"Не краса викликає любов, а любов змушує нас бачити красу", – Лев Толстой.

Їдемо ми мовчки вже половину шляху. Дивно. Ніхто з нас і слова не сказав за весь той час. Може, він думає про те, що саме ми повинні шукати у його бібліотеці? Або про свій вчинок… Чи… про мене? Ой, "про мене"! Аха-ха-хах! Глоріє, не вигадуй. Крапка.

Пан Аберхард уже півтори години сидить, мов німий, замислено вдивляючись у вікно, і підпирає свою аристократичну бороду вільною рукою. Ох, йому так личить цей образ мислителя! Цікаво, про що ж він там мізкує своєю корою?

Трохи помилувавшись ним так, аби не помітив, і вирішивши його не відволікати, я і собі відвертаюся до протилежного скла і починаю стежити за доволі моторошними нічними краєвидами, які переливаються у світлі місяця. Гм… Там вночі хтозна що можна розгледіти, хіба що якесь чудовисько привидиться. Бр-р!

Раптом сіпаюся, адже несподівано відчуваю легенький дотик не конче теплої руки мого господаря до моєї долоні, що знайшла собі місце збоку біля мене. Я, тільки-но це стається, відриваю очі від невеликої шибки і здивовано оцінюю цього гарного чоловіка. Ой, а він-то якраз розгублено дивиться на мене!

Стоп.

"Розгублено"?

Прекрасні очі кольору реальгару виблискують дивною гіркотою, тонкі губи пригнічено стиснені, білі брови формують ледь помітний трикутник над довгим носом із маленькою горбинкою, а волосся молочного відтінку недбало розтріпане. Дідько, який же ти вродливий, коли розгублений!

— Щось т-трапилося? — тихо-тихо питаю я, наче розумію, що точно не повинна говорити з ним голосно, поволі червоніючи від його краси і заїкаючись від хвилювання, яке так невчасно підкрадається. Таке відчуття, нібито ми зараз у якомусь іншому, своєму вимірі, і якщо я буду розмовляти зі звичною гучністю, то зруйную цей невидимий крихкий світ.

— Нічого, — так само тихо відповідає він, не відводячи від мене своїх проникливих очей. Теж відчуває щось дивне між нами? Чи це лише я одна така дурепа?..

Його погляд помітно теплішає, а потім вампір починає лагідно гладити великим пальцем тильний бік моєї долоньки. І через ці його незвичні дії шкіра того місця чомусь стає більш чутливою.

Що це з ним? Трясця вашій матері, а що зі мною??

— Справді?.. — питально дивлюся на нього я, досі намагаючись хоч щось витягнути, адже дійсно хвилююся. Мої вічі тривожно і трохи зніяковіло досліджують його бліде обличчя, емоція лагідності на якому через кілька секунд змінюється звичайним спокоєм. Альбінос ледь чутно видихає, заплющивши свої кришталево-криваві дзеркала душі. Потім, неспішно розтуливши повіки і врізаючись мені тим разючим поглядом прямо в серце, все ще пошепки каже:

— Справді.

Чіткий контур його боязко-рожевих губ поволі розтягується у добрій усмішці, якою її володар, вочевидь, хоче довести мені правдивість своїх слів.

Ти ж то, Кейне, зараз до біса ладний, але мене цим, на твій великий жаль, не проведеш.

У наступну мить пан Аберхард, помітивши мій цупкий позір, який таки щось вичікує, відводить очі вбік, але досі не забирає свою руку.

Дивися на мене, поганцю! Я знаю, що щось не те!

Дивуюся, несподівано відчувши, як він припиняє гладити мою долоню, натомість сильніше стискаючи її, ніби ще довго не бажає відпускати.

Невже таки хочеш, аби я сама в тебе випитувала? Ти що!

Набираючись сміливості (ага, в мене точно є звідки зачерпнути!), так само тихо говорю:

— Мені здається… що Ви щось н-не договорюєте, — бісове тремтіння голосу змушує моє схвильоване лице на секунду вкритися червоним, а згодом воно (о щастя) знову повертає собі звичне забарвлення.

Вампір повільно переводить цікаво-наляканий погляд на мене і, думається мені, завзято намагається прочитати щось у тих великих очікуючих оченятах, що мають змогу повністю видати свою по вуха закохану в нього хазяйку. Не маючи бажання давати йому чи їм такої можливості, швидко, але щоб нічого не запідозрив, змінюю точку зору з його чарівного обличчя на нічний краєвид за вікном, який вже потім починає час від часу чергуватися з широкою долонею мого господаря чи іншими частинами інтер'єру карети.

— Тобі здається, — шепотом мовить він, то легше, а то сильніше стискаючи мою руку, через що те дурне збентежене серце інколи завмирає. У мене складається враження, начебто його досить низький тембр набуває у цей момент незвичної звабливості, що змушує мене нервово ковтнути, аби змочити пересушене горло.

Відчувається, ніби чоловік наказує задушливій тиші, яка якогось дідька з'являється поміж нами, прогнутися під натиском його владного голосу. І вона скоряється. Гадство! Ну не будь мною, люба, не дозволяй йому керувати тобою, а то я тут скоро збожеволію!..

— Пане кучере, зупиніть, будь ласка, карету! — неочікувано голосно прошу я, внаслідок чого весь той інтимно-магічний світ розбивається, як дзеркало від сильного удару, розсипаючись на невидимі малесенькі друзки. Пан Кейн нерозуміюче дивиться на мене, а я – серйозно на потилицю чоловіка, що веде наш транспорт.

Через кілька коротких хвилин моє прохання виконується і я, впевнено підійнявшись, відчиняю дверцята, аби вилізти з карети. Звільнивши руку від хватки мого хазяїна, граційно ступаю мештиком на сходинку і хочу іншим ступити на землю, але тут же ж мене швидко хапають за передпліччя, не дозволяючи здійснити задумане.

— Стривай, ти куди зібралася? — здивовано вигнувши одну брову, наказовим тоном питає пан Кейн.

— Хочу подихати свіжим повітрям, — нервово посміхаючись, чесно кажу я, а далі нахабно висмикую руку й опиняюся надворі. А хай позлиться! А то лише те й робить, що мовчить! Дратує.

Мимоволі здригаюся від тутешньої прохолоди.

— Далеко не йди! — кричить мені вслід він, коли я вже на кілька метрів відходжу від засобу пересування.

Ох, ти цими словами хочеш у мені щось викликати, ага? Може, він здогадався, що я хотіла, аби він мене зупиняв, тому й сказав щось таке провокаційне? От же ж всезнаючий гад!

Як швидко йшла, так швидко і зупиняюся, обурено тупнувши ногою по траві, наче якась коза. Потім стискаю руки в кулачки і, стараючись стримати злість, що поступово наростає, безпристрасно кажу:

— Гаразд.

Що ж, наступні десять-п'ятнадцять хвилин очистити киплячі думки чи-то провітрити гарячий розум у мене виходить непогано. Поміж тим розтираю руками тіло, що мерзне. Сповна насолоджуюся срібною від місячного світла флорою лісу, біля якого ми спинилися, дихаю свіжим нічним повітрям, яке так і пробирається всередину, даруючи небувалий спокій, і навіть встигаю злякатися якогось шурхоту в недалеких кущах, адже ж хоч над нічкою і царює блідолиций, та все одно тут і вовка, такого сірого-сірого, можна не побачити. А він-то тебе "почує"!

— Ти вже? — безпечно запитує мій господар, коли я повертаюся до карети. Потім допомагає мені залізти всередину, подавши свою вельможну руку. Ой, як люб'язно з Вашого боку, мій Всемогутній!

— Так, — спокійно відповідаю, усідаючись на своє "законне" місце. Після цього відчуваю, що ми знову починаємо рухатися.

Ех, скільки там ще? Півтори години? Довгенько…

Вкотре розмістивши долоню на канапі біля свого стегна, продовжую дослідження сонних дерев і при цьому намагаюся не піддаватися на нудьгування мозку, себто створені ним марева про монстрів.

Сиділа би я собі так спокійно і далі, та знічев'я усвідомлюю, що мій пан знову кладе свою (увага!) теплу широку долоню на мою. Через це легенько здригаюся і питально "блимаю" очима.

— Що Ви робите?

— В тебе руки були просто крижані, коли ти повернулася, тому захотів зігріти хоча б одну з них, — не думаю, що він зараз бреше, адже його вічі-рубіни світяться щирою турботливістю.

Який милий, Боги...

Я вже хочу заспокоєно видихнути і залишити думку про звільнення кінцівки, але раптом (в останню трикляту мить!) помічаю щось не те в його погляді.

Ага! Це були маленькі бісики, біда забирай! Так і думала! Не може все бути так просто!

Я сміливо висмикую "ув'язнену" частину тіла і кладу її собі на коліна.

— Не вигадуйте, — коротко відрізаю, який раз відвернувшись до вікна. Чесно кажучи, з усіх сил намагаюся зробити це якнайбеземоційніше. Не знаю, чи нормально вдається...

Через кілька секунд чую його гучний, наче приречений, видих і від цього всередині щось болісно стискається. Далі до вух долинає шурхіт якихось рухів і я краєм запитливого ока бачу, що він скупо відвернувся до свого вікна. Тоді ж уже свої здивовані вічі переводжу на його особу і пропалюю тривожно-допитливим поглядом.

Ей, Кейне, ти ж не… Ні, та невже… Не кажи мені... Ні, ти що... Образився? Справді? Справді образився?? Чи лише вдаєш?

Зуби без мого відома починають нервово жувати нижню губу.

І що ж я наробила? Може, він дійсно хотів мене якось підтримати, а не лише руку зігріти, а я так гордо відіпхнула його… Та й в усіх бідах цього вампіра лише моя провина… Я аж ніяк не маю права отак нахабно поводитися…

Тепер уже мої груди з провинним видихом опускаються, а їхня хазяйка збентежено дивиться на свої пальці.

— Пробачте мені моє нахабство... — потім пригнічено шепочу я, коли моя холодна долоня торкається його теплої-теплої, що розмістилася на шкіряному диванчику. Відчуваю, як внаслідок моєї дії його кінцівка (а може, і він сам) здригається від несподіванки.

Емоцій вампіра не бачу, бо соромливо відвернулася до скла, аби не помітив мої рожеві щоки. Але щось мені дає усвідомлення того, що його погляд таки приковується до мене.

Через хвилину напруженого мовчання раптом чую чоловіче хи-хикання. Далі шоковано витріщаюся на альбіноса, розуміючи, що це він зараз намагається стримати свій регіт, прикриваючи рот. Як тільки мені на думку спадає те, що вампір у дану мить сміється саме з мене, я починаю пекти раків, потім обурено фиркаю і швидко забираю руку. Та пан Аберхард так само хутко ловить мою долоньку і, поставивши її на канапу, ніжно, але так, аби точно не втекла, стискає своєю.

— Відпустіть негайно! — ображено гарчу я, насуплено зиркаючи на його усміхнене обличчя. От, як буває! Ти хочеш по-нормальному перепросити, а з тебе сміються! Я жалюгідна! І чому він так поводитися зі мною?! — Відпустіть! — помітивши, що мене аж ніяк не чують, а лише задоволено спостерігають за реакцією, я починаю наполегливо намагатися звільнити кінцівку. Та що б не видумувала, цей гарний гад не дозволяє мені зробити задумане! І все! Хоч ти трісни!

Наостанок пригнічено пропалюю його веселе личко ображеними очима, в яких навіть потроху починають назбируватися сльози, потім скривджено відвертаюся і припиняю супротивлятися, підперши іншою рукою підборіддя.

Бісова слабкість!

Якогось милого більше не можу стримувати неприємний біль і починаю уривчасто хапати ротом повітря, поки по червоних щоках течуть сльози.

Ніяк не можу припинити, прокляття! Ще раз роблю спробу вирвати долоню, але її знову спіткає невдача.

Мерзотник… Навмисно сміється з моїх почуттів, чи що? Невже це настільки смішно?.. Відпустив би вже, врешті-решт, а то так образливо, що не можу не рюмсати.

Тіло починає ледь помітно тремтіти, а я згодом відчуваю, витираючи пальцями солону рідину з обличчя, що альбінос послаблює хватку і починає боязко гладити мою руку.

— Пробач, — здригаюся від раптовості звучання його провинного голосу, хоч і каже він це настільки тихо, що я цілком могла б не почути. Здається, наче у цей дивний момент час на якісь мілісекунди завмирає.

Ошелешено дивлюся на пана Кейна, замислено оберненого до вікна, далі ще раз голосно схлипую, повільно відвертаюся до своєї шибки, сама беру його за долоню, міцніше стискаючи її, і з усіх сил намагаюся стримати черговий потік сліз, який з'являється чи-то від гіркої образи, чи-то від незвичного щастя.

Лихо... От що мені з ним вдіяти, скажіть? А йому що зі мною робити?..

Усю дорогу ми більше нічогісінько одне одному не говоримо, лише мовчки тримаємося за руки, ні на мить не розмикаючи їх, і спостерігаємо за тим, що проскакує за вікном.

Тільки-но карета зупиняється, давши знати, що наше тріо, нарешті, прибуло, моя свідомість виходить із дивного трансу, який супроводжував мене весь час їзди. Ми з вампіром, попри завершення поїздки, досі продовжуємо так само сидіти. Відчуваю, що мій пан знову легенько гладить великим пальцем тильний бік моєї долоні, а потім дуже повільно відпускає її, і в цей же ж момент я, наче ненароком, торкаюся своїми до його пальців, що змушує моє серце добряче вдарити ребра, і через це місце сонячного сплетіння тьохкає. Складається враження, ніби подушечки тих же пальців відчули дивний струм. Цікаво, він помітив цей мій дотик?

Коли пан Кейн залишає наш вишуканий транспорт, зачинивши за собою дверцята, я теж починаю збиратися на вихід. Поправляю досить розтріпане волосся і трохи брудну сукню, після чого тягнуся до ручки дверей, та раптом вони переді мною відчиняються і показується вродливе обличчя нашого кучера. Карі очі культурно всміхаються, гострі вуха ховає каштанове волосся, а його рука витончено простягнута мені.

— Дякую, — шаріюся я, якомога граційніше вилізаючи з карети і міцніше тримаючись за подану кінцівку. А ельф лише стримано посміхається, на секунду заплющивши очі, коли я ступаю на землю. Знічев'я чомусь переводжу погляд на мого замисленого вампіра, який стоїть ззаду так, наче хотів щось зробити, але його хтось у цьому випередив. Помічаю, що він нерозуміючими очима пропалює у нашому кучерові дірку. Ельф поволі відпускає мою долоню і я, секунду спантеличено постоявши, починаю спокійно прямувати до пана Аберхарда.

— Ходімо, Глоріє, — коротко каже він, розвертаючись і міцно обіймаючи мене однією рукою за плече. В цю ж мить відчуваю, як його рука починає гріти ту мою змерзлу частину тіла. Чому в нього пальці такі гарячі? Чи це я так змерзла?

В останню хвилинку мені вдається уловити те, що пан Кейн дивиться на нашого кучера таким поглядом, наче їх потім чекає серйозна-пресерйозна розмова.

Ей, ей, ви чого, панове? Що трапилося??

Потім чоловік легенько штовхає мене вперед, аби не стояла, і ми разом крокуємо до його величезного особняку.

Коли наш дует встигає опинитися в одному з багатьох малоосвітлених коридорів його маєтку, я не розумію. Певно, через те, що вкотре за цей насичений день сильно задумуюся, тирмаючи сумочку в руках.

Підвівши голову, помічаю на старовинному годиннику за п'ятнадцять одинадцяту вечора, і відразу стає зрозуміло, чому мене зараз так хилить у сон.

— Може, Ви вже підете до себе? Я і сама можу дійти, — починаю порушувати доволі напружену тишу між нами я, тільки-но усвідомлюю, що від того, наскільки сильно він тримає мене за плече, можуть потім бути синяки. Та що з тобою не так, Кейне? Все через кучера?

— Я не знаю, де зараз Вайгар, тому безпечніше буде провести тебе до самих дверей, — із незворушним спокоєм каже пан Аберхард. До речі, я ніколи не думала над тим, де саме є кімната пана Кейна. У своєму кабінеті він же не спить. — А що, тобі неприємна моя компанія? — ставить цікаве питання вампір, ледь помітно зиркаючи на мою скромну персону. Що ти, в біса, вигадуєш?

— Ні-ні, що Ви! Просто… Ви мене занадто сильно тримайте за плече, навіть трохи боляче, — чесно зізнаюся я, зніяковіло зводячи брови над переніссям, а потім нервово сміюся.

— Ой, пробач. Я щось не розрахував силу, — альбінос тут же ж відпускає мене, трошки відійшовши. Та ні, то ти не силу не розрахував, а дещо інше…

Після цього ми знову крокуємо мовчки, доки мій господар несподівано не зупиняється.

— Це двері моєї кімнати? — придивляючись, питаю я, а він спокійно киває. — Гаразд, дякую, що провели, — розвернувшись до нього, лепочу досить радісним голосом. Потім уже хочу обернутися і зайти до покоїв, але якась незбагненна сила не дає мені того зробити. Просто стою і, наче чогось вичікуючи, пильно досліджую обличчя пана Кейна, білизнý якого ховає тьмяне світло ліхтаря.

— Немає за що, — відповідає мені він, повільно і вправно поправляючи свою багряну краватку. — Це ж, наче, мій обо…

Ти бачиш мій погляд, Кейне? Бачиш його?? Не самій це казати! Не самій!! Вмить обуреними очима я насуплено дивлюся на нього, поки вампір здивовано кліпає, нібито сам не розуміє, чому зупинився.

Потім у його кривавих очах проскакують якісь незрозумілі вогники.

— Мій обов'язок, — він єхидно всміхається, задоволено показуючи гострі ікла, поки я несхвально надуваю губи. Ох, і подобається тобі це кожного разу казати, мене дратуючи!

— Ну, я, мабуть, піду, а то вже пізно, — зітхнувши, приречено кажу я, а потім відвертаюся і беруся за клямку. Хочу вже відчиняти двері, та несподівано пан Кейн хапає мене за передпліччя і шустро розвертає до себе, через що я ледь не падаю на рівному місці.

Вражено витріщаюся на чоловіка, а згодом бачу, як він неспішно підводить свою бліду руку і обережно торкається пальцями на моєму тілі незахищеного місця біля ключиці.

— А сьогодні це могла бути ти… — шепоче вампір, дуже повільно проводячи пальцями по шкірі. І тут мені здається, наче щось незрозуміле і страшне всередині нього може зараз вирватися назовні і… накинутися на мене?

— Що? — спантеличено питаю я, збентежена його просоченими незвичним бажанням словами. Тіло ошпарюють мурашки, внаслідок чого волоски стають дибки, а вампір продовжує делікатно гладити мою шию. У якусь мить я примружуюся, наче очікую якогось болю, а потім широко розплющую очі, згадуючи, що йому "протипоказано" ще приблизно цілий тиждень пити мою кров.

— Солодких снів, красуне, — ображено забираючи кінцівку, ніби розуміє, про що я думаю, каже він. Тоді робить крок назад і, починаючи йти своєю граційною ходою, наостанок загадково додає: — Не змерзни там... Без мене, — а я продовжую ошелешено стояти біля дверей своєї кімнати, розгубленого дивлячись йому вслід.

Ну і що це зараз було? Який же ж ти незрозумілій, бери тебе морока!

Через секунду швидко залітаю до темного приміщення і, притулившись до деревини, сповзаю на підлогу. "Красуне"?? Бліді від дивного страху щоки відразу спалахують червоним, а тіло кидає у жар. І що означали його останні слова? Чому я повинна би була змерзнути? І… Змерзнути без н-нього? Мамо, і скільки ще часу мине відтоді, як я почну його хоч трохи розуміти…

Втомлена шаленим ураганом емоцій і всіляких пригод цього дня я змучено перевдягаюся у негліже і залізаю під ковдру. Потім вище плечей накриваюся нею і, ще кілька довгих хвилин роздумуючи над усім, що сьогодні трапилося, засинаю.

*****

Наступного дня я свого пана не бачу аж до самого передвечірнього часу.

Як тільки прокидаюся, роблю усі потрібні процедури і прямую до кухні, все ще старанно намагаючись уникнути зустрічі з Вайгаром.

Дякувати Всевишнім, мені це вдається. Тож, коли прибуваю на потрібне місце, снідаю. Сама. І де пана носить? Гримаса невдоволення і незвичної образи вимальовується на обличчі, поки доїдаю ту смачну яєчню із салатом. Після трапези відправляюся до кухарки мого господаря і починаю їй допомагати, адже думаю, що і так нема чим зайнятися, бо ж мій хазяїн, мені здається, планує шукати щось у тій бібліотеці десь лише після обіду.

Пані Гéлла, так звати цю приємну літню жіночку, поки ми прибираємо і варимо обід, то з радістю, то зі смутком розповідає мені про дитинство пана Кейна. Тоді дізнаюся, що воно було не настільки щасливим, як-от у мене.

Вельможна матір, яку жінка щиро недолюблює, сильно тиснула на свого маленького сина, бо ж хотіла зробити з нього справжнього освіченого чоловіка, який би мав свій багатий маєток і вірних слуг, а ще за яким би задивилялися усі жінки. От батько був трохи іншим. Він не так виховував дитину, хоча Геллі складно було сказати, чи виховував цей чоловік його взагалі. Завжди був зайнятий якимись справами чи роботою і приходив до малого лише для того, щоб похвалити або розказати щось цікаве. Був добрим і водночас суворим, але ніколи його не сварив і не бив. Маму Кейна завжди дратувало ставлення батька до сина, адже майже всім вихованням займалася лише вона й інколи пані Гелла, яка часто могла бути йому нянькою або тією, до кого хлопець тікав, ховаючись від гніву матері, яка його не розуміла і не хотіла вислухати. У малого вампіра нормальних друзів не було, тому що жінка забороняла заводити знайомства, які не будуть корисними для його майбутнього. Тому, вочевидь, дитинство у нього було не дуже світлим.

Чесно кажучи, я настільки заслухуююся її цікавою розповіддю, що не помічаю, як швидко минає і обід. Неохоче припиняю розмовляти з нею тоді, коли відчуваю вібрацію на руці і до вух доходить мелодія мого рингтону. На браслеті висвітлює "Той, кому треба безвідмовно коритися". То он, як він себе у мене записав! Ото вже пан!

Після кількохсекундного обурення я зніяковіло прошу пробачення у кухарки і, побачивши її усмішку, прямую геть із кухні, починаючи крокувати коридором.

— Слухаю, Той, кому треба безвідмовно коритися. Ваша вельможність щось хотіла? — в'їдливо запитую я, прийнявши виклик, а далі чую на тому боці мій найулюбленіший у світі щирий сміх. Певно, вже й забув, що так записався. Через його неприхований вияв позитивних емоцій я сама починаю несвідомо широко всміхатися. Хай би ти завжди так сміявся…

— Я зв'язався з тобою, аби сказати, щоб ти йшла на другий поверх до темно-багряних великих двостулкових дверей, які ведуть до бібліотеки, про яку я вчора говорив, — припиняючи смішки, вже серйозніше повідомляє вампір, а я думаю, що все ж таки навіть не знала, що можу настільки сильно скучити за звучанням його тембру. Усвідомивши сказане ним, я одразу насторожуюсь.

— Вас зрозуміла, мій пане. Чекайте мене там! — потім впевнено кажу і значно пришвидшую свою ходьбу.

— І, Глоріє... — досі не припинивши зв'язок, гукає мене його приємний, збентежений чимось голос.

— Гм? — цікаво відгукуюсь я, очікуючи на подальші слова мого любого хазяїна.

— Постарайся не зіткнутися на шляху з тим Вайгаром, гаразд? А якщо таке, не дай Всесильні, станеться, то відразу дзвякни мені. Відразу, зрозуміла? — питання, просочене дивним душевним переживанням і дбайливою строгістю, змушує мене на мить схвильовано призупинитися і ще раз прокрутити прохання чоловіка у голові.

— Гаразд, зрозуміла, — після цього чую, як мій пан відмикається, внаслідок чого я забираю від вуха браслет і починаю бігти потрібним коридором, уздовж якого, до речі, є той же ж медпункт, і наполегливо шукати ті двері, про які мені недавно говорив пан Кейн.

На моє превелике щастя, на восьмихвилинному шляху я не зустрічаюся із його "хорошим" двоюрідним братом, хоча, якщо не помиляюся, його кімната саме на цьому поверсі.

У процесі руху помічаю, що погода надворі непогана – сонечко доволі наполегливо пробивається крізь сонні сірі хмари, намагаючись дарувати цьому беземоційному і сумному місту радість і весняне тепло.

— Сподіваюсь, я недовго?! — голосно запитую, вриваючись до великого приміщення. Не чуючи відповіді мого господаря, оторопіло завмираю, шокована вражаючими розмірами цієї скарбниці книг.

Стільки і високих, і низьких стелажів я ще ніколи в житті не бачила! Хоч і один поверх, але стіни мають ледь не п'ять метрів. Усюди стоять регали, а по підпирачах повали ще й прикріплені полиці, що теж вміщають різноманітні різновиди то старовинних, то сучасніших книг.

— Просто дивовижне місце… — захоплено вимовляю я, вдихаючи запах старих сторінок і затхлої пилюки, який трошки лоскоче ніздрі.

— Ага, щоправда, я тут вже давно не прибирав, — несподівано звертає мою зачаровану увагу на себе мій вродливий пан, через що я переводжу на нього по-дитячому щасливі очі.

Вампір вбраний у трохи обтягуючі чорні штани і багряну сорочку, довгі рукави якої до ліктів підкочені, а з п'ятірки ґудзиків двоє розстебнуті, чим викривають білизну його ключиць і певної частини грудей. Який же ти… Який же т-ти… Ух!

— Я завжди хотіла побувати в такій великій бібліотеці! — гучно зізнаюся я, намагаючись відігнати дурнуваті думки й обережно зменшуючи відстань між нами.

Справді – це було однією з моїх маленьких мрій. Мрій дівчини, яка дуже любить читати, але книг вдома має небагато. Перебуваючи на домашньому навчанні, я читала небагато, тому що батьки казали, що зі шкільної бібліотеки (з якої найчастіше всі діставали книжки) їх брати не дозволяли, що мене сильно засмучувало й дивувало, адже для вампірів такого не було. Навіть у книжкових крамницях аімерам дуже рідко продають ці джерела знань, лише якщо ти маєш особливий дозвіл. Тому, напевно, колись часто задумувалася, звідки в мене вдома ті всякі книги? Хіба що батьки отримували ці спеціальні дозволи… Добре, що хоч були газети і тато з мамою за ними вчили мене читати, поки мій дитячий розум ще не сприймав написаного у тих домашніх книжках.

Потім, вириваючись із занурення у давні спогади, неочікувано навіть для самої себе, беру – і міцно обіймаю цього високого чоловіка, який, не задумуючись, зробив для мене такий чудовий подарунок. Моє тіло сильніше притискається до його міцного тулуба, відразу відчуваючи напружені рельєфні м'язи торсу, а худі рученята повільно обхоплюють нехолодну широку спину, через вбрання намацуючи на ній такі ж витесані, певно, тривалими тренуваннями контури м'язів. Коли з насолодою вдихаю повітря, у ніс, наче з акуратністю, потрапляє запах його одеколону, який дурманить і від якого віє дивною свіжістю, пристрастю і мужністю. Голова тулиться до твердих грудей, що гармонійно вбирають кисень, а очі заспокоєно заплющуються.

Ех, вічність би так стояла, обіймаючи його…

— Глоріє… — ніби боїться перервати в мені якісь почуття, тихо гукає пан Аберхард, а потім я відчуваю, як його великі долоні спокійно кладуться на мої плечі. Вслухаюся, що він хоче продовжити говорити, та я ненав'язливо перебиваю його, починаючи щасливо шепотіти:

— Дякую Вам, що купили саме мене... Дякую, що пробачаєте мені всі мої дурні вчинки і непослух. Дякую, що так старанно турбуєтеся про мене... Дякую, що Ви зі мною. І дякую, що Ви мій пан… — коли припиняю це усміхнено говорити, сльози дрібними горошинками котяться з очей, але у цьому рюмсанні немає ніякої тривоги чи образи, лише світла радість і умиротворення.

Якусь мить у великій кімнаті панує тиша, що дозволяє мені чітко почути пришвидшений ритм його серцебиття. І я безтурботно вслухаюся, бажаючи ніколи не відходити від нього, ніколи не розривати ці обійми, ніколи не залишати мого вампіра.

— Глоріє… — знову вловлюю десь над вухом його добрий голос, а далі прочуваю, що чоловічі руки залишають мої плечі і просто опускаються. — Чесно кажучи, мені ще ніхто за таке не дякував, — у цих словах чується гірка посмішка, через що я непомітно насуплююся. Серце неприємно тенькає, а в горлі з'являється якийсь твердий камінчик. — І тобі дякую, Глоріє, — згодом вже тихіше додає альбінос і я розумію, що його сильні руки обіймають мене. Через це вражено вдихаю, не вірячи, що таке справді відбувається.

Ой, ой, сама-то його просто так обійняла, а те, що це зробить і він, геть не очікувала! Розуміючи, що треба це припиняти, а то згорю і час пан нічого не запідозрив, я неспішно відпускаю його спину і відходжу, коли і той звільняє моє тіло від приємної пастки. Стараючись угамувати червоніючі щоки, я відвертаюся і починаю крокувати бібліотекою туди-сюди, роздивляючись стелажі.

— А я вже думав, що ти забула, для чого ми тут, — потішно говорить пан Кейн, вправно поправляючи ґудзики на сорочці, що я встигаю помітити, шустро зиркнувши на нього. — Піди до того стелажа, спробуй пошукати щось у другому відділі з самого верху, а я зараз принесу драбину, бо ти не дотягнешся, — на його слова я чітко "такаю" і прямую до вказаного зборища книг. Ого, досить маленький стелаж, порівняно з іншими, та драбина для найвищих полиць все одно потрібна. — Тримай, — вампір повідомляє про появу потрібного дерев'яного предмета і додає: — а я поки пошукаю там, — я вдячно киваю і, коли він кладе драбину ближче до того стелажа, ставлю ногу на першу планку, починаючи підійматися дуже обачно, адже помічаю, що вона не конче міцна на вигляд.

Майже опиняюся на потрібному рівні для того відділу древніх книжок, як тут вуха різко вловлюють чіткий тріск дерева, і я розумію, що одна з ніг у цю ж мить позбувається точки опори. Через це втрачаю рівновагу і починаю падати. Тоді ж раптове прибуття страху, що відразу заповнює свідомість, змушує мене міцно вчепитися рукою за найближчу поличку, аби зупинити неминучість неприємного зіткнення з дерев'яною підлогою. Але це, на мій великий жаль, не допомагає – я навпаки тягну весь регал за собою, унаслідок чого очі перестрашено розширюються, а тіло починає тремтіти в передчутті чималої сили удару.

— Обережно! — після стривоженого крику мого пана все відбувається, наче час хтось уповільнив, і картинки потрібних митей я абсолютно не встигаю вловити, оскільки налякано замружуюсь. Через кілька коротких секунд, задньою частиною тіла відчуваючи різкий біль від зіткнення із землею, а потім чую лише гучний гуркіт падіння стелажа і багатьох книг. Згодом усвідомлюю, що жодна падаюча книжка не втрапила на мене, що відразу дивує.

Боязко розплющивши очі, бачу, що саме мій господар своїм тілом захистив мене від того "дощу знань". Та коли мої великі від переляку вічі натрапляють на його до неможливості розгублені, я одразу розумію, що наші губи зараз тісно-тісно торкаються одні одних…