– Боже, Лоро! Тільки глянь!

Марта ошелешено дивилася на книгу з потертою обкладинкою.

– Що там уже сталося? – Лора вибігла з кухні у своєму улюбленому фартушку, який ще влітку вона одягала Левикові.

– Я знайшла його! Знайшла! – Марта не тямилася від радості. – Поглянь, тут пір’їнка!

Лора вигнула брову. Марта зараз виглядала подібно божевільній, мабуть, так би й подумали звичайні люди, якби поруч не було двох хлопців – чорнявого і рудого, які намагалися відтворити рухи дивного танцю, хоча більше це було схоже на ритуал призивання демона… та це було лише завдання з мистецтва. В іншому кутку Христя й Мішель бубніли якісь скоромовки, та з такою інтонацією, неначе вони екзорцисти, що надавало атмосфері ще більшого дивацтва. Макс при цьому всьому намагався читати підручник.

– Яка пір’їнка? – не зрозуміла Лора й підійшла.

– Ось тут, – Марта тицьнула пальцем в обкладинку. – А тут – годинник на ланцюжку. Сполучень таких елементів справді небагато, а точніше, сюди підходить лише одна руна.

– Яка? – Лора була вкрай здивована, що Марті вдалося віднайти знак, зображений на книзі. – Давай швидше, бо в мене там їжа підгорить.

– Ходімо тоді на кухню.

Марта розкривати усі карти одразу не збиралася. Цей знак вони довго розгадати не могли. Спочатку шукали якусь чашу, тоді бокал, але ніде не було цих стрілок усередині… Тоді припустили, що це лук зі стрілами, але подібного зображення теж не було. Кому ж у голову могло прийти, що цей знак треба шукати серед найпотужніших та найскладніших рун, а зображений тут був…

– Пісочний годинник! – вигукнула Марта, вказуючи у «Руни». – Поглянь, скільки тут деталей… тому й знак є складним. Складнющим! Тільки більшість цього візерунку стерлася, тому ми й не могли його віднайти. Тут і сам, власне, пісочний годинник, а ніякий не бокал… І стріли, що йдуть з середини, – стрілки годинника! Обідок – це і є годинник, механічний, з поділками. А ось тут, поруч – годинник на ланцюжку. А ще довкола – пір’я! Не так і багато є знаків з пір’ям…

– То так ти його і знайшла? По пір’їнках?

– Взагалі, так, – Марта усміхнулася. – А ще глянь, скільки тут візерунків. Точніше, мало би бути… ось, у книзі поглянь. Бачиш, який знак складний?

– І що він означає?

– «Пісочний годинник – час, який біжить уперед. Руна зустрічається як печать на давніх предметах, які досі не вдалося відкрити».

– І як нам її відкрити?

– Не сказано… написано ж – не вдалося.

Лора простогнала. Та у Марти, схоже, сьогодні був зірковий час.

– Але в мене є ідея, – мовила вона. – Час, який біжить уперед… тобто, якщо відмотати його назад, то печать відкриється.

– І як ти збираєшся відмотувати час? – Лора зробила явний натиск на останніх словах і саркастично пирхнула: – Може, у тебе є третя ОЗ?

– Ні-ні, – Марта засміялася. – Тут потрібно інше. Годинник пісочний, отже, якщо спрямувати пісок в іншому напрямку, то час ніби піде назад… а таку ОЗ вже легше знайти, аніж відмотку часу, правда ж?

Марта лукаво усміхнулася. Лору неначе осяяло:

– Павлик! Поспішімо у бібліотеку. Він зараз там…

– Ти звідки знаєш?

– По суботам він завжди там. Каже, що у вітальні гуртожитка надто шумно, тому… загалом, ходімо!

Павлик і справді був там. Усе такий же Павлик – невеличкий, з попелястим волоссям… сидів у пустому читальному залі бібліотеки, на дверях якої Марта знову зустріла уробороса. Що він там означав? Вічність, цикл, коло, що не має ні кінця, ні початку… Що ж, усі дороги приводять до бібліотеки. І це вже точно якийсь цикл, без кінця чи початку.

– Сподіваюся, ти зможеш нам допомогти, – зітхнула Марта, коли Лора встигла йому коротко про все пояснити.

ОЗ Павлика – псаммокінез, тобто, здатність керувати піском. Марта пам’ятала, як минулого року у нього були складнощі з відкриттям ОЗ. Павлик, можна сказати, доказ того, що не всі таємниці свого організму люди змогли відкрити.

Марта полила світло у знак, відтворюючи візерунок пісочного годинника. Павлик зачаровано дивився, досі не розуміючи, у чому ж полягало його завдання. Марта й сама не знала, чи вдасться…

Та як тільки візерунок було закінчено, руна спалахнула, що Лора з Павликом аж підскочили. Марті на мить здалося, ніби вони виконували якийсь ритуал… Із палаючого символу виплив пісочний годинник, завбільшки із саму книгу. Він нагадував чимось голограму, але настільки чітку, що видавався реальним. Марта ледве стримала себе, щоб не доторкнутися до нього.

На дні лежав пісок. Саме той, який треба було підняти вгору, повернути в минуле положення. Марта кивнула Павликові:

– Уперед.

Той зосередився, випрямивши руки вперед. Марта на мить перелякалася, що нічого не вийде, та раптом пісок потік угору, неначе, хтось пустив кадри задом наперед.

Так. Саме те, що треба – задом наперед. Час в інший бік. Повернення минулого…

Як тільки остання піщинка опинилася у верхньому відділі пісочного годинника, предмет спалахнув ще сильніше і в один момент розсипався у дріб’язки, залишки розвіялися, мов пил.

Стало темно. І тихо.

Марта обережно спробувала розгорнути книгу. Вона піддалася.

– Вдалося, – полегшено промовила Марта. – Нам вдалося…

Лора радісно зітхнула, а Павлик і досі не розумів, що ж такого він зробив. Але справді щось дуже важливе…

З трепетом у серці Марта взяла книгу в руки й перегорнула тверду палітурку…

Кінець.