«Єдиний урок, який можна винести з історії, полягає в тому, що люди не виносять з історії ніяких уроків».

Бернард Шоу

Відколи група-з-водою вирушила до озера, Лора весь час сиділа біля Макса, допомагаючи Аліні. З думок у неї ніяк не випливав той чоловік, Володимир Семенович… а також його очі. Червоні.

Лора змахнула головою. До чого тут це? Головне те, що він зробив з Максом – як?.. За допомогою ОЗ? Якої?

Вона ніяк не могла зрозуміти. Змусити людину зовсім завмерти лиш самим словом… чи не сила слова його ОЗ? Чи може, то таки суггестія? Але тоді потрібно бути самим майстром, щоб таке вдіяти…

Коли Аліна пішла, Лора попросила ще трохи тут побути. Можливо, їй удасться розбудити Макса…

Вона заплющила очі й спробувала проникнути в його свідомість. Вдалося не з першого разу, можливо, винен блок. Вона й так ніколи не виконувала настільки складних елементів… але зараз у неї немає іншого виходу.

Проникнути у свідомість. Лора мала спробувати зануритися у свідомість Макса і змусити його прокинутися. Досі їй вдавалося тільки читати думку, вловлювати напрям думок навіть мимоволі… це все, що вона могла зробити, проникнувши у свідомість людини. Та змусити її щось зробити – ніколи.

Увійшовши у думки Макса, вона не одразу змогла контролювати себе. Одразу посипалися тисячі згуків, які важко було розрізнити. Лора знала – це думки. Щоб почути, потрібно було сконцентруватися на одній із них, але Лора тут не для цього. Їй потрібно було пробудити Макса.

«Заради Лілі, – відчайдушно думала Лора. – Хоча б заради Лілі…»

Вона виринула із свідомості Макса від того, що той відкрив очі. Невже вдалося?..

Але тоді Лора зрозуміла, що це зробила не вона.

– Макс? – обережно запитала дівчина.

Той кліпнув кілька раз. Тоді обережно зжав кулак, розслабив руку. Тихо зітхнув і через силу підвівся. Лора не могла повірити своїм очам – він таки вийшов з оціпеніння!

Але чому? Хто це зробив?

– Невже Володимир Сем..? – Лора не договорила, побачивши, що Макс кивнув.

Але він був не надто радісним. Мабуть, не надто добре ось так лежати без можливості порухатися…

– Марта… – тихо промовив хлопець. – Де Марта?

– Вона з іншими пішла до озера, – відповіла Лора, відчуваючи щось недобре. – А що таке?

– На острові не лише той чоловік, якого бачила ти. Крім нього є ще… Джесіка, – Макс багатозначно глянув на Лору. – Марта у небезпеці.

Він підвівся, трохи кволо, але за хвилину уже стояв на ногах. Лора хутко підвелася, не знаючи, що робити. Джесіка? На острові? Марта у небезпеці? Макс прокинувся? Що коїться, що за?..

– Її треба терміново знайти… – з цими словами Макс виходив з намету, рушаючи до виходу з печери. – Якщо подумати, то й на острові ми через це застрягли, потрібно усе це негайно вирішити.

– Максе?! – стрепенулася Аліна, побачивши, як той уже стояв у проході. – Ти про… ти куди?!

– Він щойно прокинувся, – відповіла за нього Лора. – Здається, у повному порядку, але крім того потрібно терміново знайти Марту, бо їй…

– Не варто гаяти час на розмову, – перебив Макс, неначе передчуваючи щось погане. – Лоро, ти зі мною?

Вона кивнула. А куди їй ще діватися?

Раптом погляд Макса завмер на одному місці, десь скраю печери. Він підійшов до купи каміння й дістав якусь річ, що виблискувала золотом на сонечку. Підвіска у вигляді ключика.

– О, її ж Марта шукала, – пригадала Лора, підходячи.

– Ходімо швидше, – відрізав Макс і швидким кроком рушив з печери, тримаючи підвіску-ключик у зжатій долоні.

***

– А де Марта?

Лора й Макс дуже швидко дісталися до озера, дівчина аж захекалася. Та тут вони застали лиш самих Лілі, Левика та Сергія, які поняття зеленого не мали, куди ділася Марта…

– Мабуть, за цією зеленню її не видно, – припустив Сергій. – Послухайте, ми щойно тут таку рослину бачили…

– Марто! – гукнув Макс, не бажаючи слухати Сергія. – Ти тут десь?!

Вона не відгукувалася. Лора не на жарт захвилювалася.

– А в чому, власне, справа? – запитав Левик. – Чому ви примчалися сюди… за Мартою?

– На острові Макс бачив Джесіку, – пояснила Лора, у той час, як сам Макс зазирав у всі можливі місця, де можна було б сховатися. – І він упевнений, що Марті може загрожувати небезпека…

Левик ніяк не міг зрозуміти, у чому справа, Сергієві узагалі було байдуже. Лора засумнівалася, чи й справді він не був з ними заодно… Лілі була дуже рада бачити Макса і їй, схоже, зараз було не до Марти.

Але те, що її ніде не було, починало лякати.

– Куди вона могла дітися? – Лора підійшла до Макса, припиняючи його пошуки. – Послухай, її уже могли забрати чи Джесіка, чи той самий Володимир Семенович… якщо узагалі її ще не прикінчили.

– Не кажи так, вона обов’язково десь має бути, – Макс здаватися не збирався. – Хм… а пам’ятаєш, Марта говорила щось про печеру зі знаком пастки? Куди вони побоялися заходити?..

– Була така! – пригадала Лора. – Тут неподалік, через ліс треба лиш пройти. Левик, ти ж також там був, ходімо з нами… бо я не надто добре дорогу пам’ятаю.

– Давайте швидше, – гарячкувато прошипів Макс. – Сергій та Лілі нехай повертаються і…

– Ні, я з тобою! – вискнула Лілі, вчепившись за брата.

– Гаразд, тоді Сергій повертається і все розповідає. Гаразд?

Чоловік кивнув. Хоча, Лора не була впевнена, що він зрозумів, що саме він мав розповідати… Але вчотирьох вони вирушили до печери, де Марта колись бачила знак – капкан. І вже коли вони виходили з лісу, а вдалечині показалися скелі та печера з кам’яним виступом, Лора вхопила зором високу жіночу постать з русявим рівним волоссям…

– Це вона! – прошепотіла вона друзям, і всі вмить завмерли.

Зачекавши, доки Джесіка увійде в темний коридор печери, вони далі сунули вперед. Але до печери побоялися заходити, а раптом той знак пастки досі діє?

– Та ні, ми ж бачили, що Джесіка спокійно увійшла, – перечив Левик.

– Вона й до цього, мабуть, туди входила, – мовив Макс. – Давайте краще… через верх.

– Знущаєшся? – ледь не вигукнула Лора. – І як ти через верх збираєшся визначити, де є печера, а де лише каміння?

Він лиш усміхнувся.

– Ти допоможеш, – тихо мовив Макс. – Ти ж можеш відчувати думку, вірно?

Лора пирхнула. От же придумав – за допомогою її ОЗ знайти, де сховали Марту… А потім діру в скелі пробити, мабуть, за допомоги Лілі. Добре, що тут скелі не надто високі й круті. Сподіватися залишалося, що план Макса удасться.

Усі повільно забралися нагору й Лора одразу стала шукати людей унизу. Вона просто шукала думки, неначе радаром. І нарешті почула, відчула, можна сказати… Думки Марти, Джесіки… і ще когось. Мабуть, Володимира Семеновича. Але вони були такі тихі й невиразні, що Лора вкотре засумнівалася, чи людина він.

– Пробивай ось тут, – вона вказала пальцем в одну точку – приблизно між Мартою та Джесікою. Мабуть, так буде найбільш удало.

Лілі пробила діру за допомогою телекінезу, хоча на вигляд було видно, що їй було дуже важко. Макс першим стрибнув униз, Лора за ним, розуміючи, що вони прибули саме вчасно…

От тільки Макс невдало підставився. Лише встигнувши передати Марті ключика… і штовхнути її вниз, сам підставляючись під удар.

***

Лора, Лілі та Левик зникли у темряві. Марта не уявляла, як важко було зараз Лілі – її брат лише нещодавно прокинувся і ось тобі, зник… Але якщо зараз усе вдасться, то і його можна буде врятувати.

Джесіка також пішла поповнювати енергію. А Володимир Семенович волів Марті розповісти якусь цікаву історію… що ж, вона не проти вислухати. Тим паче, це йтиметься про Джесіку.

– Ви знаєте щось про неї? – запитала Марта. – Тобто, чому вона ненавидить мене, чому не любить ясновидців?..

– Я знаю всю історію її життя, – хмикнув чоловік. – Ти також знаєш один її шматочок, от тільки не здогадуєшся про це.

– Справді? А… ви так добре знали Джесіку?

– Краще, ніж будь-хто. То тобі цікаво про неї дізнатися? Чому так довго, навіть без думки здатися, намагається знищити тебе? Та й чому ненавидить?

Марта зітхнула.

– Чому ж мені має бути не цікаво? Брехати не буду – мені цікаво дізнатися більше про неї. І так чекати треба…

– Отож. Найбільше тебе здивує, що Джесіка насправді не Джесіка і їй далеко не двадцять, не тридцять і навіть не сорок років.

– А скільки? Десять? – уїдливо мовила Марта й пирснула зі сміху.

– Краще не перебивай, – Володимир Семенович ані трохи не усміхнувся. – Вона народилася ду-уже давно. Мабуть, ще за молодості Каміли Шульц.

Марта здивовано підвела брови. А з вигляду так не скажеш… Тим часом чоловік продовжив:

– Це було в Італії, там уже була побудована школа для обдарованих. Її туди запросили, а через пів року виявила свою ОЗ… та вона була не одна. Телепорт та яснобачення.

У Марти ледь не відпала щелепа.

– Вона… ясновидиця?!

– Уяви собі, – він кумедно усміхнувся. – А звали її Ліона Моретті.

У Марти ледь не відпала щелепа удруге. Якщо вона не помилялася… це була та сама ясновидиця, про яку легенду вона чула спершу від Мішель, тоді у книзі «Світло»… І це реальна історія, яка трапилася з… Джесікою? У голові усе не вкладалося.

– Важко усвідомити, правда ж? – схоже, ця ситуація була кумедною з боку Володимира Семеновича. – Впевнений, ти чула історію Ліони. А тепер, дозволь, я розповім тобі, як усе було насправді, по порядку… і з вельми важливими деталями.

Почнемо з того моменту, як вона вирушила на посвячення. Усе просувалося чудово, і в неї мав би бути Середній рівень… ти ж чудово пам’ятаєш своє посвячення? Той момент, коли ти підходиш до сяйливої кулі, простягаєш руку, а нитки обплітають твоє тіло, наповнюючи енергією… Починають рости крила. І в той же момент спалахують сотні передбачень – невід’ємна частина посвячення у ясновидиці. Зазвичай серед цього моря кадрів майбутнього дуже важко розрізнити щось, але Ліона бачила чіткі уривки майбутнього.

А найцікавіше знаєш що? Те, що вона бачила майбутнє суто однієї людини, яка житиме у далекому майбутньому, через багато десятків років. І ця людина – велика ясновидиця Марта Гаврилюк!

Марта здригнулася. Чому саме вона? Чому велика?.. Чому…

І тепер стало зрозуміло, як Джесіка дізналася про її Найвищий рівень. Вона просто знала її майбутнє… і невже вона знає, що станеться з нею далі?

– Звісно, Ліона не змогла розрізнити геть точно усі уривки твого майбутнього. Але багато що вона зрозуміла точно – ти матимеш Найвищий рівень, станеш головою Ради, до тебе буде прикуто багато уваги… а також Ліона зрозуміла, що саме ти маєш обірвати її існування.

Це було останнім із сотні передбачень. Останнє, що вона бачила, була ти, яка відбирала її життя. Я точно не знаю, як, але це надто налякало її. Знаєш, як це? Втрачати життя? Через це Ліона втратила зв’язок із кулею. Посвячення припинилося, а вона залишилася лише з частиною крил. Напів ясновидець…

Їй було боляче. Вона була неповноцінною – ні ясновидцем, ні звичайною людиною. А знаєш, через кого? Через тебе. Просто через те, що ти мала існувати. Ти мала майбутнє, ти з’явилася у її передбаченні. Ти обірвала її посвячення.

– Безглуздя… – пробурмотіла Марта. – Це цілковите безглуздя… вона сама відірвала руку. Я… я не винна!

– Впевнена? Чомусь у майбутньому ти мала відібрати у Джесіки життя. Знаєш, як це страшно – розуміти, що у майбутньому ти помреш? Жити весь час у вічному страху, не знаючи, коли настане той момент…

– Вона сама це провокує! Джесіка перша не мене напала, вона це все почала…

– Ліона. Її звуть Ліона. Вона ясновидець з обірваними крилами. Неповноцінна. А ти – її вічний страх. А через це зародилася ненависть.

– Це вона блокувала мої передбачення?

– А хто ж іще? Вона весь час намагалася тебе знищити, змінити своє майбутнє.

– Хіба це можливо? Змінити те, що передбачене ясновидцем?

– Можливо, – процідив Володимир Семенович. – Ти сама знаєш, що вчинок породжує наслідок. Але який вчинок і який наслідок? Це вгадати важко. Доля весь час пишеться, вона має здатність змінюватися залежно від обставин…

– Чому я з’явилася у її передбаченні? Чому вона бачила мою долю?

– А хто його знає, – пробурчав Володимир Семенович. – Схоже, ваші нитки Долі переплітаються, навіть дуже…

Марті на мить стало шкода Джесіку. Ліону…

– Але як вона прожила такий довгий час? – запитала Марта. – Люди так довго не живуть…

– А обдаровані можуть. Це все за допомогою телепорту… до речі, вона йде. Готуйся до свого зникнення. Вона збирається змінити вашу Долю.

Марта стиснула зуби. А от вона нічого змінювати не збирається…

З коридору й справді виринула Джесіка. Вона холодно глянула Марті в очі. Дівчина сильніше стиснула ключик у кулачку. Він мав би допомогти…

– Прощавай, ясновидице Марто, – процідила Джесіка наостанок, коли фіолетове сяйво у її долоні почало розростатися.

Та Марта прощатися не збиралася. Якщо вже й зникати, то зникати разом з Джесікою… Ліоною.

Вирахувавши відповідний момент, Марта непередбачувано кинулася вперед, увівши в оціпеніння Володимира Семеновича. Стискаючи в одній долоні ключика, іншою вона схопила за руку Ліону, телепорт якої саме влучив у дівчину.

З печери вони зникли разом. Володимир Семенович кілька секунд сидів, дивлячись у пустоту, а тоді на його обличчі заграла лукава усмішка.

Не такою і простою виявилася ця ясновидиця… Марта Гаврилюк.