— У нас є зілля, що міняє стать?! — здивовано пищу я, витріщаючись на блідолицього вампіра, поки ми, вже давно покинувши карету, крокуємо проїждженою дорогою.

Погода сонячна й по-весняному тепла, що й не дивно, враховуючи те, що ми не на території Зонтаносу. Навкруги немає ніяких будинків, лише дрімучий-дрімучий ліс із одного боку, невеличка ріка з іншого, і попереду, вдалині, постає неймовірно височенна стіна.

— Так, є. Особисто в мене не було, але я попросив у одного друга. А Гéлвін на таких штуках уже давно спеціалізується, — вельми спокійно повідомляє пан Кейн, сховавши руки до глибоких кишень темно-багряного пальта.

— Гелвін? — я цікаво схиляю голову набік.

— Гелвін Майлс – Обжерливість, тобто п'ятий гріх, — трохи детальніше розповідає альбінос про свого помічного товариша.

Он як… дійсно! Він же з самого початку казав, що дружить лише з Обжерливістю і Заздрістю.

— А цей пан що, якийсь відьмак?

— Я б так не сказав, — досить замислено каже вампір, на швидкоплинну мить допитливо зиркнувши на мене. — Але бавитися з таким любить.

— То Ви що, скористайтесь цим зіллям? А як воно діє?? — я підскакую біля нього, не маючи змоги стримати цікавість.

— Воно змінює стать лише на добу, тому нам варто буде поквапитись із пошуком тих рослин. Одного разу (через страшне бажання Гелвіна проексперементувати на комусь, крім себе) мені вже доводилося його застосовувати. А як діє… ой, на таке краще не дивитися…

Пригадавши щось, видно, не дуже приємне, альбінос трошки кривиться і раптом зупиняється, коли ми підходимо ще ближче до тієї химерно-високої споруди. Недалеко річка повертає у геть інший бік від стіни, немов спеціально її оминає.

— Зараз я піду, зроблю те, що треба, а ти почекай тут. Нікуди не йди, — суворо наказує пан Кейн і, після мого ствердно-схвильованого кивочка, закашлявшись, крокує у гущу кострубатого лісу.

— Щось я, здається, заплуталася, — тихо бубоню, обережно присідаючи на найближчий камінь. До слова, мій пан же не застудився, а то чого б йому кашляти?

На мені коричневі черевички, темно-зелене доволі вільна сукенка з коміром і такого ж кольору болеро зверху. Сказав мені підібрати вбрання більш схоже до відьомського – те я і зробила, але, на додачу, ще й на його засос зважати треба було.

Поки краще розглядаю ту височезну стіну (мабуть, метрів зо тридцять із чимось вона має), приходить думка, що за нею якраз розмістилося відьомське королівство. Коли озираюся по два боки від себе, то ніде не бачу нічого, схожого на так званий вхід-вихід. Ніяк не можу зрозуміти, як ми туди потрапимо. Здається, немов тій стіні нема кінця-краю, тягнеться собі колом і тягнеться…

— Я вже.

Несподівано чую дівочий голос, через що сіпаюся, а тоді різко розвертаюся убік, звідки він лунає.

Переді мною стоїть ненизька представниця прекрасної статі у чорних штанцях, обтягуючому гольфі й такому пальті, як у мого пана, тільки меншому. Її молочно-біле волосся пряме, розпущене і сягає пояса; червоні очі проникливі й виразні; губки маленькі, ніжно-рожеві й чудово доповнюють всю строгість блідого обличчя.

Мамцю!

— П-п-пане?.. — шоковано заїкаюся я і навіть трохи відповзаю назад, коли дівчина-альбінос цікаво нахиляється до мене, здійнявши догори тоненькі білі брови.

— Непогано, скажи? — відсахнувшись від моєї перестрашеної персони й оглядаючи себе, запитує він, вона, ем...

— Аг-га, дуже крут-то! — досі відходячи від неабиякого здивування, промовляю я. Дивина – зілля таке, що навіть одяг якось змінило! Де ж таке бачено!

— Отже, — порпаючись у своїй наплічній сумці, починає говорити, ем, мій пан, — з цього моменту я – Кенні, так ти до мене повинна звертатися і, не дай Всевишні, ти "Викнеш", тоді весь план може зіпсуватися. Затямила? — вона суворо дивиться на мене, а я мовчки погоджуюсь.

Як ви вже зрозуміли, від тепер я буду описувати його як її, тож звикайте, а я, біда бери, разом із вами.

— А скажі... Скажи, К-кенні, як ми потрапимо на територію Вірверсалю? І в яке саме місто? — від незвички я поки трохи запинаюся, але це, думаю, нічого.

— Ті кілька днів, що мене не було, я крім одних справ, ще підробляв… ПідробляЛА наші документи, тож проблем не повинно було б виникнути. Не всі відьми тут літають на мітлах, тому ми не будемо білими воронами, не бійся, — одразу відповідає на мої німі питання альбіноска, а я лише цікаво розглядаю свою, хі-хі, новоспечену подругу.

Яка в неї хороша фігура! Все ж, що б там не було, а виглядає вона трохи старшою за мене, майже доросла жінка. Принаймні мені тепер буде трохи легше в тому плані, що, можливо, червоніти так не буду чи хвилюватися біля мого нового пана, хоча це ще не точно...

— Ти мене слухаєш? — вириває мене з дивних думок Кенні, сіпнувши за плече. Я хутко підводжу на її серйозне лице збентежені очі. О, й ікла нікуди не зникли.

— Так! Що таке? — ненав'язливо звільняюся від її хватки я, поволі підійнявшись.

— Там, десь за сотню метрів, є вхід. Хочу, щоб ти приготувалася і переглянула свої нові дані. Тримай, — вона спокійно вручає мені якісь папери. Я швидко беру їх і починаю досліджувати.

Гм, то я тепер відьмочка, мама якої вже давно померла. Батько – якийсь невідомий. Ну, не дивно. Виявляється, відьми, мабуть, так продовжують рід, як і вампіри, але просто що, зовсім не "тримають" ті стосунки? Чи як? Вони що, всього лишень, коли їм того захочеться, шукають якогось вампіра, ельфа чи навіть аімера і сплять із ним? Та як так можна!

— Глоріє, ходімо, — знову приводячи мене до тями, вампірша тягне мою руку, а я вже поквапливо крокую за нею. — Подивилася? — по дорозі запитує вона.

— Так, я вже ніби запам'ятала. Там не дуже багато інформації, — я вкотре зиркаю на аркуші.

— Стоп, — знічев'я припиняє ходьбу Кенні, а я разом з нею, ледь не стукнувшись об неї.

— Що трапилося? — стурбовано запитую, глянувши на вродливу біляву дівчину. Ех, вся у свого пана!

— Паскудство, твої очі. Ніхто з відьом не має таких. А коли вони зрозуміють, що ти – аімер, то відразу виникне думка, що ти тут мала би бути зі своїм вампіром, але ти сама. От проблема… — вголос береться роздумувати Кенні, а я тим часом теж глибоко замислююся над її правдивими зауваженнями.

Дійсно… І що з цим тепер робити? Нам варто якнайшвидше знайти ті рослини, щоб зварити ту настоянку чи що це має бути. Ох, із цими відьмами стільки проблем…

— А може, зав'яжімо мені очі бинтом, ніби я їх десь поранила? А коли будемо у потрібному місці, не сумніваюся, що це буде ліс, то знімемо пов'язку. Що ска... Скажеш? — висуваю хоч якийсь вихід із положення я, а Кенні здивовано дивиться на мене.

— Непогана ідея, Глоріє. Ти молодець, так і зробимо. Хоч пощастило, що я вчора собі руку вкуси... ВкусиЛА, а то зараз би ніякого бинта, крім того, що на ній, не мали би. Підійди сюди.

Виконуючи її прохання, я роблю кілька кроків назустріч. Дівчина неспішно розбинтовує свою поранену долоню й далі, коли я забираю косу назад, починає зав'язувати мені очі.

Ох, це так лячно! Звичайно, мені шкода, що я не зможу роздивитися весь колорит одного з небагатьох міст Вірверсалю, але здоров'я мого пана – важливіше.

— Навіть правдоподібно виглядає, а то бинт ще трохи закривавлений. Краще й не придумаєш, — тішиться альбіноска, відійшовши від мене, а я мимоволі вражаюся, що те зілля і його рану передало. — Що ж, тепер я буду твоїм провідником, більш-менш говоритиму дорогу, щоб ти не впала. Пішли, — вона міцно бере мене за руку а я, хоч щось трошечки бачачи крізь той бинт, акуратно йду за нею.

Весь час ходьби до головних, як мені повідомили, воріт ми нічого суттєвого не говоримо, лише Кенні попереджає мене про можливі "небезпеки", а я її уважно слухаю.

— Добрий день, — коли наш дует, врешті, зупиняється, чую я вітання моєї пані. О, тепер я буду її так називати!

— Добрий. Ваші перепустки, будь ласка, — долинає до вух інший жіночий голос. А коли спрямовую приблизно на його власницю голову, то якось-таки помічаю нечіткий силует однієї з двох відьом, що стоять з обох боків від велетенський воріт.

— Тримайте, — Кенні, певно, зараз доволі стривожено вручає їм потрібні аркуші. Кілька довгих, ду-уже довгих хвилин вони аналізують отриману інформацію, потім я, на диво, відчуваю на собі підозрілий погляд однієї з панянок. — Ми були в Зонтаносі, а там, на жаль, стався нещасний випадок із її очима, — бреше вампірка, стискаючи мою руку. Я роблю те саме у відповідь, легенько киваючи і тим самим підтверджуючи її слова.

— Зрозуміло… — недовірливо тягне якась із відьом, а потім, видихнувши, продовжує: — Гаразд, проходьте.

Що ж, першу частину пройдено! Але боюся, це не найтяжче…

Ми вже повільно починаємо прямувати до славнозвісних воріт, логічно вирішивши, що вони мають відчинитися, та раптом, у прямому сенсі слова, земля під нашим ногами зникає і, в супроводі власних переляканих вересків, ми стрімголов летимо униз.

— Дівчата, невже забули, яким чином відьми потрапляють додому?! — насмішливе риторичне питання лише секунду лунає десь зверху, а потім ми вже нічого не чуємо, продовжуючи падати і випускаючи з горла ультразвуковий писк.

Дідько-о-о!! Та хто ж його знав! Невже моєму панові це теж було невідомо?!

Ми тісно чіпляємося одна за одну, не припиняючи репетувати, поки уривчастий від шаленої швидкості вітер безжально б'є по обличчях, здіймаючи догори одяг і волосся.

Вірити, що помру тут і зараз, я не хочу, адже впевнена, що відьми не стали би вбивати "своїх". Певно, сказали до нас обох так, хоч і помітили, що Кенні – вампірша.

Тут же траєкторія навіженого польоту різко змінюється – і наші тіла враз починають мчати доверху. А вже через десяток секунд так само неочікувано, як впали, так само й виринаємо з тієї божевільної каруселі.

Коли оговтуємося, то розуміємо, що, напевно, більшість жителів цього міста зараз здивовано витріщаються на нас.

Ага, думаю, не кожного дня із тої труби (чи що це таке) хтось вилітає із такими скаженими криками. А як ми встигли опинитися на землі, до речі? Нічого не розумію!

Відчувши раптову слабкість, обидві валимося на траву і Кенні повертає назад свій сніданок, поки мені просто скручує живіт (добре, що я лише чай пила).

Боже, вже думала, що голос зірву або вуха там закладе через власний вереск. У мене ще ніколи не було такого атракціону…

— Пробачте! — голосно каже Кенні, обтершись, тільки-но ми мляво підводимося із землі. Тоді ж вона низько нахиляє мою голову, аби я поклонилася, що, певно, робить і сама. — Не пригадую такого, коли була тут останнього разу. Йдемо, Глоріє, — схопивши мене за руку, мовить альбіноска, а далі ми беремося чимчикувати вперед (хоча я це роблю досить незграбно). — Вірверсаль має чотири основні входи, які ведуть до квартету головних міст, що, зі свого боку, оточують столицю. Ми зараз у першому з них, тобто Енарсáлі. Достеменно нікому з тих, хто не живе тут, невідомо, наскільки великою є територія цього відьомського королівства.

— Ого, он як… То що, в одному з лісів цих міст є те, що нам треба? — питаю я, поки в ніс проникає запах чийогось смачного варива, свіжої хвої і пахучого цвіту якогось дерева.

— Так, має бути. Звісно, ми могли би просто взяти і купити ці рослини у спеціальній крамниці, але в мене немає потрібної валюти. А обмін їхньої на нашу за межами Вірверсалю проводити заборонено. Тим більше – тут це виглядатиме підозріло, тому що ніхто так не робить, тож ми повинні шукати ті інгредієнти по лісі, — трохи роздратовано відповідає Кенні, а я несподівано шпонтаюся за щось і починаю падати, видавивши з горла ледь чутний зойк. — Ціла? — ставить турботливе питання дівчина після того, як вміло підхоплює мене за талію.

— Т-так, дякую, — випрямляючись, белькочу я.

Ох, якби не його жіноча подоба, я би вже давно вибухнула червоним кольором. Хоча і так неслабо зашарілася...

— Вибач, я тебе не попередила, — з провиною говорить моя пані, сильніше стискаючи мою долоню. А я усвідомлюю, що вона зараз ще мить – і могла би забутися, сказавши "попередив".

Все ж мені не подобається те, що я не можу бачити будь-яких емоцій на її обличчі чи дій…

— Ну ж бо я візьму тебе на спину, ти ж ніби не дуже тяжка? І тоді ми швидко відправимося до потрібного лісу, а то він уже поруч, але перш ніж ми проберемося крізь ті хащі до місця, де мають рости ці рослини, ти можеш собі щось зламати.

Ми зупиняємося і я прочуваю, що вампірша пильно дивиться на мене, очікуючи на відповідь.

Ну чому я не можу припинити сприймати його як чоловіка, хоча він зараз – жінка?? Прокляття!

— Я не проти, якщо лише т-тобі не буде тяжко, — невпевнено відказую я, заїкаючись на підступному слові.

— Гаразд, залізай, — чую, як Кенні кладе мої долоні собі на плечі, схоже, присівши навпочіпки, а своїми руками обережно торкається моїх гомілок. Я несміливо закидую спершу одну ногу на її таз, а далі, міцніше вчепившись за її спину, те саме чиню і з другою.

Йой, робити все, наче сліпе кошеня, мені не дуже подобається, але що є, то є.

— Думав, — тихо-тихо починає, аби чула лише я, — що буде гірше. Але все не так погано, ти доволі легка, Глоріє! — вже значно голосніше додає дівчина, трохи поправивши мене на собі, а я лишень те й можу, що засоромлено почервоніти, спершись трошечки на її голову. Потім ми починаємо йти, не поспішаючи.

Ой, я, може, вже би знепритомніла, якби Кенні зараз була Кейном, а так – можу ще хоч якось опанувати себе. Геть розклеїлася останнім часом від цих сердечних поривань…

— Нам туди довго діставатися? А то я зараз, як бачиш, зовсім здезорієнтована, — розгублено мимрю я, коли-не-коли сильніше стискаючи тканину її плаща у пальцях.

— Та ще є трохи, але то звичайна дорога, а потім почнеться сам ліс, — відповідає альбіноска, а я тільки неголосно "агакаю".

Раптом у голову вдаряє цікава ідея про те, що в дану мить у мене є гарна можливість щось запитати у моєї пані, яка мені, коли вона пан, не конче може захотіти про це розказати. А зараз і відмовлятися вагомих аргументів нема, й обставини не дозволять. Чудово, так і зробимо!

— Кенні, а розкажи, будь ласка, про своє дитинство, щоб ми не йшли мовчки, — мило прошу я, усвідомлюючи, що дійсно хотіла би бачити її емоції від цих моїх слів.

— Наскільки я підозрюю, Гелла могла вже трохи розказати про нього, то для чого тобі знати ще? — доволі нерозуміюче запитує моя пані, вкотре поправляючи мене на собі.

— Але ж не все розказала, а мені цікаво. Я хочу дізнатися про тебе бі-ільше, — благально тягну я, задоволено всміхаючись.

Ох, як це зараз звучало, мамо!

Ясно розуміючи щойносказане, я заливаюся полуничною фарбою, проте відмовлятися від такої заяви не збираюся. Добре, що він, лихо, вона мене не бачить.

Буденний гамір міста не дає зніяковілій тиші утворитися між нами, за що я йому подумки щиро дякую. Некоротку паузу помовчавши, Кенні раптом починає говорити, наче попри те ще копаючись у досить-таки глибоких спогадах:

— У моєму дитинстві мало цікавого. Матір мене завжди дуже контролювала. Я весь-весь свій час здобува… Йой, здобувала знання, якими б вони не були. Вона постійно казала, що це мені у житті знадобиться. І я, нібито, погоджувалася з нею, але все ж здавалося, що у той час я просто фізично не могла кожного милого дня засвоювати стільки інформації. Хоча кажуть, що діти всмоктують усе, мов губка, але в моєму випадку це було трохи не так. Та й як це могло так бути, якщо тобі намагаються запхати до мозку і щось із психології, і медицини, і винахідництва, та ще й в один день, — вона тяжко зітхає, на секунду-дві стихаючи. А тоді, най без явного бажання, та все ж веде далі: — Можливо, саме тому мене відправили до школи зразу в третій клас, адже на рівень другого чи першого я вже був… Була занадто розумна і, як мама говорила, поміж іншими стала би лише дурніша. До пори до часу я нічого дивного не відчувала серед однокласників. Була однією з найкращих учнів. Лишень ставилися всі до мене завжди з якоюсь сильною осторогою, що мене вводило у незрозуміле сум'яття. А потім почалося таке, що, коли я хотіла з кимось завести дружбу, мене ігнорували, відпихали або, взагалі, ще знущалися, наслідки чого на моїй спині ти вже бачила. Ображало те, що я не розуміла причини такої поведінки, і не знаю її по цей день. Але я до останніх років шкільного навчання це все пройшла і, заробивши потрібний авторитет як знаннями, так і вчинками, не давала більше нікому зі мною таке робити, хоча друзів так і не знайшлося. Та й мама відразу забороняла, лишень якісь натяки на таке з'являлися, адже майже всіх вважала не корисними для мого майбутнього. Правду кажучи, в мене вірних друзів і зараз небагато, можна на пальцях однієї руки полічити, — Кенні зараз, думаю, криво посміхається, а я з гіркотою відганяю жалісливі думки, потрохи розуміючи, що ми вже досить давно зайшли у якусь тінисту місцевість.

Все-таки мені незвично слухати мого пана в образі жінки! А то ще й відчуття таке, наче не про чоловічу стать іде мова… І, б'юся об заклад, Кейнові самому зовсім не просто весь час так говорити.

— Ну, а якщо врахувати ще те, що я з самого народження мав, чи мала, хай йому грець, доволі слабке здоров'я, то через різні їхні тодішні пакості не раз відлежувався удома з якоюсь болячкою. Добре, звісно, що мені таки вдалося непогано загартувати його, але, до речі, саме через минулу невитривалість судини від нестачі крові на моєму тілі з'являються швидше, ніж у інших вампірів, і це я змінити не зміг, як би не старався, — пригнічено зауважує моя пані, а потім, зашпонтавшись за щось, ледь не падає, та якось-таки втримується на ногах.

— Все добре? — схвильовано питаю я, на додачу відчувши, як, певно, гілка якогось дерева торкається до спини.

— Так, все гаразд. Ми вже зайшли до лісу, — повідомляє вона, а тоді спокійно наказує: — злізай.

Обережно присівши, вампірша дає мені можливість безперешкодно ступити на землю, що я й роблю. Далі поспішаю звільнити свої очі, а то ця пов'язка мені вже добряче набридла. Знявши бинт, я вручаю його дівчині. Вона без слів, лише поглядом на погляд, дозволяє мені перев'язати її руку, дивитися на сліди від укусу на якій мені не конче приємно.

— Тут точно нікого немає? — цікавлюся я, стривожено озираючись. Довкола повсюди розростається не дуже густий ліс із найрізноманітнішими чагарниками. Де-не-де видно поодинокі полянки, на яких цвіте різна рослинність, а крізь крони дерев настирливо пробирається тепленьке сонячне проміння, грайливими зайчиками вискакуючи на кущах, ґрунті, траві й наших тілах.

— Не мало би бути, — пильно перевіряючи якусь карту, зосереджено дає відповідь моя пані. Швидше за все, вона, за час нашої подорожі, до тієї карти нечасто дивилася, бо ж несла мене. А як тоді знала, куди йти? Запам'ятала шлях?

Згодом альбіноска підходить до мене й показує книжку, а радше її сторінку, на якій зображені дві цікаві рослини. Одна з них, як рожевий дзвоник із товстим блакитним стеблом, обрамленим фіолетовими листочками, а інша – світло-салатова з жовтим пуп'янком і червоними цятками на тендітному білому стебельці.

— Розшукувані об'єкти, так?

На моє питання вона чітко киває.

— Бажано знайти зо п'ять-десять представниць кожного виду. Рви без кореня і з тих перших лише ті, що квітнуть, а то настоянка не вдасться, — серйозно наголошує Кенні, вказуючи на потрібну квітку, над якою пише "Червонокриг".

— Я зрозуміла, починаймо, — твердо кажу, знявши з плечей болеро і запхавши його в сумку, поки очі запалюються дивним азартом.

— А я вже встиг скучити за твоїми неймовірними очима, Глоріє, — несподівано солодко звучить незвична фраза, а її хазяйка весь цей час безцеремонно оцінює мене.

— Що? — виривається із рота, перш ніж я встигаю усвідомити щойнопочуте. А за секунду, доки моя пані ще нічого не відповіла, до думок долітає репліка, яку я тут же з широкою усмішкою озвучую: — А я за твоїми, Кенні! — швидко розвернувшись, аби вона не помітила мого розчервонілого обличчя, я крокую до найближчої поляни, сідаю на коліна й починаю шукати потрібні рослини. Трошки пізніше чую, як моя попутниця приєднується до цього заняття.

Ну не можу я з ним нормально проводитися, хоч би ким він не був! От дурепа.

— А якщо згадувати батька, то він часто зникав на роботі, адже працював при владі короля, а там їх часто забирали на різні важливі збори. Він мене майже не виховував нормально, але я його не засуджую за це, — тінь усмішки раптом проскакує на її блідому обличчі, коли я кидаю на неї допитливий погляд. — Тато приходив додому рідко, але, скільки б часу його не було, він завжди знав про всі мої досягнення і падіння. І це мене постійно дивувало, адже я не міг збагнути, як йому це вдавалося, якщо з матір'ю він про мене рідко спілкувався. Батько часто хвалив мене або просто розповідав щось цікаве, коли мав можливість зі мною побачитися. Ніколи не сварив і не бив, на відміну від мами. І це останню завжди дратувало, на що він незмінно з усмішкою відповідав, що якщо вже мама строга, то тато мусить бути м'яким. А ще я часто ховався від мами на кухні біля пані Гелли, де інша мене ніколи не шукала. Тоді я навіть навчився готувати деякі страви, допомагаючи покоївці. Як не дивно, коли в мене з'явився свій особняк, я забрав її до себе на роботу, — з помітним теплом і турботою у голосі розповідає Кенні, а я розумію, що вона вже геть начхала на те, що має говорити, мов дівчина. — Взагалі, я у своїх батьків єдина дитина, й народили вони мене досить пізно, адже коли почав усвідомлено рости, то не помічав у домі ніяких аімерів. Можливо, ти не знала, але у вампірів спрага до крові прокидається так само, як у аімерів можливість її надшвидко регенерувати, – у двадцять років. І це, скоріш за все, пов'язано з еволюцією після вимирання людської раси. Веду до того, що у вас із народження кров не самовідновлюється настільки швидко, як і в нас нема до неї жаги. Впродовж часу до даного віку ваш організм назбирує якісь такі речовини, які потім дозволяють цьому процесу відбуватися, якщо є необхідність, звичайно. І це саме до двадцяти. Ні на рік пізніше, ні раніше. Бувають випадки, коли це на кілька днів чи тижнів затримується, все ж у кожного по-своєму. А вампіри мають свою жагу до пиття крові від двадцяти до ста сорока років. От в аімерів надшвидке самовідновлення крові теж має ліміт – сто десять років.

— Ого-о, я справді цього не знала... — вражено тягну я, щасливо й обережно зриваючи потрібну квітку з рожевим дзвоником, а ненароком помічаю, що й подруга не відстає.

Видно, він (ой, вона) дійсно багато знає про наші вампірсько-аімерські справи, якщо вже на те пішло. То що, може, тому він настільки поблажливо ставиться до мене в тому плані? Чи ставився?

— Просто хотів сказати, що я у батьків з'явився вже близько до того віку, коли у вампірів припиняється та спрага. Чомусь вони так захотіли. Тож я ріс у такий час вже, коли вони не потребували ніякої крові. І, як ти повинна була здогадатися, раз мені вже сьомий десяток пішов, то нікого з них уже досить давно немає у живих, як би прикро це не звучало, — розчароване лице Кенні вмить навідує болісна посмішка, коли я розчулено дивлюся на неї, почувши це. — Мені складно було змиритися як із утратою батька, адже він пішов першим, так і матері, бо ж останні двадцять із чимось років її життя ми налагодили свої стосунки і стали спілкуватися як справжні мама з сином, — пригнічено говорить він, а тоді закашлюється, через що я і не думаю відривати від нього чи неї (йой) ще стривоженіших очей.

Який жах... Вона… Він, він втрачав двох близьких людей. Через це переживав чимале горе, а мене тоді не було разом із ним... Гадство, і чому ж я раніше не народилася? Чому??

— Мені дуже шкода… — скупе й сухе, що лише й можу вичавити, ображена сама на себе, схиливши голову. Потім раптом починаю повзти до мого перевтіленого пана і, спинившись, мовчки обіймаю його за шию. — Пробач, що мене тоді не було поруч. Пробач, що не змогла підтримати тебе, не змогла розрадити… Пробач, — тихо мовлю я, притуливши її голову до свого плеча. Через кілька секунд відчуваю, як вона обіймає мене у відповідь, що несказанно тішить.

— Не варто просити пробачення. Це назавжди позаду, Глоріє, назавжди. Ти вже нічого не зміниш, як би не старалася. Але дякую, — її спокійний і наче зламаний голос гострим ножем ріже по моєму серцю.

Ось ці слова… Ні, не треба, я так не хотіла їх чути, усвідомлювати… Але ти із такою непохитною упевненістю їх промовив, що я точно зрозуміла – як би тобі тоді складно не було, ти це пройшов. Тож моє співчуття зараз, мабуть, просто подряпає ту загоєну рану, змусивши тебе лише на мить пригадати той нестерпний біль втрати.

Я поволі розмикаю руки і недалеко відсуваюся, коли дівчина теж звільняє мене від ніжного кільця. Знічев'я пробігаюся по ній очима й помічаю, що синіх судин стало набагато більше, ніж на початку нашої подорожі. Чому це завжди так раптово відбувається? Я ж і кілька хвилин тому дивилася на неї чи нього, і їх ніби не було аж так багато…

Проігнорувавши мій стурбований погляд, Кенні продовжує минулу тему:

— А якщо спитаєш про пані Геллу, то не дивуйся, адже у нашому світі ельфи – це найживучіша раса. Адже їхній максимальний вік – ледь не чотири сотні років. Сам здивувався, коли вперше довідався про таке, — побачивши мій шок, зізнається він, вона (йой, я вже заплуталася). — Принаймні я дуже щасливий… Щаслива (аби комусь добре було!), що пані Гелла досі зі мною, — щиро всміхається вампірша і тим самим чи не повністю проганяє мою гнітливу тугу.

— У тебе кров із носа пішла, — миттєво кажу я, побачивши цівку червоної рідини, що справді потекла з її носа. Кенні завмирає, а далі схоплюється і хутко починає щось шукати у своїй сумці, що висить на одному плечі.

— Трясця, геть про це забув! — лається вона, прикладаючи якусь хустинку над губою.

— Ви про що? — налякано питаю я, забувши про свої недавні "тикання", коли до уваги кидається ще й те, що мій пан береться голосно кашляти.

— Відвернися! — неочікувано знесилено впавши на траву, наказує він, а я нерозуміюче застигаю на місці. — Я сказав тобі відвернутися, Глоріє! Негайно! — розлючено кричить альбінос своїм уже справжнім низькуватим голосом, а після того я ще якусь коротку мить нажахано дивлюся на нього, а тоді поспішно виконую його "прохання".

Згодом ззаду чую якісь незвичні звуки, після чого черговий кашель вампіра. Коли розвертаюся, то бачу мого пана у своїй нормальній подобі, який лежить на землі й тяжко дихає. А кліпає він так, наче будь-який рух повіками завдає йому пекучого болю.

— Що з Вам-ми?? — я одразу кидаюся до нього й обережно кладу голову альбіноса на свої коліна, прикладаючи до носа ту саму хустинку, бо ж звідкись приходить розуміння, що він зараз немає жодних сил це робити.

— Я підозрюю, від чого це може бути… — стогне мій господар. — Те зілля зміни статі припиняє діяти, тільки-но виявляється, що організм не здоровий… Я-то перед тим випив якісь ліки, але, видно, вони вже перестали діяти, ще й рана на руці… Дідько, — ображено зітхає він, — я про це зовсім забув...

— Що нам робит-ти, пане Кейне??.. — із розпачем у тремтячому голосі запитую я, зблідлими руками торкаючись до його білосніжного й м'якого волосся. — Ви казали, що, скоріш за все, знаєте причину, то що це? Я хочу якось допомогти! — до неможливості розгублено заявляю я, вдивляючись у його страждальні червоні вічі.

— Ти нічого не зможеш зробити… — з дивним спокоєм розбиває мою дрібну надію господар, а тоді безсило стуляє повіки. — Я думаю, що це через те, що я пив кров чужого, узаконеного аімера… — тихо видихає вампір, а я налякано ціпенію.

— Як це зрозуміти??

— У мене немає сили тобі пояснювати, Глоріє, — скривившись, зізнається чоловік. — Я думав, що вдасться до п-потрібного терміну зробити те зілля, але, видно, не вийде... Напевно, краще би було прост-то навулиці у якого-небудь аімера кров випити. Хоча й тут не факт, що він не був би узаконен-ним, — я нерозуміюче схлипую, а пан Аберхард тим часом ледве продовжує: — Що ж, — на його вкрай зблідлих губах оселяється приречена посмішка, — якщо судилося через таке померти, то нехай. Сам винен, дурень, — я розчаровано дивлюся на нього, а потім ледь не плачу, усвідомлюючи весь жах того, що я не служила йому, як треба.

Інакше ж би цього не було, нічого би не було!.. А ось справжні наслідки накотилися…

— Лежіть тут, я зараз повернуся! — акуратно кладучи його голову на сумку, впевнено викрикую я, а тоді швидко знаходжу в кишені його пальта потрібну карту, здіймаюся на ноги й починаю бігти до рідшої частини лісу.

— Стій! — безпорадно хрипить альбінос мені вслід. — Це ж відьми, вони ніяк не допоможуть!..

— Спробувати все одно варто! — пригнічено кричу у відповідь я, не розвертаючись до нього й поспішно витираючи солоні доріжки на щоках.

Не хочу думати, що залишила його напризволяще, адже розумію, що зараз кожна хвилина має значення. І сидіти склавши руки я точно не мушу, поки він може померти!

Нічого – ми вийдемо з цього страшного становища, і він мені детальніше про все розкаже. Так, обов'язково розкаже! Мій пан не може отак просто взяти тут і померти! Я йому не дозволю! Нізащо в світі!

Коли-не-коли підглядаючи до карти, я чимдуж мчу лісною гущею, поки ноги чи руки безжально дряпають гілки кущів і дерев. Та не встигаю я добігти до більш світлої поляни, з якої, за планом, вже мало би початися місто, як перед очима все несказанно швидко заливається чисто-білим густим світлом. А згодом я відчуваю, що вся енергія мене миттєво покидає і я вже знесилено лежу на траві.

Якось-таки підвівши очі, бачу, що валяюся біля свого пана на тій самій галявині, з якої недавно так наполегливо бігла, а навколо стоїть з десяток різнотілих жінок, більшість із яких вбрані у капелюхи і темні сукні з мантіями.

Ні, зачекайте… Як я тут опинилася? Чому я тут??

Погляд відразу клякне, тільки-но помічаю серед них одну в центрі, яка тримає у руках витончену дерев'яну паличку і сповненими люттю вічами проразливо оцінює мене. Клянуся, якби погляд міг спалювати, я би вже горіла!

Попри весь страх, що рине у кров через її скажено-злі очі кольору ультрамарину, я роблю спробу піднятися, та знічев'я мої зап'ястя і щиколотки щось міцно-міцно сковує, змусивши повернутися у попереднє положення.

Ай, боляче! Що це таке?!

— Хто ви такі і як посміли порушити спокій Вірверсалю?! — звучить грізний і гучний голос центральної жінки, а я лише коцюрблюся, бажаючи, щоб мені хтось хоч трохи затулив вуха.

Мій пан!

Я тут же дивлюся на Кейна і завмираю, бо він весь мокрий, певно, від поту, лице закривавлине, й лежить, тяжко здіймаючи груди. Його руки й ноги зчеплені якимись кайданами, а сам, мабуть, немає жодних сил щось сказати. Мене, скоріш за все, такими ж путами знерухомили.

— Ми із Зонтаносу, — приречено починаю я, не відводячи стривоженого зору від жінки, яка має довге темно-русяве волосся і на обличчя якої падає тінь від великого крислатого капелюха, — прийшли, щоб знайт-ти у вашому лісі деякі рослини для одног-го зілля. Але раптом йому стало дуж-же погано… Допоможіть, будь ласка!

— І ти смієш просити про допомогу після того, як ви настільки безсовісно проникнули до моїх володінь?! — вкрай вражена моєю, боюся, нахабністю, кричить вона, через що я ще більше знічуюся, але з усіх сил стараюся не відводити від неї відчайдушних очей.

— Королево, — неочікувано звертаються, вочевидь, до тієї величної жінки, а я, усвідомлюючи суть сказаного, починаю нажахано труситися, — це вампір і його аімер.

— Я зрозуміла, не сліпа ж! — розгнівано кидає вона тій відьмі у відповідь.

— Пробачте, прошу! Пробачте нам нашу нахабність! — на мить схиляючи голову, благально кажу я.

— І як я зразу не помітила – це ж славнозвісний третій гріх до нас так безцеремонно завітав, — грайливо говорить жінка до мого пана, наче повз вуха пропустивши мої слова. — І що ж ти тут забув, Кейране?

— Глоріє, замовчи… — ігноруючи фразу відьми, ледве-ледве просить схриплим голосом мій вампір, а я нерозуміюче вилупляюся на нього.

— Ні, Ви не можете тут померти! — розлючено мовлю до нього, а тоді звертаюся до королеви Вірверсалю: — Благаю, допоможіть йому! Я зроблю все, що скажете, тільки, прошу Вас, вилікуйте його! — жалісливо молю я, торкаючись чолом до землі й починаючи ковтати сльози.

— Все, що скажу? — в'їдливо наголошує на моїх словах відьма, а я миттю злякано дивлюся на неї. Її зацікавлені насичено-сині очі – це єдине, що добре видно з-під того капелюха, бо ж решту покриває темна тінь. Кілька довгих секунд вигризаючи у собі потрібну сміливість, я таки киваю, погоджуючись зі сказаним. — Забирайте їх! — останнє, що чую, після того як все довкола огортає яскравим білим спалахом, а я сама, певно, непритомнію, адже потім уже настає темрява. Страшна і всепоглинаюча пітьма.