Ну, плачу я не всю дорогу – лише (чи "аж") на сороковій хвилині в мене починають пекти очі і я вже стомлююся схлипувати. Цікаво, наскільки часто цьому ельфу доводиться слухати плач дівчат-аімерів, яких везуть чи ведуть до їхнього майбутнього господаря?

Їдемо ми дійсно приблизно годину. За цей час я встигаю ненав'язливо випитати у мого провідника про вампіра, до якого мене везуть. Дякувати Богам він (ельф), попри свою серйозність, є хоч трошки балакучим – вже говорити легше.

Виявиляється, що він (вампір) із клану "Фотейно", та ще й (на мій прикрий подив) один із грішної сімки. Чомусь його гріх (якщо це можна так назвати) ельф говорити не хоче. Та що тут такого? Чому мені не можна знати?

Також я дізнаюся, що він вже доволі зрілий вампір – йому сімдесят два роки, при тому, що, нагадаю, кровопивці живуть до двохсот років. Це означає, що він приблизно вже двох аімерів поміняв, так? Гм…

А ще посланець дає знати, що мій майбутній господар – холостяк, і на даний момент ні з ким не має ніяких особистих стосунків. Теж каже, що він доволі часто ходить на різні заходи, про які якраз говорила мама.

Можливо, не все так погано? Але ж він вже такий дорослий, то чому ще не має сім'ї? Невже все через те, що він один із сімки? Пф-ф... та чому б це мало йому шкодити? Навпаки – за ним, напевно, вампірки натовпами бігають!

Що ж за вампір мені такий трапився?.. Я ж навіть нічого до пуття не дізналася про його характер!

— Ми на місці, — вириває мене з роздумів чіткий голос ельфа, після чого карета зупиняється, ледь хитнувшись.

Пізніше, як дверцята транспорту відчиняються, провідник допомагає мені вийти і витягнути свої речі.

Погода, як і дві години тому, похмура, але де-не-де крізь тьмяно-сірі хмари пробивається сонячне проміння, немов тим самим знаменує мені хороший день.

Стоячи на бруківці, яка відділяє велику територію акуратного газону, я опиняюся перед величеньким маєтком, екстер'єр якого виконаний у доволі темних тонах. Має ця будівля зо три поверхи.

— Міс, Ви йдете? — несподівано гукає мене ельф.

— Так-так, звичайно, — відразу оговтуюся я, після чого крокую за ним, цокаючи невеличкими підборами по тій же бруківці.

Зайшовши до будинку, ми хвилин з вісім тратимо на те, щоб пройти кілька довгих коридорів, на стінах яких висить багацько різних картин, і досить високих, гарно оздоблених мармурових сходів.

Зараз ми стоїмо, як повідомив мій провідник, перед кабінетом того ж вампіра, якому я тепер буду служити. Ох! Мене зараз стільки різних емоцій переповнює! Вам просто не передати!

Білявий ельф-посланець ненав'язливо стукає і, почувши дозвіл на вхід, повільно відчиняє переді мною великі двері з темного ельфійського дуба. Холод приміщення огортає мене, змушуючи ледь помітно здригнутися, а легенький вітерець, який утворюється через відчинене вікно, роздуває волосся. Я зупиняюся за метр від входу, й ельф зачиняє двері, не виходячи. Посередині доволі великої кімнати, єдиним джерелом світла якої є величезне вікно, біля столу стоїть високий чоловік, обернений до нас спиною. Невідомий пан вбраний у чорний камзол з червоними частинами. Його чуприна молочно-білого кольору акуратно зачесана набік (на потилиці і поблизу скронь волосся коротке-коротке), руки стримано тримаються у кишенях штанів, а сам, мабуть, дивиться на те, що відбувається за склом. Стоїть впевнено, і вже від самого вигляду широкої спини віє владністю і деякою таємничістю.

То це він?

— Я її привів, сер, — покірний голос ельфа руйнує напружену тишу, яка, здається, на вічність зависає між нами, поки я злякано оглядаю і приміщення, і самого вампіра. Останній навіть не поворухнувся, почувши слова посланця.

— Молодець, Áльнере. Поки що це все, дякую, — долинає до мене спокійний і впевнений голос незнайомця. Посланець поважно киває і поспішає покинути кабінет, зустрівшись із моїм наляканим поглядом своїм бентежим.

Потім між мною і невідомим знову всідається мовчання, що неабияк наїжачує нерви. У голову зразу стріляють усвідомлення, що мою кров ще ніхто ніколи не пив, що я гадки не маю, наскільки це боляче, як минає сам процес, задіюються всі ікла чи лише верхні? Мабуть, уперше за все життя обурююся на батьків, які про це все не розказували (навіть коли я питала). Далі взагалі лізуть думки про те, чому ж в аімерів така доля, невже не можна просто так жити, невже наша раса повинна так страждати, чому Творці такі жорстокі до нас, чому ми не можемо…

— Ім'я, — холоднавий, наказовий баритон вибиває мене з тривожних думок, що я аж смикаюся від несподіванки.

— П-перепрошую? — боязно мимрю, перевівши стурбований погляд із пелени темної сукенки на його міцну спину.

Чому він не повернеться до мене обличчям? Це трохи дезорієнтує.

— Ім'я, — повторює він, продовжуючи стояти непорушно. Я лякаюся через те, що, чомусь, знову не второпала. Ім'я? Моє, мабуть. Чи ні? Матері? Батька? Чиє??

— Е-е-е…

— Назви своє ім'я! — кричить він.

Матінко, таки моє! Оце дуреписько! Через нерви у мене часто все йде косо-криво. Ще й розсердила його.

— Глорія, — з невідомих причин голос у цю мить стишується.

Будь упевненішою, дідько тебе бери! До того ж хіба він не мав би знати мого імені, якщо вже купив мене?

— Гарне ім'я, — через його несподіваний комплімент мої бліді від страху щоки вмить спалахують рум'яною. Тут, либонь, батькам завдячувати треба…

— Д-дякую… — на мить замовкаю, спантеличена й розгублена. — А Ваше?

— Ке́йран. Кейран Аберхард.

Отже, "Кейн" або "Кей", чи, може, "Ран"? А хоча, можливо, мені не можна буде його так називати, а я вже розігналася…

— Вам личить, — не знаю, звідки я це беру, але розумію, що мушу сказати бодай щось.

— Справді? — голова чоловіка ледь повертається і я відразу здибуюся із його вельми зацікавленими очима кольору рубіна, які потім наливаються здивованістю, поки довгасті зіниці помітно звужуються. Шкіра обличчя бліда; ніс прямо "спускається" до верхньої губи, маючи в собі майже непомітну горбинку. Контур губ чіткий, навіть якщо вони майже такі ж блідо-рожеві, як і шкіра.

Дивно. Це у всіх вампірів зіниці такі видовжені?

І чому в мене мурашки з-під шкірі вмить вилазять і зграєю біжать по всіх її закутках? Ох, натягнуті струмені напруги так і кружляють у повітрі!

— Т-так, справді, — дійсно хочеться бути впевненою, та виходить не дуже. Він мовчить і знову обертається до вікна. Фух, полегшало... А то, здається мені, я би не витримала його погляд на собі більше трьох секунд. Все ж краще най буде обернений спиною.

— У тебе ще є хтось із рідних, крім батьків? — що? Чому так несподівано? Для чого йому це? Думала, він знає все про мене, якщо купив.

— Ем... Ні, немає. У мене, крім батьків, нікого немає.

— Гм… — замислюється ледь знайомий мені незнайомець, і я помічаю, як він витягає одну руку з кишені і, напевно, кладе її на підборіддя. — Вмієш готувати їсти? — я знала, що це буде щось схоже на допит. Тато ж казав, що аімери можуть бути в них домогосподаркам. Але це якось смішно! Так, Глоріє, опануй себе!

— Так, вмію, — вампір хоче, можливо, ще щось запитати, та я випереджаю його: — А скільки мені будуть платити? — добре, що батьки про це трохи розповіли, а то мене тут могли б і обдурити. Чоловік тихо пхикає. Сміється з мене? Чому?

— Сім тисяч золотих зонів на місяць. Сподіваюсь, тобі вистачить? — у його голосі холодна впевненість і нотки насмішки. Та так навіть хороші винахідники (а це престижна професія) не заробляють! Мені цього по горло стане!

— Так, вистачить, — стараюсь бути стриманою. Якусь мить ми мовчимо, і я знову питаю: — Скажіть, як мені до Вас звертатися? І скільки часу говорити на "Ви"?

— "Пане Аберхарде", "пане Кейне" або просто "пане". А про "Ви" я ще подумаю, — він знову ховає руку до кишені.

— Зрозуміло, — доволі принишкло видаю я, зімнувши тканину сукні в руках.

— Показати тобі твою кімнату? — мовить вампір, нарешті повністю обернувшись до мене.

Світло з вікна робить його високу й натреновану постать темнуватою, але це не заважає мені повністю оцінити його. І тут же я мушу визнати, що ще ніколи не бачила вампіра-альбіноса. Його серед снігу, мабуть, видно не буде, якщо стулить повіки. Святі Творці, який він красень!

Червоні очі на блідому лиці дуже виразні – так і дивляться у душу. Білі вії довгі, а такого ж кольору брови густі й ледь підняті догори. Тонкої лінії блідих губ боязко торкається усмішка. Таки не очікувала я, що він буде настільки вродливим.

Чоловік повільно поправляє долонею волосся. Ох…

— Так, будь ласка, — врешті відповідаю я, хитнувши головою, щоб отямитись, і опускаю погляд, наче кланяюсь, коли він починає підходити.

— Тоді ходімо, — мені здається, що альбінос посміхається, проходячи повз і обережно беручи мою сумку.

Я тривожним кроком іду за ним. І цей чоловік буде пити мою кров?? Всесильні ж мої!.. Через щось складається враження, що мені, якщо доведеться, буде страшно до нього навіть торкнутися.

Надворі й справді потрохи розвиднюється, що я встигаю помітити, минаючи величезні вікна, якими прикрашений довгий коридор, що застелений червоним килимом.

— Пане Аберхарде, а коли я повинна буду давати Вам свою кров? — запитання саме по собі виривається з рота, перш ніж я встигаю це усвідомити. Він щиро регоче. Може, щось дурне спитала?

— Тоді, коли я попрошу, — я йду збоку і можу бачити його довгі ікла, коли він говорить. — Хоча... іноді я можу й не просити, — його язик повільно облизує нижню губу, що змушує мене неслабо насторожитись. Н-не просити? — Ось твої покої, — бліда рука вказує на попередньо відчинені двері.

Я разом з ним повільно входжу до кімнати, інтер'єр якої виконаний у вінтажному, золотисто-багряному стилі. Є досить велике вікно (це так у всьому будинку, напевно), по боках якого висять довгі темно-багряні штори.

— Як гарно! — в захваті викрикую я, після того як підбігаю до підвіконня і дивлюся у скло. З нього відкривається неймовірний краєвид на прекрасний зелений сад. Весна там виграє всіма своїми барвами, незважаючи на не дуже яскраву погоду.

Отже, другий поверх… Я всміхаюся сама собі, поки він не бачить. Потім відходжу і знову продовжую цікаво оглядати приміщення. Двоспальне ліжко, яке має такий собі дашок і стовпці, які його підтримують, стоїть недалеко від вікна, біля нього (ліжка) є з обох боків мініатюрні тумбочки, зроблені, мабуть, зі славнозвісного і дуже дорогого темного ельфійского дуба. Велике дзеркало висить над таким же комодом, притисненим до стіни, навпроти ліжка. Шафа, що стоїть поблизу дверей, теж немала.

— Подобається? — ненав'язливо цікавиться вампір, спершись на одвірок і цікаво посміхаючись.

— Так! — без сумнівів відповідаю я, і мені здається, наче минула тривога кудись зникає. Я спокійно і водночас схвильовано сідаю на ліжко. — Скажіть…

— Гм?

— А коли вампіри кусають, це дуже болить? — його очі кольору маку розширюються, мабуть, від того, наскільки наївно звучить моє запитання. В наступну мить він, можливо, замислюється, не відриваючи від мене здивованого погляду. Ох, він так і пропалює мене.

— Я не знаю, Глоріє, тому що мене ніхто ніколи так не кусав, — згодом з певною посмішкою на вустах відповідає вампір. — Потім ти відчуєш, як це, адже мені рано чи пізно буде потрібна твоя кров, — я лише ледь помітно киваю і нервово ковтаю слину.

— Ви ж один із тих семи смертних гріхів, так?

— Так.

— А можете сказати, який Ви з них? — я щось мало про них всіх знаю, але все ж…

— Я третій гріх – Хіть.

Чому він каже це таким гордим тоном? Ох, аж здригаюся вся. Сподіваюсь, не помітив. Отже, Хіть…

— А Ви дружите ще з якимись вампірами з тієї сімки?

— Лише із Заздрістю і Обжерливістю.

— А скількох аімерів Ви вже поміняли за своє життя? — навіть не знаю, для чого це мені. — І чому купили саме мене?

— Мені обов'язково це все казати? — примружені очі строго оцінюють мене. — Глоріє, достатньо на сьогодні запитань. Через пів години спускайся на перший поверх для обіду. Ввечері ти дізнаєшся, наскільки сильно болить, коли кусають вампіри. Все ж кожен робить це по-своєму. Наскільки я знаю, коли аімера вперше в житті кусають і випивають кров, він надовго міцно засинає. Тому я й зроблю це ввечері, — він обертається і починає іти до виходу з кімнати. — Це я так наперед тобі свої невеличкі плани повідомив. Почувайся тут, як вдома, — двері спокійно зачиняються, залишаючи мене саму посеред великого приміщення.

Що?! Вже ввечері? О Боги!

Глоріє, а що ти собі думала? Він хоче тебе "випробувати", напевно! А я ж недосвідчена, і він навіть не уявляє, наскільки…

Моє тіло розстеляється на м'якому ліжку, яке, здається, так би і поглинуло його. Як же це буде?.. Мені, мабуть, варто заспокоїтися, а то до добра це точно не доведе…

Після того, як полежала ще хвилин зо п'ять, розглядаючи красиві візерунки на внутрішній поверхні даху ліжка, я підводжуся і впевненим кроком прямую до високої шафи шоколадного відтінку.

Коли заглядаю всередину, моїм очам відкривається різноманіття дівочого вбрання, через що вони розширюються. І він це все купив?? Для чого? Невже для мене?! Навряд чи тут все мені підійде, він же не знає моїх розмірів… Я шоковано проводжу рукою по атласній тканині довгої темно-смарагдової сукні й "ахаю". Яка краса… А чом би не вдягнути її?

Я швидко роздягаюся і, витягнувши сукню, яка формою нагадує перевернуту лілію, з гардеробу, обережно вдягаю її.

Зупинившись перед ще одним, але довгим дзеркалом, яке стоїть в кутку кімнати, я розглядаю дивовижне вбрання, яке, на диво, ідеально сидить на мені. Його гіпюрові рукави і бюст виблискують на променях сонця, яке на певний час вийшло з-за сірих хмар. Це просто неймовірно...

Я настільки зачаровуюся, що навіть не помічаю, як двері відчиняються і до кімнати хтось заходить.

— Подобається? — звучить збоку оксамитовий голос, змушуючи мене зрозуміти, що я тут вже не одна.

Швидко обернувшись, я витріщаюся на пана Аберхарда і в наступну мить червонію. Його врода збиває з пантелику!

— Т-так... дуже подобається, — я соромливо опускаю голову, розглядаючи низ сукні.

— Можу тебе запевнити, що ти зможеш у ній походити, — він ховає руки в кишені чорних штанів.

— Дуже рада це чути, — якомога спокійніше видаю я. Так, Глоріє, намагайся бути стриманішою, себто культурнішою.

— Чудово. Я тут приніс тобі нові туфлі, — повідомляє вампір, повільним кроком наблизившись до мене. — Глянь, — витягує із коробки темно-зелені мешти на невеличкому каблуку, які вкриті блискітками.

— Які гарні… — захоплено промовляю я, взявши їх в руки. Потім повільно підводжу голову і дивлюся на нього.

— Ага, якраз до сукні пасують, — його бліде обличчя розтягується в широкій усмішці, показуючи білі зуби (і довгі ікла в тому числі). І ця усмішка обеззброює... Але в наступну мить вона зникає і погляд серйознішає; зіниці звужуються. Здається, що він просто в'їдається в мене тими гарними червоними очиськами. Чому я не відведу очі? Глоріє, відведи очі!.. Ну ж бо!

Він повільно підводить руку й, обережно, наче боїться налякати мене, відкинувши пасма мого волосся назад, плавним рухом великої долоні торкається тієї частини тіла від шиї до плеча, яка не вкрита гіпюром. О Творці… Таке відчуття, наче те місце, до якого він доторкнувся своїми холодними пальцями, загорається. Та що ж відбувається?

— Що В-ви... — ледве виривається з моїх вуст, змушуючи його тут же зупинитися. Альбінос швидко відсмикує руку.

— Я пообіцяв тобі, що це буде ввечері, але бажання мене просто розриває, — пан Аберхард облизує губи і, ледь чутно зітхнувши, відходить від мене. — Переодягайся і ходи обідати, — кидає він, йдучи до виходу.

— Г-гаразд… — вимовляю я і знесилено сідаю на ліжко. Та що ж це було?! Мені вже складно уявити, що буде ввечері… — Пане Аберхарде, — несподівано гукаю, — можете, будь ласка, наступного разу стукати, коли будете до мене заходити? — невпевнено прошу я, через що він уповільнює свій крок.

— Пробач. Я постараюся, — після цих коротких слів його висока постать виходить, зачинивши двері.

Боги мої…

Та скільки разів за цей день я ще буду Всевишніх згадувати?! Досить вже, Глоріє!

Віддихавшись не знати від чого, я перевдягаюся і поспішаю до їдальні, адже помічаю, що ще трохи – і мине пів години. А мені ще потрібно знайти це приміщення.

Що ж... Блукаю я тими гарно оздобленими коридорами досить довго. А мій новоспечений пан уже, мабуть, нервується.

Проходячи повз якусь кімнату, яка відділена від коридору аркою, я зазираю всередину. Мене перебивають, перш ніж заїкаюся, щоб щось сказати:

— Де ж ти так довго ходиш, Глоріє? Твій обід скоро охолоне, — пан Аберхард нервово стукає блідими пальцями по довгому темному столі, застеленому багряно-золотою скатертиною. В наступну мить він кивком голови вказує на місце, куди маю сісти.

— Пробачте, будь ласка... — не на жарт гублюся я, опустивши голову. Справді соромно. — Просто... Розумієте, я тут вперше, тому не знала, де їдальня з кухнею... — коли підводжу погляд, бачу його здивовані очі, які пильно дивляться на мене.

— А, так. Я забув, що на перший раз тобі треба було показати шлях, — він куйовдить свою білу чуприну і... Ніяковіє? — Вибач, прошу, тут я винен, а не ти.

— Та нічого страшного, пане Кейне. Все гаразд. Приступімо вже до трапези. Смачного, — я пробую посміхнутися. Не хочеться, щоб він почував себе незручно.

— Дякую, навзаєм, — лише щось "мукаю" на його слова, смакуючи соковиту яловичину з салатом.

Певний час ми мовчки їмо подані нам страви його кухаркою. Я раптом дивуюся.

— Якщо у Вас є кухарка, то для чого Ви питали, чи вмію я готувати?

— Це для того, аби ми не були голодні, коли не будемо десь вдома, — відповідає вампір, доївши і відсунувши тарілку з приборами всередині.

— Ми будемо багато подорожувати?

— Думаю, що так, — він усміхається, показавши ікла. Ой, які ж вони довгі...

— Отакої! Я дуже рада!

— Я також, — з незрозумілих причин його відповідна втіха мене насторожує, проте намагаюся швидко себе заспокоїти. — Між іншим, завтра ми відправимося на спеціальну зустріч до одного вампіра із сімки "Фотейно".

— Ого… А який він гріх? — непевно питаю, сподіваючись, що він не гляне на мене косо через таке формулювання моєї цікавості.

— Гордість. Її звати Евелíна Мaлкóльм.

— Ем… Для чого вона Вас запросила? І чому я повинна йти з Вами? — теж відсуваю свій спорожнілий посуд, поволі думаючи про його слова. Отже, жінка. Грішниця…

— Вона запросила всіх із нашої сімки. Я до пуття не знаю, для чого, але це, в будь-якому випадку, не головне, — дивно. Чому ж не головне? — А тебе беру, тому що вампіри повинні, за можливістю, всюди брати з собою своїх аімерів, — я з розумінням киваю на його пояснення. — Можеш, як прийдеш, уже приготувати собі вбрання. Просто візьми якусь не пишну сукню та й все. Поїдемо туди завтра після обіду. А зараз помий посуд. Все зрозуміла?

— Так, пане.

— От і розумниця, — він задоволено всміхається. — Пізніше можеш йти до себе в кімнату. Якщо щось треба буде, зв’яжися зі мною через браслет. Свій код у тебе я вже залишив, — вже залишив? Коли встиг?? Я ж його зняла буквально на кілька хвилин, коли вдягала сукню! У наступну мить пан Аберхард піднімається і повільним кроком виходить з їдальні.

Поки наводжу порядок із посудом, встигаю і про майбутню поїздку подумати, і навіть із його кухаркою познайомитись. Така приємна жіночка! Цікаво, у нього весь персонал – ельфи, чи ні?

Завершивши всі справи на кухні (погодилася ще з приготуванням вечері допомогти), я крокую до своєї кімнати, при тому намагаючись не заблукати. Чому тут так багато кімнат? Для чого багатіям стільки? Я вже три рази не в те приміщення зайшла!

А надворі знову стає похмуро…

Заглядаючи до чергової кімнатки, яку повважала за свою, я (вже очікувано), натрапляю не на ті апартаменти і, розчаровано зітхнувши, збираюся продовжити пошуки. Я сьогодні потраплю до себе чи ні?!

Та знічев’я хтось різко й міцно хапає мене за зап'ястя й, із самого порогу затягнувши всередину малоосвітлених покоїв, добряче притискає до стіни своїм тулубом. Я кривлюся від раптового болю і силуюся перестрашено розгледіти кривдника. А дзуськи! Крім силуету, нічого не видно!

— То ти його новий аімер? А нічогенька така, — лунає біля самого вуха хриплий і неприємний чоловічий голос. Хто це, в біса?? Звівши над головою, він хапає і другу мою руку однією своєю. Стараюся вирватися, але марно – незнайомець і не думає відпускати. На зап'ястях, мабуть, залишаться синяки від його дужої хватки. Вільною кінцівкою закриває мені рота. От лихо, не встигла й пискнути! — Думаю, він ще не живився тобою, — гад торкається до моєї шиї пальцями, а я лише мружуюся, наче його дотики завдають болю. Трясця, це ж вампір! — Розкрию тобі секрет, золотце, – коли Кейн п'є кров, він залишає дуже глибокі сліди, які болюче ниють і довго не минають. У нього один аімер навіть помер через те, що він вкусив не у те місце і сліди не змогли зажити, ще й, здається, перебрав із кількістю випитої крові на раз. Тобі буде з ним непросто, люба, — від почутих слів у мене завмирає серце і щось холоне в животі, а ноги стають наче пухові. В-великі сліди? Довго не минають? Аімер помер?? Творці… Я намагаюся розгледіти лице невідомого своїм наляканим поглядом, поки саму обливає потом. — Можеш служити мені, адже я зі своїми поводжуся дуже обережно, — його жовті очі загрозливо спалахують, поки я стараюся вирватися з міцної хватки і перестрашено бубню щось у його долоню. — Що скажеш? Будеш моєю?