«Навчись придивлятись до знаків і прямувати за ними».

Пауло Коельо

До кімнати увійшла Лора, тримаючи в руках мобільник.

– Щойно телефонував Євгеній Дмитрович, – повідомила вона. – До Марти не зміг додзвонитися, тому набрав мене.

– Я забула на зарядку його поставити, – згадала Марта, але з ліжка не встала, далі розглядаючи книгу в руках.

– Отже… – продовжувала говорити Лора. – Є результати аналізу того кокоса. Попросив передати, що слова Марти виявилися правильними – його оболонка була дуже твердою, а всередині виявили рідину ніжно-салатового кольору, досить в’язкої консистенції.

– А вони мали сумніви щодо слів ясновидиці? – пирхнула Лілі, але дівчата проігнорували її слова.

– Ще він сказав, що незабаром буде друга експедиція. Тому нам треба буде підготуватися… Можливо, на наступних вихідних.

– Угу… – мугикнула Марта, а тоді підвелася з ліжка. – Лоро, скажи, що ти тут бачиш?

Дівчина тримала в руках розгорнуту книгу «Світло» й показувала Лорі на поля сторінки.

– Ем… саме тут, де ти вказуєш, нічого, – мовила Лора й вигнула брову. – Чи я не так тебе зрозуміла?

– Ні-ні, все так, – мовила Марта й повернулася на ліжко, знову втупившись у книжку. – Лілі, а ти?

– Я теж там нічого не бачу, – дратівливо промовила білявка. – Марто, у тебе точно дах не поїхав?

– Якщо й поїхав, то уже давно…

– Що ти все завела: «бачиш-не-бачиш»… Це що, якийсь тест на шизофренію? Чи ми не розуміємо приколу.

– Я не розумію, – відмовила Марта. – Нічого не розумію.

Лілі голосно зітхнула й упала на ліжко. Марта підхопилася з ліжка, узяла якийсь клаптик паперу, олівець, і стала щось малювати. Лора зацікавлено заглянула – Марта намагалася відтворити символ, схожий на сонце – круг, від якого відходило багато хвилястих вогняних променів.

– Це що? – поцікавилася Лора.

– Поняття не маю, – щиро промовила Марта й продовжила малювати.

– Чого ти це вирішила намалювати?

– Щоб не забути.

– Марто, ти якась дивна сьогодні…

– Не тільки сьогодні, – вигукнула Лілі. – Це у неї вчора почалося.

– Що – «це»? – не зрозуміла Лора.

– Та… оце. Питає весь час, чи я щось бачу, а тоді робить замислену мордашку, хмуриться…

– У мене не мордашка, а обличчя, – буркнула Марта. – Гляньте, вам цей символ не знайомий?

– Ну… – Лілі зацікавлено глянула на рисунок. – Це нагадує сонце. Або якусь вогняну зорю.

– Сонце і є зоря, – гмикнула Лора.

Марта тихо зітхнула, підвелася з ліжка й вийшла у вітальню, не випускаючи з рук ні книги, ні свого дивного малюнка. Вона розуміла, що ніхто більше не бачить ті символи, які тепер вона стала помічати раз за разом. Тепер такий зустрівся на сторінці книги, і Марта ніяк не могла викинути їх з голови.

– Ти бачиш тут щось? – запитала вона у Ратмира, знову тицяючи в книгу.

– Текст… – Ратмир нахмурився. – Не зрозумів, ти що маєш на увазі?

– Текст і більше нічого?

– Нічого…

Марта підійшла до Макса і задала йому те ж саме питання.

– А що я маю ще бачити? – він запитально глянув на Марту.

Та лише сумно похитала головою. Лілі, що стояла біля дверей, покрутила пальцем біля скроні й повернулася до спальні. Марта всілася на крісло й стала гортати сторінки.

«Може, це якось пов’язане з даром яснобачення? – раптом на думку спало таке припущення. – Треба почитати, може тут щось сказано про це…»

Перше, куди Марта заглянула, був розділ четвертий – про загадки ясновидців. Та там нічого не було сказано про таємничі знаки чи символи… Та й в інших розділах Марта не помітила відповідної теми.

«Потрібно завтра зайти до пані Галини, – майнула думка. – Вона точно має щось про це знати…»

***

Пані Галину Марті вдалося побачити вже на їхньому уроці яснобачення. І найперше, чим поцікавилася Марта, були дивні золотаві символи.

– Символи? – пані Галина замислилася. – Здається, ніколи не бачила щось схоже… А чого ти питаєш?

– Ви впевнені? – Марта щиро здивувалася. – А ось тут ви нічого не бачите?

– Нічого особливого, – жінка похитала головою. – А що трапилося?

– Схоже, у мене їде дах.

– Що?

– Нічого. Яка тема сьогоднішнього уроку?

Вони розпочали звичне заняття, та думки про дивні символи, які ніхто не бачив, окрім Марти, не полишали розум. Ну, хтось має крім неї їх бачити, звісно, якщо вона не шизофренік…

– Марто, ти сьогодні якась неуважна, – мовила пані Галина, схиливши набік голову. – У тебе щось трапилося?

Марта похитала головою. Вона не бачила потреби розповідати комусь про ці символи, якщо їх ніхто не бачив… Ще остаточно подумають, що в неї з головою не все в порядку й відправлять до психлікарні.

Повернувшись додому, Марта знову взяла книгу «Світло» й почала гортати сторінки. Зупинилася раптово на сторінці, де йшлося про прийоми Найвищого рівня. Тобто, доступні лише їй, ясновидиці, яка має відповідний рівень.

«Може, у цьому справа?» – майнула думка, і Марта стала перечитувати цей параграф. Він був зовсім невеликий, адже прийомів Найвищого рівня було всього три – вибух, спалах і дзвін. А так, ясновидець Найвищого рівня міг користуватися усіма іншими прийомами, які раніше описав Григорій Аксьоненко.

«Вибух.

Як уже зрозуміло з назви, за допомогою цього прийому можна створити вибух, але не звичайний, а надто потужний, на який не здатен ніякий інший обдарований. Вибух, створений за допомогою світла, знищує усе на своєму шляху подібно ядерній зброї. Застосовувати його дозволяється лише у вкрай екстрених ситуаціях.

Подібний елемент уже згадувався – «бомба» – він доступний Середньому рівню. Звісно, він значно слабший та безпечніший, ніж «вибух», але створюються вони подібним чином. Для початку варто створити сферу, та потім треба повністю залити її світлом. Далі збільшуйте її до потрібних розмірів і швидко лусніть оболонку, створюючи вибух. Звісно, на словах виглядає досить легко, але насправді ж потрібна дуже сильна концентрація, особливо, у процесі наповнення сфери світлом. Якщо оболонка лусне завчасно, то наслідки можуть бути непередбачуваними.

Спалах.

Створюється подібно попередньому елементу, от тільки у процесі не потрібно виконувати сферу. Світло має залити невизначений простір, невидиму посудину, набути форми, що не має обрисів. Коли набереться достатня кількість світла, прийом сам почне діяти, без яких-небуть додаткових рухів. Для виконання потрібні неабиякі вміння та концентрація.

Наслідки невідомі, адже після «спалаху» жоден ясновидець не повертався живим» (із книги «Світло»).

Марта пам’ятала, як читала це влітку. Особливо її насторожив другий елемент… вона вирішила, що поки що не буде ними користуватися, обійдеться використанням прийомів нижчих рівнів. Вона й так не могла активувати Найвищий…

У кінці цього розділу було написано ще кілька слів від автора:

«Іноді бували випадки, коли ясновидець міг змінювати свій рівень і виконувати складніші прийоми. Взагалі, цей поділ на рівні досить різкий, адже вміння обдарованих залежать не лише від природнього дару, а й від прикладених зусиль.

Одного разу мені вдалося поспілкуватися з Камілою Шульц, що має Найвищий рівень. Її слова добре запам’яталися мені: «Ми ще багато чого не знаємо, у тому числі й про себе, але продовжуємо йти вперед. Ми відкриваємо приховані здібності, вчимося ними користуватися… у чому мій секрет успіху? Головне – просто помічати знаки довкола себе і слідувати їм. Вони завжди вказували мені дорогу».

Хочу нагадати, що Каміла – й справді видатна ясновидиця. Мені іноді здавалося, що їй підвладне усе… Неначе вона знає, бачить й помічає те, що нам не відкривається. Її очі дивилися на все по-іншому. Можливо, саме тому й вона стала такою видатною…» (із книги «Світло»).

Марта не змогла дочитати до кінця. Вона сиділа й втупилася в одну фразу: «Головне – просто помічати знаки довкола себе і слідувати їм»… Та невже вона говорила про ті самі знаки?!

Марта доторкнулася до золотавого сонця в кутику сторінки. Що ж вони означають?.. Невже таки намагаються вказати їй на щось?

***

Коли у п’ятницю нарешті закінчилися усі пари, друзі збиралися йти додому. Та спершу Марта вирішила поцікавитися у Лори на рахунок дечого…

– Скажи, у нас тут, в Університеті, є бібліотека?

Подруга дещо здивувалася.

– Є звісно… – пробубніла вона. – Але чого вона раптом тобі знадобилася?

– Хочу дещо пошукати.

– А в інтернеті не пробувала?

– В інтернеті такого немає, – Марта промовисто глянула на Лору. – Це стосується обдарованих.

Лора повільно зітхнула, а тоді зупинилася.

– Ходімо зараз тоді, я покажу її, – мовила вона. – Я бувала вже там кілька разів, коли шукала книги… ну, які написав мій прадідусь.

Марта кивнула. Лора згадувала про це одного разу, коли дівчата поцікавилися, де вона зникала. Вона ж зараз намагалася знайти усі шляхи дослідити те, чим займався її прадідусь, що йому вдалося знайти, відкрити, написати чи… приховати.

Дівчата мовили друзям, що трохи затримаються у бібліотеці, і залишили їх. Лора повела коридорчиками, вивела Марту на сходовий майданчик, вони піднялися на третій поверх… минувше ще кілька заплутаних коридорів (і як вона запам’ятала дорогу?), вони опинилися перед високими дерев’яними грубими дверима, на яких був вирізьблений якийсь малюнок. Марта придивилася – зображення було чимось схоже на колесо… чи ні, на дракона? Точніше, великого змія, який скрутився колом, кусаючи себе за хвіст.

– Яке цікаве зображення… – пробурмотіла Марта, торкнувшись дверей.

– Зображення? – Лора схилила голову набік. – Ніколи не звертала уваги.

Різьба була виконана дуже майстерно, хоча виглядала досить старою, як для такої нової школи. Змій був прикрашений дрібними візерунками, і пророблений дуже детально… важка робота була, мабуть. Лора штовхнула двері уперед й увійшла до бібліотеки. Марта попрямувала за нею.

Велика й простора кімната, заставлена книжковими полицями аж до самої високої стелі, зустріла їх тишею та ароматом старих книг. Самотній бібліотекар, що сидів за невеликим столиком, підвів голову у великих круглих окулярах, глянувши на відвідувачів.

– О, це ти Лоро, – він упізнав дівчину. – Не часто сюди так заходять…

– Доброго дня. Я з подругою… ми підемо.

– Та. Ідіть-ідіть… можете самі все розглядати, тільки обережно зі старими книгами…

Минувши старенького бібліотекара, дівчата попрямували до стелажів. Лора вела Марту між височенними книжковими шафами, якщо глянути вгору, то аж дух захоплювало… і як тільки дістають книги на верхніх полицях?

– Загалом, я тебе привела, – мовила Лора й обернулася обличчям до Марти. – Що ти хотіла подивитися? Може, допомогти знайти?

– Я хотіла пошукати книги про якісь давні символи, – повільно мовила Марта, дивлячись, як подруга примружувала свої пурпурові очі. – Чи знаки… Тільки не звичайні, які відомі серед людей, а такі… що можуть бути пов’язані з обдарованими.

Лора замислилася.

– Не пригадую, чи зустрічала такі… але думаю, я знаю, де можна пошукати. Ходімо за мною.

Марті не спадало на думку, як Лора могла орієнтуватися серед цих полиць. Тут було ще й так темно… Бібліотека погано освітлювалася – на всю велику залу було лиш кілька тьмяних лампочок. Схоже, це тому, що вона не особливо користувалася попитом серед учнів.

– Глянемо тут, – Лора зупинилася перед однією із височенних полиць.

Тут було так багато книг… Марта провела рукою по палітурках – і як же тут знайти потрібну? Вона зосередилася. Якщо добре постаратися, то точно знайде. Марта ще раз глянула догори, щоб зміряти оком кількість книг у полиці, і… зачепилася поглядом за одну з книг, на якій було видно невеликий золотавий знак, що ніби сяяв у цій напівтемряві.

– Марто… – поряд пролунав дещо ошелешений голос Лори, і Марта зіткнулася поглядом з подругою. Та виглядала не те, що шокованою, та вираз її обличчя був таким, неначе вона побачила щось паранормальне.

– Що?

– У тебе очі щойно світилися.

– Стоп… Що-о?!

– Та я чітко бачила! Тобто… тут досить темно, тож я помітила, як вони на мить засвітилися таким жовтувато-блідим світлом. А тоді враз погасли.

– Тобі не здалося?..

– Я вже починаю сумніватися, але…

– Останнім часом відбуваються дивні речі, – перебила її Марта і знову глянула вгору. – Мені треба ось та книжка.

Потрібно слідувати знакам, так? Марта була впевнена, що саме це малося на увазі… Вона чітко бачила символ на палітурці книги – це був такий же змій, що кусав себе за хвіст. Точно такий, як і на дверях бібліотеки, тільки значно менший і був неначе намальований золотистою фарбою.

– Звідки ти дізналася, яка тобі потрібна книга? – вигнула брову Лора.

– Знаки вказали… – пробубніла Марта, але зустрівшись з гострим поглядом подруги, відрізала: – Не зважай, просто знаю.

Лора десь віднайшла драбину, адже книга стояла на одній із вищих полиць, куди дівчата не могли дотягнутися. Коли Марта взяла в руки книгу, вона уважно розглянула палітурку – звичайна, стала. Великими візерунчастими буквами було написано: «Руни».

– Угадай, хто автор, – набік усміхнулася Марта.

– Аксьоненко? – Лора зітхнула, отримавши схвальний кивок. – Скільки ж він усього написав… а я й не знала. Ходімо вже до читальної зали, тут надто темно, щоб її розглядати.

Лора залишила Марту з книгою за одним із дерев’яних столів, а сама пішла кудись між полиці зі словами, що їй потрібно ще глянути дещо. Тут було значно світліше – читальна зала освітлювалася добре. От тільки людей тут майже не було – лише Марта, Лора, яка кудись зникла, і двоє самотніх осіб. І здається, одного Марта впізнала… Тільки от якого дива він тут? Хіба другокурсникам можна заходити в цю будівлю?..

Худий хлопець із блідно-коричневим волоссям, син директора, Павло Панда. Або ж просто Павлик. Минулого року Марті вдалося ненароком втягнути його в кілька пригод… А з того часу, як вона його востаннє бачила, він трохи змінився – підріс добряче та й засмаг трохи. Влітку, мабуть, відпочивати кудись їздив.

Павлик раптом підвів голову, відірвавшись від читання й помітив Марту, здивовано підвівши брови. Тоді встав і тихо перейшов до неї.

– Привіт, не бачив тебе тут раніше, – першим мовив він тихим голосом.

– І тобі привіт… А ти часто тут буваєш?

– Змалечку, якщо чесно. Батько мене залишав тут частенько… та й тепер за звичку взяв сюди ходити.

– Зрозуміло, – кивнула Марта, кинувши погляд на свою книгу. – Я тут уперше. Попросила Лору привести сюди, хотіла дещо пошукати…

– О, то Лора теж тут?

– Угу…

– Гаразд, не буду заважати. Що ти це таке читаєш? – його погляд зачепився за обкладинку моєї книги. – Руни… ти цікавишся стародавніми знаками?

– Нещодавно зацікавилася. Трохи.

Коли довкола бачиш якісь дивні символи, спробуй не зацікавитися… тому Марті й спала на думку ідея розшукати у бібліотеці щось про таємничі знаки. Можливо, тут буде їх тлумачення, чи що… хоча, хотілося більше б дізнатися, чому вона їх бачить.

Марта розгорнула книгу. Як і сподівалася, спочатку було вступне слово він Григорія Аксьоненка:

«У цій книзі я вирішив зібрати й розтлумачити усі знаки, які тільки можна зустріти у символіці обдарованих. На закинутих храмах, замках та інших будівлях древніх обдарованих вони зустрічаються доволі часто, тож я вирішив розшифрувати, що вони можуть означати, опираючись на усі відомі мені джерела.

Древні обдаровані надавали символам та знакам дуже великого значення, тому зображували їх у багатьох своїх спорудах. Кожен має своє тлумачення і свою силу, тому варто знати, де лежить прокльон, а де джерело сили. Руни – ось їхня інша назва».

Вступне слово було досить невеликим… далі починався перший розділ. Марта перегорнула сторінку. Далі починалися у стовпчик йти знаки, детально промальовані тонким контуром.

Першою руною було сонце – вдосталь таке, що напередодні Марта бачила на сторінці книги. «Сонце – світло, джерело потужної енергії».

– Це точно те, що мені потрібно…. – пробурмотіла сама собі Марта й взялася за перегляд книги.