«Те, у що ти віриш, стає твоїм світом».
Річард Матесон.
– Добре запам’ятайте цю рослину – вона може бути більш небезпечною, ніж здається на перший погляд, – професорка Юлія демонструвала студентам розлоге персикове дерево з яскравими лимонними плодами. – Отруйний персик – це так його називають… у народі. До його плодів небезпечно доторкатися – вони містять отруйні речовини на своїх волосках, тому вам одразу може стати погано… а їсти їх тим паче не треба. Звичайно, їх ви майже не побачите у звичайній природі, а от на територіях обдарованих варто бути обережним. Звісно, з цих персиків утворюють чудові добрива, тому де-не-де їх вирощують. А також вони можуть зустрітися на загублених островах, – професорка глянула на Марту й підморгнула: – А я знаю, що деякі з вас уже незабаром вирушать в експедицію туди.
Уроки лісознавства Марта любила – коли було тепло, вони проводилися на свіжому повітрі, а іноді й у лісі. Професорка Юлія показувала багато цікавих рослин – як і корисних, мирних, так і небезпечних. Саме зараз вони проходили класи отруйних рослин середньої небезпеки. Та якщо через плід в організм отрута потрапляє лише при самому доторку, то Марті вже й страшно було уявити, які ж ті рослини вищої небезпеки…
– Ще одна цікава рослинка – отруйки, – професорка показала досить великі жовто-фіолетові квіти із загостреними пелюстками. – Вони дуже нагадують стефанки, з яких заварюють цілющий чай, але ці мають загострені кінчики, бачите? Саме на цих кінчиках і міститься отрута, тому до них також краще не доторкатися. А якщо вже ненавмисне зачепили її, то треба добре обробити руки, щоб потім отрута не потрапила на слизові частини. Та якщо вже будуть ознаки харчового отруєння, хто знає, що чудово підійде для першої допомоги?
– Настій із стефанок, – першою мовила Василина. – Вони чудово допомагають проти отрути.
Марта, яка в той же час теж хотіла це сказати, насупилася. Василина завжди випереджала її…
– Ага, тільки головне не помилитися і знову не зірвати отруйну, – додав Ратмир, і серед учнів покотився легкий смішок.
– Так-так, – професорка Юлія і собі усміхнулася. – Тому краще бути обережним. Ну, а на сьогодні я вже завершую, можете бути вільними.
На сьогодні це був останній урок у групі «А», тому усі могли йти додому… але не Марта, адже у неї був призначений урок яснобачення разом з пані Галиною. Додатковий. Потрібно було більше тренувань перед майбутньою експедицією…
– До зустрічі, – кинула Марта друзям, покидаючи їх.
– Повертайся живою, – пожартував Ратмир і змахнув уявну сльозу.
Марта пирснула в кулак і побігла на заняття з пані Галиною. Вона просила надто не затримуватися, адже потім вона має ще якісь справи. Тому Марта вимушена була поспішати.
Перед нею стояла вже знайома коробка, а пані Галина щось переглядала на паперах. Кивком жінка привіталася і мовила:
– Кажи, що у коробці.
Марта ледь помітно зітхнула і спробувала сконцентруватися, заплющивши очі. Цей рух вона вже звикла робити перед початком передбачення, він став своєрідним початком концентрації. Пані Галина казала, що це навіть добре… Організм уже виробив звичку налаштовуватися на роботу, коли Марта закривала очі й робила вдих, тому дівчина ставала цілком сконцентрованою.
Поволі вона пригадала той урок, коли пані Галина розповідала теорію.
– Ти просто повинна дізнатися, що у коробці. У майбутньому ти точно це знатимеш, тому просто отримай ці знання наперед. Це єдина ймовірність, тобі просто потрібно її побачити, вловити… Майбутнє у коробки є лише одне – ти її відкриєш і побачиш, що усередині.
– Але ж я точно не знаю, як саме вона відкриється, – мовила тоді Марта. – І коли саме вона відкриється…
– А тобі й не треба це знати, – пані Галина загадково усміхнулася. – Тобі потрібно дізнатися лише що у коробці. Єдиний предмет, який ніяк змінитися не може.
– Суть полягає в тому, щоб зазирнути в майбутнє і назвати той факт, що на теперішній час невідомий, – пригадала Марта.
– Саме так. Злови ту ниточку буття коробки, заглянь, що у ній, навіть не розкриваючи її.
На словах, звісно, це було легше. Але Марті довелося потратити багато зусиль, щоб у неї вперше щось вийшло… та навіть тепер вона не могла гарантувати, що все вдасться, адже передбачення давалися через раз.
«Я повинна навчитися це робити, – говорила собі Марта. – Я маю відточити цей навик. В експедиції іншого виходу немає… я просто зобов’язана робити це бездоганно, щоб не підвести команду».
Звісно, до «бездоганно» ще було дуже далеко, та Марта старалася з усіх сил. Увійшовши у стан яснобачення, вони трохи привідкрила очі й глянула на коробку. Їй потрібно знайти цю «ниточку»… пробігтися по ній далі, побачити, як розгортатиметься майбутнє цієї коробки. Усе довкола трохи підсвічувалося жовтуватим сяйвом, зовнішні звуки притуплювалися, задній план розмивався… вона бачила лише коробку перед собою і невеликі сяйливі крапки, що пурхали довкола.
Ось вона. Тонесенька, мов павутинка, золотава ниточка. Марта подумки схопила її й почала тягнути вперед. Вона побачила, як усе довкола зарухалося – коробка поволі відкрилася…
Марта втомлено відкинулася на кріслі. Пані Галина запитально глянула на неї.
– Яблуко, – тихо мовила Марта. – Велике червоне соковите яблуко.
Пані Галина приязно усміхнулася й розкрила коробку.
– Можеш узяти його собі, як винагороду.
Марта посміхнулася кутиком вуст.
– Сьогодні легше, ніж у попередні рази, – мовила вона.
– Ти тренувалася удома?
– Так… трохи.
– Бачу, що є результат. Ти славно потрудилася, молодчина.
– Може, ще один тест? Я хочу бути впевненою у своїх силах…
– Ні-ні, краще тобі відпочити. А впевненою у своїх силах можна бути й без додаткового тесту, – пані Галина весело усміхнулася. – Іди додому. І… удачі вам у першій експедиції.
***
Марта хвилювалася. Був прохолодний ранок, навіть було чути далекий спів пташок. Схоже, тут неподалік був якийсь парк.
– Ти трохи тремтиш, – тепла рука Ратмира опустилася на плече. – Змерзла чи хвилюєшся?
– Трохи те й інше, – чесно призналася Марта. – Зранку доволі прохолодно…
– Потім буде тепліше, це точно. Навіть куртку доведеться зняти, мабуть…
Марта скептично глянула на верхню одежину поверх футболки – її важко було назвати курткою… вона була з простої тканини, проте щільної та м’якої, більше схожою була на кофтину із застібкою.
– Не хвилюйтеся, Володимир Семенович запевняв, що на острові тепло, – бадьоро промовив Євгеній Дмитрович. – А іноді навіть жарко… тому можливо, нам ці кофтини навіть не знадобляться.
– Уночі буває прохолодніше, – гостро відрізав Артур. – Коли ми будемо залишатися там з ночівлею, то знадобляться.
Євгеній Дмитрович лише потиснув плечима. Вони ще чекали на Аліну, яка любила припізнятися. А також на ще одну людину, яка мала їх відправити у порт.
– О, йде, – радісно повідомив Євгеній Дмитрович, дивлячись кудись.
– Хто? Аліна? – Сергій вигнув брову й глянув на годинник.
– Ще би! Боря, друг мій. Він спеціалізується на створенні телепортів на далекі відстані.
Чоловік підійшов ближче й оглянув команду. Євгеній Дмитрович повідомив йому, що ще не всі зібралися, тому він також став чекати. Чоловіки про щось перемовлялися. Марта не витримала і вкотре зівнула – вона дуже хотіла спати. Загалом, це можна було сказати про кожного, окрім Євгенія Дмитровича – той був як завжди бадьорим та веселим. Навіть зараз, о сьомій ранку.
– Навіщо ж нам так рано збиратися? – пробурмотіла Лілі і Марта бачила, як у неї злипалися очі.
– Радій, що він не зібрав нас о п’ятій ранку, – пирхнув Макс. Він також виглядав не краще…
– Та ми ще й повернемося досить пізно… – не вгавала Лілі. – Я вже відчуваю, якою буду втомлена.
– Закладаюся, ти навіть не помітиш, як пролетить час.
Незабаром з’явилася Аліна – уся сонна й заспана, з неохайною зачіскою.
– Я проспала, – захекано пояснила вона.
– Це помітно, – з усмішкою мовив Сергій і пригладив їй волосся. – У тебе пасма на всі боки стирчать.
– От горе, – дівчина стала гарячково намагатися навести лад на голові.
Марта теж автоматично пригладила волосся, яке зібрала у хвостик. Лише учора вона була у перукарні, де трохи підстригла його – до плечей. Але після того, як воно ледве не до поясу діставало, з такою зачіскою було трохи незвично. Але зручно.
– А в тебе красиве волосся було, – сумно промовив Ратмир, коли Марта повернулася з перукарні. – Навіщо ти його аж так коротко підстригла?
– У тебе теж красиве волосся, але ти ж його не відрощуєш до поясу, – посміхнулася дівчина. – І довжина по плечі – це не так і коротко…
Для зручності вона зібрала його у хвостик, хоча він видавався тепер кумедно коротеньким. Лора теж мовила, що їй незвично бачити Марту з такою зачіскою. Та вона прекрасно знала, що волосся швиденько відросте.
Друг Євгенія Дмитровича повів їх у будівлю, кудись аж на четвертий поверх. Науковець пояснив, що там і знаходиться пристрій для телепорту, який перенесе їх у потрібне місце.
– Чому би просто не скористатися ОЗ, яка створює портали? – поцікавилася Лілі пошепки.
– Чому ти так питаєш, неначе я знаю? – вилупила на неї очі Лора, якій, скоріше за все, і було адресоване питання.
– А хіба ти не завжди все знаєш? – у свою чергу здивувалася Лілі.
Та Ратмир тут же виручив, пояснивши:
– Звичайна ОЗ, що створює портали, не може точно спрацювати на далекі відстані. Буде надто велика похибка. Ти ж не хотіла б, щоб нас випадково закинуло у глиб моря?
Лілі скривилася.
– А чим же ми тоді скористаємося? – запитав Левик.
– Схоже, цей чоловік, – Ратмир указав на Бориса, – має ОЗ, що створює спеціальні станції для міжпросторового переходу між ними. Пам’ятаю, десь читав про таку… Це технічна ОЗ, вона лише створює прилад для телепорту, точніше, станцію. Їх можна розташувати у певних потрібних точках, а потім просто вільно переходити між ними. Можливо, такі сполучення є не лише у країні, а й між іншими державами… Це набагато зручніше, ніж просто користуватися телепортом.
Марта глянула на свій ключик, що висів на шиї. Можливо, він був створений за допомоги схожої ОЗ? Але… чому ж тоді у Лондон вони з пані Галиною діставалися літаком? Невже не було потрібної станції?..
– А телепорт буває різним, так? – запитала Марта.
– Угу, – кивнув Ратмир. – Дуже різним… Наприклад, створення порталів дозволяє створити миттєву «діру» в інше місце, але треба знати більш-менш точні координати. Є інший підвид, коли ти можеш просто зігнути простір, неначе «прокрутивши» в голові ту відстань, яку хочеш зрізати. Телепорт, як у Джесіки, дає змогу телепортувати все у ті місця, які їй візуально знайомі. Є також ОЗ, коли ти можеш телепортувати лише себе, або лише предмети.
Марта пригадала пані Галину, у якої була така основна ОЗ. Вона казала, що може телепортувати усе, окрім себе.
– А ще є цікавий підвид – веселкова телепортація, – додав з усмішкою Ратмир. – Вона працює не на далекі відстані, але при цьому залишається красивий веселковий слід.
– Уявляю, – пирхнув Левик.
Тим часом вони вже були на місці – Боря відімкнув ключем двері, після чого усі почали заходити до просторої темної кімнати. Вона мала вікна, але всі були затягнуті, просочувалося лише кілька дрібних променів. Кімната освітлювалася ясно-блакитними пласкими й довгими лампами попід стелею, які були розташовані по периметру усієї кімнати. А також у темряві висвітлювали інші сяйливі вогники, які окреслювали округлу арку, що висотою сягала самої стелі (а вона тут була височенька).
– Обережно, на підлозі можуть бути проводи, – мовив Боря. – Я не можу пустити сюди сонячне світло, бо через нього моя ОЗ погано працює. Проходьте ближче, я зараз запущу прилад…
Чоловік почав натискати багато різних кнопочок, рухати безліч важелів… Тоді прилад увімкнувся, загудів. Після гучного сигналу арка залилася ясно-фіолетовим сяйвом, а Борис махнув рукою.
– Уперед. Усе налаштовано, за кілька секунд будете на місці.
По черзі усі стали ступати в арку. Марта відчула, що серце щомиті калатало все сильніше й сильніше… Усе ж таки, вона вперше переміщається за допомогою такого приладу. Ось, уже й черга її настала. Марта глибоко вдихнула й ступила крок, увійшовши у холодне сяйво арки.
Голову пронизав різкий біль, заклало вуха. Марта рвучко ступила ще крок, а тоді різко усе припинилося. Лише у голові віддавав легкий гул.
– Ох, оце так, – почувся голос Лілі.
Марта відступила, даючи місце для прибуття інших членів команди. З вигляду друзів можна було зрозуміти, що вони також почувалися не краще під час переходу.
– Це що було? – запитав Левик, усе ще тримаючись за голову, неначе вона от-от мала відпасти.
– Це так організм реагує на міжпросторові переходи, – мовила Аліна. – Ті, в кого ОЗ якось пов’язана з телепортацією, краще переносять, а от нам від незвички може стати погано. Пам’ятаю, в однієї дівчини аж блювота почалася…
– Ми дуже різко змінили своє місцеположення, – додав Артур. – І клімат довкола змінився, тож не лякайтеся, якщо раптом почнете погано себе почувати.
Тільки от Євгеній Дмитрович почувався бадьорим, як і раніше. Він махнув усім рукою, щоб ішли за ним. Марта озирнулася – вони знаходилися на якомусь пустирі між високими голими будівлями, а позаду був такий же прилад, як і в Бориса. Будівля довкола не дозволяли сонячному промінню потрапляти сюди, тож все чудово працювало. Євгеній Дмитрович повів їх у двері якоїсь будівлі, чорний вхід, мабуть. І скоріше за все, вони перебували на задньому подвір’ї цієї побудови.
Вони пройшли через холодний під’їзд і вийшли з іншого боку на якусь гамірну вулицю. Марта аж здивувалася – як такий прилад можна ховати недалеко від людного місця?
– А ти поглянь, звідки ми вийшли, – мовила Лора, угадавши хід думок Марти.
Позаду красувалася недобудована споруда, висока й сіра, без дверей. На дверях висіла табличка: «Стороннім вхід ЗАБОРОНЕНО!»
– І невже туди ніхто не піде? – здивовано пробурмотіла Марта.
– Якщо й піде, то наткнуться на суворого наглядача, який попросить пропуск, – мовила Лора. – Ти що, його взагалі не бачила?
– А… у нас є такий пропуск?
– Євгеній Дмитрович має. Охоронець не повинен пропускати нікого, хто не має стосунку до обдарованих.
Можливо, ця станція користувалася популярністю, якщо сюди аж наймали охоронця. Цікаво, а багато у світі є таких засекречених об’єктів, куди не має ступити жодна звичайна людина? Мабуть, Марта ще багато чого не знала…
Євгеній Дмитрович повів групу до невеликого порту – тут стояли різноманітні кораблики, яхти, парусники, катери… Домовившись з одним чоловіком, науковець орендував катер, куди й запросив на посадку усю експедиційну групу. Катер був чималенький, накритий і з невеликою відкритою ділянкою.
– Сергію, ти керуватимеш, – мовив Євгеній Дмитрович. – ¬¬¬¬¬І ти Ратмире, будеш допомагати йому.
Усередині було дуже спекотно, тому Марта вийшла на свіже повітря. Земля поволі віддалялася, їх колихало на хвилях… Поступово катер набирав швидкості, здіймався вітер, бризкаючи в обличчя краплинками солоної води. Марта вже й не пам’ятала, коли востаннє була на морі, адже її батьки більше любити їздити в гори.
Чим далі вони їхали, тим темнішою ставала вода. Вона ребрилася хвильками, вкривалася білою піною, а ось Марта навіть побачила здоровенну медузу. Вода виглядала теплою… Та зараз і на вулиці стало тепліше, Марта залишила кофтину в салоні. Сонце пригрівало добре… було б дуже спекотно, якби не прохолодний морський вітер.
Ось воно – те саме відчуття зі сну. Легке й вільне, просторе… Одразу стало так добре, що на обличчі засяяла усмішка. Яка чудова була ця поїздка! Вони з шаленою швидкістю мчалися по воді, довкола було просторе море, свіжий вітер і палке сонце. Марта сперлася руками об бортик, щоб утримати рівновагу.
– Чого ти так сяєш, наче сонце? – позаду почувся дзвінкий голос Лілі.
– Думаю, це чудова поїздка.
– Щось Левик не розділяє твоєї думки… – Лілі збентежено глянула у бік салону. – Каже, що не може переносити мандрівок по воді.
– Тоді якого дива він погодився на цю експедицію?
– Каже, що мине, – Лілі усміхнулася й стиснула плечима. – А тобі, бачу, подобається.
– Погодка – краще нікуди.
– Скажи чесно, тобі ж снилося це, так? – Лілі примружила блакитні оченята. – Щастить тобі, ти деякі моменти переживаєш по кілька разів…
– Якщо це хороші моменти, звісно. Бо минулого року я так не думала.
Лілі засміялася й повернулася усередину, залишаючи Марту саму. Скоро вони вже мали дістатися мети… Цікаво, як той острів буде виглядати. А ще більш цікаво – як він прихований і яким чином Аліна відкриє той прохід.
Марта вирішила повернутися до друзів. І саме вчасно.
– Глянь, зараз ми увійдемо крізь «водоспад», – промовив Макс, підходячи до вікна, що виходило на передню частину катера.
В одній із книжок, що дав Євгеній Дмитрович ще влітку, йшлося про способи маскування загублених островів, одним із таких був «водоспад». Він майже непомітний, адже складається з дуже малесеньких шматків матерії, за якими й ховався перехід на острів. Вони повільно перетікають зверху вниз, неначе вода у водоспаді, звідси й назва. Таким чином така стіна матерії приховувала те, що ховається за нею. «Водоспад» взагалі не помітний звичайним людям, його можна знати лише за допомогою ОЗ або приладу, що був створений обдарованим. Але й так натрапити на нього вкрай важко.
Мабуть, і відкрити прохід також не легко, судячи з того, як напружилася Аліна. Марта узагалі не бачила нічого – лише такий самий простір, море й вітер. Так, «водоспад» робив свою справу.
– Її ОЗ – зміна орієнтації у просторі, – тихо мовив Сергій, намагаючись не заважати дівчині. – Щось схоже на векторний контроль, але вона ще й може впливати на людей. Та зараз вона має справу з дуже дрібними шматочками матерії, тому їй необхідна неймовірна концентрація, аби їх відчути та змінити напрямок їхнього руху.
– Вона часто виконує роль «відкривача шляхів» у команді? – поцікавилася Лора. – З такою ОЗ можна відкривати й інші загублені острови.
– Зазвичай, так, – кивнув Сергій. – Але з простішими методам маскування можна справитися й з іншою ОЗ. А ось «водоспад» може не кожен відкрити, тому Євгеній Дмитрович і запросив Аліну в цю експедицію.
Раптом Марта побачила зміни – неначе невеликі краплини у просторі почали рухатися урізнобіч. А попереду з’являвся туман… Вирвалося тихе й здивоване «вау» від побаченого – це реально виглядало чарівно.
– Неначе магія, – мовила Лілі.
– Ні-ні, ніякої магії, – усміхнувся Євгеній Дмитрович, – це все наш справжній світ. Наука, розвиток… усе це відбувається під нашим впливом, нашого мозку.
Тим часом прохід майже відкрився. Сергій поволі скерував катер уперед – вони запливали у загадковий туман. Марта зазирнула уперед і побачила, як їх несла течія – вода вирувала й збивалася у піну. Катер плив усе швидше й швидше, а тоді на горизонті показалася темна розмита пляма у тумані. Незабаром «пляма» набула обрисів землі – це наближався острів…
Вони вже повністю опинилися у чарівному тумані, Аліна опустила руки й стомлено опустилася на стілець. Марта вирішила вийти на задній майданчик і глянути, що там позаду.
Позаду залишився туман, більше нічого. Не було видно того безкрайнього моря, лише біла безодня. Висвітило сонце, Марта глянула у небо – воно було таким же чисто-блакитним… неначе й нічого не змінилося, але вони були на незвіданій прихованій від людського ока території.
Загублений острів.