«Холодний чай і холодний рис терпимі, але холодний погляд і холодне слово — нестерпні».

Японські прислів'я та приказки

Перше відчуття – безмежний німий простір, який був настільки тихий, неначе неживий. Марта була неначе в невагомості… Та вона не літала, але й не стояла, не сиділа, не лежала. Просто висіла в просторі, не відчуваючи ваги, не відчуваючи свого тіла, не відчуваючи нічого.

Вона досі стискала зап’ястя Джесіки, за яке вхопилася в останній момент. Жінка досі була в шокованому стані, її обличчя завмерло з наляканим… чи навіть нажаханим виразом. Тоді Ліона різко вивільнила руку й закрила обличчя руками.

– Це ж треба… – пробурмотіла вона. – Ось і настав той момент… якого я так відчайдушно збиралася уникнути.

– Тобто? – не зрозуміла Марта.

– Я бачила це. Бачила це давно… і так боялася його. Це ж треба…

– Ти… бачила, як зникнеш разом зі мною?

– Приблизно. Кілька митей, що запам’яталися мені назавжди. Тоді, коли ти кидалася на мене, а тоді – тьма…

Марта пирснула.

– Що смішного? – нахмурилася Ліона.

– Просто… ти так намагалася запобігти цьому моменту, що сама спровокувала його. Можливо, якби ми не зустрілися, не було б цього всього.

– Ми б зустрілися. Наші долі надто переплітаються…

– Знаю. Володимир Семенович щось таке казав.

– Наперед усе було визначено… ще тоді, на моєму посвяченні. Я бачила твоє майбутнє, бачила той момент, коли ти обірвала моє існування. І цей момент… був насправді настільки жахаючим, що я залишилася калікою.

– Я знаю, – перебила Марта. – Володимир Семенович усе розповів.

– Та що він за тип такий, що знає все про мене?!

– Здається, не лише про тебе…

– Загалом, усе наперед було визначено, – Ліона кинула на Марту гострий погляд. – І те, що ми мали зустрітися, і те, що ти… загалом, так і мало бути, – вона приречено зітхнула. – Але найцікавіше – ти ще маєш майбутнє. Я бачила… ти житимеш далі.

– Точно! – Марта згадала й глянула на ключик у руці.

Ліона зітхнула, глянувши на неї косим поглядом. Оце дивачка… Ні, ну якби не згадала, то ще бозна-скільки тут би сиділа і балакала.

– Тільки зачекай, – мовила Марта, підвівши погляд. – Усе ж таки, чому ти так ненавиділа ясновидців? Тому, що через них ти стала калікою?

– Тому, що я мала бути однією із них, – буркнула Ліона. – А стала ні ясновидицею, ні нормальною людиною… тому ненавиджу і людей, і ясновидців. Останніх найбільше.

– Тобі заздрісно…

– Не говори такого. Уже все й так… кінчено.

– До речі, а де ми зараз?

– Ніде.

Марта усміхнулася кутиком вуст, помітивши легеньку усмішку на вустах Джесіки… чи Ліони. Яка узагалі різниця?!

– Ти тепер залишишся тут? Назавжди?

– А куди я дінуся?! Сама вина…

Марта зітхнула. На мить стало її шкода… але вона права – сама винна. А зараз на неї чекають… і не одна людина. Треба розшукати тут Макса.

Але тут було порожньо. Довкола розсіяний туман, але у якісь миті пролітали повз дивні речі. Наприклад, чиясь сумка… і шкарпеток. О, може це те саме місце, куди зникають усі загублені речі, які так і не віднайшлися?..

Марта усміхнулася такому своєму дитячому припущенню і поплила у невідомість. Знайти Макса тут буде важко… Може, варто гукнути? Але голос тут приглушується, він може не почути. І як його віднайти у такому безмежному просторі?..

Долоня стискала ключик. Марта має їх обох звідси витягти… прямо в Лондон. Добре, що Володимир Семенович проговорився, що ключ тут спрацює. Але забрав він у неї не справжню підвіску, а створену дзвоном. Справжню Марта загубила, а знайшов її, виявляється, Макс… і в останню мить встигнув її передати дівчині.

Несподівано Марта на щось наткнулася – щось велике… ой, це людина. Ні, не просто людина… Макс!

– Марта? – хлопець здивовано округлив очі, побачивши дівчину.

Марта стиснула зуби і перше, що зробила, дала легенького ляпаса.

– Ти чого? – нахмурився Макс. – Ти точно Марта?..

– Точно, – буркнула дівчина. – Але це тобі за Лілі. Навіщо стільки разів змушувати її хвилюватися?

– Ох… а ти? Навіщо стільки разів втрапляти у різні пригоди?

Марта розсміялася.

– Сподіваюся, на цьому усе завершиться, – мовила вона. – Джесіка теж тут.

– І тепер буде тебе переслідувати тут? – Макс кумедно вигнув брову.

– Ні, не буде. У мене є… ключ до виходу.

Макс усміхнувся. Марта розкрила долоню, на якій лежав маленький золотавий ключик з жовтим камінчиком. Ясновидиця уже збиралася зробити переміщення, як раптом Макс зупинив її.

– Поглянь, – він указав кудись за спину. – Цікава скринька, чи не так?

Марта обернулася й узяла річ, що повільно пропливала у повітрі, – дерев’яну різьблену скриню, яка поміщалася на долоні. Вона не відчинялася, не вистачало лише ключика…

– Може, забереш собі? Воно ж і так… нічийне.

– Не знаю. А яка різниця, якщо її і так відкрити не можна?

– Можна, якщо постаратися… ти ж знаєш, що не існує чогось неможливого.

– Улюблені слова пані Аліси, – зітнула Марта й віддала скриньку Максові. – Отже, ти її і відчинятимеш. А тепер – додому. Міцніше тримайся за мене, ми зараз перемістимося.

– Наступна зупинка – Лондон, – усміхнувся Макс, після чого Марта затиснула камінчик на ключику, і вони зникли.

***

Лілі радісно кинулася на шию брата, Левик по-дружньому обійняв і Марту, і Макса, Лора міцно пригорнула подругу, а Ратмир гріб усіх одразу до купи.

– Як добре, що усе добре, – мовив він. – Дякую, що всі вижили.

– Та без проблем, – пирхнула Марта. – А справді, ви як? Добре дісталися сюди, без пригод?

– Усе чудово, – відповіла Лора. – Як тільки ми повернулися до печери, побачили, що за нами вже прибули. Чекати вас не стали, я так попросила… а по дорозі усе пояснила Євгенію Дмитровичу.

– І він був ду-уже радий, коли ти зателефонувала йому з Лондону, – вишкірився Левик. – Ну як, давайте обміняємося інформацією і все один одному роз’яснимо?

Ідея була всім до вподоби. Кожен знав лиш уривки якоїсь інформації і не все складалося в картину. Розповідали Марта, Макс, Лора… і всі перебивали одне одного, доповнюючи історію.

– І все, нарешті, скінчилося, – видихнув Макс, відкинувшись на спинку крісла.

– А що з тим Володимиром Семеновичем? – устряла Лора.

– О, до речі, він… – пробурмотіла Марта. – Він згадував, що у нього з Джесікою співпадають інтереси.

– Тобто, тепер замість Джесіки буде він? – підскочив Макс. – Ет, а я думав, що нарешті спокійно…

– І невже ми знову кудись встрянемо? – нахмурилася Лілі, перебивши брата. – Знову не дадуть спокійно жити?..

– Така вже наша доля, – пожартувала Лора, але Лілі була не надто рада:

– Ні, ну серйозно! Коли вже нарешті спокій нам буде?.. Та й насправді – усе ж це через Марту, чи не так?

– Лілі, ти не гарячкуй… – мовив Макс.

– Так, ти права, – Марта стисла зуби.

Лілі скосила погляд на подругу. Марта напружилася й опустила погляд. Вона відчувала, що Лілі зараз не в найкращому настрої – набурмосені губки, похмурий погляд…

– Та невже? – білявка саркастично усміхнулася. – Тобто, ти визнаєш, що через тебе ми не раз були в небезпеці, через тебе експедиція зірвалася, ми застрягли на острові, через тебе Макс не раз постраждав…

– Так, визнаю! – вигукнула Марта. – Чи думаєш, я сама не розумію?

– Виглядає так, неначе не розумієш, – пирхнула Лілі. – Ти легковажно відносишся до наших… життів! Заради тебе усі тільки ризикувати мають, чи як?

– Я нікого ні про що не просила, – процідила Марта.

– Он як?! То й не треба було допомагати тобі…

– Лілі, ми… – почала було Лора, але розлючена білявка перебила її:

– Щоб ви знали, то я з вами пішла лише заради Макса! Боялася, що з ним знову щось трапиться, а мене поруч не буде…

– І все ж, ти ніяк йому не допомогла, – уїдливо кинула Марта.

– Він замість тебе удар прийняв! На його місці мала би бути ти, але… чому замість тебе підставився він?!

– Так у Макса і спитай! І як бачиш, усі живі-здорові, сидять тут…

– А якби щось пішло не так?!

– Повір, я нікого наражати на небезпеку не хотіла! У цьому й справді я винна, але я не хотіла втрачати вас!..

– Може, тобі взагалі варто не мати друзів? – дзвінкий голос Лілі прозвучав майже в тиші. – Тоді ніхто і не постраждає!

Після її слів на мить запала тиша. Усі мовчки дивилися одне одному в очі, не знаючи, що сказати, а Марта свердлила поглядом Лілі, обличчя якої зараз розчервонілося від гніву.

– Якщо хочеш, то можеш зі мною не спілкуватися, – крізь зуби мовила Марта, не відводячи погляду. – Можливо, так тобі буде безпечніше?!

– Тоді не наближайся до мене, – так само процідила Лілі, розвернулася й вийшла з вітальні.

Між друзями знов утворилася тиша. За секунду Макс підскочив і побіг за сестрою, а Марта розлючено впала на крісло.

– І де мені тоді жити? – вона саркастично закотила очі й зітхнула. – Якщо бажаєте, також можете не наближатися до мене… Можливо, Володимир Семенович побачить це і вирішить, що у мене немає друзів. Тобто, слабких місць.

– Марто, остудися, – м’яко промовила Лора, кладучи руку на плече. – Я не хочу переставати твоєю подругою… якщо я вже разом з тобою, то вже до кінця.

Очі Лори не брехали. Марта легенько усміхнулася, і напруга трохи спала.

– Я впевнена, що й Лілі передумає, – додала Лора. – Трішки подується, але не надовго…

– Макс зараз її заспокоїть, – пирхнув Левик. – Ти не подумай, ми з тобою.

– Навіть якщо знову кудись устрянемо, – підтримав Ратмир і підморгнув.

Коли Марта повернулася до спальні, Лілі вже спокійно спала. Але на ранок нічого не змінилося – дівчина ні слова не сказала, обдарувавши лиш похмурим поглядом. Марта й справді сподівалася, що це не надовго…

Але якщо вона вирішить, що краще не спілкуватися, то це буде її вибір. Марта сама не знала, як буде краще. Можливо, проблема і справді у ній? Якщо раптом щось трапиться, Володимир Семенович прибуде за нею, то він знову використає друзів як приманку… чи як важіль. Достатньо буде трохи натиснути – і Марта не витримає. Як у випадку на острові, коли він погрожував смертю Сергія, Левика та Лілі…

На саму Марту нападати відкрито не стануть. Адже знають, що вона може бути непередбачуваною, навіть для себе. Дівчина має велику силу – світло Найвищого рівня, тому не ясно, на що вона може бути здатна.

А от друзі, рідні, товариші – слабке місце. Так у більшості людей…

«Це означає, що мені варто стати сильнішою, – думала Марта. – Позбавитися друзів? Стати незворушною? Байдужою? Я не маю підставляти своїх друзів. Моя слабкість наражає їх на небезпеку…»

Щоб відволіктися від похмурих думок, Марта дістала книги – «Світло», «Руни» і також третю, невідому. Одразу стала розглядати майже стертий малюнок. Вони так і не розгадали, що за знак був зображений на книзі…

Полишивши марні спроби, Марта прийнялася за «Руни». Знайшла кілька цікавеньких знаків і вирішила їх спробувати застосувати… що цікаве – вона відчула, що енергія стала текти вільніше тілом. Незвичне відчуття після того, як довгий час перебуваєш під блоком.

А тоді пригадала, що хотіла побачитися з пані Галиною і розповісти їй усе про знаки. Одразу ж зателефонувала викладачці і домовилася про зустріч.

***

– Як цікаво… – пробурмотіла пані Галина, вислухавши розповідь Марти. – Отже, ти бачиш знаки? Ось ці, що у книзі?

Марта принесла у кабінет пані Галини «Руни» і розповіла про свою особливість. Також пригадала, що ці знаки бачить Ірина, тому невідомо, від чого залежить здатність помічати їх.

– Володимир Семенович ще назвав їх Знаками Долі, якось так, – пригадала Марта. – І він здатен їх не лише бачити, а й розставляти…

– Он як… – пані Галина замислено поправила окуляри, які використовувала для читання, а тоді зняла їх. – Марто, тут надто багато загадок. Навіть я мало знаю на цю тему…

– Справді? Я думала, Ви хоч щось чули про таке…

– Навряд чи. Давай так – використовуй їх поки що так, як знаєш. А потім подивимося… я розпитаю ще у Раді, можливо, хтось із них щось знає.

– Вони дуже допомагають мені. А також можна їх застосовувати за допомогою світла, малювати ці візерунки, приводити в дію…

– Покажеш?

Марта продемонструвала на прикладі знаку «життя» – квітки, що розпускалася. Пані Галина була вражена.

– Цікаво, чи знав щось про це Григорій Аксьоненко, – замислено пробурмотіла вона, але Марта похитала головою:

– У тих книгах, що я читала, ні. І Лора нічого не знає, а вона багато їх переглянула.

– Знаєш, випробовуй ці знаки далі. А ще ми поїдемо в Раду незабаром, там і Домінікові розповіси…

– А ще я використовувала дзвін, – пригадала Марта. – На острові. Спершу – випадково, а потім ще й у другий раз.

– Дзвін? – пані Галина була вельми здивована. – Тобто, ти змогла ввійти в Найвищий рівень? Контролювати себе та свої сили?..

– Ні-ні, не зовсім, – Марта захитала головою. – Я лише застосувала елемент. У Найвищий рівень так і не можу увійти, а дзвін якось сам по собі застосовувався… вельми дивний елемент.

– Потрібно буде глянути. На якомусь із наступних занять потренуємося, гаразд?

Багато що ще треба буде перевірити та спробувати… навчитися й запам’ятати. А також наздогнати усю програму, яку Марта пропустила за свою відсутність в Університеті. Ех, завантажать їх роботою, відчуває…

Проблеми на тому не закінчилися, але наразі зупиниться на цьому. Поверталися звичайні будні, звичайні-звичайнісінькі, за якими Марта так скучила, перебуваючи на острові…