. Надалі постарайся не потрапляти йому на очі, а то в тебе будуть неприємності. І тоді я можу не прийти вчасно. Гаразд?

— Угу, — тихо погоджуюсь я, опустивши голову й обережно торкаючись зап'ястя, яке неприємно ниє. Не буду зізнаватися про те, що його двоюрідний брат мені говорив. Але дуже цікаво, чи це все правда?.. — Дякую Вам, що прийшли... — розумію, що ці слова не зможуть висловити всю мою вдячність йому, та не сказати їх я не можу.

— Звертайся, — звучить у відповідь гордо, проте якось і по-доброму. Я невідомо чому всміхаюся і зупиняюся, раптово помітивши, як він теж став. — Ось твоя кімната, — пан Кейн відчиняє двері і я, кивнувши, заходжу всередину.

— Ще раз дякую. Я постараюся краще вивчити Ваш маєток, — ледь вклоняюся, висловлюючи вдячність, поки високий червоноокий красень стоїть у дверях.

— Буду радий допомогти. Можеш відпочивати і розбирати речі. Я зайду до тебе приблизно о десятій, — він зачиняє двері, залишаючи мене наодинці зі своїми думками.

Після цих його слів я відразу згадую слова того Вайгара: "Коли Кейн п'є кров, він залишає дуже глибокі сліди, які болюче ниють і довго не минають…" Трясця, мені і так лячно через все це, а тут ще й він зі своїми дурними "секретами"!

Від безвихідних думок відволікає бряжчання мого засобу зв'язку. Побачивши на браслеті напис "мама", я натискаю потрібну кнопку і підношу його до вуха.

— Привіт, донечко! — хоч голос радісний, та важкі нотки суму досі в ньому чуються.

— Привіт, мамо, — несвідомо усміхаюся, можливо, щоб приховати тугу.

— Як ти, люба? Все добре? Що то за вампір, який тебе купив? А то нам прізвищей ім’я нічого не дало, хоча ми чули, що він підтримує "Фотейно"...

Я сідаю на ліжко і готуюся розповідати. Розмови з нею мене завжди заспокоюють.

— У мене все добре, — вона не повинна дуже переживати за мене. — Цей Кейран Аберхард не просто підтримує клан "Фотейно" – він є одним із головних семи його представників. — мені здається, чи я справді кажу це з гордістю? І чого б це раптом?

— Ого, сонце, нічогенький тобі вампір трапився… — замислено й здивовано тягне ненька. — Їм там гріхи приписують, так? А який він гріх?

— Хіть, — видаю я дещо стишено.

— Он як… — не можу розібрати, яку емоцію виражають ці її слова. — А він хоч добре до тебе ставиться?

— Так, мамо, поки що все просто чудово, — щиро зізнаюся, адже все справді так.

— Доню, цей пан Аберхард ще не пив твою кров, чи не так? — її несподіване, але, я б навіть сказала, очікуване запитання змушує моє серце почати пробивати удари частіше. Я кілька довгих секунд мовчу, знову згадавши слова його двоюрідного брата. Гадство, потрібно припиняти!

— Ще не пив, мамо, ще ні…

— Зрозуміло... Ти, люба, головне, не хвилюйся дуже. В кожного це буває вперше. Все має бути добре. Він ж непоганий мужчина, еге ж?

— Ага, непоганий, — стараюся посміхнутися, щоб прогнати свою небезпідставну тривогу. Раптом чую якийсь шум на тому боці браслета.

— Ох, доню, щось мене батько кличе! Мушу йти. Передаю від нього "привіт" і цілую тебе.

— І мій йому передай! Теж тебе цілую, бережи себе, — розчулено мовлю я.

— І ти себе.

Відхиливши руку, вимикаю браслет і лягаю на ліжко, щоб замислено втупитися у візерунки на внутрішній поверхні того дашка. На невеличкому дерев'яному годиннику менша стрілка показує майже восьму вечора. Ще дві години...

Все ж буде гаразд, чи не так?..

До речі, я встигла помітити, що шкіра пана Кейна (принаймні на обличчі) вкрилася якимись синіми судинами. Дивно, адже коли ми обідали їх, здається, не було. Або я їх тоді банально не зауважила… Що ж із ним відбувається? Можливо, захворів?..

Решту часу, яка в мене залишилася, я вирішую витратити на розбирання речей (могла б і не брати так багато, якби знала, що тут вже буде одяг) і обережне дослідження великого маєтку мого господаря.

Тут, напевно, багато кімнат для його персоналу і якихось гостей. І скільки ж грошей він дав за ці картини? Хоча, мушу зізнатися, вони чудово прикрашають коридори, без них вони були б дуже порожніми і сірими.

Гуляючи великим будинком і цікаво роздивляючись витвори мистецтва відомих і невідомих мені художників, я встигаю заглянути до вбиральні і при тому постаратися запам'ятати, де вона є.

А потім навіть ненароком помічаю, як у кінці коридору з'являється постать знайомого мені вродливого червоноокого альбіноса, котрий тримає у руках невелику чорну коробочку.

— Пане Аберхарде! — весело гукаю його я, наче геть-чисто забуваю про недавній інцидент. Він відразу піднімає на мене свій проникливий погляд і всміхається одним кутиком губ. Я теж усміхаюся.

— Глоріє, вивчаєш мій особняк? — через кілька кроків вампір опиняється біля мене і ми зупиняємося, що дає мені змогу знову відчути його велику перевагу в зрості.

— Так, пане, — чомусь така рада його бачити, що не можу припинити всміхатися. Дідько, та що зі мною таке?

— Щоки не болять усміхатися? Що тебе так веселить? — його біла брова підскакує догори, висловлюючи зацікавлення, а я лише дурнувато стенаю плечима. Через кілька секунд він бере мої щоки в одну свою руку і я здивовано кліпаю. — О, перестала, — сміється пан Аберхард з фізіономії свого аімера, а мої очі знову помічають дрібні сині судини на його гарному обличчі, через що усмішка справді зникає. Потім він звільняє моє лице від своєї несильної хватки. Ми знову починаємо йти, здається, в напрямку моєї кімнати. — Вже підготувала вбрання для завтрашнього вечора? — його запитання застає мене зненацька, через що я гублюся.

— Ні, ще ні, — не знати чого ховаю очі. — Завтра ж іще буде час, — виправдовуюся? — А Ви куди зараз йдете? — змінюю тему.

— Та я, власне, йшов до тебе, — спокійно відповідає чоловік, трохи дивуючи.

— До мене? Для чого? — щойно усвідомлюю запитання, як тут же розумію відповідь і чомусь закриваю рот долонями. Помітивши мою дивну поведінку, альбінос знову посміхається.

— Несу тобі аптечку з маззю, яка допоможе зменшити біль на твоїх зап'ястях і зробить непомітнішими майбутні синяки, — киває головою на коробку, яку тримає у правій руці.

— Он як… — протяжно говорю я. Бачиш, він не йде твою кров пити (аж істерично сміятися від цього хочеться), а хоче про тебе попіклуватися. Гм, аж дивно... Все ж у мене є підстави для таких думок. Він же вампір, врешті-решт! Я що, щойно сама перед собою виправдовувалася? Жах, до чого вже докотилася.

— Вже прийшли, — ого, як швидко! — Після Вас, міс, — пан Кейн граційно відчиняє двері і пропускає мене до кімнати. Слухняно кивнувши, входжу повільним і напруженим кроком. — Сідай на стілець, — лагідно наказує він, також увійшовши, і я скоряюся.

Згодом кладу дві руки на стіл і чекаю. Вампір відкриває коробку і бере звідтам невеличку банку з якоюсь зеленуватою маззю. Розкручує кришечку, вивільняючи різкуватий запах. Ніс чує, що там стільки рослинності намішано, що не вдається виділити щось одне…

Потім двома пальцями набирає певну кількість мазі і, пильно глянувши на мене, через що моє серце на мить завмирає, починає ніжними рухами розмащувати її по одному з моїх бідолашних зап'ясть. Коли я ледь помітно кривлюся і видаю якийсь незрозумілий звук, мій господар зупиняється і мовчки схвильовано дивиться на мене. Здається, чи у його очах справді відблискує біль?

— Ще трошки потерпи, — на ці його турботливі слова я лише тихо угукаю і чомусь червонію. — Щоб мазь подіяла, її треба добре втирати у потрібне місце, — говорить так, ніби пояснює свої дії, продовжуючи мастити зап'ястя.

Так ми і сидимо мовчки: він масажними рухами акуратно втирає мазь у місця, на яких можуть бути синяки, а я лише уважно й цікаво спостерігаю за ним, тихо зойкаючи від болю час від часу.

Після того, як закінчує дії із маззю (це триває хвилин десять), пан Аберхард бере листочок рослини (схоже на подорожник, але навряд це він) і, приклавши на болюче місце, обережно забинтовує. З іншою рукою робить так само. Мабуть, із цим усім синяків точно не буде. Аж незвично спостерігати таку турботу від вампіра стосовно себе – аімера. Це так має бути?

— Все, я закінчив, — повідомляє пан Кейн, спокійно видихнувши і закривши коробку.

— Дякую Вам, — шаріюся я, торкаючись до забинтованих зап'ясть.

— Будь ласка, це ж мій обов'язок.

— Ваш обов'язок? — з непідробною здивованістю дивлюся на нього.

— Так, піклуватися про свого аімера – обов'язок кожного вампіра, — впевнено відповідає альбінос, а я тихо кажу "зрозуміло" й опускаю голову.

Так, дійсно. Вся ця доброта лише через те, що я його аімер. Авжеж. Він просто хоче пошвидше випити мою кров і все. Саме тому такий добрий…

Ех, аж серце заболіло від цих сумних думок. А я, як наївна дурепа, ще на щось сподіваюся. Стоп. На що таке я вже встигла почати сподіватись? Глоріє, невже ти забула, наскільки особисті стосунки між вампіром і аімером призираються? Заждіть-но, я що…

— Глоріє? — турботливо гукає мене приємний голос господаря, через що я здригаюся і різко зиркаю на його вродливе бліде обличчя очима, повними смутку і дурного відчаю. Що ж це зі мною?..

— Так? — намагаюся посміхнутись, та вдається не дуже через те, що знову помічаю ті жахливі дрібні сині судини на його лиці. Що з ним?

— Щось трапилось? — він схвильовано торкається моєї руки, змушуючи тим самим здригнутися.

Чому ти такий турботливий і добрий? Холера, краще не будь таким. Припини, будь ласка, інакше я…

— Ні, все в порядку, — скупо видаю я, ненав’язливо звільнившись від тактильного контакту. Вампір полегшено зітхає, повіривши в почуте.

Ви навіть не уявляєте, скільки сили мені треба було, щоб нормально вимовити ці кілька слів.

— Ну, тоді... чи можу я приступити до того, про що говорив? — пан Кейн повільно закочує рукави сорочки і запитально дивиться на мене. Ох, а й справді, вже десята вечора... Я мовчу і лише злякано кліпаю. — Та не бійся ти так, все буде добре, — його спроби заспокоїти мене минають не дуже вдало. Раптом в голові з'являється спогад із моментом, де його двоюрідний брат відкриває мені один "секрет". Паскудство…

— Ми можемо сісти десь біля ліжка? Чи на нього. Будь ласка, — альбінос спокійно киває на моє стурбоване прохання, після чого ми підіймаємося і повільно сідаємо на край постелі. Між нами приблизно пів метра відстані.

Якийсь час просто мовчимо і з чимось незрозумілим в очах дивимося одне на одного, наче шукаючи відповіді в обличчях. Таке враження, ніби я милуюся ним. Чому він такий гарний? Цікаво, скільком дівчатам вже встиг розбити серце? І чи було так, що його якась підкорила? І чому мені ці запитання не дають спокою? Намагаюся ними відвернути увагу від чогось страшного, що неминуче наближається?

Глоріє, припини про це думати. Розслабся, будь ласка. Все буде гаразд. Тобі не буде так боляче, як ти думаєш…

Та як тут розслабитися, біс мене хапай?! Це все просто нереально напинає! Боги мої…

— Можна я… — несподівано не договоривши, пан Аберхард повільно підіймає руку й обережно забирає пасмо мого волосся за спину, щоб відкрити зону ключиці і плеча, яку не закриває тканина сукенки. Мої злякані очі уважно стежать за кожним його рухом. Потім одними кінчиками своїх блідих холодних пальців він торкається моєї шкіри, температура якої вже давно встигає піднятися.

Я ледь помітно сіпаюся і боязко примружую вічі, а серце так сильно й голосно б'ється в грудях, що, боюся, він може почути. Цей чоловік лише пальцями торкається, а в мене вже така реакція. Що ж буде тоді, коли він захоче вкусити?..

— Я... — раптом заїкається мій тремтячий голос, руйнуючи тишу, і в наступну мить я зустрічаюся із його здивованими проникливими очима. Вони такі кришталево-чисті, що, навіть попри те, що світить лише настільний ліхтар, я можу побачити в них своє чітке відображення.

— Глоріє? — схвильовано цікавиться пан Кейн, зупинивши свої дії, через що мені стає трохи легше дихати. — Щось не так?

З якогось дива хочу змінити тему, тому зразу ставлю цікаве запитання:

— Що у Вас зі шкірою?

— Що ти маєш на увазі?

— Вона вся у дрібних синіх судинах. Ви хворі? — справді помічаю їх не лише на його обличчі, а й на руках. Пан Аберхард певний час мовчки дивиться на мене, а потім стомлено видихає.

— Це через те, що я вже більше чотирьох днів не пив крові аімера.

Ой, так он воно що! Як же я не додумалася до цього з самого початку? Справді бувало, що гуляла вулицями і помічала на собі погляди деяких вампірів, шкіра яких була навіть гіршою.

— Тому було б добре, якби ти сьогодні мені її дала, — він криво посміхається, а я з болем в очах дивлюся на нього. Так, я повинна дати йому свою кров. Повинна і все. Саме для цього я тут. Глоріє, зберися, прошу.

Але я не можу! Мені так страшно ще ніколи в житті не було, як зараз. Що ж мені робити?..

Я у відчаї опускаю голову і просто мовчу, намагаючись опанувати себе.

Через кілька секунд краєм ока помічаю (та й відчуваю), як вампір починає ніжно й акуратно гладити моє місце від шиї до плеча. Через це тіло проймається бентежним тремтінням.

— Справді так боїшся цього? — через його запитання моє серце боляче стискається. Гадство. Я нічого не говорю, а лише заперечно хитаю опущеною головою. Хех, ніби він дозволить мені не робити це, якщо я попрошу. — Гаразд, — чую його хриплий і стихлий голос, після чого чоловік підсувається ближче до мене, внаслідок чого між нами залишається зовсім малесенька відстань. Тепер точно почує, наскільки скажено б'ється моє серце.

Згодом він, продовжуючи гладити плече, наближається до нього і я відчуваю його гаряче дихання. В очікуванні чогось жахливого я знову мружуся і боязко завмираю. Несподівано для мене вампір ніжно торкається своїми блідо-рожевими теплими губами моєї шиї, через що я легенько сіпаюся і червонію.

Потім він припиняє і я просто відчуваю, як вампір відкриває рота, щоб прокусити шкіру, вочевидь, у тому місці, яке щойно цілував. Пряник і батіг значить, як іронічно…

Я, що є сили, напружуюся, але водночас намагаюся якомога більше розслабитись, щоб менше боліло. Трясця, але дурному ясно, що це неможливо!

Раптом, так невчасно, слова того гидкого Вайгара лунають у голові, як постріл, через що я швидко штовхаю пана Кейна в груди, відпихнувши від себе.

— Ні! — виривається з мої вуст, поки я уривчасто дихаю. — Я... я не можу... Пробачте… — піднявши голову, вдивляюся у його злякане обличчя. Ні, я не хотіла зробити йому боляче…

— Це Вайгар? — чуючи знайоме ім'я, вкотре застигаю. — Це він тобі щось наговорив? Він тебе якось налякав? Скажи мені! — його голос ледь не зривається на крик, а я лише мовчки туплюся у килим. Так швидко здогадався!.. Не хочу йому нічого говорити, не хочу… — Глоріє, скажи мені... — тепер вже просить, а не наказує альбінос, наблизившись до мене.

— Не підходьте! — злякано пищу я, махнувши рукою, через що він одразу зупиняється. — Будь ласка, не підходьте до мене, не торкайтеся…

— Добре... Я зрозумів, — вампір підіймається і розвертається, а я лише дивлюся на його широку спину поглядом, повним якогось незрозумілого мені відчаю. — Спробуємо наступного разу. Нічого страшного, я потерплю, — ох, холод і образа в його голосі так і розривають моє серце. — На добраніч, Глоріє, — наостанок кидає він, після чого виходить з кімнати, ледь помітно грюкнувши дверима.

Я кілька довгих хвилин мовчки сиджу на одному місці і дивлюся на двері, в яких недавно зник пан Кейн, а вже потім, коли опускаю голову, по рожевих щоках починають текти гіркі сльози, які великими горошинами падають на підлогу.

Що я накоїла? Хіба таке буває, аби вампір дозволив своєму аімеру не давати йому кров? Трясця, який він добрий… Чому ж так? Він же з "Фотейно", чому він такий? Чим я заслужила такого хорошого вампіра?..

Так проплакавши ще, може, хвилин з десять, я ледве заспокоююся, підіймаюся і, знесилено знявши своє вбрання, падаю на м'яке ліжко. Все тіло тремтить від емоцій. Під ковдрою обережно торкаюся місця на шиї, яке він так ніжно цілував, і очі знову наповнюються слізьми. Що я за дурепа? Дідько… Так же не може бути завжди. Я повинна швидше викинути слова його двоюрідного брата з голови і довіритися пану Кейну. Він мені точно погано не зробить, он як турбувався про зап’ястя… Але чому це так складно? Чому??

Поки тканина подушки вбирає солоні росинки, я тихо схлипую, а згодом грузну у глибокому сні.